Спогади учасника подій Людвика Шимона 1950—2000 рр.

Фізичний факультет — взірця 2025 року, виділяється як і в попередні десятиріччя досягненнями в галузі наукової роботи. На п’яти кафедрах впровадженні привабливі і прагматичні спеціальності та відповідні спеціалізації. 380—420 студентів на факультеті, залежно від семестру, навчають: академік НАН України професор Ю.М. Височанський, а також 17 професорів та 47доцентів. Це свідчить про високий якісний рівень педагогічного колективу факультету. За останні 25 років факультет зберіг належний рівень своїх функціональних обов’язків. Але найвагоміші здобутки факультету, включаючи і міжнародного рівня, припадають на минуле 50-х років (1950—2000 рр.).

Історія фізичного, як і спорідненого математичного факультетів, були започатковані відкриттям фізико-математичного факультету з відділеннями фізики і математики в 1950 році. Він був четвертим після відкриття природничих факультетів (біологічний, хімічний, медичний) у 1946 році.

Новостворений факультет без свого деканату

Новостворений фізико-математичний факультет діяв без свого деканату. Його умовно приєднали до хімічного. Такий «кластер» називали по-різному. 15 травня 1951 року, наказом по ректорату був названий, як не дивно, фізикохімічним факультетом. Навчальний процес проводився на базі загально-університетської кафедри фізики, створеної шляхом поділу кафедри фізики і математики, відкритої одночасно з природничими факультетами: біологічний, хімічний, медичний. Завідувач кафедри, немолодий за віком (1904 р.н.), інженер за спеціальністю Василь Никанорович Бушин викладав курс загальної фізики на першому і другому курсах. Для проведення навчального процесу на старших курсах були запрошені Нона Анатоліївна Гоженко з Києва і Арнольд Євгенович Ковальчук із Москви — майбутній кандидат філософських наук. Математичний аналіз навчив нас талановитий викладач Остап Федерович Хічій — майбутній кандидат педагогічних наук. До проведення занять залучалися і колишні «професори» гімназій. Прижився єдиний один із них — Фенцик Василь Петрович, який у старшому віці захистив дисертацію на ступінь кандидата хімічних наук.

У вересні 1963 р. наказом по ректорату, деканом окремого фізико-математичного факультету був призначений старший викладач Степан Максимович Кишко. Він народився в 1920 році в м. Ужгород. Закінчивши місцеву гімназію, навчався у Будапештському університеті. Після Другої світової війни закінчив фізичний факультет Львівського державного університету.

Стрімке поліпшення діяльності до сталого розвитку

Стрімке поліпшення діяльності фізико-математичного факультету відбулося за короткий проміжок часу. З 1953 по 1956 роки прибули на роботу в УжДУ (загальноуніверситетську кафедру фізики) п’ятеро молодих, талановитих, амбітних спеціалістів у різних галузях фізичної науки науковці. Це троє кандидатів фізико-математичних наук Володимир Олександрович Шкода-Ульянов (1953 рік, ядерна фізика), Іван Прохорович Запісочний (1954 рік, атомна фізика), Юрій Мелітонович Ломсадзе (1954 рік, теоретична фізика), а також Дмитро Венедиктович Чепур (1956 рік фізика напівпровідників), Мотря Василівна Братійчук (1956 рік, астрофізика). Одна за другою відкриваються кафедри: будова речовини (згодом кафедри експериментальної та теоретичної фізики); оптики (згодом квантової електроніки); теоретичної фізики (шляхом поділу кафедри експериментальної і теоретичної фізики на дві: кафедра ядерної фізики і кафедра теоретичної фізики). В 1963 році загальноуніверситетська кафедра фізики, завершивши свою історичну роль, була переведена в структуру загальнотехнічного факультету. Натомість була відкрита спеціальна кафедра фізики напівпровідників.

З року в рік збільшуються плани набору студентів. Свіжими силами доповнили кадровий потенціал випускники фізичного відділення: Дмитро Сікора, Олександр Парлаг, Василь Шевера, Петро Фельцан, Володимир Лендьел — 1955 рік; Іван Копинець, Юрій Попик, Антон Фантич, Юрій Палінчак — 1956 рік; Михайло Кучінка, Людвик Шимон — 1957 рік. Аналогічні процеси відбувалися і на математичному відділенні.

За 15 років існування фізико-математичний факультет зріс чисельно, кількість членів профспілки факультету-гіганта перевершило 1 000 осіб (голова профспілки — асистент Шимон Л.Л.). Назріло питання розділення фізико-математичного факультету на два незалежні: фізичний та математичний факультети. І ця подія відбулася в 1966 році.

Разючі досягнення до 25-річчя факультету

25-річчя існування фізичний факультет зустрів разючими успіхами. Надійно зайняв авангардну роль науково-дослідницької роботи УжДУ. Кількість щорічних публікацій факультету складала половину наукової продукції університету. Обсяг госпдоговірних робіт майже вдвічі перевершував держбюджетне фінансування. Динаміка підготовки кадрів вищої кваліфікації (кандидатів і докторів наук) була недосяжною іншими факультетами. Проглядалося формування двох наукових шкіл з фізичної електроніки та фізики напівпровідників, заснованих відповідно І.П. Запісочним і Д.В. Чепуром. Подальше зростання факультету в межах університету дедалі ставали труднішими — «великій родині ставало поступово тісніше у батьківській хаті». Назріла необхідність у створенні академічної фізичної науки на Закарпатті.

Останні 10 років минулого сторіччя

Останні 10 років минулого сторіччя перекривалися моїм перебуванням на посаді декана фізичного факультету (1988—2004 рр.). На вимогу тих часів (розпад Радянського Союзу, першої роки незалежної України) відбулися перетворення спрямованих в напрямку виробництва. Поруч з класичними кафедрами (ядерної фізики, оптики, квантової електроніки, теоретичної фізики, фізики напівпровідників, твердотільної електроніки) була відкрита кафедра прикладної фізики. Єдина спеціальність — «Фізика» (педагогічне і науково-виробниче відділення) була доповнена ще іншими з чисельними спеціалізаціями. Чого варта тільки назви: «Фізика і технологія матеріалів і компонентів електронної техніки», «Фізична і біомедична електроніка», «Наукоємні технології», «Прикладна фізика». Були введені курси лекцій нетипові за змістом для фізичних факультетів: «Мікросхемотехніка», «Патентознавство» та ін.

Протягом цих років були введені інноваційні методи проведення навчального процесу. Для прикладу — переходу на лекціях від монологу до діалогу. Схвально сприймалися ідеї Болонської декларації. Зокрема впроваджувалася кредитно-модульна рейтингова система навчального процесу. Чи не вперше був створений комп’ютерний клас. Вперше переможці учнівських обласних олімпіад зараховувалися на перший курс без вступних випробувань. На зламі століть 1999—2000 рр. на факультеті готували бакалаврів у трьох напрямках, магістрів на трьох спеціальностях і чисельних спеціалізаціях.

Водночас, на факультеті відбулося чимало досягнень у галузі наукової роботи. Зокрема, завершився процес створення академічної науки на Закарпатті. В 1992 році був відкритий Інститут електронної фізики НАН України. В 1995 році авторський колектив під керівництвом І.П. Запісочного, був вшанований Державною премією України в галузі науки і техніки. Не так давно, в 1989 році, лауреатами Державної премії стали члени авторського колективу під керівництвом В.Ю. Сливки.

За 50 років існування (1950—2000 рр.) фізичний факультет досяг рівня провідного освітньонаукового центру України!

Деканами працювали: В.О. Шкода-Ульянов (1966—1967), І.П. Запісочний (1967—1968), О.М. Борець (1968—1971), Ю.В. Попик (1971—1974), В.М. Бенца (1974—1978), Д.П. Семак (1978—1983), О.М. Парлаг (1983—1988), Л.Л. Шимон (1988—2004).

За 50 років існування (1950—2000 рр.) фізичний факультет досяг рівня провідного освітньо-наукового центру України! Всі досягнення факультету — зобов’язані своєю активною і цілеспрямованою роботою фундаторів: В. О. Шкода-Ульянов, І. П. Запісочний, Ю. М. Ломсадзе, Д. В. Чепур, М. В. Братійчук.

Володимир Олександрович Шкода-Ульянов (1927—1975 рр.) приїхав на роботу в УжДУ в 1953 році з відомої наукової школи академіка СРСР О. М. Несміянова (м. Москва). В тому ж році була відкрита кафедра будови речовини (згодом — експериментальної і теоретичної фізики). Ця кафедра в свою чергу була розділена на дві — кафедру ядерної фізики (завідувач кафедри В. О. Шкода­ Ульянов) та кафедру теоретичної фізики (зав. кафедри Ю. М. Ломсадзе). Всі види робіт кафедра ядерної фізики проводила в спеціально збудованій для неї будівлі. Там же, в підвалі, був збудований прискорювач «Бетатрон». Згодом, більш досконалий прискорювач М­10 був впроваджений у лабораторії на околиці Ужгорода. В наукових колах Ужгород називали третім центром ядерної фізики, після Харкова і Києва. В 1969 році запрацював на кафедрі відділ фотоядерних процесів Інституту фізики АН УРСР (м. Київ). Це був перший науковий підрозділ на Закарпатті системи АН УРСР. У 1975 році В. О. Шкода-Ульянов раптово помер у розквіті творчих сил. Численні відомі вчені СРСР та УРСР, які були гостями кафедри у різні часи, високо оцінили досягнення кафедри за 22 роки її діяльності.

Іван Прохорович Запісочний (1922— 2021 рр.) — доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений діяч науки України, засновник наукової школи з фізичної електроніки, відомої далеко за межами Радянського

Союзу, організатор численних конференцій, семінарів тощо. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, засновник Інституту електронної фізики АН України — ввійшов в історію фізики України як відомий вчений і талановитий організатор наукових досліджень.

І. П. Запісочний приїхав на роботу в УжДУ як безпосередній учень відомого вченогопедагога, члена кореспондента АН СРСР С. Е. Фріша у 1954 році. У 1957 році відкрив кафедру оптики та започаткував наукові дослідження з фізики електронно-атомних зіткнень. Свої здобутки І. П. Запісочний досяг працюючи на посадах: завідувача кафедр оптики (1957—1968 рр.), квантової електроніки (1968—1982 рр.), наукового керівника проблемних наукових лабораторій фізики електронних зіткнень та фізичної електроніки, Ужгородського відділення інституту ядерних досліджень АН УРСР. Колектив, яким керував І. П. Запісочний, у 70-х роках досяг рівня потужного освітянсько­наукового підрозділу. Кількісний склад представляли 100—120 працівників.

Маючи вагомі державні та міжнародні визнання Іван Прохорович у віці 60 років залишає роботу у вузі з метою створення академічної науки на Закарпатті. Не без старань І. П. Запісочного був збудований адміністративно­лабораторний корпус Інституту електронної фізики НАН України, відкритого в 1992 році.

Юрій Мелітонович Ломсадзе (1924— 1988 рр.) приїхав на роботу в УжДУ з Москви в 1954 році як учень відомого вченого М. А. Маркова — академіка АН СРСР. У 1967 році, після поділу кафедри експериментальної і теоретичної фізики на дві — очолив кафедру теоретичної фізики. Ця кафедра мала особливо велике значення для фізичного факультету — проводила всі види занять теоретичних курсів по спеціальності «фізика».

Юрій Мелітонович був енергійною, надзвичайно ерудованою, інтелігентною особою. Його манери поведінки на лекціях, семінарах приваблювали. Більша частина краще підготовлених студентів 3-го курсу місцем спеціалізації обирали кафедру теоретичної фізики. Не випадково, першим з випускників факультету став член­кореспондентом АН УРСР його учень — Вільгельм Фущіч. Маючи базову теоретичну підготовку, без проблем його учні В. І. Лендел та Е. І. Сабад освоїли теорії фізики електронних зіткнень. За цикл робіт по інтерпретації резонансних явищ при електронно­атомних зіткненнях здобули звання лауреатів Держаної премії України в галузі науки і техніки в складі авторського колективу школи І. П. Запісочного. Активна організаторська та наукова діяльність Ю. М. Ломсадзе сприяла створенню на Закарпатті академічної установи —Ужгородського відділу теорії гадронів Інституту теоретичної фізики АН України (1970). У 1976 році М. Л. Ломсадзе звільнився з роботи в УжДУ і виїхав за межі УРСР.

Дмитро Венедиктович Чепур (1923—1983 рр.) приїхав на роботу в УжДУ на загльноуніверситетську кафедру фізики (1956 р.) з КДУ ім. Т. Г. Шевченка як спеціаліст у галузі фізики напівпровідників. У 1963 році була створена спеціальна кафедра фізики напівпровідників. На її базі та відповідного кадрового потенціалу були створені підрозділи: кафедра фізичних основ мікроелектроніки (згодом — твердотільної електроніки), СКТБ «Квант», галузева науково­дослідна лабораторія, Інститут фізики і хімії твердого тіла.

Доктор фізико­математичних наук, професор Д. В. Чепур увійшов в історію фізики України як відомий учений­педагог, талановитий організатор наукових досліджень. В історії УжДУ — загально­ визнаний популярний ректор радянських часів. Його справу продовжив талановитий учень Володимир Сливка.

Мотря Василівна Братійчук приїхала на роботу в УжДУ в 1956 році, після навчання в аспірантурі обсерваторії КДУ ім. Т. Г. Шевченка з підготовленої до захисту кандидатської дисертації. Вона стала відомою на першому році трудового стажу як причетна до вирішення питань, пов’язаних з проблемою зародження космічної ери. Креативна Мотря Василівна досягла відкриття спеціальності астрофізика на кафедрі оптики (1968 р.), спорудження і введення в дію станції спостереження за штучними небесними тілами на горі Кальварія м. Ужгород, та незабаром створення пункту спостереження з використанням (1927—2001 рр.) французького дальноміра на горі Деренівка, неподалік Ужгорода.

М. В. Братійчук захистила кандидатську дисертацію і досягла посади звання професора.

Науково­педагогічна діяльність відмінника народної освіти, професора М. В. Братійчук загальновизнана. Вона стала лауреатом премії АН СРСР ім. А. Ф. Фіолетової та премії Української Астрономічної Асоціації «За видатний внесок у розвиток астрономів в Україні». Її ім’ям названа мала планета Сонячної системи Bratijchuk.

Три важливіші досягнення фізичного факультету: заснування двох наукових шкіл; здобуття Державних премій двома авторськими колективами; створення фізичної академічної школи на Закарпатті. Заснування наукової школи можливе при виконанні чотирьох критеріїв. По­перше, науковий керівник школи повинен бути відомим вченим. По­друге, науковий керівник керує глобальним стрижневим напрямком у певній галузі науки. По­ третє, у своїй творчій діяльності науковий керівник опирається на помічників­однодумців. По­четверте, трудовий колектив виконавців повинен володіти великим науковим потенціалом і високою кваліфікацією дослідників, які здатні самостійно розв’язувати наукові проблеми.

І. П. Запісочний та Д. В. Чепур увійшли в історію фізики України як відомі вчені — організатори освітянської науки. І. П. Запісочний своїми діями розгорнув обширні наукові дослідження в галузі фізичної електроніки, а Д. В. Чепур відповідно в галузях фізики напівпровідників і фізики твердого тіла. У своїй творчій діяльності І. П. Запісочний опирався на своїх учнів, які послідовно захищали свої кандидатські дисертації: Василь Шевера, Людвик Шимон, Ілля Алексахін, Отто Шпеник, Василь Скубенич. Першими помічниками Д. В. Чепура були: Іван Копинець, Юрій Попик, Ми- кола Довгошей, Іван Туряниця, Дмитро Семак. У колективах панував творчий позитивний клімат у взаєминах виконавців. Виконавцями наукових досліджень була талановита творча молодь, націлена на кінцевий результат — здобуття наукових ступенів. Тільки І. П. Запісочний та Д. В. Чепур за відносно короткий проміжок часу підготували 62 кандидатів наук і більше 15 докторів наук.

Одержання Державних премій двома авторськими колективами в межах одного підприємства за відносно малий проміжок часу (шість років) — випадок унікальний. У 1989 році лауреатами Державної премії УРСР стали представники наукової школи, заснованої Д. В. Чепуром: В. Ю. Сливка (науковий керівник), О. М. Борець, Д. І. Блецкан, М. І. Довгошей, О. О. Кикинеші, Д. Г. Семак, І. Д. Туряниця, І. І. Туряниця, В. В. Химинець, Ю. Ю. Фірцак. У 1995 році лауреатами Державної премії України стали: І. П. Запісочний (керівник колективу), І. С. Алексахін, А. М. Завилопуло, А. Й. Імре, е. І. Сабад, В. І. Лендьел, Л. Л. Шимон, О. Б. Шпеник. Як відомо, члени авторського колективу уособлюють заслуги свого трудового колективу. В 1998 році В. Р. Козубовському, у складі колективу вчених Києва та Харкова, присуджена Державна премія України в галузі науки і техніки. Створення академічної науки завершилося відкриттям Інституту електронної фізики НАН України. Цей науковий заклад зайняв щільне місце у переліку найпрестижніших характеристик Закарпаття (заслужений академічний Закарпатський народний хор, Національні природні заповідники Закарпаття, Теребле­Ріцька гідроелектростанція тощо).

Найпершим ініціатором створення академічної науки на Закарпатті був І. П. Запісочний. Його клопотання у вищих інстанціях знайшли схвалення. Для початку 18.06.1979 року було відкрито Ужгородське відділення Інституту ядерних досліджень АН УРСР. У це відділення, під керівництвом І. П. Запісочного, було передано частково устаткування, надбане на фізичному факультеті. Перевелися туди і частина наукових співробітників факультету. Локації відділення знаходилися в орендованих приміщеннях, віддалених в межах Ужгорода. Як і було задумано, до відділення поступово приєднувалися ужгородські наукові підрозділи системи АН УРСР. Під контролем невтомного І. П. Запісочного успішно велося будівництво будівлі для майбутнього інституту. З часом відділення досягло вимог інституту. 21.09.1992 року в новозбудованому адміністративно­лабораторному корпусі був відкритий Інститут електронної фізики НАН УРСР.

Нове «дихання» відчули напрямки досліджень у галузях фізичної електроніки, ядерної фізики, фізики напівпровідників. Назви створених відділень і нині співзвучні з напрямками досліджень фізичного факультету, що вкотре підкреслює їх походження: ІЕФ НАН України — дітище УжНУ (фізичного факультету).

Л. Л. Шимон — декан фізичного факультету, В. Ю. Сливка — ректор УжНУ (1988—2004 рр.).

Персоналії. Чимало представники фізичного факультету здобули державні, громадські та міжнародні визнання. Окрім лауреатів Державних премій (19 осіб), на факультеті працювали заслужені діячі науки і техніки України (В. Ю. Сливка, Ю. М. Височанський, С. С. Поп, В. М. Різак, Д. Г. Семак, І. І. Опачко), заслужений винахідник України М. І. Довгошей, заслужені працівники освіти України (Л. Л. Шимон , І. В. Хіміч), академіки АН вищої школи України професори (В. Ю. Сливка, В. І. Лендьел, Л. Л. Шимон, О. О. Кикинеші, Д. Г. Семак, І. В. Хіміч), академік АН промислової електроніки (С. С. Поп). Міжнародний соросівський грант «Соросівський професор» здобули В. І. Лендьел, В. Ю. Сливка, Л. Л. Шимон, В. І. Сабов, С. С. Поп.

Грант з міжнародної науково­освітньої програми здобули також професори Ю. М. Височанський, В. Ю. Лазур та В. М. Різак. Соросівськими доцентами стали В. С. Шевера, С. Ю. Медведєв, В. М. Міца (згодом професор), В. А. Пилипченко, Ю. С. Наконечний та А. А. Горват. Міжнародний біографічний центр Кембріджа в Англії присвоїв професору Л. Л. Шимону номінацію «Міжнародна людина року 1997—1998» за результатами проведеного конкурсу. Членами Об’єднання зарубіжних професорів при Президії АН Угорщини стали А. Й. Імре, О. О. Кикинеші, Л. Л. Шимон, О. Б. Шпеник.

Депутатами Закарпатської обласної та Ужгородської міської ради обиралися В. І. Лендьел, В. Ю. Сливка, С. С. Поп, В. В. Химинець, С. Ю. Угрин.

Представникам фізичного факультету довірялися і керівні посади університету. Успішно виконували функціональні обов’язки проректори по науковій роботі: С. М. Кишко (16 років на посаді), В. Ю. Сливка (1986—1988 рр.), І. Д. Туряниця (1988—1993 рр.), Ю. М. Височанський (1993—2005 рр.). Посаду начальника науково­дослідницького сектору упродовж 12 років (1991—2013) обіймав М. Ю. Баран. Більше половини часу існування університету ним керували ректори­фізики: Д. В. Чепур (1962—1977), В. Г. Шульга (1977—1980), В. І. Лендьел (1980—1988), В. Ю. Сливка ( 1988—2004).

Безумовно, досягнення фізичного факультету у складі УжДУ (1950—2000) є гідним вкладом у досягненні статусу національного — УжНУ (2000 р.).

Людвик Шимон, доктор фізико-математичних наук, професор, Заслужений працівник народної освіти УРСР, Відмінник освіти України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, академік ВШУ, Соросівський професор

НА ГОЛОВНОМУ ФОТО: Колектив викладачів та співробітників фізичного відділення фізико-математичного факультету 1955 року.