Публічне звернення ужгородки від Наталії Ганич та її синів Влада та Павла - відчайдушний крик про допомогу у боротьбі з судовою системою, рейдерами, тотальною несправедливістю.

Це історія судових поневірянь, «брудного» адвоката та «відтискання» нашого дому, де народились і виросли мої діти, історія, яка довела до відчаю нашу розбиту сім'ю.

Якщо коротко - мене і моїх двох синів, молодший з яких (Павло) - учасник бойових дій,   бойовий офіцер, який пройшов шлях війни з 2019-го року і до сьогодні у зоні бойових дій, послідовно та жорстоко виселяють з нашого спільного житла та позбавляють людських умов існування найближчі люди – дід та баба синів. Якщо довше - розкажу про що йде мова.

Я, звичайна жінка 55 років, все своє життя пропрацювала на нелегкій роботі, за плечима - десятки років на державній службі, мати та вдова. Хто мене знає – я людина честі, гарна матір дітям та була хорошою жінкою для чоловіка, прожили у шлюбі 30 спільних років. Поневіряння почались після того, як у перші дні війни раптово помер мій чоловік і батько моїх синів. З тих пір бере початок   ця нестерпна історія.

Наша сім’я – я, чоловік та двоє наших синів проживали у невеликому будиночку, підкреслю - саме   невеликому, щоб не малювались картини олігархічного плану. Прожили в цьому домі 26 років. Жили чесно і скромно – чоловік вів свій бізнес, я – займалась дітьми, роботою, господарством. Придбали напівзруйнований будинок молодими, вклали в нього всі свої наявні матеріальні засоби та душу, добудовували десятками років. Жах почався після смерті чоловіка. Та сама категорія «майнових справ». Справа в тому, що будинок, який чоловік та я придбали у «гарячих» дев’яностих був придбаний на і’мя його матері – (Ганич Лариси Леонідівни) з відомих усім причин.

І от ще тіло чоловіка не встигло охолонути, як «родичі» - чоловікові батько і мати   - Ганич Лариса Леонідівна та Ганич Петро Павлович, яким 80 та 85 років, зайшли в хату, де ми прожили з сім’єю десятки років і запропонували «сдать ключи и виметатса вон» - пряма мова всім відомого агресора. Зазначу, що вищезгадані особи - баба і дід дітей, мої сини   - єдина їх близька рідня та внуки.

На цей момент я приходила до тями після тяжкої втрати чоловіка. Приходити до тями доводилось різко через перші напружені дні війни: старший син пішов служити добровольцем у територіальну оборону, молодший (уже на той момент учасник бойових дій під Луганськом) вирвався з палаючого Харкова на день, щоб попрощатись з батьком. Коротко розповім про нього – Павло – відданий країні патріот, пройшов воєнний шлях від перших днів повномасштабного вторгнення, від простого солдата до офіцера ЗСУ. За чотири роки війни побував у всіх найгарячіших точках країни. Проте війна для нього почалась іще раніше, з 2019 року, відколи проходив строкову службу у складі ДШВ.

Тим часом за чотири роки війни, поки дітей не було поряд, я залишилась тут - у нашому містечку, у своєму та дітей домі, який довелося охороняти від «рідні», що не втомлювалась придумовувати схеми «відтискання» майна:

- викрадання квитанцій, рахунків та документів на лічильники,
- погрози вбивством від «родичів»;
- численні виклики поліції, з вимогами здати ключі під камеру,
- зрізання замків,
- пошкодження котла,
- відрізання дому від електрики взимку.

І це тільки маленька частина історії. В хід «родичі» включили всі класичні совкові методи: скарги до мене на роботу на мене та моїх друзів, виклики в міськвідділ поліції під будь яким приводом, заяви в прокуратуру, в суди тощо. Цим всім діям є відеодокази, документи та свідчення друзів і сусідів, які прийшли на допомогу у скрутну мить. Численні вмовляння «родичів» не розпалювати ситуацію ні до чого не призвели.

І вишенька на тортику – «родичі» найняли адвоката – Вовканича Сергія, який власне і став автором цього брудного сценарію. По фактах Вовканич Сергій – експрокурор з багаторічним стажем, «інвалід», непридатний до служби, все по класиці жанру. Адвокат швидко зорієнтувався в ситуації і перейшов з безоплатної правової допомоги «бідним» пенсіонерам на приватну допомогу, що є грубим порушенням адвокатської етики. І це тільки один з ряду моментів порушення правил.

Бо ж і є для чого старатись – двоє старих пообіцяли пошкодувати «бідака» за рахунок внуків і подарувати чужий дім.

За цей період Вовканич спробував також продати дім, оформити на своїх родичів, не дивлячись на арешт, накладений нами, проте нотаріус відмовила у продажу. У хід пішли також спроби перевести майно з житлового у нежитловий фонд, незаконно продати землю окремо від будинку, зробили доручення на чужу людину з метою здійснювати через когось свої чорні справи.

Мені й дітям довелось накласти на дім арешт, щоб майно не переписали на сторонніх людей. Була проведена судово-будівельна експертиза, яка засвідчила, що дім на третину був добудований уже після придбання. Зроблена оцінка майна. У ході справи про компенсацію були опитані всі сусіди, родичі, знайомі, які мали причетність до теми придбання та ремонту дому, і які під присягою засвідчили походження грошей (гроші мого чоловіка та мої) - на придбання дому; присутність людей, що проводили ремонтні роботи, хід робіт, учасників реконструкції, вартість матеріалів та інше. Детально про це кажу, бо Ганич Петро – дідо дітей, стверджував як свідок на суді, що саме він, «працюючи на трьох роботах», одноосібно проводив капітальну реконструкцію будинку: міняв дах, робив штукатурку дому, викладав плитку, клав опалення тощо. А ще й паралельно фінансував мого чоловіка у бізнесі. На превеликий жаль, дітям довелось свідчити у справі проти своїх діда і баби, які взагалі втратили людяність і давали свідчення, що не відповідали дійсності. Молодшому сину, офіцеру, свідчити довелось онлайн в режимі відеоконференції з зони бойових дій у Харківській області у перервах між виходами на передову.

І ось результат всіх наших поневірянь: після нашої справи про визнання частки дому нашою – суддею Бедьом В. І. та Сабослоєм Г. Г. (в апеляції) нам було відмовлено.

Кілька днів тому така ж ситуація знову повторилась: після намагань отримати хоча б символічну грошову компенсацію за роки покращень та добудов у будинку «суддею» Логойдою І. В. було винесено «найсправедливіше» із рішень в цій ситуації – було відмовлено і в цьому. І це при тому, що в суді вищої інстанції перед тим у рішенні було прописано, що ми маємо повне право на неї.

Можна довго ще розписувати про те, як проводились ці «справедливі» суди: не допускали свідків з мого боку, не брали до уваги проведену експертизу по будівельним роботам тощо.

І ось список «добрих» справ у суді «родичів» і їхнього захисника у суді:

Чотири роки я та мої діти намагаємось обстояти бодай якусь справедливість, захистити свої інтереси. Тотальна брехня з боку «родичів» та їх адвоката знесилюють та демотивують. Численні судові справи за ці роки (а їх було понад 50!), клопотання, зустрічні клопотання, позови виснажили нас, ми на межі моральної і матеріальної кризи, попри доброчесні старання та пророблену працю. В той час, коли волонтери по копійчині збирали на військове обладнання для сина, ми витрачали тисячі гривень на судові тяжби. «Родичі» не погребували навіть відкрити на мене кримінальне провадження за «захоплення» свого ж майна, на яке вони не витратили ні копійки!

Це звернення до спільноти - остання наша надія! Не залишилось ніяких сил та засобів для боротьби. Залишились тільки питання: як продовжувати виживати в таких умовах? Куди має повернутись, на думку суддів і адвокатів, мій молодший син після війни - війни, на якій він ціною свого життя захищає нас і наші суди?

Звертаємось до всіх небайдужих, до всіх, хто готовий нас почути – допоможіть зупинити судове свавілля!

Наталія Ганич