10 липня, минає 24 роки від дня, коли не стало Павла Бедзіра - одного з найзагадковіших, найсміливіших і, без перебільшення, найвпливовіших художників Закарпаття. Він   за життя так і не вписався в рамки офіційного мистецтва, зате назавжди залишився в пам’яті тих, хто мав щастя його знати.

Для мене Павло Бедзір особливий не лише тому, що я щиро захоплююся його творчістю ( гелева ручка, наприклад мій друг у висловленні думок...), а і тим, що я виросла на розповідях свого батька ( так, я люблю багато писати, але я ще і уважний слухач ). Тато часто згадував, як ще молодим приходив до Павла Бедзіра додому, у його квартиру в Ужгороді. Це були не просто дружні зустрічі, а   довгі розмови про мистецтво, свободу, життя, книги, філософію: про все те, що в радянські часи далеко не завжди можна було говорити вголос. Батько й досі згадує, як після цих відвідин його викликали на допити співробітники КДБ. Їх цікавило, про що говорили у квартирі художника, хто приходив до нього, які теми порушувалися. Найбільше його тоді вразило навіть не це, а те, що хтось із тих, хто теж бував у Бедзіра, повідомив про ці зустрічі. Але все це , тільки підсилило захоплення Павлом Бедзіром, одним із лідерів мистецького авангарду "шістдесятників" в Закарпатті.

Минуло багато років, а я щоразу ловлю себе на думці: мабуть,
саме тоді у Бедзіра , тато зрозумів, що справжнє мистецтво починається там, де закінчується страх.

Павло Бедзір народився 26 січня 1926 року. Його життя припало на непросту епоху, коли художник мав або підлаштовуватися під вимоги системи, або залишатися самим собою, ризикуючи залишитися без виставок, без визнання і часто - без можливості вільно працювати. Він обрав другий шлях.

В 1946 році закінчив Ужгородське училище прикладного та декоративного мистецтва, навчавшись у   видатних майстрів закарпатської школи - Федора Манайла, Ернеста Контратовича, Адальберта Ерделі. Працював Бедзір у різних техніках - живопис, графіка, монотипія, граттаж, експериментував із формою, кольором, символами. Але, мабуть, найбільше його вирізняли : цікавість внутрішнім світом людини та власний духовний пошук. Він читав філософську літературу, захоплювався східними вченнями, буддизмом, його цікавили питання, які для радянської доби звучали майже крамольно. Саме тому його майстерня й квартира стали місцем, куди тягнулися люди. Не лише художники, а поети, музиканти, науковці, студенти, просто ті, кому було тісно в межах офіційної ідеології.

Мені здається, Бедзір умів не нав’язувати своїх думок, а змушував думати. Роботи його   і сьогодні не можна переглянути поспіхом. Перед ними хочеться зупинитися, вдивлятися і повернутися ще раз. Бо кожна з них ніби приховує ще один шар змісту.

Кажуть, справжній учитель - не той, хто дає відповіді, а той, після зустрічі з ким починаєш ставити собі зовсім інші запитання. Гадаю, Павло Бедзір був саме таким. А його головна картина - це люди, життя яких він змінив. Одні почали по-іншому дивитися на мистецтво. Інші - самі стали художниками. Ще інші присвятили десятиліття тому, щоб зберегти пам’ять про нього для наступних поколінь. Тому, історія Павла Бедзіра не закінчилася 10 липня 2002 року, бо триває в людях, які понесли його світло далі.

Одним із найближчих друзів і учнів Павла Бедзіра став художник Павло Ковач. Їхня зустріч наприкінці 1970-х років стала для молодого митця визначальною. Згодом Павло Ковач зізнавався, що саме Бедзір "узяв і все перевернув. Точніше, поставив усе на свої місця". Ці слова, мабуть, найкраще передають той вплив, який мав Павло Бедзір на людей. З Ковачем їх пов’язувала не лише творчість, а й справжня дружба. Саме завдяки Павлові Ковачу сьогодні збережено чимало фотографій Павла Бедзіра, його майстерні, його життя. Багато світлин, які сьогодні публікує проєкт Brovdi Art, походять саме з особистого архіву Павла Ковача. І це теж безцінна праця - берегти пам’ять про друга.   Пригадую відкриття виставки до сторіччя Павла Бедзіра, в галереї "Ужгород". Одним із найтепліших моментів для мене став виступ Павла Ковача, який говорив не просто про видатного художника, а про свого друга. І, слухаючи його, я вкотре подумала, що справжня дружба продовжується у пам’яті, у вдячності, у бажанні берегти все, що пов’язане з дорогою тобі людиною. Тоді був представлений і портрет Бедзіра , виконаний Павлом Ковачем.

Ще однією людиною, яку надихнув Бедзір, є Михайло Сирохман. Художник, мистецтвознавець, педагог, дослідник закарпатського мистецтва й архітектури, людина, яка вже багато десятиліть невтомно збирає історію нашого краю. Мені завжди здається, що він рятує пам’ять.

Світлини, листи, спогади, архівні документи, історії родин, старі каталоги виставок, випадкові знахідки - усе це в його руках перетворюється на живу історію людей, які творили Закарпаття. І саме тому його книги ніколи не сприймаються як сухі мистецтвознавчі дослідження. У них відчувається глибока повага до своїх героїв, бажання зрозуміти їх і показати не лише творчість, а й саму людину. І от особливе місце серед цих видань займає книга "Павло Бедзір", що побачила світ у 2018 році у Видавництві Олександри Гаркуші. Під час її презентації в Ужгороді Михайло Сирохман сказав, що Павло Бедзір був для нього не просто художником, а частиною його життя. Саме тому він не прагнув написати чергову академічну працю. Йому хотілося розповісти про людину, яку він знав особисто, з якою прожив майже три десятиліття спілкування. В книзі є не лише мистецтвознавчий аналіз, а й фотографії, спогади, документи, репродукції, атмосфера часу. Думаю, саме такі книги з часом стають безцінними, і я щиро вдячна, що є люди, які їх пишуть за власним щирим бажанням.

Не менш символічною для мене є й інша книга, яку сьогодні тримаю в руках, - "Точка перетину" Мирослава Ціпле ( Мирослав Смерека) , також видана у Видавництві Олександри Гаркуші. Її автор - зовсім інша людина за фахом. Мирослав Ціпле народився 9 лютого 1952 року в Солотвині. Закінчив фізичний факультет Ужгородського державного університету за спеціальністю "радіофізика і електроніка", захистив кандидатську дисертацію, працював у галузі квантової електроніки, а згодом багато років викладав педагогіку й психологію. Здавалося б, його життя мало бути нерозривно пов’язане з формулами, рівняннями та науковими дослідженнями.

Та сталося інакше. Під впливом Павла Бедзіра він відкрив у собі художника. Саме так і написано в його біографії: творчість Мирослава Ціпле народилася під впливом його вчителя - відомого закарпатського художника Павла Бедзіра. Графічні   композиції Мирослава, створені тушшю, пером і в авторській техніці pen-art, -це цілі всесвіти. У них дивним чином поєднуються наука, філософія, психологія, символізм і мистецтво. Передмова до книги розповідає про прагнення знайти точки дотику між квантовою фізикою, людською свідомістю, творчістю та духовним досвідом. Це не підручник із фізики й не спроба довести певні наукові теорії. Це радше особистий пошук людини, яка все життя жила між двома світами   - світом науки і світом мистецтва.

Мене найбільше вражають тонкі лінії, тисячі дрібних штрихів, неймовірно копітка праця, яку може по-справжньому оцінити лише той, хто хоча б раз пробував малювати тушшю чи звичайною кульковою ручкою. Дивовижні світи, що ніби виникають самі собою. Такі образи не завжди можна пояснити словами. Іноді здається, що рука просто слухає внутрішній голос і веде художника туди, куди ще не встигла дійти думка.

У цій книзі є й особлива   робота - "Народження художника", створена Мирославом Ціпле у 1995 році. На ній - Павло Бедзір. Тримаю зараз   книгу і відчуваю, що це одна із "артерій" по якій продовжує жити митець.

Особисто, пригадую   ще одну подію, яка нагадує про Бедзіра. Цього року, на закритій зустрічі у Varosh фотограф Michael Dorohovich   розповідав про початок свого творчого шляху. Саме там, я слухала   історію про Павла Бедзіра, який став одним із перших героїв його об’єктива. Дорогович згадував, як приходив до художника ще молодим, для репортажу , а той не позував і не грав жодної ролі. Він просто жив: працював, пив кефір, малював, оголеним до пояса і зовсім не думав про те, який має вигляд перед камерою. Мені дуже запам’яталося, як Михайло Дорогович говорив саме про цю природність та внутрішню свободу. Звичайно, його фотоальбом "Відвертість" про Закарпаття у портретах( з автографам) гордо доповнює мої книжки.

Та паралельно із цим захопленням   свободою Павла Бедзіра, хочеться нагадати, якою ціною вона йому давалася. Як я вже писала, за життя він перебував під пильним наглядом радянських спецслужб, пережив допити, тиск і приниження. Уже в наш час, буквально цього року, Михайло Мейсарош   оприлюднив і дослідив так званий "кадебістський покаянний лист" Павла Бедзіра, який був надрукований у 1987 році в "Закарпатській правді" - болісне нагадування про те, як тоталітарна система намагалася зламати людей, які мислили вільно. Стаття Мейсароша, який пояснює, що той лист, був написаний під тиском радянської системи після багаторічного переслідування художника органами КДБ, є надрукована в газеті Ріо ( до речі, мій тато зберіг ту вирізку з газети, бо його торкнуло, що і через роки, людям не байдуже і вони шукають правду).   І попри все сьогодні ми пам’ятаємо насамперед картини Бедзіра, його талант і той вплив, який він залишив у долях інших людей. Не те, що про нього писали під диктовку системи, а те, ким він був насправді.

Символічно, що у липні 2012 року, до десятих роковин від дня смерті Павла Бедзіра, на ужгородському кладовищі Кальварія відкрили й освятили пам’ятник на спільній могилі Павла Бедзіра та його дружини, художниці Лізи Кремницької. Ініціаторами його встановлення стали Михайло Сирохман і Мирослав Ціпле, а автором - закарпатський скульптор Vasyl Roman. Чин освячення звершив священник о. Петро Береш, ректор Ужгородської богословської академії. Це був щирий знак вдячності людей, які розуміли, наскільки вагомий слід Павло Бедзір і Ліза Кремницька залишили в історії закарпатського мистецтва та в пам’яті тих, кому пощастило знати їх особисто.

Розумію, що про Павла Бедзіра можна розповісти набагато більше. У цьому дописі - лише те, що я знаю сама, що чула від батька, що відкрила для себе у книгах, архівах і спогадах людей, які були поруч із ним. Напевно, за цими рядками залишилося ще багато історій, і я навіть рада, щось нове дізнатись для майбутніх дописів.

Бо життя справжніх митців ніколи не вміщується в один текст.

Просто памʼятайте їх.

"Народження художника", 1995 р. (туш, перо). Автор - Мирослав Ціпле.

Обкладинка книги Михайла Сирохмана про Павла Бедзіра.

Картина Павла Бедзіра із серії "Життя дерев".

"Під Свидовцем", Робота Михайла Сирохмана.

Павло Ковач і Павло Бедзір. Фото -Дубовець С.

"Обійми", Рисунок Янка Деревляного (Івана Щура-старшого).

Пам’ятник на спільній могилі Павла Бедзіра та його дружини Єлизавети Кремницької. Скульптор - Василь Роман.

Встановлення скульптури на могилі Павла Бедзіра та Єлизавети Кремницької. На фото - Михайло Сирохман, Мирослав Ціпле та автор скульптури Василь Роман.

Марі Щур