Повномасштабна війна змінює Закарпаття швидше, ніж будь-які стратегії: регіон приймає тисячі переселенців, шукає рішення для ветеранів, перебудовує економіку і водночас стикається з питаннями, які роками відкладалися. А також ухвалює рішення між економікою та екологією.

Ми поставили прямі запитання першому заступнику голови Закарпатської ОДА Василю Іванчо про інтеграцію ВПО, ветеранську інфраструктуру, енергетику та індустріалізацію, а також про те, яким регіон буде через 10 років.

— Під час форуму Re: Open Zakarpattia минулого року ви сказали, що з 2027 року область перестане бути дотаційною і почне наповнювати держбюджет. Звучить багатообіцяюче, утім що це означає для області?

— Думаю, тут варто почати з 2022 року — з повномасштабного вторгнення. Саме тоді десятки підприємств почали звертатися до Закарпаття з наміром перемістити свою діяльність у більш безпечний регіон. Працювала державна програма релокації через Мінекономіки. Бізнеси з різних регіонів — переважно зі сходу, але також з півночі й півдня — могли обирати, куди переїжджати. Йшлося про дев’ять західних областей, серед яких вони й визначалися.

У нас не було достатньо приміщень, які б відповідали запитам усіх підприємств. Але ми, на своєму рівні, зробили кілька важливих кроків, які вплинули на вибір саме Закарпаття. Очевидні речі — це найбільша віддаленість від зони бойових дій і близькість до кордонів ЄС. Це наша ключова перевага. Водночас є і виклики: пункти пропуску, дорожня інфраструктура, які десятиліттями не розвивалися належним чином. Зараз ми це надолужуємо — відкриваємо нові пункти пропуску, ще кілька плануємо відкрити найближчим часом.

Але є і об’єктивні складнощі — наприклад, гірські перевали, які ускладнюють логістику для бізнесу, орієнтованого на європейські ринки. Тому ми розуміли, що маємо запропонувати щось додаткове. І одним із ключових рішень було те, що Закарпаття залишилося єдиним регіоном в Україні, який не запровадив комендантську годину. У регіонах, де вона діяла — Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області, Волинь — бізнес, звісно, адаптувався. Це був процес, який потребував часу. Але на тому етапі це стало своєрідним лакмусовим папірцем.

Те, що Закарпаття залишалося єдиним регіоном без комендантської години, було дуже важливим фактором для інвесторів. Можливо, сьогодні це вже не виглядає настільки критичним, але тоді це мало вирішальне значення — особливо для тих, хто розглядав варіант виїзду з України. І нам вдалося, умовно кажучи, «в останньому вагоні» втримати частину цього бізнесу в країні.

Я розумію, що це рішення може сприйматися по-різному. Але якщо оцінювати його з точки зору ризиків, то вся держава функціонувала в умовах комендантської години. І в разі будь-якої надзвичайної ситуації завжди постає питання відповідальності: чому тут її не було введено. Тому це вимагало не лише аргументації, а й певної сміливості — взяти на себе відповідальність і бути впевненими, що безпековий і правоохоронний блок здатен забезпечити порядок у регіоні без цих обмежень. Тоді відповідальність за це взяв на себе Віктор Микита. І, як на мене, це стало однією з наших ключових переваг.

Звісно, можна сказати, що ми могли б залучити ще більше бізнесу. Але сьогодні ми бачимо іншу проблему — гостру нестачу кваліфікованої робочої сили. Є підприємства, які вже збудували виробництва і готові запускатися найближчим часом, але потребують, наприклад, тисячу працівників. І знайти таку кількість людей у Закарпатті зараз надзвичайно складно.

Якщо ж говорити про бездотаційність, то на Re: Open Zakarpattia я зазначав: 2026 рік стане останнім роком, коли Закарпаття отримує дотації з державного бюджету. Станом на сьогодні дотації становлять 23,5% обласного бюджету — це приблизно 941 млн грн. Раніше ми говорили про 25%, але фінальна цифра — саме 23,5%. Власних надходжень області ми очікуємо близько 3 млрд грн.

Тут важливо чітко розрізняти обласний бюджет і бюджети територіальних громад. Я зараз говорю саме про обласний бюджет. У громадах ситуація інша: там залишаються дотації, субвенції, трансферти. І розрив між громадами дуже великий. Є ті, що за останні роки суттєво зросли, а є ті, що фактично зводять кінці з кінцями.

Зокрема, якщо говорити про Рахівський район, то з чотирьох громад дві мають менші доходи в першому кварталі цього року, ніж у першому кварталі 2025-го. Тобто ситуація дуже нерівномірна, особливо у гірських громадах.

Але якщо повернутися до прогнозу по обласному бюджету — ми свідомо закладали обережний сценарій. За підсумками першого кварталу 2026 року обласний бюджет зріс приблизно на 31% у порівнянні з аналогічним періодом 2025 року. Водночас варто розуміти, що у 2025 році був такий самий приріст до 2024-го — також понад 30%.

Тобто ми маємо стабільну динаміку зростання. Якщо її екстраполювати, то фактично за 2,5–3 роки бюджет подвоюється. Виходячи з цього, навіть за обережним сценарієм, ми очікуємо за підсумками року близько 3 млрд грн власних надходжень — у межах 2,9–3,1 млрд.

Що це означає для 2027 року? Це означає, що економіка області зможе повністю забезпечувати всі власні потреби. Більше того — з обласного бюджету вже відбуватиметься вилучення до державного. Залишаться лише освітня субвенція та інші трансферти, які не залежать від спроможності бюджету — вони є в будь-якому випадку.

— Важливо розуміти, за рахунок чого це відбувається. Самі цифри не дають повної картини — потрібен контекст.

— Якщо подивитися на попередні роки, то ще у 2023 році бюджетна сфера формувала близько 59% надходжень до місцевих бюджетів, а бізнес — 41%. І така пропорція — 55–60% за бюджетною сферою — трималася роками. Йдеться про лікарні, освітні заклади та інші установи, які фінансуються з бюджету.

Але у 2024 році відбувся різкий перелом: 70% надходжень почав забезпечувати бізнес, і лише 30% — бюджетна сфера. Це фактично трансформація економічної моделі регіону. Однією з причин стало вилучення військового ПДФО: ту частку, яку держава забрала до держбюджету, компенсував бізнес.

І ця тенденція лише посилюється: 2024 рік — 70% бізнес і 30% бюджетна сфера, 2025 рік — 73% на 27%, перший квартал 2026 року — 76% на 24%. Тобто роль бізнесу в наповненні бюджету зростає.

Якщо порівнювати з іншими регіонами, то, наприклад, у Дніпропетровській чи Київській областях частка бізнесу сягає понад 80%. І зараз Закарпаття досить впевнено наближається до цих показників.

Якщо ми збережемо ті темпи, які маємо зараз, то на 2026 рік плануємо близько 3 млрд грн власних надходжень в обласний бюджет і ще приблизно 941 млн грн трансфертів — тобто загалом близько 4 млрд грн, де 76,5% — це власні доходи і 23,5% — дотації та субвенції. Якщо така динаміка збережеться, то вже у 2027 році власні надходження можуть зрости до близько 4 млрд грн, і частка власних доходів сягне 81–82%. Це фактично рівень промислових регіонів, де традиційно частка власних доходів перевищує 80%.

— Які саме підприємства формують цю динаміку, що дозволяє говорити про бездотаційність?

— Ми щомісяця формуємо економічний паспорт області, де є десятка найбільших платників податків — як до зведеного, так і до місцевих бюджетів. Якщо говорити узагальнено, то чотири з десяти найбільших платників — це підприємства, яких ще чотири роки тому не було в Закарпатті. І їхня частка є досить відчутною. Більше того: у місцевому бюджеті перша трійка найбільших платників — це підприємства, які теж відкрилися після початку повномасштабної війни.

Якщо говорити про релокований бізнес загалом, ми окремо відстежуємо його внесок у наповнення бюджетів. У 2023 році ця частка лише починала з’являтися, у 2024-му зросла, а у 2025-му вже стала відчутною і продовжує стабільно збільшуватися. За підсумками 2025 року частка релокованих підприємств становила 7,9% усіх надходжень. У першому кварталі 2026 року — вже 9,3%. Якщо ж говорити лише про бізнес, ця частка є ще більшою.

У структурі ПДФО цей тренд також очевидний: з 8,5% у 2025 році до 10,7% у 2026-му. Водночас ці підприємства формують значну частку і державного бюджету — близько 29% платежів, які адмініструються податковою та митницею.

Але, щоб краще зрозуміти масштаб, варто подивитися на ширшу категорію — загальні фінансові ресурси регіону. Це всі кошти, зібрані на території Закарпатської області, включно з митницею. Тут є нюанс: якщо податкова працює з бізнесами, зареєстрованими в області, то митниця отримує платежі і від компаній з інших регіонів — у момент перетину кордону.

Так от, у 2025 році загалом було зібрано до всіх бюджетів 64,1 млрд грн. Для порівняння: 2021 рік — близько 25 млрд грн, 2023 рік — 33 млрд грн, 2024 рік — 47 млрд грн, 2025 рік — 64 млрд грн. Тобто зростання дуже суттєве і вже добре відчутне в динаміці.

З цих 64 млрд близько 50 млрд надійшло до державного бюджету, а 14 млрд — до місцевих. Водночас область отримала назад 7,8 млрд грн у вигляді трансфертів і субвенцій. Тобто бізнес забезпечив державі у вигляді сплати податків у державний бюджет близько 50 млрд грн, тоді як повернення становило лише частину цієї суми. І саме це показує, наскільки регіон став фінансово сильнішим у порівнянні з попередніми роками.

— Часто, коли люди чують такі цифри, виникає логічне запитання: куди спрямовуються ці кошти? І чому, попри зростання бюджету, у багатьох сферах досі не видно змін? Коли ці зміни мають стати відчутними і де?

— Це абсолютно природне запитання. Люди готові платити податки тоді, коли розуміють, куди ці кошти йдуть і які зміни вони дають. Якщо подивитися на структуру видатків, то найбільша частка припадає на освіту — 57%, це понад 12 млрд грн. Далі йдуть охорона здоров’я — 5%, соціальний захист — 6%. Ще 12% — утримання органів управління, тобто апаратів територіальних громад. Реверсна дотація становить 3%, і ще близько 6% — це підтримка економічної діяльності.

Що це означає на практиці? За останні роки ми запустили багато програм підтримки бізнесу. Найбільш показовий приклад — сільське господарство. За три роки туди було спрямовано більше коштів, ніж за попередні 30 років. Так, ми не можемо конкурувати з іншими регіонами за масштабами — у нас обробляється близько 200 тисяч гектарів землі, тоді як в інших областях — до 1,5–1,8 млн. Але ми робимо ставку на нішеві напрямки: овочівництво, садівництво, тваринництво.

Ми підтримуємо фермерські господарства, допомагаємо розвивати як бізнес, так і домогосподарства. Окремий напрям — альтернативна енергетика. Наприклад, якщо підприємець встановлює сонячні панелі, інвертори, акумулятори, він може отримати до 300 тисяч гривень компенсації. Для малого бізнесу цього часто достатньо, щоб покрити 50–70% потреб.

Також активно працюємо зі стартапами. Щороку збільшуємо фінансування цього напряму. Окремо запустили програму для військових: для них менша конкуренція і більша фінансова підтримка. Бо логіка проста: щоб бізнес платив податки, ми маємо допомагати йому розвиватися. І тут важливо — за рахунок сильнішого бізнесу підтримувати малий.

Є навіть показова статистика: якщо 25–30% стартапів виживають — це вже хороший результат. У нас цей показник — 55–60%. Це означає, що більше половини проєктів стають реальним бізнесом, створюють робочі місця і продовжують працювати.

— Скільки релокованих підприємств реально працюють в області? Не тих, що зареєстровані, а тих, що вже запустилися?

— Станом на зараз — 402 підприємства реально працюють на території області. Якщо говорити про кількість зареєстрованих, то тут значно складніше дати точну цифру. Їх більше, але ця статистика розмита.

Чому так? Є кілька категорій бізнесів: ті, що юридично зареєстровані в Закарпатті, але працюють по всій Україні; ті, що переїхали, перереєструвалися і фактично тут працюють; і ті, що приїхали люди, створили нові юридичні особи вже на місці — і вони потрапляють у загальну статистику новоствореного бізнесу.

Тому «зареєстровані» і «реально працюють» — це різні показники. Якщо дивитися ширше на динаміку бізнесу в області, то вона показова. Станом на 1 січня 2022 року: 47 750 фізичних осіб-підприємців, 26 253 юридичних осіб. Станом на 1 квітня цього року: 52 877 фізичних осіб, 29 784 юридичних осіб. Тобто маємо приріст: понад +5 000 ФОПів, близько +3 500 юридичних осіб. І це — на фоні загальноукраїнської тенденції до скорочення.

Але важливо розуміти ще одну річ. Ті цифри, які ми називаємо щодо внеску релокованого бізнесу в бюджет, — це лише пряма частка, яку можна чітко відстежити через податкову і казначейство. У цих цифрах немає: нових робочих місць, які створив цей бізнес; ефекту для сфери послуг; нових підприємців, які з’явилися, обслуговуючи цей бізнес.

Наприклад, значна частина з тих +5 000 ФОПів виникла саме як відповідь на новий попит — супутні послуги для релокованих підприємств. Тому якщо рахувати не лише прямі податки, а сукупний економічний ефект, то він значно більший за умовні 10%.

Є ще мультиплікативний ефект: одне робоче місце, наприклад, у деревообробці може створювати до 5 додаткових робочих місць в інших сферах; у металообробці цей коефіцієнт менший — до 3, але логіка та сама. Тобто релокований бізнес — це не лише податки. Це запуск цілої економічної екосистеми навколо.

— Спілкуючись із цими бізнесами, чи відчуваєте ви ризик, що після завершення бойових дій вони можуть повернутися у свої громади? І чи може Закарпаття отримати ефект «відкату»?

— Такий ризик є, але він не є критичним. Частина бізнесу справді може повернутися — орієнтовно це до 10%. Передусім йдеться про невеликий бізнес, який легше перемістити. Це ті підприємства, які не мають великої прив’язки до інфраструктури і можуть відносно швидко відновити роботу в інших регіонах. І частина з них, можливо, розглядає повернення після завершення війни.

Але якщо говорити про більший масштаб, ситуація виглядає інакше. Переважна частина бізнесу, який сьогодні працює в області, — це підприємства, які вже глибоко інтегровані в регіон. І їх фізично та економічно неможливо перемістити назад. Йдеться про виробництва, в які вкладено сотні мільйонів доларів.

За оцінками, ще на початку 2025 року загальний обсяг інвестицій у регіон становив близько 1,5 млрд доларів.

І це означає, що: заводи, розбудовані на десятках гектарів, не можуть просто «переїхати»; середній і великий бізнес уже має занадто високу вартість повернення; навіть для середнього бізнесу це технічно складний і економічно невигідний процес.

Тому, якщо і говорити про потенційне повернення, то це переважно малий бізнес. Середній — уже значно менш мобільний, а великий — фактично ні.

Є ще один важливий фактор. Для значної частини людей і бізнесів Закарпаття вже стало другою домівкою. І це також впливає на рішення залишатися.

— За вашими оцінками, який бізнес має стати ядром економіки Закарпаття? Це малий бізнес, індустріалізація, великі виробництва чи щось інше? І які проєкти вже реалізуються або плануються?

— Я думаю, що економіка Закарпаття не буде однорідною. Вона буде мультиплікативною — без домінування однієї галузі чи одного типу бізнесу. Це пов’язано і з географією регіону: понад 50% території — це гори і ліси, інша частина — рівнинна. Відповідно, різні території мають різний потенціал розвитку.

Якщо говорити про нові проєкти, то зараз активно розвивається рекреаційний напрям. Наприклад, у Ясінянській громаді реалізовується великий проєкт із інвестиціями близько 200 млн євро. Це про відпочинок і туризм, але в іншій якості: без щільної забудови; з невисокими будівлями (2–3 поверхи); з акцентом на природу і середовище. І таких проєктів стає більше — ринок починає вірити в цей напрям.

Водночас паралельно повертається індустріальна складова — машинобудування і металообробка. Якщо подивитися історично, то на початку 90-х у цих галузях працювало близько 28 тисяч людей на 24 підприємствах, яких сьогодні вже не існує.

Наприклад: у деревообробці та меблевому виробництві було втрачено близько 5 тисяч робочих місць; у машинобудуванні та металообробці — понад 14 тисяч. Сьогодні ці галузі поступово відновлюються.

У машинобудуванні та металообробці вже працює близько 8 тисяч людей — тобто більше половини від попереднього рівня. І є тенденція до зростання. Повертаються і великі гравці — зокрема ті, що релокуються з прифронтових територій.

Окремий напрям — виробництво електроніки. Цю нішу вдалося відновити ще у 2000-х завдяки спеціальній економічній зоні, коли зайшли міжнародні компанії. І зараз є передумови для подальшого розвитку цього сектору.

Також поступово відновлюється виробництво будівельних матеріалів.

Водночас є і системні виклики. Наприклад, у деревообробці ключова проблема — це непрозорий ринок деревини. Через це частина бізнесу змушена імпортувати сировину навіть з-за кордону, що виглядає парадоксально для регіону з такими ресурсами.

Тому розвиток цих галузей напряму залежить від рішень на державному рівні.

У підсумку, модель економіки регіону виглядає так: рекреація і туризм; індустрія (машинобудування, металообробка); виробництво (електроніка, будматеріали); і малий бізнес, який обслуговує всі ці напрямки. І саме поєднання цих секторів, а не домінування одного, формуватиме економічне ядро Закарпаття.

— Чи готова інфраструктура Закарпаття до такого зростання промисловості? Дороги, залізниця, пункти пропуску — особливо пункти пропуску?

— Якщо коротко: найбільше вузьке місце сьогодні — це пункти пропуску.

Дороги — це питання ресурсів. Ми розуміємо, що їх потрібно модернізувати, і це відбудеться. Частково ці процеси вже були запущені ще до повномасштабної війни. Наприклад, ділянка Мукачево–Ужгород мала бути повністю оновлена, але війна внесла свої корективи. Я впевнений, що після завершення війни це питання буде досить швидко надолужене.

Щодо залізниці — наразі бізнес не сигналізує про критичні обмеження. Тобто немає запиту на масштабну перебудову саме цієї інфраструктури.

А от пункти пропуску — це інша історія. Це не лише наше внутрішнє рішення. Тут потрібна синхронізація з сусідніми країнами, і такі процеси завжди довші та складніші. Саме тому розбудова пунктів пропуску — це сьогодні ключовий пріоритет як для бізнесу, так і для людей.

Водночас є позитивна динаміка: уже є напрацювання з минулого року; є прогрес у цьому році; і є розуміння, що цей напрям буде розвиватися далі. Але важливо чесно сказати: це той напрям, який не вирішується швидко.

— Навіть подорожуючи країною, складається відчуття, що в нас одні з найгірших доріг. До Луцька — нормальна дорога, до Львова — нормальна, Київ–Чоп — більш-менш. Але всередині області — часто значно гірше. Навіть військові кажуть, що інколи в Харкові дороги кращі. Чому так?

— Тут є досить просте пояснення, якщо подивитися в історію. Ключова дорога через Закарпаття — це відрізок Київ–Чоп. Його будували ще наприкінці 90-х — на початку 2000-х. Відповідно, ресурс цієї дороги був приблизно 10–12 років.

Тобто вже у 2012–2013 роках її потрібно було повністю оновлювати. Але цього не сталося — з різних причин. Обмежувалися локальними, ямковими ремонтами.

Водночас інші регіони, зокрема Львівщина, отримали значно кращу ситуацію через підготовку до Євро-2012. Там дороги фактично перебудували і модернізували вдруге.

Закарпаття такого «другого циклу» оновлення не отримало. І це ключова причина, чому сьогодні є така різниця в якості доріг. Що важливо: ще у 2022 році вже були плани модернізації окремих ділянок, але повномасштабна війна ці процеси зупинила. Тому зараз маємо таку ситуацію. І чесна відповідь тут така: масштабне оновлення доріг стане можливим лише після завершення війни, коли це знову стане державним пріоритетом.

— Чи бізнес, який переїжджає з більш індустріально розвинених регіонів, зберігає рівень зарплат? І чи впливає це на фінансову спроможність людей у Закарпатті?

— Загалом — так, впливає, і доволі відчутно. Заробітні плати на релокованих підприємствах, як правило, вищі, ніж ті, що були в Закарпатті раніше. І в багатьох випадках вони ще зростають після переїзду. Чому так? Бо бізнесу потрібні кваліфіковані спеціалісти. І щоб їх знайти або втримати, доводиться конкурувати за кадри — підвищувати оплату праці, «переманювати» людей. І це запускає ширший ефект.

Місцевий бізнес також змушений реагувати — піднімати зарплати, щоб не втратити працівників. Тобто релокація бізнесу прямо впливає на ринок праці і поступово підтягує рівень доходів у регіоні.

Водночас є важливий нюанс. У бюджетній сфері рівень зарплат у Закарпатті досі нижчий, ніж у середньому по країні. А от у бізнесі — навпаки: область уже входить у трійку регіонів із найвищими зарплатами.

Це добре видно по динаміці податку на доходи фізичних осіб (ПДФО): у бюджетній сфері приріст становить приблизно 10–15%; у бізнесі — близько 140%. У середньому це дає близько 130% росту, але саме бізнес тягне цю динаміку вгору.

Є ще один фактор, який впливає на «офіціалізацію» зарплат. Сьогодні бізнес, щоб отримати статус критично важливого підприємства, має забезпечити певний рівень офіційної зарплати — близько 22 тисяч гривень. І це також змінює правила гри: менше «сірих» зарплат, більше офіційних виплат, більша прозорість.

Для порівняння: у бюджетній сфері цей поріг значно нижчий — близько 13,4 тисячі гривень. Тому важливо розуміти: коли ми говоримо про «низькі зарплати», часто йдеться про різні умови — неповну зайнятість, специфічні графіки або окремі категорії роботи.

Але загальна тенденція така: у регіоні з’являється більше можливостей працювати за повну зайнятість і отримувати вищу, конкурентну оплату праці.

— Хто буде стежити за дотриманням екологічний норм та стандартів, щоб Закарпаття не перетворилося на «Донбас у найгіршому сенсі» — із виснаженням ресурсів і викривленою індустріалізацією, так як це сталося з регіоном за Радянського Союзу?

— Це непросте питання, і, чесно кажучи, тут немає однієї відповіді чи однієї відповідальної інституції. Я переконаний, що це спільна відповідальність — влади, бізнесу і громадянського суспільства. Ми всі маємо бути «гейткіперами» цього процесу. Бо якщо дивитися історично, проблема індустріалізації не в самій індустрії, а в тому, як вона відбувається: чи створює вона додану вартість, чи зберігає баланс із довкіллям, чи працює на розвиток регіону, а не на його виснаження.

Якщо говорити про сьогоднішню ситуацію, то є кілька важливих запобіжників. Перше — екологічний фактор. Коли бізнес заходив у регіон, одразу була чітка позиція: екологічно шкідливі виробництва не є бажаними. Тому сьогодні в області: немає важкої металургії з постійними викидами, немає великих доменних виробництв, переважають технологічні підприємства з відносно низьким впливом на довкілля. Це зовсім інший тип індустрії — більш сучасний і більш «чистий».

Друге — структура економіки. Закарпаття не будує модель, де одна галузь домінує і визначає все. Економіка формується як змішана: індустрія, рекреація і туризм, малий бізнес. І це вже саме по собі знижує ризик перекосу.

Третє — трансформація ринку праці. Якщо у 2000-х роках нові підприємства працювали переважно з місцевими кадрами, то сьогодні ситуація інша: значна частина працівників — це люди, які переїхали, але водночас зберігається інтеграція з місцевим населенням. Тобто економіка стає більш відкритою і змішаною.

І, мабуть, найважливіше. Ми вже зараз маємо це питання в публічному порядку денному. Після всіх дискусій, після публікацій, після критики — ця тема постійно проговорюється. А це означає, що є усвідомлення ризику. І саме це — найкращий запобіжник. Бо коли суспільство, бізнес і влада одночасно тримають це питання в полі уваги, ймовірність повторити негативні сценарії значно менша.

— У такому практичному і широкому вимірі: хто головний бенефіціар цієї масштабної релокації бізнесу на Закарпаття? Держава, область чи місцеві люди?

— Всі. Абсолютно всі. Я впевнений, що закарпатці — особливо ті, які сьогодні питають «для чого нам ці підприємства» — зможуть повноцінно отримати відповідь на це питання після завершення війни.

Сьогодні дуже значні кошти — мільярди — місцеві бюджети витрачають на сектор безпеки і оборони. І коли ці кошти після війни можна буде спрямувати на розвиток: садочків, лікарень, інфраструктури, соціальної підтримки, тоді ми зможемо чітко відчути, що змінилося. Коли людина зайде у відремонтований театр, у лікарню з сучасним обладнанням, де є достатній рівень зарплат для фахівців — тоді це стане відчутним.

Сьогодні ці ресурси просто мають інший пріоритет. І це стосується не лише інфраструктури, а й освіти. Ми зараз маємо давати чесні відповіді. Бо є дві проблеми: з одного боку, ми звикли, що школа «через дорогу»; з іншого — результати показують, що знання не завжди відповідають очікуванням. І тут питання якості. Коли громади зможуть платити сильним вчителям, лікарям — тоді зміниться і якість послуг. І це знову ж таки про ресурси, які сьогодні йдуть на війну. Коли громади зможуть витрачати ці кошти на себе — тоді ми повною мірою відчуємо ефект від цього бізнесу.

— Якщо говорити про освіту: як вона змінюється і чи може відповісти на запит бізнесу? Чи вирішить питання кваліфікованих кадрів для підприємств перенесення Донбаської машинобудівної академії?

— Освіта — це послуга. І якщо є запит на спеціалістів, система змушена реагувати. Ми вже підписали понад два десятки угод між професійно-технічними закладами і підприємствами — саме під підготовку потрібних фахівців. Ми відкриваємо нові спеціальності, ліцензуємо програми під потреби бізнесу, залучаємо бізнес до наглядових рад навчальних закладів. Тобто бізнес має напряму впливати на те, кого і як готують.

Але тут важливо розуміти: це не швидкий процес. Спеціаліст готується 3–5 років. І лише після цього ми отримаємо повноцінний результат. Зараз цей процес уже запущений, ми його відслідковуємо і реагуємо на потреби. Додатково: держава і область інвестують у навчальні центри, закуповується обладнання, створюються умови для перекваліфікації.

Щодо конкретних напрямів — найбільший запит сьогодні у машинобудуванні. І це логічно, бо цієї галузі фактично не було — і відповідно не готували спеціалістів. Щодо перенесення Донбаської машинобудівної академії — побачимо. Я дуже сподіваюся, що це дасть результат, бо це сильний навчальний центр.

Але є ще ширший виклик. Нам потрібно зупинити відтік молоді. І тут важлива логіка: роботодавець — студент — освіта. Сьогодні бізнес: обирає кращих студентів, дає їм стипендії, укладає попередні договори на роботу. Тобто ми починаємо працювати з людиною ще під час навчання. Щоб показати, що в Україні можна реалізуватися, і рівень зарплат може бути співставний із країнами Східної Європи.

— Якщо говорити про внутрішньо переміщених осіб і соціальну тканину — як відбувається інтеграція? Чи є конфлікти, чи це природний процес адаптації?

— Питання дуже складне. Якісь поодинокі випадки, звичайно, є, але тут є одна особливість — усе негативне дуже швидко і сильно поширюється. Якщо хтось щось погане зробив — про це говоритимуть усі, а щось хороше часто навіть не помічається, і вже наступного дня ніхто про це не пам’ятає. Мабуть, така людська природа. Чи є конфлікти? Є поодинокі. Чи мають вони масовий характер? Ні. І тут важливо розуміти ще одну річ: місцеві теж можуть поводитися неідеально, але коли це «Петро-сусід», то це сприймається як норма — «він такий є». А коли це людина, яка приїхала, така сама поведінка сприймається зовсім інакше, значно гостріше.

Закарпаття — толерантний регіон, мультинаціональний, і тут історично люди вміли знаходити порозуміння один з одним. Я дуже сподіваюся, що ця толерантність і витримка нікуди не подінуться. Водночас є різниця в способі життя: закарпатці дуже роботящі, орієнтовані на господарство — зробити біля хати краще, ніж у сусіда, побудувати будинок, облаштувати простір. Люди, які приїжджають, навіть маючи той самий рівень доходу, можуть жити інакше — спокійно в квартирі, без цієї потреби вкладатися в середовище навколо. Це різні моделі життя, але це не означає, що одна краща чи гірша — просто потрібен час на адаптацію.

І цей процес уже відбувається. Наприклад, навіть у таких речах, як релігійні практики: люди, які раніше не ходили до церкви, починають долучатися до місцевих традицій, бо живуть у цьому середовищі. Тобто відбувається поступове «вростання» в місцеву культуру. І я думаю, що з часом — якщо говорити умовно про 2035 рік — ця різниця між місцевими і приїжджими значно зменшиться, і це питання вже не буде таким гострим.

— Ще складніше питання — про ветеранів, відновлення і реабілітаційні центри. Ми бачимо, що в сусідніх областях вони працюють вже давно, Закарпаття тільки рухається в цьому напрямку. Які наразі плани? Зокрема щодо «4.5.0» та інших закладів — яка стратегія області у відновленні ветеранів?

— «4.5.0» був започаткований як обласний проєкт і, відповідно, розроблений під фінансові можливості області. Після консультацій із Міністерством охорони здоров’я вдалося переконати Міністерство, що держава може взяти цей проєкт на себе. Вони подивилися на вже напрацьовану проєктну документацію і сказали: якщо держава заходить у цей проєкт, то він має бути повноцінний, значно більший і, відповідно, потребуватиме значно більших коштів. Тому «4.5.0», наскільки мені відомо, зараз має ось-ось увійти або вже увійшов в активну фазу будівництва, і я думаю, що до кінця 2027 року він має бути реалізований. Це буде великий, сучасний, високотехнологічний центр з усім необхідним обладнанням — потужний об’єкт, який в нинішніх умовах область самостійно не змогла б профінансувати, адже йдеться фактично про чверть обласного бюджету.

Щодо іншої інфраструктури для ветеранів, вона теж розвивається. В Ужгороді є проєкт будівництва, який має бути реалізований досить швидко — вже протягом року очікується активна фаза і результат. У Мукачеві є напрацювання трохи меншого масштабу, але там вирішили рухатися власними силами, за кошти міста. Також є ідеї в Хусті щодо створення подібного центру, хоча поки що до кінця не визначене джерело фінансування.

Водночас важливо, що область минулого року інвестувала значні кошти в розвиток реабілітаційних відділень у районних лікарнях — за старим адміністративним поділом це 13 районів, і в кожній лікарні було виділено фінансування на модернізацію і створення можливостей для реабілітації військових на місцях. Це означає, що паралельно з великими проєктами формується децентралізована мережа допомоги. Можливо, поки що немає одного великого центру, як, наприклад, у Львові, але є багато невеликих просторів: у Тячеві нещодавно відкрили дуже гарний ветеранський простір у центрі міста, розрахований на 20–30 людей одночасно; подібні ініціативи є і в Сваляві. Тобто формується більш розподілена, локальна система підтримки ветеранів.

— Стратегія розвитку Закарпатської області діє на 2021–2027 роки, у 2024 році були внесені зміни відповідно до нових обставин. Наскільки вона сьогодні адекватна реаліям 2026 року? Коли почнеться розробка нової стратегії, адже 2027-й вже дуже близько, і як ви бачите залучення громадськості до цього процесу?

— Це питання для нас дуже важливе і постійно перебуває на контролі. Буквально десять днів тому ми провели офлайн-тренінг із залученням фахівців Міністерства розвитку громад і територій, Міністерства економіки, Міністерства фінансів — вони працювали безпосередньо з головами громад і відповідальними людьми. І тут я скажу відверто: на жаль, коли формувалася нинішня кількість громад — їх зараз 64 — держава не заклала достатніх запобіжників. Я вважаю, що їх є щонайменше вдвічі більше, ніж мало б бути на старті. І це безпосередньо вплинуло на спроможність громад працювати зі стратегіями.

Ми протягом усього минулого року, фактично в постійному режимі, раз на два-три тижні повторювали: зверніть увагу, ви навіть не почали розробку власних стратегій. У вас немає стратегії, а без неї ви не зможете фінансувати навіть базові видатки. Це було дуже складно донести — значна частина голів громад не сприймала це серйозно, не вникала, не розуміла, навіщо це потрібно. Але коли вони побачили практичні наслідки — що без стратегії неможливо рухатися далі — ситуація почала змінюватися. Зараз, можна сказати, вони усвідомили, що стратегія — це базовий документ, з якого випливають усі інші рішення.

Уже з другої половини 2026 року почнеться підготовка нової обласної стратегії. І я дуже сподіваюся, що цього разу нам не доведеться переконувати, що це потрібно. Щодо самої обласної стратегії — ми пройшли відбір, і разом із програмою «U-LEAD з Європою» та Департаментом економіки будемо її розробляти. Уже є робоча група і велика комісія — близько 80 людей, серед яких значна частина не має жодного відношення до органів влади: це представники освіти, бізнесу, громадського сектору. Тобто процес однозначно буде відкритим і публічним.

Але є ще одна проблема, яку ми досі не подолали — це комунікація. Як донести інформацію так, щоб її читали і нею користувалися? Ми організовували зустрічі з бізнесом, запрошували всіх, забезпечували присутність керівників обласних структур, створювали простір для відкритого діалогу — але приходило близько 100 людей, і це щоразу були ті самі. Потім ми перейшли в онлайн-формат: щочетверга о 15:00 обговорюємо актуальні питання бізнесу, запрошуємо спікерів, намагаємося максимально спростити процедури, наприклад, щодо бронювання — розгляд документів займає до 10 робочих днів, а в більшості випадків ми вкладаємося у п’ять.

І водночас ми постійно стикаємося з реакцією: «ми не знали», «нам не сказали». Це системна проблема. Дуже показовий момент був із темою бронювання: коли вона стала критичною, ми збільшили технічні можливості онлайн-зустрічей до тисячі і більше підключень — і вони були повністю заповнені. Такі зустрічі тривали по три години, бо питання справді хвилювало всіх. Але щойно тема менш гостра — кількість учасників падає до 100–120.

Ми, зі свого боку, реагуємо на всі запити бізнесу, навіть якщо не все можемо вирішити, бо багато залежить не лише від нас, а й від інших державних інституцій. Але наше завдання — зробити так, щоб бізнес якомога менше відчував ці складнощі і міг займатися своїм — працювати, створювати додану вартість і сплачувати податки. І, до речі, бізнес дуже швидко адаптується: наприклад, інвестиції в сонячні панелі зараз окуповуються за 2,5–3 роки, і за останній рік споживання електроенергії в області зменшилося приблизно на 5% саме завдяки тому, що багато підприємств і домогосподарств перейшли на власну генерацію.

Тобто, попри всі виклики війни, бізнес демонструє високу стійкість і здатність швидко реагувати на нові умови. І я переконаний, що спільними зусиллями ми ці виклики долаємо — принаймні робимо все, що від нас залежить.

— За 5 днів українці зібрали необхідні 25 тисяч підписів під петицією про збереження Карпат. Вона на розгляді у Президента. Це реакція на спроби розміщення масштабних інфраструктурних проєктів у високогір’ї, включно з будівництвом вітрових електростанцій і курортів на хребтах та вершинах вище 1000 метрів над рівнем моря.

Як свідчать результати соціологічного дослідження, яке ми оприлюднили на ROZ’25 39% закарпатців виступають за пошук балансу та компромісу у питанні забудови Карпат вітряками та курортами. І це дослідження, і зміст петиції, та й загалом заклики громадських активістів про одне — «ми не проти вітряків, а проти забудови полонин». Водночас бачимо, що вітрова генерація планується і в інших областях — Львівській, Івано-Франківській, Волинській. Як ви сприймаєте ці суспільні дискусії? Чи коригуються плани і що зараз відбувається?

— Це питання вже піднімалося, зокрема і на Re: Open Zakarpattia, і я, напевно, не скажу нічого принципово нового. Якщо повернутися до стратегії, то в нас є окремий блок про енергетичну сталість регіону в умовах зеленого переходу. Ми говоримо про створення умов для розвитку відновлювальних джерел енергії, бо бачимо і потребу, і потенціал. Там, де є електроенергія — там є економіка, податки і розвиток громад.

Наприклад, якщо взяти рекреаційний проєкт на межі Закарпатської та Івано-Франківської областей у Ясінянській громаді: географічно він дуже близько до інших регіонів, але реалізується саме на Закарпатті з простої причини — тут є можливість підключення до електромережі. В інших регіонах часто бракує вільних потужностей, і бізнес не може отримати технічні умови. Це означає, що доступ до енергії прямо впливає на інвестиції. І якщо говорити відверто, на вторинному ринку 1 кВт може коштувати тисячі доларів, і для бізнесу це величезні витрати. У Закарпатті ці можливості поки що доступніші, тому ми маємо розвивати генерацію.

— Але тут важливо про баланс. Ми говоримо про баланс між екологією, економікою і енергетикою.

— Абсолютно без шкоди для довкілля не буває жодної діяльності — навіть будівництво дороги вже має свій вплив. Питання в масштабі і в усвідомленому підході. Тому ми підтримуємо розвиток відновлювальної енергетики, включно з вітровою, але не в національних парках і не там, де це створює критичні екологічні ризики чи потребує надмірного втручання в природне середовище.

Є ще один важливий аспект — рівень громади. Рішення часто приймаються через громадські слухання, і коли до громади приходить інвестор і пропонує, наприклад, встановити 20 вітряків із відрахуванням частини доходу в бюджет громади, для багатьох це виглядає як шанс кардинально змінити фінансову ситуацію. Бо мова може йти про подвоєння бюджету, про можливість відремонтувати школи, дороги, садочки. І в умовах, коли альтернатив небагато, громади обирають розвиток.

Тут виникає складне питання: якщо ми кажемо «ні» таким проєктам, то що ми пропонуємо натомість? Гірські громади мають дуже обмежені можливості для економічного розвитку — там не відкриються великі виробництва, і часто єдиними варіантами залишаються або туризм, який потребує десятиліть для розвитку, або відновлювальна енергетика.

Водночас є і системна проблема: частина територій обмежена через статус національних парків, де неможлива повноцінна господарська діяльність. При цьому громади втрачають частину доходів, наприклад через пільги на землю, і не отримують достатньої компенсації. Тому, якщо держава хоче обмежувати розвиток певних проєктів, вона має запропонувати альтернативу — фінансову підтримку, яка дозволить громадам розвиватися іншим шляхом.

Інакше громади опиняються в ситуації без вибору. Коли до них приходять і кажуть: «Ваш бюджет може зрости вдвічі вже за рік-півтора, плюс робочі місця, плюс інвестиції», — це дуже сильний аргумент. І в таких умовах рішення громади цілком зрозуміле. Тому вихід тут — лише в балансі і в комплексному підході, де екологія, економіка і інтереси місцевих людей враховуються одночасно.

— Два останні запитання від наших читачів не менш складні. Сміттєпереробний завод: які плани області, які перспективи, бо проєкти ніби є давно, але коли можна очікувати реальний результат?

— Є зміни. Напевно, вибачте, що не зможу зараз сказати все з цього питання, але хочу сказати, що в найближчі роки — саме роки, бо завод — це роки — у нас буде потужний сміттєпереробний завод. І це вже не просто слова, бо я розумію, що ми це чули і 20 років тому. Це вже трошки інший рівень, ніж просто декларації, але це потрібно представляти окремо, а не так, як я зараз коротко кажу, бо всього сказати не можу, та й, напевно, ще трохи рано. Думаю, що найближчі два-три місяці вже можна буде говорити більш публічно і детально, і тоді зможемо до цього питання повернутися.

За потужністю область потребує два такі заводи, бо один дозволить вирішити питання приблизно для 40–50% населення. Тобто це не закриє проблему повністю, але це вже серйозний крок. Важливо, що це питання зрушене з мертвої точки: уже оформлені перші юридичні документи, виділені перші фінансові ресурси на будівництво.

Більше того, частковий ефект може бути відчутний вже цього року. Якщо всі процеси підуть успішно, то для цього заводу потрібно буде акумулювати сировину — і з’явиться можливість уже зараз частину відходів вивозити на відповідні майданчики зберігання. Тобто це означає, що навіть до запуску заводу ми зможемо трохи зменшити гостроту проблеми, а коли він запрацює — у нього вже буде накопичена сировина для переробки.

— Останнє запитання від наших читачів. Віктор Микита перейшов працювати в Офіс президента, але водночас залишається дуже активним у житті регіону — відрядження, події, відкриття, перемовини. Який його вплив на ухвалення рішень у межах Закарпатської ОВА?

— Наші читачі розумні люди. Віктор Федорович — заступник керівника Офісу президента. Він відповідає за регіональну політику, а регіональна політика — це, по суті, робота обласних державних адміністрацій. Так, це юридично не прописано прямо, але, очевидно, що голова держави є керівником кожного очільника обласної військової адміністрації: він їх призначає і питає за результат. Але якщо говорити про щоденну, рутинну координацію регіонів, то це зона відповідальності Віктора Федоровича. І зважаючи на те, що до цього він сам очолював Закарпатську область, можна поставити зустрічне запитання: чи можна уявити ситуацію, в якій він не має впливу на процеси в області? Думаю, що відповідь очевидна і кожен може дати собі сам.

Публікацію створено ГО «Інститут центральноєвропейської стратегії» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.

Зміст публікації є відповідальністю медіа Varosh та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

Джерело