Ці слова у 1845 році написав про Англію британський романіст, а згодом прем’єр-міністр Бенджамін Дізраелі. Проте, їх із тим самим успіхом можна застосувати й до США у 2012 році.

З початком руху Occupy Wall Street виникла тенденція - вважати, що нерівність в Америці турбує тільки лівих. Цей рух ділить країну на “нас, 99 відсотків” і консерваторів, які начебто мали б бути апологетами “1 відсотка”.

На жаль, претенденти на вибори Президента від Республіканської партії у своїх дебатах практично не згадують про нерівність. Вони радше звинувачують Барака Обаму в розгортанні “класової війни”, коли б він про це не заговорив.

Але – як показує випадок Дізраелі – справжні консерватори також не хочуть миритись із нерівністю. Вони надто добре розуміють, що якщо переваги економічного зростання стікаються лише до малесенької еліти, то капіталістична економіка з необхідністю втратить свою легітимність.

Зважте на ці похмурі факти.

Реальний дохід середньостатистичного американського чоловіка, якщо врахувати інфляцію, практично не зростає ще з 1970-х років. Дохід родин із найбіднішої чверті, власне, упав. А от із багатими все було по-іншому. Частка від загальних доходів, які йдуть найбагатшому одному відсотку сімей, більш ніж подвоїлася з 1979 року. Перед кризою, у 2007 році, найбагатший 1% сімей володів 24% всього багатства нації. Відтоді цей відсоток знизився, але ненабагато. А частка найбагатших 0,01% зросла всемеро.



Колись американці пишалися, вважаючи свою країну меритократією – де будь-хто міг досягти вершин за умови правильного поєднання таланту й роботи. Тепер це не так.

Соціальна мобільність у США зменшується. Бідна дитина в Америці має приблизно ті самі шанси розбагатіти, що й в Англії, з її традиційним соціальним розшаруванням.

Лівоцентристи пояснюють це згортанням рузвельтівської держави добробуту та розгортанням політики жадібності з часів Рейгана. Ліберали вказують на такі країни, як Данія, Швеція та Нідерланди – там багатші не ставали ще багатшими, а соціальна мобільність залишається високою.

Висновок? Америці потрібна така політика, як у Європі: “більше допомоги бідним, вагітним і дітям... кращі школи... допомога бідним студентам... загальнодоступна система охорони здоров’я”. А як за це заплатити? Ви вгадали: вищі податки для багатих.

Подібні аргументи вже фігурують у промовах Барака Обами. Їх буде ще більше, якщо Обама на виборах зустрінеться із республіканцем Міттом Ромні. Мітт Ромні, зрештою, уособлює 0,01% найбагатших американців, які збагатилися внаслідок дерегуляції фінансів та зниження податків на прибуток.

Що можуть запропонувати у відповідь консерватори? На сцену виходить Чарльз Мюррей з   American Enterprise Institute. Він аж ніяк не апологет Волл-Стріт. Розглядаючи величину оплати для директорів великих корпорацій, він слушно запитує: чи не стали “ради директорів корпоративної Америки великими родинами, що чухають одне одному спини... й порушують правила гри, тільки в рамках закону”. З цим погодилися б і учасники протестів Occupy Wall Street. Але пояснення у Мюррея зовсім інше, ніж у лібералів.



Мюррей, як і Дізраелі, бачить дві нації там, де колись була одна: новий вищий клас, або ж “когнітивна еліта” – найбагатші 5%, що займаються менеджментом, – та новий нижчий клас, якому він не дає назви з увічливості.

Вищий клас став багатшим передусім через збільшення прибутковості розумової сили після 1960-х. Водночас такі університети, як Гарвард, краще приваблюють найрозумніших студентів.

Те, що ці студенти дуже часто походять із багатших родин, на думку Мюррея, відображає той факт, що “батьки з вищого середнього класу виховують непропорційно більше найрозумніших дітей”. На його думку, це відбувається тому, що розумні люди одружуються з розумними людьми та роблять розумних дітей.

Невдоволені освітою в одних місцях і одруженням одні з одними, члени “когнітивної еліти” починають працювати й жити в одних місцях. Результатом стає клас “надмірно освічених елітарних снобів” - вони живуть у Беверлі-Хілз, на Санта-Моніці, у Малібу, на Манхеттені та в Бостоні. А їхній лібералізм у мисленні Мюррей пояснює тим, що вони майже не стикаються з життям звичайних Американців.

Уява консерватора

Мюррей уявляє два містечка: Бомонд – де в усіх є вища освіта, та Днянськ, де її немає ні у кого.

У Днянську дедалі більше дорослих або розлучені, або ніколи не одружувалися. Це матері-одиначки з дітьми. Чоловіки тут не працюють або працюють менш ніж 40 годин на тиждень. І, за уявою консерватора Мюррея, не через брак робочих місць – а просто тому, що натомість дивляться телевізор чи розважаються.

У Бомонді злочинності стало більше, ніж у старі добрі часи – але ще гірше справи у Днянську, де величезна кількість білих (!) чоловіків у тюрмі чи на достроковому звільненні.

І, нарешті, як у Бомонді, так і у Днянську занепала релігійність – у Днянську, щоправда, більше. Всупереч загальній думці, стверджує Мюррей, секуляризованими стають більшою мірою не еліти. У Днянську до церкви ходять значно менше, ніж у Бомонді.

Внаслідок усіх цих тенденцій, вважає Мюррей, у нижчому класі в Америці – менше добросусідства, довіри, залучення громадян до громадської діяльності, менше так званого соціального капіталу. Й саме тому його представники почуваються настільки нещасними.

То що треба зробити, на думку консерваторів, щоб зменшити розрив між Багатою Америкою та Бідною Америкою?

У стандартних ліберальних рецептах збільшення витрат за взаємодопомогу та оподаткування багатих є дві очевидні проблеми. По-перше, консерватор Мюррей вважає, що саме соціальні програми доби Великого Суспільства спричинили злам соціального порядку в робітничій Америці.

Інша – зараз, на думку консерваторів, дуже дивний час, щоб хотіти імпертувати європейську державу добробуту з її прагненням забезпечити всім комфорт і безпеку від колиски до могили. Якщо хто не помітив – нині ця система на межі фінансового колапсу в тій самій Європі.

Висновок Мюррея: американцям слід триматися подалі від Європи й повернутися до власного коріння. Він вважає, що слід знищити інститути рузвельтівського Нового курсу та замістити їх системою гарантованого базового доходу.

Ну і повернутися до чотирьох стовпів американського способу життя: родина, робота, спільнота, віра. На переконання Мюррея, саме це – справжднє підгрунтя американського проекту, від Вашингтона до Кеннеді.

Але, як історик, я почав сумніватися, чи лінія спадкоємності від Вашингтона до Кеннеді справді була такою прямою, як показує Мюррей. Чи справді Бомонд і Днянськ перебували у стані блаженної рівноваги 80 років тому – коли була така сама нерівність, як сьогодні, та значно гірші умови життя для бідних? Варто згадати, що ще більшу частку доходів, ніж до початку кризи у 2008 році, найбагатший 1% мав до початку Великої Депресії, у 1928 році.

Та все ж, як батько новонародженого американця, я не хотів би, щоб моя дитина росла в одній з цих двох безнадійно відокремлених націй. Тож я вважаю, що нам слід серйозно взятися за справу нерівності.

Вибір, що стоїть перед США у листопаді, буде кардинальним. З одного боку – проект Обами зробити Америку схожою на Скандинавію, з вищими податками для багатих і ще більшою кількістю федеральних програм, за якими гроші витрачатимуть на бідних.

А з іншого?

Як показує Мюррей, існує консервативне розв’язання проблеми нерівності. Розібрати неробочі програми 30-х – 60-х років, перш ніж Америка через них збанкрутує. Забезпечити всім базовий дохід. А потім спростити податки, повернувши стимули для всіх тяжко працювати. І, нарешті, відмовитися від державної монополії на освіту й почати систему вибору та конкуренції між школами.

Автор:   Наял Фергюсон – професор історії в Гарварді. Крім того, він викладає в Оксфорді та Стенфорді. Нещодавно опублікував книгу “Цивілізація: Захід і решта”.

За матеріалами: Newsweek

admin 01.02.2012, 12:20