Вона виходить із темряви на сцену і за перші хвилини стає зрозуміло, що це вже дещо інша Джамала. Новий сценічний образ, розпущене темне волосся, підбори, електронні ритми й танцювальна енергія, якій позаздрили б значно молодші виконавці. Але за цією новою музичною оболонкою залишається те, за що її люблять роками: голос, відвертість і здатність говорити про найболючіше так, що зал слухає, затамувавши подих.

5 листопада Ужгород став фінальною зупинкою всеукраїнського туру Джамали «Рух мій» на сцені нашого Закарпатського обласного музично-драматичного театру. Співачка представила програму, яка виявилася цілою музичною історією про зміни, дорослішання, любов, материнство, дім, віру в себе та Україну і я дуже рада, що змогла стати частиною цього вечора.

На концерт ми прийшли вчасно. У залі було багато людей, причому приємно вразила кількість молоді та пар. Згодом я зрозуміла, чому серед глядачів так багато молодих облич, але про це трохи пізніше.

Ще до початку концерту пройшов благодійний збір на ЗСУ із розіграшем лотів, серед яких була вінілова платівка Джамали «Рух мій», а також шанс на особливі подарунки від співачки, як от музичне відео привітання з гримерки в подарунок для своїх близьких.

Сам виступ розпочався майже без очікування. Сцена занурена в темряву, перші звуки музики і з'являється Джамала з композицією з нового альбому. Вона вийшла у ефектному шкіряному сценічному образі, який спочатку доповнювала накидка, але вже з перших хвилин стало зрозуміло: перед нами дещо інша Джамала, але не чужа.

І ще я зацінила її пластику: на підборах артистка танцювала, стрибала, легко присідала, рухалася сценою так невимушено, наче зовсім не відчувала висоти взуття. Справжня леді на шпильках, яка при цьому не збирається стояти на місці. До речі, не всі в залі сприймали її оновлення однаково. Зліва від нас сиділа пара: юнак із мамою, і мама час від часу повторювала, що Джамала дуже змінилася і ще до кінця концерту вони пішли). Можливо, вона просто любила артистку в її попередньому музичному образі. І це теж зрозуміло. Коли роками слухаєш певну музику, не завжди одразу приймаєш нове звучання.

А от мені особисто трансформація дуже сподобалася: вона не боїться змінюватися, експериментувати, залишатися актуальною і не застрягати в образі, який колись приніс їй популярність. Джамала додає нові музичні інтонації, працює з ритмами, змінює подачу і я бачу, що з кожним новим етапом творчості стає ще молодшою, енергійнішою та сміливішою. До речі, в 2024 році, я також була на її концерті в Ужгороді, і артистка тоді також зі щирістю згадувала своїх дітей, бо того ж року у травні, вона тільки народила третього сина.

Цьогоріч у програмі були композиції, де співачка демонструвала всю потужність свого голосу, ту вокальну майстерність, за яку її впізнають і цінують. А були й зовсім інші моменти: більше електроніки, ритму, танцювальної музики. Подекуди це нагадувало вже майже діджейський сет. Джамала навіть сама працювала за пультом, додаючи виступу ще більше динаміки. Електроніка й раніше час від часу з'являлася в її творчості, однак саме з літа 2025 року співачка почала значно сміливіше й цілеспрямованіше експериментувати з танцювальною електронною музикою, зокрема техно та хаусом. Цей напрям відчутно розвинувся в новому альбомі «Рух мій» і зізнаюся, це саме те звучання, яке мені давно близьке. Тому її музичні експерименти стали для мене не несподіванкою, а радше приємним відкриттям, хоча цілком допускаю, що частина слухачів приходила насамперед за тією Джамалою, яку пам'ятає за «1944», «Крилами», «Шляхом додому» та іншими піснями. Але саме в цьому, мабуть, і полягає особливість артистки: вона не намагається нескінченно відтворювати власне минуле.

Від дитячого конкурсу до віри в себе

Між піснями Джамала багато спілкувалася із залом. Не обмежувалася короткими фразами подяки, а розповідала історії, пояснювала, що стоїть за композиціями та ділилася особистими переживаннями.

Одна з таких історій повернула її в дитинство, коли їй було лише дев'ять років і її репетитор із сольфеджіо повідомив про можливість участі в конкурсі в Алушті. Особливої підготовки не було: ніхто не встигав шити костюм, робити зачіску чи створювати спеціальний сценічний образ. Вона згадувала своє дитинство, сільський побут, звичайний кран на подвір'ї, біля якого мила посуд. Але просто взяла і поїхала на той конкурс. Заспівала пісню про маму… й перемогла. І, як виявилося, навіть мінусовки не було: акомпанував на піаніно той самий викладач сольфеджіо.

Цю історію співачка розповіла не просто як спогад про першу перемогу. Вона підвела до думки, яку повторювала протягом вечора: не потрібно чекати ідеальних обставин, спеціальних можливостей чи моменту, коли ти нарешті відчуєш себе достатньо підготовленим. Треба вірити в себе, не здаватися й не боятися бути особливим.

Мені особисто ця розмова нагадала своєрідну психотерапію. І, що важливо, дуже вчасну. Ці слова звучали від людини, яка сама колись опинилася перед можливістю, не знаючи напевно, чим усе закінчиться. Вона просто не відмовилася від шансу.

Джамала говорила й про те, що ніхто з нас не повинен почуватися самотнім. Навіть коли здається, що поруч нікого немає, залишається Бог, віра, надія та хороші люди. Іноді цього достатньо, щоб знайти сили рухатися далі.

Дім, який неможливо залишити

Одна з найвідвертіших розмов вечора стосувалася дому. Джамала пояснювала історію пісні «Додому», говорила про те, наскільки важливим для людини є місце, де вона народилася, її коріння. Вона зізналася, що зараз не може повернутися до рідного дому, але має свій спосіб давати раду цій тузі: може про нього співати. І дім для неї – то не лише стіни й адреса. Його створюють люди, поруч із якими почуваєшся вдома, незалежно від того, де перебуваєш. Говорила і про своїх трьох синів, за якими дуже сумує. Діти зараз у Києві, місті, яке переживає російські обстріли. Вона знає, що є люди, які не розуміють, чому вона не вивозить родину за кордон. Але вона не може просто вирвати своє коріння й перенести його в іншу країну. Говорячи про дітей, Джамала помітно розчулилася, голос сповнювався емоціями, а на очах з'явилися сльози: перед публікою була вже не тільки відома артистка, а й мама трьох хлопчиків, яка дуже любить своїх дітей, сумує за ними й водночас не уявляє себе відірваною від України.

Це пояснює назву туру «Рух мій», бо рухатися вперед не завжди означає залишати позаду все, що маєш, іноді, це означає знаходити сили залишатися там, де твоє серце й коріння.

Ужгород на сцені й серед глядачів

Джамала дуже тепло поставилася до Ужгорода. Вона розповідала про місцеві заклади, де вони з командою бували та їли, згадувала місто з очевидною прихильністю, а одним з проявів цієї взаємодії стала участь місцевих танцівниць. Десь посеред концерту я знову звернула увагу на дівчат, які стояли між рядами. Вони були одягнені досить непомітно, тому спочатку їх легко було сприйняти як звичайних глядачок. І тут Джамала оголошує танцівниць ужгородської студії сучасного танцю Blitz Dance Studio і дівчата починають танцювати просто між рядами під одну з композицій. А згодом усі виходять на сцену, де разом зі співачкою завершують цей маленький виступ поклоном. Приємний момент і гордість за «наших».

Сонце, яке можна забрати додому

Був іще один цікавий інтерактив із залом. Під час однієї з пісень до глядачів полетіли великі помаранчеві фітболи. Такі, на яких займаються фітнесом і які, як пожартувала Джамала, свого часу дуже допомогли їй із усіма трьома синами.

Ці кулі нагадували сонце - один із візуальних символів концертної програми. Глядачі перекидали їх між собою, передавали з рук у руки, і весь цей час вони рухалися залом у такт музиці. А коли пісня закінчилася, кожен міг залишити собі ту кулю, яка саме в цей момент опинилася в його руках. Тож хтось пішов додому не лише з емоціями від концерту, а й із цілком матеріальним сонечком на згадку. До речі, окрім «сонячних фітболів», дехто мав нагоду просто торкнутися долонь співачки, бо під час пісні «Тримай мене за руку» вона пройшлася між рядами співаючи і простягаючи людям руку, одночасно зізнавшись: «Боже, чому я не літаю!»

Від народної пісні до «1944»

Почесне місце в програмі посіла розмова про українську народну музику. Джамала поділилася тим, що народні пісні для неї, наче дотик до чогось дуже особистого, ніби читаєш чийсь щоденник і відкриваєш чужу сокровенну історію. Після цих слів прозвучала пісня «Ой, верше мій, верше», в обробці артистки. І це був ще один бік концерту, який добре показав діапазон артистки: від сучасних електронних ритмів до народної пісні, у якій зберігається пам'ять поколінь.

У програмі також були композиції, пов'язані з особистими історіями Джамали, зокрема пісня про знайомство з майбутнім чоловіком, а з протилежними емоціями - пісня для тих, хто тебе не цінує, і ти просто не тримаєш їх біля себе.

А от завершення концерту перетворилося на справжню гру з публікою. Джамала кілька разів поверталася на сцену після того, як глядачі проводжали її оплесками. Ми то вставали, то знову сідали, то знову піднімалися зі своїх місць, бо відпустити просто так, цю неймовірну співачку - неможливо.

Під час другого виходу на біс прозвучала «1944» - композиція, яка принесла Україні перемогу на Євробаченні 2016 року й давно стала однією з найвідоміших у творчості співачки. У залі була дівчинка, яка майже весь виступ тримала плакат і під час виконання цієї пісні, вона підійшла до Джамали й розповіла, що давно слухає її та вболівала за неї під час Євробачення, коли співачка представляла Україну. Дівчинка розповіла, що займається музикою, відвідує музичну школу й навіть вивчила цю пісню і тоді Джамала запросила її на сцену та набравшись сміливості, дівчинка заспівала «1944» просто для співачки, у її мікрофон.. Коли між артистом і глядачем зникає відстань, для когось із присутніх ця зустріч, можливо, залишиться спогадом на все життя. Це було дуже мило.

А наприкінці прозвучала ще одна дуже красива пісня рідною мовою Джамали - про дівчину, яка чекала на свого коханого, але так і не дочекалася. Джамала виконувала її сидячи, у красивому профілі до залу. Тиха, лірична й особливо прониклива мить після всього музичного різноманіття цього вечора.

Ми вже були на концерті Джамали і раніше. І, зізнаюся, перед цією зустріччю я навіть думала, чи не буде все приблизно таким, як минулого разу. Але ні. Вона знову здивувала.

На сцені була жінка, яка виховує трьох дітей, сумує за ними, переживає за їхню безпеку, любить свою країну, не приховує вразливості й водночас випромінює неймовірну енергію. Вона не намагається здаватися незворушною, не боїться говорити про складне, не соромиться сліз і водночас закликає інших не здаватися. Її слова про віру в себе так добре запам'яталися. Бо вони не звучали як чергова мотиваційна промова зі сцени. За ними стояла власна історія людини, яка колись у дев'ять років просто наважилася поїхати на конкурс і заспівати.

«Рух мій», це про не боятися змінюватися, не втрачати зв'язку зі своїм корінням, дозволяти собі бути різними й продовжувати рухатися, навіть коли шлях зовсім не простий.

Ужгород став заключною зупинкою цього туру, а для мене ще одним підтвердженням того, що справжній артист не повинен усе життя залишатися таким, яким його полюбили колись.

Він може змінюватися, шукати, експериментувати й дивувати. І якщо робить це чесно, за ним хочеться йти далі.

Я точно не розчарувалася.

Марі Щур