В Ужгороді згадували майора «Дрона»

До четвертої річниці початку повномасштабної війни росії проти України у науковій бібліотеці Ужгородського національного університету відбулася меморіальна зустріч, присвячена пам’яті майора Сергія Кузнєва, нагородженого посмертно орденом Богдана Хмельницького. Друзі, знайомі, побратими згадували майора «Дрона», який багатьом в Ужгороді запам’ятався.

Олександр Братанич, кум і побратим: «Із Сергієм ми були призвані в 2014 році під час третьої хвилі мобілізації. Наприкінці вересня виїхали ешелоном із Закарпатської області, і поїхали на Донеччину на Дебальцівський плацдарм. Там тоді відбувалися запеклі бої. Я виконував обов’язки командира взводу механізованого батальйону, Сергій був заступником з МПЗ (морально-психологічне забезпечення) артилерійського дивізіону. Кожен працював на своєму напрямку. 128-ї гірсько-штурмова бригада билася з честю. Виходили ми з Дебальцева 18 лютого 2014 року. Зустрілися із Сергієм уже в місті Артемівськ (тепер Бахмут). Емоційно ділилися враженнями, розповідали, хто які завдання виконував. Коли виходили з боями, на жаль, без втрат не обійшлося – і серед мого особового складу, і серед Сергієвого. Після Дебальцівських боїв він демобілізувався, пішов у запас. Займався ветеранами, які потребували підтримки, поради, зверталися до нього. Сергій Кузнєв надавав допомогу, сприяв їм, а якщо не вдавалося, то шукав тих, хто міг це зробити».

Максим Шелепець, побратим: «У Дебальцеві були дуже запеклі бої. Я служив у розвідувальній роті, яка виводила війська. Котла як такого не було, бо ми виходили. Але не центральною дорогою, бо вона була перекрита. Оскільки ми знали стежки, то виводили інших. Мабуть, після Ілловайська ми тоді вдруге масово зіткнулися саме з росіянами. У Дебальцеві відбувся перший бій проти України ЧВК «Вагнер». Я запам’ятав, бо потрапив в оточення. Це були дуже підготовлені люди. Ми навіть взяли в полон російського морпіха, який у кишені мав рапорт про переведення з Тихоокеанського флоту на Балтійський.

Під час повномасштабки воювали із Сергієм на Запорізькому напрямку. Але зустрічалися не тільки на війні, але й вдома, коли в 2018 році розпочалися курси перекваліфікація для ветеранів, за які він дуже вболівав. Я був у першому випуску курсів «Україна-Норвегія».

Я ніколи не бачив Сергія Кузнєва в поганому настрої. Це була світла і цілеспрямована людина. Завжди на позитиві, з жартами, якими підбадьорював інших. Тепер ми в нашому «Центрі ветеранського розвитку» при УжНУ намагаємося продовжити його справу. Хочемо відновити курси перекваліфікації, а ще запустити навчання фахівців із супроводу, тому що адаптація ветеранів – дуже важлива справа. Це розуміє той, хто пройшов крізь війну. Сергій дуже горів цією справою».

Анна Кузнєва, донька: Коли тато демобілізувався у 2015 році, то влаштувався у відділ у Закарпатській області Міністерства ветеранів України. Допомагав сім’ям загиблих, інвалідам війни. Працював там до початку повномасштабного вторгнення. Ці сім років стали вагомою частиною його 48-річного життя.

Один із результатів можна побачити сьогодні в Ужгороді на площі Петефі, де знаходиться меморіал полеглим, який батько та його друзі із організації «Об’єднанні війною» встановили у 2020 році.

Через три роки після відкриття там з’явилося і його фото серед полеглих героїв. Ще однією меморіальною акцією стала висадка яблунь на честь жінок, що віддали життя, боронячи Україну. Якщо піднятися вище військових поховань на Кальварії, то можна знайти яблуні зі стовпчиками, на яких написані ім’я захисниць, на честь котрих вони висаджені. Тепер поруч і могила майора Сергія Кузнєва.

Галина Ярцева, волонтерка: Рух підтримки закарпатських військових вважає Сергія одним із найкращих своїх волонтерів. Спочатку до нас прийшла Наталка, його дружина. Ми перебували в Ужгородському 15-му батальйоні, коли Сергій повернувся з АТО. Дивимося: з автобуса вийшов кремезний великий чоловік (мав 186 сантиметрів зросту), голосно сміючись на весь плацдарм. Таким я його вперше побачила.

Сергій і мені дав путівку в нову професію, знайшовши можливість робити перепрофілювання не тільки для ветеранів та членів родин полеглих, але й волонтерів. Він був далекоглядною людиною. Казав: «Повернуться хлопці і дівчата з війни, не зможуть знайти себе в старій професії, тож їм треба давати нову основу».

Я отримала спеціальність «туризмознавство» і два роки успішно проводила екскурсії. Це було щось нове для мене, бо я за фахом журналіст.

Коли я працювала на телебаченні, побачила його відео, зняті з дрона. Він дуже пишався ними, хотів швидше опанувати зйомкою. На початках я йому допомагала монтувати. І коли ми вже вийшли з ним на певний професійний рівень, ми з ним розробили невеличкий цикл коротеньких відео. Він знімав для нашого каналу Невицький замок, Ужгород. Ці зйомки можна знайти на ютубі. У нього були великі життєві плани, але Україна стояла понад усе.

Анна Кузнєва, донька: Ми почали згадувати один із найбільших проєктів батька «Норвегія-Україна». Це перший проєкт на Закарпатті, який надав ветеранам можливість пройти кваліфіковану професійну перепідготовку, відкрити свій бізнес, зайнятися власною справою. Фінансувався проєкт Міністерством закордонних справ Норвегії, яке надавало гранти. Цей проєкт показав ефективність і став одним із найрезультативніших ветеранських проєктів професійної перепідготовки. З 2018 по 2022 рік випустилося 6 курсів».

Олександр Холод, капелан: «Ми познайомилися в 2017 році, коли я приїхав в Ужгород і доєднався до ветеранського руху «Об’єднані війною». Я продовжував волонтерство в армії і часто виїжджав на передок. Коли знаходився тут, завжди намагався побути з побратимами. Потім підключився до навчального процесу на курсах «Україна-Норвегія». Ці знання безцінні, особливо знайомства. Ми пізнали один одного, познайомилися з викладачами, керівниками проєкту. Він намагався всім допомогти. Він не був ідеальним, але був справжнім, надійним. Перебував у вирі подій, не хотів сидіти на місці, весь час квапився. У нього було безліч задумів. Запросив репортерів, аби зняли мою власну справу -- рафтинг і розповів про неї в інтерв’ю. Це була реальна допомога. У серці кожного з нас він залишив вдячний слід».

Крістіна Товт, помічник ректора УжНУ:

«Я з ним познайомилася у 2018 році, коли він прийшов з проєктом «Україна-Норвегія». Ми тоді були здивововані: перекваліфікація ветеранів? Адже це так не на часі, коли є зовсім інші потреби. Та Сергій виявився далекогляднішим.

Перебуваючи під час повномасштабного вторгнення в лавах ЗСУ, Сергій дистанційно координував цей проєкт і в 2022-2023 роках. Далі попросив мене. Я відповіла, що ніколи таке не робила. Але його оптимізм, віра в людей, заряджали. Він надавав впевненості. Завжди згадую його щиру посмішку, відкриту до життя, неймовірну любов до людей. Це відчувалося, бо він у кожному намагався побачити позитив.

Сергій Кузнєв із колишнім міністром МВС України Юрієм Луценком в зоні бойових дій

Сергій теж став одним із випускників курсів, внаслідок чого народився його особистий проєкт «НадКарпаття». І в цьому є певний символізм, бо він надзвичайно любив Ужгород, Закарпаття, Україну і з висоти пташиного польоту показував їхню красу».

Руслан Жиленко, доцент кафедри соціології та соціальної роботи:

«Сергій був чесним у першу чергу по відношенню до себе. Коли й траплявся поганий настрій, то дорікав собі, а не іншим. Завдяки своїй порядності йому вдавалося долати бар’єри. В університеті складно щось організувати, коли задіяні різні підрозділи. Виникла дискусія, на якому факультеті слід організувати курси. Сергій зумів наполягти, щоби вони були міжфакультетськими, в яких би брали участь викладачі семи факультетів. Курси дуже гнучко реагували на потреби. Спочатку це був туризм. Щойно ветерани почали отримувати земельні ділянки, курси присвятили сільському господарству. Далі -- елементам ІТ у власній справі.

Всі курси починалися однаково -- з абсолютної тиші в аудиторії. Люди потрапляли в незвичне середовище – в університет. Викладачі стикалися з незвичними студентами. В аудиторії офіцери боялися говорити при рядових і навпаки. Чоловіки остерігалися осоромитися при жінках. А закінчувалися тим, що всі досі залишаються друзями. І це ще одна характеристика Сергія. Він був як знак якості. Бути його другом вважалося найкращою рекомендацією».

Катерина Ключкович, випускниця проєкту «Україна-Норвегія»:

«Мій син загинув у Дебальцеві, і ми познайомилися із Сергієм Кузнєвим у зв’язку з цим. Він надавав інформацію, якої нам бракувало. Сергій підштовхнув нас в 2021 році до створення громадської організації «Скорботні серця Закарпаття». Запропонував долучитися до проєкту «Україна-Норвегія». Я запам’ятала його дуже життєрадісним. Він випромінював позитивну енергію. Не пам’ятаю його без посмішки».

Анна Кузнєва, донька: «Батько виграв грант на купівлю цього маленького червоного дрону в 2020 році і започаткував проєкт «НадКарпаття». Знімав фото та відео Ужгорода, різних замків, розкопок, монументів та принад Закарпаття. Прокидався майже кожного дня о 5-6 ранку і йшов знімати ранковий чи ще нічний Ужгород, світанки й заходи сонця, аби показати людям, яке красиве наше місто. Саме через цей проєкт після повномасштабного вторгнення Сергій отримав новий позивний – майор «Дрон».

Я назавжди запам’ятала 24 лютого, коли почалася війна: тато просто зібрався, одягнув форму і пішов у військкомат. Він знав куди йти. Через те, що мав навики з АТО, перші три місяці знаходився на полігоні, де готував мобілізованих до бойових дій».

Підполковник Руслан Тополюк, з яким разом воювали: «В нього була можливість залишитися тут, приносити користь на Закарпатті, але він вважав, що його знання будуть потрібніші на передовій. Тому долучився до формування стрілецького батальйону. В Оріховиці мав маленький дрон, з допомогою якого уже тоді навчав хлопців. Казав, що у майбутньому нам це знадобиться. Він справді бачив наперед. І нині засоби безпілотних літальних систем є одними з найважливіших на війні. Звідси і народився його позивний.

Злагодження батальйону відбувалося на Житомирщині, де ми охороняли державний кордон. Сергій був настільки позитивним, що дві хвилини його виступу на шикуванні підіймали настрій всьому батальйону. Після Житомира 15-й батальйон був переведений на Херсонський напрямок, брав участь у звільнення Херсона. Найважчі часи – це оборона Соледара.

Сергій ніколи не відсиджувався в кабінетах, намагався бути постійно з хлопцями на лінії бойового зіткнення. У найважчі хвилини знаходив слово, яке могло підбадьорити. Його і зараз пам’ятають в Малині Житомирської області, на Херсонщині. Не забував про дружину і доньку. Завжди знаходив час посеред розрухи і розвалин зняти мальовничий куточок, де видно ще зелену травичку чи соняшники, щоб не чутно було вибухів і не видно руйнувань. Казав рідним: «У мене все добре, не переживайте». Я пишаюся, що з ним служив».

Анна Кузнєва, донька: «Тато завжди приховував, де перебуває, в яких боях брав участь. Ми не знали, що він воював за визволення Херсона, уявлення не мали, що він був у Соледарі, Бахмуті. Коли повернувся в останню відпустку посадив 450 кущів жимолості. Далі поїхав на фронт, а наступної п’ятниці, 3 листопада 2023 року, ми отримали звістку, що він загинув».

Віталій Симочко, завідувач кафедри плодоовочівництва і виноградарства УжНУ: «Велика радість бачити повен зал, що стільки людей його пам’ятають. Ми познайомилися в 2020 році, коли «Україна-Норвегія» відкрила курс із аграрної справи. Тоді багато військовослужбовців отримало ділянки. Він мав амбітний задум створити консорціум виробників, який би об’єднував ветеранів, дав можливість вирощувати сільськогосподарську продукцію на власній землі, переробляти її, реалізовувати і мати з цього зиск. І як завжди, почав із себе. Коли він приїжджав на свої два гектари у селі Галоч, то дорогою вже розповідав, де стоятиме завод із переробки продукції, де прокладуть дорогу, проведуть воду, збудують фонтани. І найцікавіше, що він наснажував усіх своєю вірою. Як справжній офіцер, давав поштовх і для тих, хто лінувався, не вірив. Попри те, що Сергій приїхав із Криму, він проявив більший патріотизм до Закарпаття, ніж чимало місцевих. Цей ягідник, який ми з ним заклали за три тижні до його смерті, він довго виношував у планах. Крадькома від дружину купував саджанці і все необхідне. Ховав у друзів, щоб вона не знала. Вірив, що це стане його великою справою. І вона була би такою, бо умів довкола себе згуртувати однодумців. Коли ми поверталися в Ужгород, він сказав, що сподівається, що цей джип буде возити добрива, а не загиблих чи поранених, яких він витягував з Бахмуту власноруч, хоча рідні думали, що він в Житомирі «у шапці і поїв».

Він робив добро для всіх, а сам жив у військовому гуртожитку. Коли мав можливість зробити щось для себе, то надавав перевагу іншим. Таких, як Сергій Кузнєв, дуже мало, а тепер їх стає ще менше.

Ігор Баран, побратим: «Наша пам'ять має властивість забувати. Тому є велика потреба в таких зустрічах.

У 2017 році на військових обласних зборах дронів ще не було. У 2019 році з’явився один Сергій зі своїм дроном. У 2021 році на полігоні у Рівненській області ми вже намагалися використати його дрон для певних завдань. Сергій став піонером у цій справі на Закарпатті».

Володимир Суран, викладач: «Запити до волонтерів надходять різні. Від Сергія вони були людяні. Він піклувався про своїх бійців. У 2022-2024 роках ми завезли понад пів тисячі тактичних навушників і більше половини пішло на його підрозділ. Він мені прислав відео, як нагороджує бійців. Боєць відкриває коробку і вигукує: «О, навушники! Тепер не буде текти кров із вух». В цьому проявлялася його людяність командира. До речі, він був одним із ініціаторів, аби ми виготовляли дрони силами наших інженерів».

Лілія Лукеча, підприємиця: «У волонтерство мене привів саме Сергій. З нашою допомогою створювався п’ятий окремий батальйон. С.Кузнєв мені розповів, що бракує багато чого, починаючи з ложок, тарілок, виделок, подушок і закінчуючи тепловізором. І все треба дістати за півтори тижні.

Я ніколи його не бачила в поганому настрої, роздратованим, він завжди світився. Досі маю запити від його батальйону. Тому не чекаю пасивно кінця війни, а роблю все, що залежить від мене для її завершення».

Дружина героя Наталія Кузнєва подякувала всім за участь у меморіальному вечорі, що відбувся у межах проєкту «Герої серед нас». Ім’ям Сергія Кузнєва названо вулицю в центрі Ужгорода, а на будинку, в якому він жив, встановлено пам’ятну дошку.

Олександр Гаврош, офіцер відділення цивільно-військового співробітництва Ужгородського РТЦК та СП