Олександр Сєроусов – ужгородський піційола, якого називали «Солдатом»

На День вдячності волонтерам представники групи цивільно-військового співробітництва Закарпатського ОТЦК та СП завітали до матері полеглого героя Олександра Сєроусова, нагородженого орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Пані Людмила постійно допомагає волонтерському руху. Її єдиний син також долучався до «Руху підтримки закарпатських військових».
Людмила Сєроусова народилася в сім’ї офіцера. Батько – росіянин, який проходив строкову службу в Коростені, де познайомився з місцевою дівчиною Галиною, з якою одружився. Родина військовослужбовця постійно переїжджала на нові місця служби, в тому числі і закордоном. В Ужгороді Олександр Сєроусов керував фінансовим відділом колишнього ужгородського піхотного полку. Це зумовило вибір і майбутньої долі молодшої доньки.
Після закінчення Ужгородської школи № 3 та місцевого професійно-технічного училища з відзнакою, Людмила в 19 років добровільно пішла до війська, де 26 років прослужила телефоністкою в частині, яка нині переформувалася в 15-й окремий гірсько-штурмовий батальйон. До речі, зв’язківцем із нею служив і Олександр Попадинець, який загинув у 2014 році на Луганщині і посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Людмила Сєроусова вийшла на пенсію в 2017 році. До загибелі сина працювала на «Укрпошті». ЇЇ старша сестра Алла Петренко закінчила філологічний факультет Ужгородського національного університету, навчає першачків в ліцеї № 1 імені Т.Шевченка. Їхній батько, радянський офіцер, помер у 2013 році, на щастя, не доживши до часу, коли росіяни стали воювати з українцями.
Його онук, Олександр Сєроусов, який народився 16 жовтня 1992 року, ріс спокійним, розважним хлопцем, який з дитинства захоплювався моделюванням – власноруч виготовляв моделі літаків, кораблів, танків. Мама його записала на айкідо, аби формувати чоловічий характер, але він тікав звідти на модельний гурток у «Падіюн». Після навчання в ужгородських школах № 1 та № 20 Олександр закінчив Ужгородське вище професійне училище торгівлі та технологій харчування. Практику майбутній кухар-кондитер проходив у піцерії, що й визначило його майбутнє – став піцейолою. Працював у відомих закладах Ужгорода --«Red Bull», «La Bouchee», «Crazy Rocky», в останній носив футболку з написом «Крейзі солдат», як його тут називали. Сашко мріяв про власну піцерію, набуваючи досвіду за кордоном – у Польщі, Німеччині. Але виплеканим мріям перешкодила війна.
Строкову службу проходив у 2010 році у Києві у внутрішніх військах. Далі служив під час АТО в 2014-2015 роках. Час від часу призивався на збори резервістів, де опанував фах снайпера. Навіть хотів підписати контракт на службу, адже зростав у родині військових (вітчим теж офіцер ЗСУ), однак мати переговорила. Пані Людмила розповідає, як випрала його захисне вбрання -- «кікімору», ретельно вибравши з нього всі гілочки і листочки, чим розсмішила і насердила сина.
У 2022 році Олександр Сєроусов планував одружитися, адже вже два роки зустрічався з коханою дівчиною. 24 лютого в Аліни був день народження. Однак замість святкувань він зранку подався до Ужгородського військкомату. А наступного дня вже поїхав на службу. Воював у розвідвзводі другого механізованого батальйону 128-ї гірсько-штурмової бригади на Запорізькому напрямку. Позивний «Кот» в нього залишився ще з АТО. 9 травня 2022 року Олександр Сєроусов загинув від осколочних поранень під час виконання бойового завдання у Пологівському районі.
Його мама після втрати сина відвідує майже всі військові похорони в Ужгороді, донатить на волонтерські збори, допомагає пораненим. Про сина їй нагадує пекінес Блекі, подарований Сашею.
Наступного року Олександрові Сєроусову мало би виповнитися 35 років. На офіцерському гуртожитку в Ужгороді, де хлопець проживав з родиною у 2010-2020 роках, нині відкрита меморіальна дошка їхнього сусіди майора Сергія Кузнєва. Тут проживав і старший лейтенант Володимир Чорноус, який загинув у 2014 році в зоні АТО і посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Доречно, би встановити пам’ятні дошки усім полеглим героям, що тут мешкали тривалий час.
Пані Людмила розповідає, що після смерті сина рік-два не могла слухати музику, дивитися фільми. Не розуміла, як можна радіти, жартувати, коли твоєї дитини вже нема. Життя звелося до пам’яті про сина, носіння скорботи. Пізніше збагнула, що слід повноцінно проживати свій час, бо депресія не свідчить про пам'ять. Можна закритися у своїй квартирі і спілкуватися з песиком, але що це дасть? Тож повернулася до активнішої діяльності.
До акції «Вшануй маму Захисника», яку проводить група ЦВС Закарпатського центру комплектування та соціальної підтримки, долучилися й ужгородський міський голова Богдан Андріїв та відома кондитерська фірма «Штефаньо». Мета таких зустрічей -- підтримати жінок, яким довелося пережити найважчу втрату у житті – втрату власної дитини.
Олександр Гаврош, офіцер відділення цивільно-військового співробітництва Ужгородського РТЦК та СП
Коментарі :
Додати коментар


Ми з нею вчилися разом в школі тільки не в номер 3 а номер 5..дуже шкода за сина((....