RIONews.com.ua http://www.rionews.com.ua/ Новини Ужгорода, Закарпаття, України - РІО http://www.rionews.com.ua/img/rionews_m.jpg RIO Newshttp://www.rionews.com.ua/ Загадка жіночої посмішки: Віра Немеш http://www.rionews.com.ua/mixed/all/now/n19234181248 Посмішка кожної жінки особлива: щира чи загадкова, лукава чи відкрита… Віра Немеш також посміхається по-особливому — лише вустами, зберігаючи в очах глибокий сум, а може, втому… СОЦІО Fri, 23 Aug 2019 21:10:00 +0300 Проте спостерігати за не надто активною мімікою її обличчя хочеться, як хочеться читати книжку: слово за словом заглиблюючись у простір справжніх, а не показних емоцій, крок за кроком поринаючи у безкрай життєвої, а не вигаданої історії людського життя. Життя, у якому успіх спирається на непростий досвід, а щастя спинається на гірких випробуваннях долі! — Нас у родині було четверо. Мама — учителька, батько — лісник. І, звичайно, мама хотіла, щоб дочка пішла її шляхом: щонайменше гарна літня відпустка (посміхається Віра Федорівна, згадуючи дитинство). А от мені з дитинства подобалося усе, пов’язане з торгівлею! У 1-й Тячівській школі, де я навчалася, був вибір у профорієнтації: друкарка чи продавець. І я, пам’ятаю, обрала друге, адже ще років із 4—5 хотіла навчитися рахувати (сміється пані Віра)! Ну, власне, саме таким чином — через дитячу замріяність — у житті Віри з’явилися цілком, здавалося, не популярні факультети вищих навчальних закладів: технологія консервування, технологія харчування… І саме через таке «специфічне» захоплення і майже ексклюзивну освіту 20-літня дівчина опинилася на вельми відповідальній роботі становлення елітного на той час закладу — готелю «Закарпаття», а саме — його ресторану угорської кухні… — Я відповідала за бухгалтерський облік продуктів на кухні. Щоб було зрозумілішим, у чому полягали мої обов’язки, скажу так: щоденно цей заклад відвідували кілька груп із-за кордону. Вони харчувалися у нашому ресторані, у меню було чимало дефіцитних на той час продуктів, які постачалися за окремим списком. До моїх обов’язків входив повний облік цього товару до і після використання. І, не буду приховувати, це був великий обсяг роботи: і за масштабом, і за відповідальністю. Завідувач виробництвом, інженер-технолог громадського харчування, заступник директора ресторану… У послужному списку цієї жінки є чимало пунктів, що не надто надихають гуманітаріїв, але однозначно викликають повагу. Адже цілком зрозуміло, що облік дефіциту у суворому до витрат державних коштів СРСР могли довірити людині не лише через наявність відповідного диплома, а головне — через характеристику особистісних якостей, яку тоді отримати по блату було неможливо. І те, що ці якості, необхідні для відповідальної роботи, у неї є, Віра Немеш довела неодноразово! Звичайно, довела не державі чи установам, а собі… — Знаєте, ми намагалися постійно рухатися у ритмі з часом. А час же, пригадуєте, був непростим (сумно посміхається пані Віра). При ресторані ми відкрили одну з перших пекарень, для чого довелося вивчати досвід за кордоном… Але все це (готель і ресторан «Закарпаття». — Авт.), як ми розуміли, поступово «спускалося», тож і майбутнє з цим пов’язувати не вдавалося… Тому, перебуваючи у декретній відпустці, вирішила взятися за організацію вуличної їжі. Пригадуєте перші точки продажу хот-догів? Так, це — мій тодішній бізнес… Згадуючи цей період життя, пані Віра помітно засмучується — непростий був час! Урешті, як і для багатьох людей — початок так званих «нульових». Чимало з народжених і «усталених» у 80—90-х на зорі становлення дикого капіталізму по-українськи розгубилося-загубилося, а ось вона, жінка з немодною освітою, крутим менеджерським досвідом, зіп’ялася на ноги, взяла долю у руки — і рушила будувати власний бізнес. — У 2002 році на проспекті Свободи в Ужгороді одними з перших ми відкрили кондитерську «Диво». Це було круто! Ми запрошували фахівця з Будапешта, аби він навчив наших майстрів класичним рецептам і технологіям — ми поставили собі планку дуже високу! Настільки високу, що витримувати її видалося дуже непросто… І тут справа не лише в суб’єктивних якихось причинах, ясна річ… Приміром, жодний супермаркет за кордоном не займається виготовленням кондитерки, а в нас уже незабаром усі більш-менш «магазини» перейшли на «самообслуговування». За таких обставин у співвідношенні ціна-якість виграє не якість, а ціна. Загалом у «солодкому цеху» Закарпаття конкуренція надвисока! Зі зміною обставин і викликів пані Віра, уже не вперше, взялася підкорювати нові бізнесові висоти — цього разу готельного горизонту, відкривши «Готель-Бутік». Будували свою мрію, як кажуть, із нуля, продумуючи кожну дрібничку, облаштовуючи кожну «шпарину» майбутнього затишку для туристів… — Ви знаєте, попри те, що робота у сфері обслуговування завжди непроста, адже клієнт вибагливий і, кажуть, завжди правий (хоча не завжди!), та готельний бізнес набагато простіший, аніж бізнес кондитерський. У «солодкому» бізнесі успіх залежить від сотні складових, починаючи від якості продукту і закінчуючи майстерністю кондитера, а тут — справа за чітко налагодженою схемою! Але сказати, що все так просто, не можу… За межами публікації лишається чимало важливих, як на мене, подій і тез, якими пані Віра ділиться під час першого і не надто тривалого спілкування. Про це, мабуть, не варто говорити — не слід виносити на загал надто особисте, вважає моя візаві. Думку співрозмовника звикла поважати, надто коли мова йде про щиру людину, яка не прагне популярності... — Чи вигідний готельний бізнес у такому маленькому місті? Так, вигідний! Чи роблять нам конкуренцію власники квартир «на добу»? Так, роблять! Але бізнес — це справа сильних людей. Це — виклик, якщо хочете! І якщо ти цей виклик приймаєш, то маєш на нього відповідати: чесно, з самовіддачею і повною відповідальністю. Урешті, я не маю права відступитися, адже цей бізнес ми започатковували родиною. Кожна деталь — від зовнішнього вигляду працівників до інтер’єру номера (а всі вони — особливі) — замислена моєю дочкою, я їй довіряю в усьому. Також в усіх починаннях, а надто в цьому, моєю незмінною опорою і підтримкою був, є і буде, я переконана, мій чоловік. Урешті, ми мріяли, що цим бізнесом буде займатися наш син… За усмішкою кожної жінки — ціле життя! А в ньому успіх так часто спирається на гіркі невдачі, а щастя спинається навшпиньки, перемагаючи біль… Усмішка кожної жінки, попри різні відтінки, дарує натхнення, адже має головні складові: любов, надію... і Віру! 26 серпня ця чудова жінка святкує 60-річний ювілей. Щирі вітання від родини, друзів, колег на довгі і благая літа! «Кірпічка»: Рекреація, комерція, історія та диво-парк http://www.rionews.com.ua/mixed/all/now/n1923418019 Він чимось нагадує Централ-парк посеред Нью-Йорка — парк «Перемоги», він же «Кірпічка». Колись, ще в радянські часи тут був цегельний завод, який брав глину одразу поруч. Згодом, коли завод перестав працювати, на місці кар’єра утворилося штучне озеро, а зелена зона довкола стала парком — єдиним зеленим острівцем посеред тотально забудованих мікрорайонів колись ділового центру міста. Найближчий звідси парк — тільки Боздоський. РАТУША Fri, 23 Aug 2019 20:53:00 +0300 Проте спостерігати за не надто активною мімікою її обличчя хочеться, як хочеться читати книжку: слово за словом заглиблюючись у простір справжніх, а не показних емоцій, крок за кроком поринаючи у безкрай життєвої, а не вигаданої історії людського життя. Життя, у якому успіх спирається на непростий досвід, а щастя спинається на гірких випробуваннях долі! — Нас у родині було четверо. Мама — учителька, батько — лісник. І, звичайно, мама хотіла, щоб дочка пішла її шляхом: щонайменше гарна літня відпустка (посміхається Віра Федорівна, згадуючи дитинство). А от мені з дитинства подобалося усе, пов’язане з торгівлею! У 1-й Тячівській школі, де я навчалася, був вибір у профорієнтації: друкарка чи продавець. І я, пам’ятаю, обрала друге, адже ще років із 4—5 хотіла навчитися рахувати (сміється пані Віра)! Ну, власне, саме таким чином — через дитячу замріяність — у житті Віри з’явилися цілком, здавалося, не популярні факультети вищих навчальних закладів: технологія консервування, технологія харчування… І саме через таке «специфічне» захоплення і майже ексклюзивну освіту 20-літня дівчина опинилася на вельми відповідальній роботі становлення елітного на той час закладу — готелю «Закарпаття», а саме — його ресторану угорської кухні… — Я відповідала за бухгалтерський облік продуктів на кухні. Щоб було зрозумілішим, у чому полягали мої обов’язки, скажу так: щоденно цей заклад відвідували кілька груп із-за кордону. Вони харчувалися у нашому ресторані, у меню було чимало дефіцитних на той час продуктів, які постачалися за окремим списком. До моїх обов’язків входив повний облік цього товару до і після використання. І, не буду приховувати, це був великий обсяг роботи: і за масштабом, і за відповідальністю. Завідувач виробництвом, інженер-технолог громадського харчування, заступник директора ресторану… У послужному списку цієї жінки є чимало пунктів, що не надто надихають гуманітаріїв, але однозначно викликають повагу. Адже цілком зрозуміло, що облік дефіциту у суворому до витрат державних коштів СРСР могли довірити людині не лише через наявність відповідного диплома, а головне — через характеристику особистісних якостей, яку тоді отримати по блату було неможливо. І те, що ці якості, необхідні для відповідальної роботи, у неї є, Віра Немеш довела неодноразово! Звичайно, довела не державі чи установам, а собі… — Знаєте, ми намагалися постійно рухатися у ритмі з часом. А час же, пригадуєте, був непростим (сумно посміхається пані Віра). При ресторані ми відкрили одну з перших пекарень, для чого довелося вивчати досвід за кордоном… Але все це (готель і ресторан «Закарпаття». — Авт.), як ми розуміли, поступово «спускалося», тож і майбутнє з цим пов’язувати не вдавалося… Тому, перебуваючи у декретній відпустці, вирішила взятися за організацію вуличної їжі. Пригадуєте перші точки продажу хот-догів? Так, це — мій тодішній бізнес… Згадуючи цей період життя, пані Віра помітно засмучується — непростий був час! Урешті, як і для багатьох людей — початок так званих «нульових». Чимало з народжених і «усталених» у 80—90-х на зорі становлення дикого капіталізму по-українськи розгубилося-загубилося, а ось вона, жінка з немодною освітою, крутим менеджерським досвідом, зіп’ялася на ноги, взяла долю у руки — і рушила будувати власний бізнес. — У 2002 році на проспекті Свободи в Ужгороді одними з перших ми відкрили кондитерську «Диво». Це було круто! Ми запрошували фахівця з Будапешта, аби він навчив наших майстрів класичним рецептам і технологіям — ми поставили собі планку дуже високу! Настільки високу, що витримувати її видалося дуже непросто… І тут справа не лише в суб’єктивних якихось причинах, ясна річ… Приміром, жодний супермаркет за кордоном не займається виготовленням кондитерки, а в нас уже незабаром усі більш-менш «магазини» перейшли на «самообслуговування». За таких обставин у співвідношенні ціна-якість виграє не якість, а ціна. Загалом у «солодкому цеху» Закарпаття конкуренція надвисока! Зі зміною обставин і викликів пані Віра, уже не вперше, взялася підкорювати нові бізнесові висоти — цього разу готельного горизонту, відкривши «Готель-Бутік». Будували свою мрію, як кажуть, із нуля, продумуючи кожну дрібничку, облаштовуючи кожну «шпарину» майбутнього затишку для туристів… — Ви знаєте, попри те, що робота у сфері обслуговування завжди непроста, адже клієнт вибагливий і, кажуть, завжди правий (хоча не завжди!), та готельний бізнес набагато простіший, аніж бізнес кондитерський. У «солодкому» бізнесі успіх залежить від сотні складових, починаючи від якості продукту і закінчуючи майстерністю кондитера, а тут — справа за чітко налагодженою схемою! Але сказати, що все так просто, не можу… За межами публікації лишається чимало важливих, як на мене, подій і тез, якими пані Віра ділиться під час першого і не надто тривалого спілкування. Про це, мабуть, не варто говорити — не слід виносити на загал надто особисте, вважає моя візаві. Думку співрозмовника звикла поважати, надто коли мова йде про щиру людину, яка не прагне популярності... — Чи вигідний готельний бізнес у такому маленькому місті? Так, вигідний! Чи роблять нам конкуренцію власники квартир «на добу»? Так, роблять! Але бізнес — це справа сильних людей. Це — виклик, якщо хочете! І якщо ти цей виклик приймаєш, то маєш на нього відповідати: чесно, з самовіддачею і повною відповідальністю. Урешті, я не маю права відступитися, адже цей бізнес ми започатковували родиною. Кожна деталь — від зовнішнього вигляду працівників до інтер’єру номера (а всі вони — особливі) — замислена моєю дочкою, я їй довіряю в усьому. Також в усіх починаннях, а надто в цьому, моєю незмінною опорою і підтримкою був, є і буде, я переконана, мій чоловік. Урешті, ми мріяли, що цим бізнесом буде займатися наш син… За усмішкою кожної жінки — ціле життя! А в ньому успіх так часто спирається на гіркі невдачі, а щастя спинається навшпиньки, перемагаючи біль… Усмішка кожної жінки, попри різні відтінки, дарує натхнення, адже має головні складові: любов, надію... і Віру! 26 серпня ця чудова жінка святкує 60-річний ювілей. Щирі вітання від родини, друзів, колег на довгі і благая літа! РІО-Трейд — «Лідер року» http://www.rionews.com.ua/mixed/all/now/n19234175240 На ім’я Сергія Ратушняка надійшов лист від голови оргкомітету національного бізнес-рейтингу «Лідер року» І. Литвинова. ПОДІЇ Fri, 23 Aug 2019 20:47:00 +0300 Проте спостерігати за не надто активною мімікою її обличчя хочеться, як хочеться читати книжку: слово за словом заглиблюючись у простір справжніх, а не показних емоцій, крок за кроком поринаючи у безкрай життєвої, а не вигаданої історії людського життя. Життя, у якому успіх спирається на непростий досвід, а щастя спинається на гірких випробуваннях долі! — Нас у родині було четверо. Мама — учителька, батько — лісник. І, звичайно, мама хотіла, щоб дочка пішла її шляхом: щонайменше гарна літня відпустка (посміхається Віра Федорівна, згадуючи дитинство). А от мені з дитинства подобалося усе, пов’язане з торгівлею! У 1-й Тячівській школі, де я навчалася, був вибір у профорієнтації: друкарка чи продавець. І я, пам’ятаю, обрала друге, адже ще років із 4—5 хотіла навчитися рахувати (сміється пані Віра)! Ну, власне, саме таким чином — через дитячу замріяність — у житті Віри з’явилися цілком, здавалося, не популярні факультети вищих навчальних закладів: технологія консервування, технологія харчування… І саме через таке «специфічне» захоплення і майже ексклюзивну освіту 20-літня дівчина опинилася на вельми відповідальній роботі становлення елітного на той час закладу — готелю «Закарпаття», а саме — його ресторану угорської кухні… — Я відповідала за бухгалтерський облік продуктів на кухні. Щоб було зрозумілішим, у чому полягали мої обов’язки, скажу так: щоденно цей заклад відвідували кілька груп із-за кордону. Вони харчувалися у нашому ресторані, у меню було чимало дефіцитних на той час продуктів, які постачалися за окремим списком. До моїх обов’язків входив повний облік цього товару до і після використання. І, не буду приховувати, це був великий обсяг роботи: і за масштабом, і за відповідальністю. Завідувач виробництвом, інженер-технолог громадського харчування, заступник директора ресторану… У послужному списку цієї жінки є чимало пунктів, що не надто надихають гуманітаріїв, але однозначно викликають повагу. Адже цілком зрозуміло, що облік дефіциту у суворому до витрат державних коштів СРСР могли довірити людині не лише через наявність відповідного диплома, а головне — через характеристику особистісних якостей, яку тоді отримати по блату було неможливо. І те, що ці якості, необхідні для відповідальної роботи, у неї є, Віра Немеш довела неодноразово! Звичайно, довела не державі чи установам, а собі… — Знаєте, ми намагалися постійно рухатися у ритмі з часом. А час же, пригадуєте, був непростим (сумно посміхається пані Віра). При ресторані ми відкрили одну з перших пекарень, для чого довелося вивчати досвід за кордоном… Але все це (готель і ресторан «Закарпаття». — Авт.), як ми розуміли, поступово «спускалося», тож і майбутнє з цим пов’язувати не вдавалося… Тому, перебуваючи у декретній відпустці, вирішила взятися за організацію вуличної їжі. Пригадуєте перші точки продажу хот-догів? Так, це — мій тодішній бізнес… Згадуючи цей період життя, пані Віра помітно засмучується — непростий був час! Урешті, як і для багатьох людей — початок так званих «нульових». Чимало з народжених і «усталених» у 80—90-х на зорі становлення дикого капіталізму по-українськи розгубилося-загубилося, а ось вона, жінка з немодною освітою, крутим менеджерським досвідом, зіп’ялася на ноги, взяла долю у руки — і рушила будувати власний бізнес. — У 2002 році на проспекті Свободи в Ужгороді одними з перших ми відкрили кондитерську «Диво». Це було круто! Ми запрошували фахівця з Будапешта, аби він навчив наших майстрів класичним рецептам і технологіям — ми поставили собі планку дуже високу! Настільки високу, що витримувати її видалося дуже непросто… І тут справа не лише в суб’єктивних якихось причинах, ясна річ… Приміром, жодний супермаркет за кордоном не займається виготовленням кондитерки, а в нас уже незабаром усі більш-менш «магазини» перейшли на «самообслуговування». За таких обставин у співвідношенні ціна-якість виграє не якість, а ціна. Загалом у «солодкому цеху» Закарпаття конкуренція надвисока! Зі зміною обставин і викликів пані Віра, уже не вперше, взялася підкорювати нові бізнесові висоти — цього разу готельного горизонту, відкривши «Готель-Бутік». Будували свою мрію, як кажуть, із нуля, продумуючи кожну дрібничку, облаштовуючи кожну «шпарину» майбутнього затишку для туристів… — Ви знаєте, попри те, що робота у сфері обслуговування завжди непроста, адже клієнт вибагливий і, кажуть, завжди правий (хоча не завжди!), та готельний бізнес набагато простіший, аніж бізнес кондитерський. У «солодкому» бізнесі успіх залежить від сотні складових, починаючи від якості продукту і закінчуючи майстерністю кондитера, а тут — справа за чітко налагодженою схемою! Але сказати, що все так просто, не можу… За межами публікації лишається чимало важливих, як на мене, подій і тез, якими пані Віра ділиться під час першого і не надто тривалого спілкування. Про це, мабуть, не варто говорити — не слід виносити на загал надто особисте, вважає моя візаві. Думку співрозмовника звикла поважати, надто коли мова йде про щиру людину, яка не прагне популярності... — Чи вигідний готельний бізнес у такому маленькому місті? Так, вигідний! Чи роблять нам конкуренцію власники квартир «на добу»? Так, роблять! Але бізнес — це справа сильних людей. Це — виклик, якщо хочете! І якщо ти цей виклик приймаєш, то маєш на нього відповідати: чесно, з самовіддачею і повною відповідальністю. Урешті, я не маю права відступитися, адже цей бізнес ми започатковували родиною. Кожна деталь — від зовнішнього вигляду працівників до інтер’єру номера (а всі вони — особливі) — замислена моєю дочкою, я їй довіряю в усьому. Також в усіх починаннях, а надто в цьому, моєю незмінною опорою і підтримкою був, є і буде, я переконана, мій чоловік. Урешті, ми мріяли, що цим бізнесом буде займатися наш син… За усмішкою кожної жінки — ціле життя! А в ньому успіх так часто спирається на гіркі невдачі, а щастя спинається навшпиньки, перемагаючи біль… Усмішка кожної жінки, попри різні відтінки, дарує натхнення, адже має головні складові: любов, надію... і Віру! 26 серпня ця чудова жінка святкує 60-річний ювілей. Щирі вітання від родини, друзів, колег на довгі і благая літа! Чому на Закарпатті залишать лише чотири райони http://www.rionews.com.ua/mixed/all/now/n19234174644 На сьогодні у багатьох органів місцевого самоврядування виникає питання, за яким алгоритмом та методикою утворюватимуться нові райони як адміністративно-територіальні одиниці. СОЦІО Fri, 23 Aug 2019 20:39:00 +0300 Проте спостерігати за не надто активною мімікою її обличчя хочеться, як хочеться читати книжку: слово за словом заглиблюючись у простір справжніх, а не показних емоцій, крок за кроком поринаючи у безкрай життєвої, а не вигаданої історії людського життя. Життя, у якому успіх спирається на непростий досвід, а щастя спинається на гірких випробуваннях долі! — Нас у родині було четверо. Мама — учителька, батько — лісник. І, звичайно, мама хотіла, щоб дочка пішла її шляхом: щонайменше гарна літня відпустка (посміхається Віра Федорівна, згадуючи дитинство). А от мені з дитинства подобалося усе, пов’язане з торгівлею! У 1-й Тячівській школі, де я навчалася, був вибір у профорієнтації: друкарка чи продавець. І я, пам’ятаю, обрала друге, адже ще років із 4—5 хотіла навчитися рахувати (сміється пані Віра)! Ну, власне, саме таким чином — через дитячу замріяність — у житті Віри з’явилися цілком, здавалося, не популярні факультети вищих навчальних закладів: технологія консервування, технологія харчування… І саме через таке «специфічне» захоплення і майже ексклюзивну освіту 20-літня дівчина опинилася на вельми відповідальній роботі становлення елітного на той час закладу — готелю «Закарпаття», а саме — його ресторану угорської кухні… — Я відповідала за бухгалтерський облік продуктів на кухні. Щоб було зрозумілішим, у чому полягали мої обов’язки, скажу так: щоденно цей заклад відвідували кілька груп із-за кордону. Вони харчувалися у нашому ресторані, у меню було чимало дефіцитних на той час продуктів, які постачалися за окремим списком. До моїх обов’язків входив повний облік цього товару до і після використання. І, не буду приховувати, це був великий обсяг роботи: і за масштабом, і за відповідальністю. Завідувач виробництвом, інженер-технолог громадського харчування, заступник директора ресторану… У послужному списку цієї жінки є чимало пунктів, що не надто надихають гуманітаріїв, але однозначно викликають повагу. Адже цілком зрозуміло, що облік дефіциту у суворому до витрат державних коштів СРСР могли довірити людині не лише через наявність відповідного диплома, а головне — через характеристику особистісних якостей, яку тоді отримати по блату було неможливо. І те, що ці якості, необхідні для відповідальної роботи, у неї є, Віра Немеш довела неодноразово! Звичайно, довела не державі чи установам, а собі… — Знаєте, ми намагалися постійно рухатися у ритмі з часом. А час же, пригадуєте, був непростим (сумно посміхається пані Віра). При ресторані ми відкрили одну з перших пекарень, для чого довелося вивчати досвід за кордоном… Але все це (готель і ресторан «Закарпаття». — Авт.), як ми розуміли, поступово «спускалося», тож і майбутнє з цим пов’язувати не вдавалося… Тому, перебуваючи у декретній відпустці, вирішила взятися за організацію вуличної їжі. Пригадуєте перші точки продажу хот-догів? Так, це — мій тодішній бізнес… Згадуючи цей період життя, пані Віра помітно засмучується — непростий був час! Урешті, як і для багатьох людей — початок так званих «нульових». Чимало з народжених і «усталених» у 80—90-х на зорі становлення дикого капіталізму по-українськи розгубилося-загубилося, а ось вона, жінка з немодною освітою, крутим менеджерським досвідом, зіп’ялася на ноги, взяла долю у руки — і рушила будувати власний бізнес. — У 2002 році на проспекті Свободи в Ужгороді одними з перших ми відкрили кондитерську «Диво». Це було круто! Ми запрошували фахівця з Будапешта, аби він навчив наших майстрів класичним рецептам і технологіям — ми поставили собі планку дуже високу! Настільки високу, що витримувати її видалося дуже непросто… І тут справа не лише в суб’єктивних якихось причинах, ясна річ… Приміром, жодний супермаркет за кордоном не займається виготовленням кондитерки, а в нас уже незабаром усі більш-менш «магазини» перейшли на «самообслуговування». За таких обставин у співвідношенні ціна-якість виграє не якість, а ціна. Загалом у «солодкому цеху» Закарпаття конкуренція надвисока! Зі зміною обставин і викликів пані Віра, уже не вперше, взялася підкорювати нові бізнесові висоти — цього разу готельного горизонту, відкривши «Готель-Бутік». Будували свою мрію, як кажуть, із нуля, продумуючи кожну дрібничку, облаштовуючи кожну «шпарину» майбутнього затишку для туристів… — Ви знаєте, попри те, що робота у сфері обслуговування завжди непроста, адже клієнт вибагливий і, кажуть, завжди правий (хоча не завжди!), та готельний бізнес набагато простіший, аніж бізнес кондитерський. У «солодкому» бізнесі успіх залежить від сотні складових, починаючи від якості продукту і закінчуючи майстерністю кондитера, а тут — справа за чітко налагодженою схемою! Але сказати, що все так просто, не можу… За межами публікації лишається чимало важливих, як на мене, подій і тез, якими пані Віра ділиться під час першого і не надто тривалого спілкування. Про це, мабуть, не варто говорити — не слід виносити на загал надто особисте, вважає моя візаві. Думку співрозмовника звикла поважати, надто коли мова йде про щиру людину, яка не прагне популярності... — Чи вигідний готельний бізнес у такому маленькому місті? Так, вигідний! Чи роблять нам конкуренцію власники квартир «на добу»? Так, роблять! Але бізнес — це справа сильних людей. Це — виклик, якщо хочете! І якщо ти цей виклик приймаєш, то маєш на нього відповідати: чесно, з самовіддачею і повною відповідальністю. Урешті, я не маю права відступитися, адже цей бізнес ми започатковували родиною. Кожна деталь — від зовнішнього вигляду працівників до інтер’єру номера (а всі вони — особливі) — замислена моєю дочкою, я їй довіряю в усьому. Також в усіх починаннях, а надто в цьому, моєю незмінною опорою і підтримкою був, є і буде, я переконана, мій чоловік. Урешті, ми мріяли, що цим бізнесом буде займатися наш син… За усмішкою кожної жінки — ціле життя! А в ньому успіх так часто спирається на гіркі невдачі, а щастя спинається навшпиньки, перемагаючи біль… Усмішка кожної жінки, попри різні відтінки, дарує натхнення, адже має головні складові: любов, надію... і Віру! 26 серпня ця чудова жінка святкує 60-річний ювілей. Щирі вітання від родини, друзів, колег на довгі і благая літа! Жителька Мукачівщини намагалася дати хабар слідчому http://www.rionews.com.ua/mixed/all/now/n19233134030 Викрито 29-річну мешканку Мукачівського району на спробі дачі хабара поліцейському. КРИМІНАЛ Thu, 22 Aug 2019 16:37:00 +0300 Проте спостерігати за не надто активною мімікою її обличчя хочеться, як хочеться читати книжку: слово за словом заглиблюючись у простір справжніх, а не показних емоцій, крок за кроком поринаючи у безкрай життєвої, а не вигаданої історії людського життя. Життя, у якому успіх спирається на непростий досвід, а щастя спинається на гірких випробуваннях долі! — Нас у родині було четверо. Мама — учителька, батько — лісник. І, звичайно, мама хотіла, щоб дочка пішла її шляхом: щонайменше гарна літня відпустка (посміхається Віра Федорівна, згадуючи дитинство). А от мені з дитинства подобалося усе, пов’язане з торгівлею! У 1-й Тячівській школі, де я навчалася, був вибір у профорієнтації: друкарка чи продавець. І я, пам’ятаю, обрала друге, адже ще років із 4—5 хотіла навчитися рахувати (сміється пані Віра)! Ну, власне, саме таким чином — через дитячу замріяність — у житті Віри з’явилися цілком, здавалося, не популярні факультети вищих навчальних закладів: технологія консервування, технологія харчування… І саме через таке «специфічне» захоплення і майже ексклюзивну освіту 20-літня дівчина опинилася на вельми відповідальній роботі становлення елітного на той час закладу — готелю «Закарпаття», а саме — його ресторану угорської кухні… — Я відповідала за бухгалтерський облік продуктів на кухні. Щоб було зрозумілішим, у чому полягали мої обов’язки, скажу так: щоденно цей заклад відвідували кілька груп із-за кордону. Вони харчувалися у нашому ресторані, у меню було чимало дефіцитних на той час продуктів, які постачалися за окремим списком. До моїх обов’язків входив повний облік цього товару до і після використання. І, не буду приховувати, це був великий обсяг роботи: і за масштабом, і за відповідальністю. Завідувач виробництвом, інженер-технолог громадського харчування, заступник директора ресторану… У послужному списку цієї жінки є чимало пунктів, що не надто надихають гуманітаріїв, але однозначно викликають повагу. Адже цілком зрозуміло, що облік дефіциту у суворому до витрат державних коштів СРСР могли довірити людині не лише через наявність відповідного диплома, а головне — через характеристику особистісних якостей, яку тоді отримати по блату було неможливо. І те, що ці якості, необхідні для відповідальної роботи, у неї є, Віра Немеш довела неодноразово! Звичайно, довела не державі чи установам, а собі… — Знаєте, ми намагалися постійно рухатися у ритмі з часом. А час же, пригадуєте, був непростим (сумно посміхається пані Віра). При ресторані ми відкрили одну з перших пекарень, для чого довелося вивчати досвід за кордоном… Але все це (готель і ресторан «Закарпаття». — Авт.), як ми розуміли, поступово «спускалося», тож і майбутнє з цим пов’язувати не вдавалося… Тому, перебуваючи у декретній відпустці, вирішила взятися за організацію вуличної їжі. Пригадуєте перші точки продажу хот-догів? Так, це — мій тодішній бізнес… Згадуючи цей період життя, пані Віра помітно засмучується — непростий був час! Урешті, як і для багатьох людей — початок так званих «нульових». Чимало з народжених і «усталених» у 80—90-х на зорі становлення дикого капіталізму по-українськи розгубилося-загубилося, а ось вона, жінка з немодною освітою, крутим менеджерським досвідом, зіп’ялася на ноги, взяла долю у руки — і рушила будувати власний бізнес. — У 2002 році на проспекті Свободи в Ужгороді одними з перших ми відкрили кондитерську «Диво». Це було круто! Ми запрошували фахівця з Будапешта, аби він навчив наших майстрів класичним рецептам і технологіям — ми поставили собі планку дуже високу! Настільки високу, що витримувати її видалося дуже непросто… І тут справа не лише в суб’єктивних якихось причинах, ясна річ… Приміром, жодний супермаркет за кордоном не займається виготовленням кондитерки, а в нас уже незабаром усі більш-менш «магазини» перейшли на «самообслуговування». За таких обставин у співвідношенні ціна-якість виграє не якість, а ціна. Загалом у «солодкому цеху» Закарпаття конкуренція надвисока! Зі зміною обставин і викликів пані Віра, уже не вперше, взялася підкорювати нові бізнесові висоти — цього разу готельного горизонту, відкривши «Готель-Бутік». Будували свою мрію, як кажуть, із нуля, продумуючи кожну дрібничку, облаштовуючи кожну «шпарину» майбутнього затишку для туристів… — Ви знаєте, попри те, що робота у сфері обслуговування завжди непроста, адже клієнт вибагливий і, кажуть, завжди правий (хоча не завжди!), та готельний бізнес набагато простіший, аніж бізнес кондитерський. У «солодкому» бізнесі успіх залежить від сотні складових, починаючи від якості продукту і закінчуючи майстерністю кондитера, а тут — справа за чітко налагодженою схемою! Але сказати, що все так просто, не можу… За межами публікації лишається чимало важливих, як на мене, подій і тез, якими пані Віра ділиться під час першого і не надто тривалого спілкування. Про це, мабуть, не варто говорити — не слід виносити на загал надто особисте, вважає моя візаві. Думку співрозмовника звикла поважати, надто коли мова йде про щиру людину, яка не прагне популярності... — Чи вигідний готельний бізнес у такому маленькому місті? Так, вигідний! Чи роблять нам конкуренцію власники квартир «на добу»? Так, роблять! Але бізнес — це справа сильних людей. Це — виклик, якщо хочете! І якщо ти цей виклик приймаєш, то маєш на нього відповідати: чесно, з самовіддачею і повною відповідальністю. Урешті, я не маю права відступитися, адже цей бізнес ми започатковували родиною. Кожна деталь — від зовнішнього вигляду працівників до інтер’єру номера (а всі вони — особливі) — замислена моєю дочкою, я їй довіряю в усьому. Також в усіх починаннях, а надто в цьому, моєю незмінною опорою і підтримкою був, є і буде, я переконана, мій чоловік. Урешті, ми мріяли, що цим бізнесом буде займатися наш син… За усмішкою кожної жінки — ціле життя! А в ньому успіх так часто спирається на гіркі невдачі, а щастя спинається навшпиньки, перемагаючи біль… Усмішка кожної жінки, попри різні відтінки, дарує натхнення, адже має головні складові: любов, надію... і Віру! 26 серпня ця чудова жінка святкує 60-річний ювілей. Щирі вітання від родини, друзів, колег на довгі і благая літа! Поліція Закарпаття екстрадувала до Угорщини обвинуваченого у тяжких злочинах http://www.rionews.com.ua/mixed/all/now/n19233133644 Чоловіка, який розшукувався правоохоронними органами Угорщини за пограбування зі застосуванням зброї та опір працівникам поліції із застосуванням вогнепальної зброї, виявили співробітники поліції Закарпаття. КРИМІНАЛ Thu, 22 Aug 2019 16:34:00 +0300 Проте спостерігати за не надто активною мімікою її обличчя хочеться, як хочеться читати книжку: слово за словом заглиблюючись у простір справжніх, а не показних емоцій, крок за кроком поринаючи у безкрай життєвої, а не вигаданої історії людського життя. Життя, у якому успіх спирається на непростий досвід, а щастя спинається на гірких випробуваннях долі! — Нас у родині було четверо. Мама — учителька, батько — лісник. І, звичайно, мама хотіла, щоб дочка пішла її шляхом: щонайменше гарна літня відпустка (посміхається Віра Федорівна, згадуючи дитинство). А от мені з дитинства подобалося усе, пов’язане з торгівлею! У 1-й Тячівській школі, де я навчалася, був вибір у профорієнтації: друкарка чи продавець. І я, пам’ятаю, обрала друге, адже ще років із 4—5 хотіла навчитися рахувати (сміється пані Віра)! Ну, власне, саме таким чином — через дитячу замріяність — у житті Віри з’явилися цілком, здавалося, не популярні факультети вищих навчальних закладів: технологія консервування, технологія харчування… І саме через таке «специфічне» захоплення і майже ексклюзивну освіту 20-літня дівчина опинилася на вельми відповідальній роботі становлення елітного на той час закладу — готелю «Закарпаття», а саме — його ресторану угорської кухні… — Я відповідала за бухгалтерський облік продуктів на кухні. Щоб було зрозумілішим, у чому полягали мої обов’язки, скажу так: щоденно цей заклад відвідували кілька груп із-за кордону. Вони харчувалися у нашому ресторані, у меню було чимало дефіцитних на той час продуктів, які постачалися за окремим списком. До моїх обов’язків входив повний облік цього товару до і після використання. І, не буду приховувати, це був великий обсяг роботи: і за масштабом, і за відповідальністю. Завідувач виробництвом, інженер-технолог громадського харчування, заступник директора ресторану… У послужному списку цієї жінки є чимало пунктів, що не надто надихають гуманітаріїв, але однозначно викликають повагу. Адже цілком зрозуміло, що облік дефіциту у суворому до витрат державних коштів СРСР могли довірити людині не лише через наявність відповідного диплома, а головне — через характеристику особистісних якостей, яку тоді отримати по блату було неможливо. І те, що ці якості, необхідні для відповідальної роботи, у неї є, Віра Немеш довела неодноразово! Звичайно, довела не державі чи установам, а собі… — Знаєте, ми намагалися постійно рухатися у ритмі з часом. А час же, пригадуєте, був непростим (сумно посміхається пані Віра). При ресторані ми відкрили одну з перших пекарень, для чого довелося вивчати досвід за кордоном… Але все це (готель і ресторан «Закарпаття». — Авт.), як ми розуміли, поступово «спускалося», тож і майбутнє з цим пов’язувати не вдавалося… Тому, перебуваючи у декретній відпустці, вирішила взятися за організацію вуличної їжі. Пригадуєте перші точки продажу хот-догів? Так, це — мій тодішній бізнес… Згадуючи цей період життя, пані Віра помітно засмучується — непростий був час! Урешті, як і для багатьох людей — початок так званих «нульових». Чимало з народжених і «усталених» у 80—90-х на зорі становлення дикого капіталізму по-українськи розгубилося-загубилося, а ось вона, жінка з немодною освітою, крутим менеджерським досвідом, зіп’ялася на ноги, взяла долю у руки — і рушила будувати власний бізнес. — У 2002 році на проспекті Свободи в Ужгороді одними з перших ми відкрили кондитерську «Диво». Це було круто! Ми запрошували фахівця з Будапешта, аби він навчив наших майстрів класичним рецептам і технологіям — ми поставили собі планку дуже високу! Настільки високу, що витримувати її видалося дуже непросто… І тут справа не лише в суб’єктивних якихось причинах, ясна річ… Приміром, жодний супермаркет за кордоном не займається виготовленням кондитерки, а в нас уже незабаром усі більш-менш «магазини» перейшли на «самообслуговування». За таких обставин у співвідношенні ціна-якість виграє не якість, а ціна. Загалом у «солодкому цеху» Закарпаття конкуренція надвисока! Зі зміною обставин і викликів пані Віра, уже не вперше, взялася підкорювати нові бізнесові висоти — цього разу готельного горизонту, відкривши «Готель-Бутік». Будували свою мрію, як кажуть, із нуля, продумуючи кожну дрібничку, облаштовуючи кожну «шпарину» майбутнього затишку для туристів… — Ви знаєте, попри те, що робота у сфері обслуговування завжди непроста, адже клієнт вибагливий і, кажуть, завжди правий (хоча не завжди!), та готельний бізнес набагато простіший, аніж бізнес кондитерський. У «солодкому» бізнесі успіх залежить від сотні складових, починаючи від якості продукту і закінчуючи майстерністю кондитера, а тут — справа за чітко налагодженою схемою! Але сказати, що все так просто, не можу… За межами публікації лишається чимало важливих, як на мене, подій і тез, якими пані Віра ділиться під час першого і не надто тривалого спілкування. Про це, мабуть, не варто говорити — не слід виносити на загал надто особисте, вважає моя візаві. Думку співрозмовника звикла поважати, надто коли мова йде про щиру людину, яка не прагне популярності... — Чи вигідний готельний бізнес у такому маленькому місті? Так, вигідний! Чи роблять нам конкуренцію власники квартир «на добу»? Так, роблять! Але бізнес — це справа сильних людей. Це — виклик, якщо хочете! І якщо ти цей виклик приймаєш, то маєш на нього відповідати: чесно, з самовіддачею і повною відповідальністю. Урешті, я не маю права відступитися, адже цей бізнес ми започатковували родиною. Кожна деталь — від зовнішнього вигляду працівників до інтер’єру номера (а всі вони — особливі) — замислена моєю дочкою, я їй довіряю в усьому. Також в усіх починаннях, а надто в цьому, моєю незмінною опорою і підтримкою був, є і буде, я переконана, мій чоловік. Урешті, ми мріяли, що цим бізнесом буде займатися наш син… За усмішкою кожної жінки — ціле життя! А в ньому успіх так часто спирається на гіркі невдачі, а щастя спинається навшпиньки, перемагаючи біль… Усмішка кожної жінки, попри різні відтінки, дарує натхнення, адже має головні складові: любов, надію... і Віру! 26 серпня ця чудова жінка святкує 60-річний ювілей. Щирі вітання від родини, друзів, колег на довгі і благая літа! У ДТП в Мукачеві постраждало шестеро людей, серед яких двоє дітей http://www.rionews.com.ua/mixed/all/now/n19233871 На вулиці Пряшівській у Мукачеві водій «Peugeot» не впорався з керуванням і здійснив наїзд на припаркований автомобіль, у якому перебувало шестеро пасажирів, з них - дві дитини. Усіх травмованих доставлено до місцевої лікарні. НОВИНИ ПАРТНЕРІВ Thu, 22 Aug 2019 11:02:00 +0300 Проте спостерігати за не надто активною мімікою її обличчя хочеться, як хочеться читати книжку: слово за словом заглиблюючись у простір справжніх, а не показних емоцій, крок за кроком поринаючи у безкрай життєвої, а не вигаданої історії людського життя. Життя, у якому успіх спирається на непростий досвід, а щастя спинається на гірких випробуваннях долі! — Нас у родині було четверо. Мама — учителька, батько — лісник. І, звичайно, мама хотіла, щоб дочка пішла її шляхом: щонайменше гарна літня відпустка (посміхається Віра Федорівна, згадуючи дитинство). А от мені з дитинства подобалося усе, пов’язане з торгівлею! У 1-й Тячівській школі, де я навчалася, був вибір у профорієнтації: друкарка чи продавець. І я, пам’ятаю, обрала друге, адже ще років із 4—5 хотіла навчитися рахувати (сміється пані Віра)! Ну, власне, саме таким чином — через дитячу замріяність — у житті Віри з’явилися цілком, здавалося, не популярні факультети вищих навчальних закладів: технологія консервування, технологія харчування… І саме через таке «специфічне» захоплення і майже ексклюзивну освіту 20-літня дівчина опинилася на вельми відповідальній роботі становлення елітного на той час закладу — готелю «Закарпаття», а саме — його ресторану угорської кухні… — Я відповідала за бухгалтерський облік продуктів на кухні. Щоб було зрозумілішим, у чому полягали мої обов’язки, скажу так: щоденно цей заклад відвідували кілька груп із-за кордону. Вони харчувалися у нашому ресторані, у меню було чимало дефіцитних на той час продуктів, які постачалися за окремим списком. До моїх обов’язків входив повний облік цього товару до і після використання. І, не буду приховувати, це був великий обсяг роботи: і за масштабом, і за відповідальністю. Завідувач виробництвом, інженер-технолог громадського харчування, заступник директора ресторану… У послужному списку цієї жінки є чимало пунктів, що не надто надихають гуманітаріїв, але однозначно викликають повагу. Адже цілком зрозуміло, що облік дефіциту у суворому до витрат державних коштів СРСР могли довірити людині не лише через наявність відповідного диплома, а головне — через характеристику особистісних якостей, яку тоді отримати по блату було неможливо. І те, що ці якості, необхідні для відповідальної роботи, у неї є, Віра Немеш довела неодноразово! Звичайно, довела не державі чи установам, а собі… — Знаєте, ми намагалися постійно рухатися у ритмі з часом. А час же, пригадуєте, був непростим (сумно посміхається пані Віра). При ресторані ми відкрили одну з перших пекарень, для чого довелося вивчати досвід за кордоном… Але все це (готель і ресторан «Закарпаття». — Авт.), як ми розуміли, поступово «спускалося», тож і майбутнє з цим пов’язувати не вдавалося… Тому, перебуваючи у декретній відпустці, вирішила взятися за організацію вуличної їжі. Пригадуєте перші точки продажу хот-догів? Так, це — мій тодішній бізнес… Згадуючи цей період життя, пані Віра помітно засмучується — непростий був час! Урешті, як і для багатьох людей — початок так званих «нульових». Чимало з народжених і «усталених» у 80—90-х на зорі становлення дикого капіталізму по-українськи розгубилося-загубилося, а ось вона, жінка з немодною освітою, крутим менеджерським досвідом, зіп’ялася на ноги, взяла долю у руки — і рушила будувати власний бізнес. — У 2002 році на проспекті Свободи в Ужгороді одними з перших ми відкрили кондитерську «Диво». Це було круто! Ми запрошували фахівця з Будапешта, аби він навчив наших майстрів класичним рецептам і технологіям — ми поставили собі планку дуже високу! Настільки високу, що витримувати її видалося дуже непросто… І тут справа не лише в суб’єктивних якихось причинах, ясна річ… Приміром, жодний супермаркет за кордоном не займається виготовленням кондитерки, а в нас уже незабаром усі більш-менш «магазини» перейшли на «самообслуговування». За таких обставин у співвідношенні ціна-якість виграє не якість, а ціна. Загалом у «солодкому цеху» Закарпаття конкуренція надвисока! Зі зміною обставин і викликів пані Віра, уже не вперше, взялася підкорювати нові бізнесові висоти — цього разу готельного горизонту, відкривши «Готель-Бутік». Будували свою мрію, як кажуть, із нуля, продумуючи кожну дрібничку, облаштовуючи кожну «шпарину» майбутнього затишку для туристів… — Ви знаєте, попри те, що робота у сфері обслуговування завжди непроста, адже клієнт вибагливий і, кажуть, завжди правий (хоча не завжди!), та готельний бізнес набагато простіший, аніж бізнес кондитерський. У «солодкому» бізнесі успіх залежить від сотні складових, починаючи від якості продукту і закінчуючи майстерністю кондитера, а тут — справа за чітко налагодженою схемою! Але сказати, що все так просто, не можу… За межами публікації лишається чимало важливих, як на мене, подій і тез, якими пані Віра ділиться під час першого і не надто тривалого спілкування. Про це, мабуть, не варто говорити — не слід виносити на загал надто особисте, вважає моя візаві. Думку співрозмовника звикла поважати, надто коли мова йде про щиру людину, яка не прагне популярності... — Чи вигідний готельний бізнес у такому маленькому місті? Так, вигідний! Чи роблять нам конкуренцію власники квартир «на добу»? Так, роблять! Але бізнес — це справа сильних людей. Це — виклик, якщо хочете! І якщо ти цей виклик приймаєш, то маєш на нього відповідати: чесно, з самовіддачею і повною відповідальністю. Урешті, я не маю права відступитися, адже цей бізнес ми започатковували родиною. Кожна деталь — від зовнішнього вигляду працівників до інтер’єру номера (а всі вони — особливі) — замислена моєю дочкою, я їй довіряю в усьому. Також в усіх починаннях, а надто в цьому, моєю незмінною опорою і підтримкою був, є і буде, я переконана, мій чоловік. Урешті, ми мріяли, що цим бізнесом буде займатися наш син… За усмішкою кожної жінки — ціле життя! А в ньому успіх так часто спирається на гіркі невдачі, а щастя спинається навшпиньки, перемагаючи біль… Усмішка кожної жінки, попри різні відтінки, дарує натхнення, адже має головні складові: любов, надію... і Віру! 26 серпня ця чудова жінка святкує 60-річний ювілей. Щирі вітання від родини, друзів, колег на довгі і благая літа! Закарпатська область знову серед останніх у рейтингу шкіл http://www.rionews.com.ua/mixed/all/now/n19232182446 Інформаційним освітнім ресурсом «Освіта.ua» складено рейтинги шкіл, областей та обласних центрів України за підсумками ЗНО 2019 року. СОЦІО Wed, 21 Aug 2019 21:14:00 +0300 Проте спостерігати за не надто активною мімікою її обличчя хочеться, як хочеться читати книжку: слово за словом заглиблюючись у простір справжніх, а не показних емоцій, крок за кроком поринаючи у безкрай життєвої, а не вигаданої історії людського життя. Життя, у якому успіх спирається на непростий досвід, а щастя спинається на гірких випробуваннях долі! — Нас у родині було четверо. Мама — учителька, батько — лісник. І, звичайно, мама хотіла, щоб дочка пішла її шляхом: щонайменше гарна літня відпустка (посміхається Віра Федорівна, згадуючи дитинство). А от мені з дитинства подобалося усе, пов’язане з торгівлею! У 1-й Тячівській школі, де я навчалася, був вибір у профорієнтації: друкарка чи продавець. І я, пам’ятаю, обрала друге, адже ще років із 4—5 хотіла навчитися рахувати (сміється пані Віра)! Ну, власне, саме таким чином — через дитячу замріяність — у житті Віри з’явилися цілком, здавалося, не популярні факультети вищих навчальних закладів: технологія консервування, технологія харчування… І саме через таке «специфічне» захоплення і майже ексклюзивну освіту 20-літня дівчина опинилася на вельми відповідальній роботі становлення елітного на той час закладу — готелю «Закарпаття», а саме — його ресторану угорської кухні… — Я відповідала за бухгалтерський облік продуктів на кухні. Щоб було зрозумілішим, у чому полягали мої обов’язки, скажу так: щоденно цей заклад відвідували кілька груп із-за кордону. Вони харчувалися у нашому ресторані, у меню було чимало дефіцитних на той час продуктів, які постачалися за окремим списком. До моїх обов’язків входив повний облік цього товару до і після використання. І, не буду приховувати, це був великий обсяг роботи: і за масштабом, і за відповідальністю. Завідувач виробництвом, інженер-технолог громадського харчування, заступник директора ресторану… У послужному списку цієї жінки є чимало пунктів, що не надто надихають гуманітаріїв, але однозначно викликають повагу. Адже цілком зрозуміло, що облік дефіциту у суворому до витрат державних коштів СРСР могли довірити людині не лише через наявність відповідного диплома, а головне — через характеристику особистісних якостей, яку тоді отримати по блату було неможливо. І те, що ці якості, необхідні для відповідальної роботи, у неї є, Віра Немеш довела неодноразово! Звичайно, довела не державі чи установам, а собі… — Знаєте, ми намагалися постійно рухатися у ритмі з часом. А час же, пригадуєте, був непростим (сумно посміхається пані Віра). При ресторані ми відкрили одну з перших пекарень, для чого довелося вивчати досвід за кордоном… Але все це (готель і ресторан «Закарпаття». — Авт.), як ми розуміли, поступово «спускалося», тож і майбутнє з цим пов’язувати не вдавалося… Тому, перебуваючи у декретній відпустці, вирішила взятися за організацію вуличної їжі. Пригадуєте перші точки продажу хот-догів? Так, це — мій тодішній бізнес… Згадуючи цей період життя, пані Віра помітно засмучується — непростий був час! Урешті, як і для багатьох людей — початок так званих «нульових». Чимало з народжених і «усталених» у 80—90-х на зорі становлення дикого капіталізму по-українськи розгубилося-загубилося, а ось вона, жінка з немодною освітою, крутим менеджерським досвідом, зіп’ялася на ноги, взяла долю у руки — і рушила будувати власний бізнес. — У 2002 році на проспекті Свободи в Ужгороді одними з перших ми відкрили кондитерську «Диво». Це було круто! Ми запрошували фахівця з Будапешта, аби він навчив наших майстрів класичним рецептам і технологіям — ми поставили собі планку дуже високу! Настільки високу, що витримувати її видалося дуже непросто… І тут справа не лише в суб’єктивних якихось причинах, ясна річ… Приміром, жодний супермаркет за кордоном не займається виготовленням кондитерки, а в нас уже незабаром усі більш-менш «магазини» перейшли на «самообслуговування». За таких обставин у співвідношенні ціна-якість виграє не якість, а ціна. Загалом у «солодкому цеху» Закарпаття конкуренція надвисока! Зі зміною обставин і викликів пані Віра, уже не вперше, взялася підкорювати нові бізнесові висоти — цього разу готельного горизонту, відкривши «Готель-Бутік». Будували свою мрію, як кажуть, із нуля, продумуючи кожну дрібничку, облаштовуючи кожну «шпарину» майбутнього затишку для туристів… — Ви знаєте, попри те, що робота у сфері обслуговування завжди непроста, адже клієнт вибагливий і, кажуть, завжди правий (хоча не завжди!), та готельний бізнес набагато простіший, аніж бізнес кондитерський. У «солодкому» бізнесі успіх залежить від сотні складових, починаючи від якості продукту і закінчуючи майстерністю кондитера, а тут — справа за чітко налагодженою схемою! Але сказати, що все так просто, не можу… За межами публікації лишається чимало важливих, як на мене, подій і тез, якими пані Віра ділиться під час першого і не надто тривалого спілкування. Про це, мабуть, не варто говорити — не слід виносити на загал надто особисте, вважає моя візаві. Думку співрозмовника звикла поважати, надто коли мова йде про щиру людину, яка не прагне популярності... — Чи вигідний готельний бізнес у такому маленькому місті? Так, вигідний! Чи роблять нам конкуренцію власники квартир «на добу»? Так, роблять! Але бізнес — це справа сильних людей. Це — виклик, якщо хочете! І якщо ти цей виклик приймаєш, то маєш на нього відповідати: чесно, з самовіддачею і повною відповідальністю. Урешті, я не маю права відступитися, адже цей бізнес ми започатковували родиною. Кожна деталь — від зовнішнього вигляду працівників до інтер’єру номера (а всі вони — особливі) — замислена моєю дочкою, я їй довіряю в усьому. Також в усіх починаннях, а надто в цьому, моєю незмінною опорою і підтримкою був, є і буде, я переконана, мій чоловік. Урешті, ми мріяли, що цим бізнесом буде займатися наш син… За усмішкою кожної жінки — ціле життя! А в ньому успіх так часто спирається на гіркі невдачі, а щастя спинається навшпиньки, перемагаючи біль… Усмішка кожної жінки, попри різні відтінки, дарує натхнення, адже має головні складові: любов, надію... і Віру! 26 серпня ця чудова жінка святкує 60-річний ювілей. Щирі вітання від родини, друзів, колег на довгі і благая літа! В Ужгороді ліквідовано центр мінімізації митних платежів http://www.rionews.com.ua/mixed/all/now/n1923192017 Через цей центр було проведено імпортні операції на 200 млн. грн. КРИМІНАЛ Tue, 20 Aug 2019 12:16:00 +0300 Проте спостерігати за не надто активною мімікою її обличчя хочеться, як хочеться читати книжку: слово за словом заглиблюючись у простір справжніх, а не показних емоцій, крок за кроком поринаючи у безкрай життєвої, а не вигаданої історії людського життя. Життя, у якому успіх спирається на непростий досвід, а щастя спинається на гірких випробуваннях долі! — Нас у родині було четверо. Мама — учителька, батько — лісник. І, звичайно, мама хотіла, щоб дочка пішла її шляхом: щонайменше гарна літня відпустка (посміхається Віра Федорівна, згадуючи дитинство). А от мені з дитинства подобалося усе, пов’язане з торгівлею! У 1-й Тячівській школі, де я навчалася, був вибір у профорієнтації: друкарка чи продавець. І я, пам’ятаю, обрала друге, адже ще років із 4—5 хотіла навчитися рахувати (сміється пані Віра)! Ну, власне, саме таким чином — через дитячу замріяність — у житті Віри з’явилися цілком, здавалося, не популярні факультети вищих навчальних закладів: технологія консервування, технологія харчування… І саме через таке «специфічне» захоплення і майже ексклюзивну освіту 20-літня дівчина опинилася на вельми відповідальній роботі становлення елітного на той час закладу — готелю «Закарпаття», а саме — його ресторану угорської кухні… — Я відповідала за бухгалтерський облік продуктів на кухні. Щоб було зрозумілішим, у чому полягали мої обов’язки, скажу так: щоденно цей заклад відвідували кілька груп із-за кордону. Вони харчувалися у нашому ресторані, у меню було чимало дефіцитних на той час продуктів, які постачалися за окремим списком. До моїх обов’язків входив повний облік цього товару до і після використання. І, не буду приховувати, це був великий обсяг роботи: і за масштабом, і за відповідальністю. Завідувач виробництвом, інженер-технолог громадського харчування, заступник директора ресторану… У послужному списку цієї жінки є чимало пунктів, що не надто надихають гуманітаріїв, але однозначно викликають повагу. Адже цілком зрозуміло, що облік дефіциту у суворому до витрат державних коштів СРСР могли довірити людині не лише через наявність відповідного диплома, а головне — через характеристику особистісних якостей, яку тоді отримати по блату було неможливо. І те, що ці якості, необхідні для відповідальної роботи, у неї є, Віра Немеш довела неодноразово! Звичайно, довела не державі чи установам, а собі… — Знаєте, ми намагалися постійно рухатися у ритмі з часом. А час же, пригадуєте, був непростим (сумно посміхається пані Віра). При ресторані ми відкрили одну з перших пекарень, для чого довелося вивчати досвід за кордоном… Але все це (готель і ресторан «Закарпаття». — Авт.), як ми розуміли, поступово «спускалося», тож і майбутнє з цим пов’язувати не вдавалося… Тому, перебуваючи у декретній відпустці, вирішила взятися за організацію вуличної їжі. Пригадуєте перші точки продажу хот-догів? Так, це — мій тодішній бізнес… Згадуючи цей період життя, пані Віра помітно засмучується — непростий був час! Урешті, як і для багатьох людей — початок так званих «нульових». Чимало з народжених і «усталених» у 80—90-х на зорі становлення дикого капіталізму по-українськи розгубилося-загубилося, а ось вона, жінка з немодною освітою, крутим менеджерським досвідом, зіп’ялася на ноги, взяла долю у руки — і рушила будувати власний бізнес. — У 2002 році на проспекті Свободи в Ужгороді одними з перших ми відкрили кондитерську «Диво». Це було круто! Ми запрошували фахівця з Будапешта, аби він навчив наших майстрів класичним рецептам і технологіям — ми поставили собі планку дуже високу! Настільки високу, що витримувати її видалося дуже непросто… І тут справа не лише в суб’єктивних якихось причинах, ясна річ… Приміром, жодний супермаркет за кордоном не займається виготовленням кондитерки, а в нас уже незабаром усі більш-менш «магазини» перейшли на «самообслуговування». За таких обставин у співвідношенні ціна-якість виграє не якість, а ціна. Загалом у «солодкому цеху» Закарпаття конкуренція надвисока! Зі зміною обставин і викликів пані Віра, уже не вперше, взялася підкорювати нові бізнесові висоти — цього разу готельного горизонту, відкривши «Готель-Бутік». Будували свою мрію, як кажуть, із нуля, продумуючи кожну дрібничку, облаштовуючи кожну «шпарину» майбутнього затишку для туристів… — Ви знаєте, попри те, що робота у сфері обслуговування завжди непроста, адже клієнт вибагливий і, кажуть, завжди правий (хоча не завжди!), та готельний бізнес набагато простіший, аніж бізнес кондитерський. У «солодкому» бізнесі успіх залежить від сотні складових, починаючи від якості продукту і закінчуючи майстерністю кондитера, а тут — справа за чітко налагодженою схемою! Але сказати, що все так просто, не можу… За межами публікації лишається чимало важливих, як на мене, подій і тез, якими пані Віра ділиться під час першого і не надто тривалого спілкування. Про це, мабуть, не варто говорити — не слід виносити на загал надто особисте, вважає моя візаві. Думку співрозмовника звикла поважати, надто коли мова йде про щиру людину, яка не прагне популярності... — Чи вигідний готельний бізнес у такому маленькому місті? Так, вигідний! Чи роблять нам конкуренцію власники квартир «на добу»? Так, роблять! Але бізнес — це справа сильних людей. Це — виклик, якщо хочете! І якщо ти цей виклик приймаєш, то маєш на нього відповідати: чесно, з самовіддачею і повною відповідальністю. Урешті, я не маю права відступитися, адже цей бізнес ми започатковували родиною. Кожна деталь — від зовнішнього вигляду працівників до інтер’єру номера (а всі вони — особливі) — замислена моєю дочкою, я їй довіряю в усьому. Також в усіх починаннях, а надто в цьому, моєю незмінною опорою і підтримкою був, є і буде, я переконана, мій чоловік. Урешті, ми мріяли, що цим бізнесом буде займатися наш син… За усмішкою кожної жінки — ціле життя! А в ньому успіх так часто спирається на гіркі невдачі, а щастя спинається навшпиньки, перемагаючи біль… Усмішка кожної жінки, попри різні відтінки, дарує натхнення, адже має головні складові: любов, надію... і Віру! 26 серпня ця чудова жінка святкує 60-річний ювілей. Щирі вітання від родини, друзів, колег на довгі і благая літа! На Ужгородщині прикордонники затримали групу заблукалих чеських туристів http://www.rionews.com.ua/mixed/all/now/n192319111 Туристи випадково перейшли словацько-український кордон. ПОДІЇ Tue, 20 Aug 2019 12:04:00 +0300 Проте спостерігати за не надто активною мімікою її обличчя хочеться, як хочеться читати книжку: слово за словом заглиблюючись у простір справжніх, а не показних емоцій, крок за кроком поринаючи у безкрай життєвої, а не вигаданої історії людського життя. Життя, у якому успіх спирається на непростий досвід, а щастя спинається на гірких випробуваннях долі! — Нас у родині було четверо. Мама — учителька, батько — лісник. І, звичайно, мама хотіла, щоб дочка пішла її шляхом: щонайменше гарна літня відпустка (посміхається Віра Федорівна, згадуючи дитинство). А от мені з дитинства подобалося усе, пов’язане з торгівлею! У 1-й Тячівській школі, де я навчалася, був вибір у профорієнтації: друкарка чи продавець. І я, пам’ятаю, обрала друге, адже ще років із 4—5 хотіла навчитися рахувати (сміється пані Віра)! Ну, власне, саме таким чином — через дитячу замріяність — у житті Віри з’явилися цілком, здавалося, не популярні факультети вищих навчальних закладів: технологія консервування, технологія харчування… І саме через таке «специфічне» захоплення і майже ексклюзивну освіту 20-літня дівчина опинилася на вельми відповідальній роботі становлення елітного на той час закладу — готелю «Закарпаття», а саме — його ресторану угорської кухні… — Я відповідала за бухгалтерський облік продуктів на кухні. Щоб було зрозумілішим, у чому полягали мої обов’язки, скажу так: щоденно цей заклад відвідували кілька груп із-за кордону. Вони харчувалися у нашому ресторані, у меню було чимало дефіцитних на той час продуктів, які постачалися за окремим списком. До моїх обов’язків входив повний облік цього товару до і після використання. І, не буду приховувати, це був великий обсяг роботи: і за масштабом, і за відповідальністю. Завідувач виробництвом, інженер-технолог громадського харчування, заступник директора ресторану… У послужному списку цієї жінки є чимало пунктів, що не надто надихають гуманітаріїв, але однозначно викликають повагу. Адже цілком зрозуміло, що облік дефіциту у суворому до витрат державних коштів СРСР могли довірити людині не лише через наявність відповідного диплома, а головне — через характеристику особистісних якостей, яку тоді отримати по блату було неможливо. І те, що ці якості, необхідні для відповідальної роботи, у неї є, Віра Немеш довела неодноразово! Звичайно, довела не державі чи установам, а собі… — Знаєте, ми намагалися постійно рухатися у ритмі з часом. А час же, пригадуєте, був непростим (сумно посміхається пані Віра). При ресторані ми відкрили одну з перших пекарень, для чого довелося вивчати досвід за кордоном… Але все це (готель і ресторан «Закарпаття». — Авт.), як ми розуміли, поступово «спускалося», тож і майбутнє з цим пов’язувати не вдавалося… Тому, перебуваючи у декретній відпустці, вирішила взятися за організацію вуличної їжі. Пригадуєте перші точки продажу хот-догів? Так, це — мій тодішній бізнес… Згадуючи цей період життя, пані Віра помітно засмучується — непростий був час! Урешті, як і для багатьох людей — початок так званих «нульових». Чимало з народжених і «усталених» у 80—90-х на зорі становлення дикого капіталізму по-українськи розгубилося-загубилося, а ось вона, жінка з немодною освітою, крутим менеджерським досвідом, зіп’ялася на ноги, взяла долю у руки — і рушила будувати власний бізнес. — У 2002 році на проспекті Свободи в Ужгороді одними з перших ми відкрили кондитерську «Диво». Це було круто! Ми запрошували фахівця з Будапешта, аби він навчив наших майстрів класичним рецептам і технологіям — ми поставили собі планку дуже високу! Настільки високу, що витримувати її видалося дуже непросто… І тут справа не лише в суб’єктивних якихось причинах, ясна річ… Приміром, жодний супермаркет за кордоном не займається виготовленням кондитерки, а в нас уже незабаром усі більш-менш «магазини» перейшли на «самообслуговування». За таких обставин у співвідношенні ціна-якість виграє не якість, а ціна. Загалом у «солодкому цеху» Закарпаття конкуренція надвисока! Зі зміною обставин і викликів пані Віра, уже не вперше, взялася підкорювати нові бізнесові висоти — цього разу готельного горизонту, відкривши «Готель-Бутік». Будували свою мрію, як кажуть, із нуля, продумуючи кожну дрібничку, облаштовуючи кожну «шпарину» майбутнього затишку для туристів… — Ви знаєте, попри те, що робота у сфері обслуговування завжди непроста, адже клієнт вибагливий і, кажуть, завжди правий (хоча не завжди!), та готельний бізнес набагато простіший, аніж бізнес кондитерський. У «солодкому» бізнесі успіх залежить від сотні складових, починаючи від якості продукту і закінчуючи майстерністю кондитера, а тут — справа за чітко налагодженою схемою! Але сказати, що все так просто, не можу… За межами публікації лишається чимало важливих, як на мене, подій і тез, якими пані Віра ділиться під час першого і не надто тривалого спілкування. Про це, мабуть, не варто говорити — не слід виносити на загал надто особисте, вважає моя візаві. Думку співрозмовника звикла поважати, надто коли мова йде про щиру людину, яка не прагне популярності... — Чи вигідний готельний бізнес у такому маленькому місті? Так, вигідний! Чи роблять нам конкуренцію власники квартир «на добу»? Так, роблять! Але бізнес — це справа сильних людей. Це — виклик, якщо хочете! І якщо ти цей виклик приймаєш, то маєш на нього відповідати: чесно, з самовіддачею і повною відповідальністю. Урешті, я не маю права відступитися, адже цей бізнес ми започатковували родиною. Кожна деталь — від зовнішнього вигляду працівників до інтер’єру номера (а всі вони — особливі) — замислена моєю дочкою, я їй довіряю в усьому. Також в усіх починаннях, а надто в цьому, моєю незмінною опорою і підтримкою був, є і буде, я переконана, мій чоловік. Урешті, ми мріяли, що цим бізнесом буде займатися наш син… За усмішкою кожної жінки — ціле життя! А в ньому успіх так часто спирається на гіркі невдачі, а щастя спинається навшпиньки, перемагаючи біль… Усмішка кожної жінки, попри різні відтінки, дарує натхнення, адже має головні складові: любов, надію... і Віру! 26 серпня ця чудова жінка святкує 60-річний ювілей. Щирі вітання від родини, друзів, колег на довгі і благая літа!