У якийсь час, боячись перетнути межу між здоровою критикою й підігруванням ворогу ми перестали називати речі своїми іменами й відкрито говорити про наболіле. А говорити треба, бо це вже 50% успіху. Інакше як поставити правильний діагноз тому всьому, що відбувається навколо? У цій колонці я не претендую на істину в останній інстанції. Я лише ділюся своїм спостереженням за тим, що з початку повномасштабної війни й до сьогодні, на мою суб’єктивну думку,   тригерить закарпатців найбільше.

А поговоримо про мобілізацію, вітряки, внутрішньо-переселених українців і російську мову на вулицях Закарпаття та про сучасне недооцінене чи то пак недозрозуміле мистецтво.

Мобілізація: сито, яким намагаються носити воду

Нинішні аргументи «за» мобілізацію базові й логічні: країна у війні, і без людей фронт не існує. Це — питання виживання держави, а не політичного вибору. Крім того, є й запит на справедливість від тих, хто вже служить або має близьких на фронті. Для них будь-які розмови про «пом’якшення» мобілізації виглядають як знецінення їхнього досвіду і ризику життям. Вони ставлять просте питання: якщо не всі — то хто? І чому одні воюють роками, а інші продовжують жити звичним життям? У цьому сенсі мобілізація — це ще й історія про рівність відповідальності...

Однак, та мобілізація, яка нині існує в Україні мені особисто нагадує сито, яким намагаються носити воду, іноді підставляючи там унизу руку чи латаючи його аби якось було, аби процес якось ішов. Зверху сита маємо державну потребу, яка включила механізм мобілізації. А знизу — жорстка реальність, у якій мобілізація розтікається крізь дірки. І про ці дірки всі давно знають. Про них щодня пишуть у офіційних зведеннях правоохоронних і антикорупційних органів, прикордонників та у соцмережах.

Одна з найбільших дірок — корупційні схеми. Тут далеко не треба ходити. Пам’ятаємо одеського військкома Борисова, працівників ТЦК, у яких підлеглі працювали на будівництві, купи задекларованих і незадекларованих грошей у таких працівників, які фігурують у справах про хабарі за «зняття з обліку» або обіцянки відстрочки. Це — просто вбиває довіру суспільства і відбиває бажання добровільно мобілізовуватися.

Інші дірки — це фіктивне працевлаштування в навчальні заклади або підприємства з бронюванням, фіктивна медична документація про стан здоров’я, яка дозволяє не служити і навіть виїхати за кордон. Згадайте хоча б справу голови Хмельницької МСЕК Крупи з повною хатою грошей. Такі Крупи, мабуть, є в кожній області. Просто хтось із них уже попався на гарячому, а хтось — ще ні...

Одна з найбільш популярних на Закарпатті дірок, у яких розчиняється мобілізація — незаконне переправлення за кордон. Іноді — з використанням людей у формі, іноді — через давно налагоджені схеми. Затримують мало не щодня. Але, з новин бачимо, що затримують не всіх. Правда і в тому, що не всім, хто зумів перейти кордон вдалося живими дістатися до омріяного Євросоюзу...

Все те, що просочилося крізь ці дірки, стікається у соцмережі, які і свідомо і для хайпу або просто з дурості множать крайні випадки, роблячи їх нормою в очах людей. Не часто один інцидент перетворюється на діагноз усій системі. У результаті формується викривлена картина, де немає місця для об’єктивності: або «всіх хапають», або «ніхто не воює добровільно». І ця поляризація лише підсилює напругу...

Історія не раз показувала: спроба здобути свободу для одних за рахунок обмеження свободи інших майже завжди закінчується кризою. Під час Французької революції гасла свободи дуже швидко перетворилися на терор проти «ворогів революції». У ХХ столітті радянська система будувала «справедливе суспільство», але ціною масових репресій і обмеження базових прав. Навіть у новітній історії під час війни з тероризмом у західних країнах посилення безпеки призводило до розширення контролю над громадянами і тривалих дискусій про межі свободи.

Ці приклади різні за масштабом і контекстом, але в них є спільне: як тільки баланс між безпекою і свободою руйнується, суспільство починає втрачати довіру до держави. А без довіри будь-які рішення, навіть необхідні, сприймаються як примус.

Саме тому питання мобілізації — про межу, яку не можна переходити непомітно. Бо якщо люди відчувають, що їхню свободу забирають несправедливо, вони перестають бачити в державі союзника.

Що робити?

Треба викинути сито, взяти новий черпак або відро і нормально носити воду. Тобто, потрібно переглядати методи мобілізації, про що вже заговорили і в Міноборони і про що вже просто кричать такі випадки, як нещодавнє вбивство працівника ТЦК у Львові та спроба зарізати його колегу з Вінниці і ще ряд яскравих прикладів, які ми бачимо щодня. І тут головне почати зміни. Почати і перейти нарешті від декларацій до дій, спрямованих на справедливу мобілізацію, об’єктивні ВЛК, гідне грошове забезпечення, гідний супровід військових та їх родин і гідне ставлення до мобілізованих уже у військових частинах. Якщо ж проблему й далі не помічати і з нею не працювати, то вже завтра отримаємо ще більш серйозний ніж зараз неконтрольований конфлікт у середині держави, який під час війни нам точно не допоможе...

Проблемні вітряки: чи такий страшний вітер змін, як його малюють

Як на мене, тема вітряків на Закарпатті виглядає набагато конфліктнішою, ніж є насправді. У соцмережах створюється враження, що закарпатці категорично проти вітрових електростанцій. І це враження несеться у всі закутки Фейсбуку, Тік-Току та інших платформ.

Якось, приблизно рік тому, довелося поспілкуватися з жителями Воловеччини, де вже кілька років крутяться вітряки. Так от. Проти виступало всього кілька людей, більшість із яких виїхали з району і живуть в Ужгороді або і взагалі в інших областях. Інші кажуть, що їм вітряки не хиблять.

Та й справді, якщо проаналізувати, хто найбільше виступає проти вітряків, то це люди, які там не живуть. Тож виходить, що за жителів територій, де встановлюють ВЕС, думають екологи, яким там не жити і які часто підміняють собою місцеві громади, котрі єдині мають повне право вирішувати, чи треба їм вітряки, чи ні.

І, повертаючись до популярної думки, що область категорично проти вітряків варто звернутися до цифр. Так соціологічна група «Рейтинг», яку справедливо можна назвати найбільш авторитетною у своєму сегменті компанією України, що діє вже 18 років, видала з цього приводу промовисті результати. Згідно з ними, близько 68% мешканців підтримують будівництво вітроелектростанцій, тоді як проти — приблизно чверть. Тобто більшість — за, але голосніше чути тих, хто проти, бо це люди, які заряджають соцмережі і формують страх і недовіру.

Але ж екологи чи активісти, мабуть, не дорівнюють усім 1,2 мільйонам мешканців області. Звісно, що екологічні експерти — це авторитетна частина суспільства, яка має право голосу, але яка точно не представляє всіх закарпатців.

На мою суб’єктивну думку, через масу страхів, які транслюються невеликою частиною людей, ця тема перетворилася на тригер. Ви ж чули про лисі Карпати, про пересохлі колодязі, про масу мертвих птахів, яких убили вітряки, про жаб, які помруть, якщо поряд працюватиме вітряк і таке інше.

З іншого боку вітряки не повинні всім подобатися і всім підходити. Є, наприклад, громади, які відмовилися від розміщення таких електростанцій. І це нормально, бо у них був вибір: між інвестиціями і бажанням і далі бачити з вікна той же краєвид. І це нормально. І це цивілізовано. Але коли іншу громаду, яка вирішила заробити через інвестиції, робочі місця й дохід від діяльності вітроелектростанції, у досить агресивний спосіб переконують, що їй це не треба, то це вже готовий конфлікт.

Звісно, що не останнє слово тут має бути і за державою у особі природоохоронних структур, які аналізують, чи допустимо у тій чи іншій місцевості ставити вітряки. І якщо ці структури не бачать таких перешкод, громада дає зелене світло, то хай би ті вітряки там крутилися. Тим більше, що модель, яка вже працює на Закарпатті, передбачає, що частина доходу від генерації йде безпосередньо в місцеві бюджети. Одна турбіна може приносити громаді до 1,5–2 млн гривень на рік. І це не абстрактні цифри, а реальні ресурси для доріг, шкіл, інфраструктури, наприклад Тур’я-Реметівської громади. І ще це якраз той випадок, коли громада отримує не лише ризики, а й прямий фінансовий інтерес.

Є ще такий момент, що Закарпаття сьогодні забезпечує себе електроенергією лише приблизно на третину. Решта ж — це залежність від загальної енергосистеми. У воєнних умовах це означає вразливість. І в цьому контексті вітроенергетика — не історія про моду чи про «зелений тренд», а реальність, де йдеться про диверсифікацію і стабільність. Я не експерт із енергетики, але міркую так, що система не може триматися лише на сонячній генерації, яка вже домінує в області. Потрібен баланс джерел, і вітер — один із ключових елементів цього балансу.

Що робити?

Кардинально — нічого. Але варто не приймати близько до серця жахливі історії у соцмережах про те, що вітряки перетворять гори Закарпаття на пустелі. Інакше такі пустелі вже давно були б у Австрії, Німеччині, Італії, Греції та інших країнах ЄС із часткою вітрової енергетики у 20-30%. Так само не варто вірити, що вітряки нас усіх зроблять казково багатими. Тримайтеся середини, включайте логіку і уважно аналізуйте, хто і для чого вам намагається нав’язати ту чи іншу думку на цю тему.

Переселенці і російська мова: через несприйняття до інтеграції

— Сматрі, как у ніх тут всьо спакойна. Нічево не гріміт, нікто на сірєни не рєагіруєт. Надо же...

—Ти права, уютно тут у ніх. Не то что у нас в Харькове...

Днями почув такий діалог двох літніх жінок на Набережній Незалежності. Насправді на тій же Набережній з 24 лютого 2022 року російської мови побільшало у рази і схожі діалоги там чув майже кожен місцевий або гість Ужгорода.

Сьогодні переселенці і російська мова на вулицях Закарпаття — це вже не просто соціальне питання, а емоційний тригер, у якому переплелися війна, ідентичність і відчуття справедливості. Область стала тилом і прихистком для сотень тисяч людей, і разом із ними змінилася мовна картина в публічному просторі. Для частини місцевих це виглядає як різка зміна звичного середовища і сприймається зовсім не нейтрально. Особливо через призму війни.

Дехто у відповідь завантажує тезу про те, що мовляв, от понаїхали сюди у наше спокійне Закарпаття зі своїм руським язиком. Насправді в Ужгороді й до війни було і тепер є чимало місцевих, які спілкуються російською. Однак, спочатку з 2014-го, коли росія загарбала Крим і Донбас і поготів з 2022-го російська мова для багатьох закарпатців перестала бути просто іноземною мовою — вона асоціюється з агресором, із втратами і фронтом. Тому її присутність у публічному просторі викликає внутрішній спротив. До цього додається ще один фактор — не стільки сама мова, скільки поведінка носіїв цієї мови. Багатьох закарпатців найбільше дратує не російська як така, а випадки, коли люди навіть не намагаються адаптуватися або демонструють байдужість до контексту країни, яка воює.

Звісно, це стосується далеко не всіх внутрішньо переселених українців, які приїхали на Закарпаття. Мої знайомі, наприклад, котрі пережили окупацію в київській області і приїхали в Ужгород у кінці березня 2022 року, перейшли повністю і в побуті і у вихованні дітей і у спілкуванні з друзями на досить якісну українську мову. Хоча до того спілкувалися виключно російською... Від інших знайомих, які живуть роками на Закарпатті і спілкуються російською, почув наступний аргумент у захист російськомовних. «Якщо людина виросла в російськомовному середовищі, вона не почне автоматично говорити українською в побуті, бо це звичка, сформована роками. Мова вдома чи між близькими — це особистий простір. Інша справа — державні установи і публічна сфера, де українська є обов’язковою. Там я, звісно буду спілкуватися українською...»

Водночас варто розуміти і більш довгострокову перспективу. Адже переселенці на Закарпатті не залишаться окремою групою під знаменником ВПО назавжди. Вони вже змішуються з місцевим середовищем — через роботу, школи, знайомства, родини. Діти ходять у місцеві школи, засвоюють українську швидше за дорослих, з’являються нові соціальні зв’язки. І з часом це природно веде до інтеграції, навіть якщо на старті вона виглядає повільною.

У підсумку цей тригер більше стосується не так самої мови. Він більше — про час і взаємодію. Бо будь-яке суспільство змінюється через змішування, а не через ізоляцію. Питання лише в тому, чи цей процес відбуватиметься природно — через контакт і взаємну повагу — чи через напругу і конфлікти, «мовні патрулі» та інші неконтрольовані мовні сутички, які лише відтягують ту ж неминучу інтеграцію.

Що робити?

Спробуйте зрозуміти, що ми живемо у одній країні, яка називається Україною й на Закарпатті, і в Одесі і в Харкові, Києві та інших містах. Спробуйте усвідомити, що закарпатці зараз тримають фронт із українцями з цих міст. Вони воюють проти ворога пліч-о-пліч з тими захисниками, які імовірно можуть спілкуватися й російською. Це — правда життя, а не претензія. І спробуйте сприймати людей не за мовою, якою вони спілкуються, а за тими якостями, які у них є. Держава ж зі свого боку має чітко урегулювати мовне питання, аби не допустити уже згадані конфлікти і аби надалі ні у путіна, ні в якихось інших «добрих» сусідів не було бажання йти в Україну «звільняти пригнічений російськомовний народ»...

Сучасне мистецтво чи мистецтво провокації

Це я наостанок про червону інсталяцію на площі Народній в Ужгороді, яка вже другий тиждень резонує в інформаційному просторі Ужгорода й області різними барвами. Тут маємо ще один яскравий приклад того, як сучасне мистецтво може стати тригером. Йдеться про роботу «Реконструкція подій» закарпатського художника Михайла Деяка — приблизно 7-метрову металеву конструкцію, яка символізує війну, її травму і пережитий досвід. Червоний колір, ламані форми, агресивна геометрія — це все свідомо зроблено так, щоб викликати емоцію, а не подобатися.

На мою думку, ця історія вже б давно пішла на спад, якби її не підживлював сам автор, який разом зі ще кількома поціновувачами такого сучасного мистецтва не вступив би в умовний конфлікт з усіма, хто не зміг побачити у цій роботі естетику, назвавши їх елементарно неосвіченими. Якраз із цього й розгорівся конфлікт.

З Одного боку автор каже, що це — сучасне мистецтво, яке не має бути «гарним» або «зрозумілим». Його завдання — провокувати, змушувати думати й викликати дискомфорт. В умовах війни така інсталяція — це спосіб нагадати, що відбувається в країні, навіть у відносно спокійному регіоні. До того ж це тимчасовий об’єкт, встановлений на кілька місяців, і навіть із благодійною метою — поруч розміщений QR-код для донатів на ЗСУ.

Але частина ужгородців сприйняла інсталяцію як чужорідний об’єкт у центрі міста. З’явилася навіть петиція з вимогою її прибрати. І тут питання не лише у відсутності мистецької освіти чи смаку, як каже автор. Людей дратує відсутність їх залучення до обговорення: ставити таку штуку на центральній площі області чи ні.

Бо, погодьтеся, якщо б таку інсталяцію поставили у Новому районі Ужгорода чи у Боздошському парку або навіть на залізничному вокзалі, то вона б не викликало такого резонансу, як тут, перед стінами обласної адміністрації. Звісно, що сюди додається і класичне: «що це взагалі таке?» — бо сучасне мистецтво часто не має очевидного змісту для широкої аудиторії.

Як на мене, цій історії є ще одне пояснення. Закарпаття, як і Україна загалом, досі частково живе в пострадянській культурній моделі, де мистецтво має бути зрозумілим, красивим і бажано «про щось конкретне». Але, як ми вже зауважили, сучасне мистецтво працює інакше — через символ, провокацію, а іноді й через шок. І не всі готові до цього переходу. Звідси питання: чи треба «насильно» привчати нас до сучасного мистецтва? І тут теж є два варіанти. Перший про те, що треба, бо інакше суспільство ніколи не зміниться. А другий — ні, бо без пояснення і діалогу це викликає лише відторгнення. І замість розвитку, який мала принести ужгородцям ця штука, отримуємо конфлікт.

Що робити?

Оберіть варіант сприйняття цієї інсталяції, який вам більше до душі. Тепер ви знаєте як можна звернути на себе увагу. Звісно, не обов’язково робити цілу інсталяцію, достатньо одягнути щось яскраве, щось яскраве зробити і просто жити яскраво...

Павло Білецький, журналіст, голова правління Карпатського Інституту євроатлантичних студій