Вогники пам’яті
(Настрій днів)
Горять свічки на цвинтарі. Трем-тить, мерехтить маленьке полум’я на осінньому вітру. Та не згасає. Бо в ньому людська пам’ять. Пам’ять про тих, кого вже давно нема з нами, хто відійшов у світ інших.
Дивишся на цей вогник і мов бачиш у ньому знайоме рідне обличчя... «Як тобі там?» — хочеться запитати. Ти знаєш, що відповіді не буде. А лише мерехтіння вогника...
Супутниці свічок — хризантеми, квітки печалі. Де цілими оберемками, де по два. Де прості садові, де розкішні декоративні.
Від них цвинтар “оживає”. Скидає свою похмурість і навіть стає якимось урочистим.
Та є могили, на яких ніхто не запалить свічку, не принесе квітку.
Може, вже нікому сюди приходити?
Проходячи мимо, поклади на забуту могилу хризантему... А свічки ще горять, і їхнє полум’я мов, маленький місток між живущими нині і тими, чиї душі блукають десь у Всесвіті...
Сеанс масового психозу
Лише третина населення має власне незалежне мислення. Інші — потенційні зомбі. А «зомбувальників» нині розвелося чимало.
Продовжуючи тему, порушену в попередньому номері нашої газети, пропонуємо до вашої уваги думку практикуючого психолога Наталії Дащенко з проблеми захисту людини від негативного впливу.
Обережно: тоталітарні психокульти
Проблема підвищення психологічної культури людини стоїть сьогодні особливо гостро.
Надломилися моральні устої суспільства, зруйнувалися колишні догми й утворився духовний вакуум. Людина відчула себе самотньою й розгубленою, нікому не потрібною, часом навіть своїй сім’ї!
У вакуум, що утворився, хлинули різного толку псевдоцілителі людських душ, доморощені психотерапевти, які нав’язують людині систему сумнівних цінностей, що суперечать загальнолюдській моралі. І, як наслідок впливу на свідомість, — введення людини в змінений стан свідомості, психічне й фізичне ослаблення особистості.
У 1996 році Європейський Парламент прийняв резолюцію, в якій дав оцінку діяльності різних рухів і психокультів, які внаслідок злочинних прийомів і методів впливу на людей стають загрозою для кожного. Країни Європи були закликані до співробітництва і розробки єдиних міжнародних програм з усунення небезпеки, що йде від тоталітарних сект, рухів і психокультів.
Наша держава загалом з повагою ставиться до нових культових і релігійних формувань, якщо вони не завдають шкоди суспільству в цілому, кожному його окремому члену. Однак існують сьогодні й такі організації, формування, громади, які діють злочинно, застосовуючи різні психотехнології, психотехніки, психологічне насилля, яке нерідко супроводжується і фізичним насиллям. Ось з такими слід вести непримиренну боротьбу.
Сьогодні під личиною зовні достатньо пристойних структур, під виглядом благодійних, релігійних, цілительських організацій тощо часто діють легалізовані структури, які використовують для прикриття своїх справжніх цілей і намірів популярні серед населення теорії. Заманюючи людей у свої організації, їхні засновники програмують свої жертви для певної діяльності, практично «зомбуючи» їх.
Представники тоталітарних організацій проникають у всі соціально значимі структури: політичні партії, фінансові кола тощо. Велика небезпека в тому, що найбільшу групу ризику, крім людей самотніх, ослаблених недугою, особистим горем, людей довірливих, являють собою молодь, підлітки, які не готові до сприйняття психонавантажень в умовах великого динамізму життя сьогодні.
А король то голий!
Які ознаки того, що людина втягується під психологічний вплив? У різних сферах їх об’єднує одне: швидкість, доступність і легкість перерахованих нижче досягнень:
— у медичній — обіцянка вилікування усіх хвороб;
— у педагогічній — навчання різним швидкісним методам навчальних навиків, вступ до елітних вузів;
— у комерційній — збагачення, успіх у бізнесі;
— у психологічній — обіцянка поліпшити стосунки у сім’ї, підвищити інтелектуальний потенціал;
— у релігійній — спасіння душі, вивчення Біблії.
Головна мета будь-якого деструктивного культу — це гроші й влада над людьми. Секти вимагають внесків, які збільшуються з кожним разом, вимагають усякого роду пожертвування, примушують людину продати майно, квартиру, дачу, написати заповіт на користь секти, що призводить врешті-решт до повної залежності. Секти вимагають від своїх членів розриву з найближчим оточенням: сім’єю, друзями, з зовнішнім світом. Це пов’язано з тим, що керівники сект хочуть примусити своїх членів максимально присвятити час роботі на секту, а також з тим, аби близькі люди не посіяли сумнів у розумі члена секти й не пробудили в ньому критичне мислення. Саме тому більшість сект вербують неповнолітніх. Так порушуються обов’язки в сім’ї, наприклад, дітей стосовно батьків і стосовно дітей.
У ряді сект застосовуються психотехніки, здатні привести члена секти до стану психічного «кайфу» новонаверненого, що помилково розцінюється ним самим як залучення до Бога, минають якісь болі, люди починають при цьому вірити, що вони на істинному шляху. Проте необхідно знати, що дуже часто при цьому використовуються психотропні й наркотичні речовини.
Контролюючи поведінку свого члена, людині приписується, де і з ким вона повинна жити, який носити одяг, скільки часу вона повинна спати, різко обмежується кількість їжі. Усе більше часу присвячується секті: групові моління, семінари, курси вивчення сектантської літератури, безконечні повторення і навіювання, проповідування, вербування нових членів. Для прийняття важливих рішень в особистому житті необхідно питати дозволу в лідера. Діє система нагород і покарань. Відбивається прагнення до індивідуалізму: «Головне — це група та її інтереси». Від її члена вимагаються жорстка дисципліна, залежність і покірність. Забороняється отримання інформації поза культом. Усередині секти діє система взаємного стеження, доносительства. Об’єднання іде по парах для взаємного контролю і спостереження. Надалі минулі гріхи використовуються, аби маніпулювати людиною і шантажувати її.
Часто робиться спроба примусити людину відчути, що в будь-яких проблемах є її провина. Почуття вини постійно підсилюється: живеш погано, погані твої думки, почуття. Надміру і постійно нагнітається страх: боязнь незалежно мислити, втратити своє «спасіння», яке лише тут, у секті. «Нема щастя в навколишньому світі. Страждання, біди, загибель очікують вас, якщо ви покинете секту».
Усі на штурм мізків!
Як же відбувається залучення в секту? На першому етапі робиться спроба підлестити. Людині кажуть, що вона розумна, здібна, що вона вибрана для великої місії. Усе це відбувається в атмосфері теплої щирості, тому в людини не виникає підозр.
У ряді сект обіцяються робота, зайнятість, навчання. Приманками є також Біблія, використання християнської символіки, обговорення вічних тем, змісту життя тощо. Тобто людина спочатку приходить з добрими намірами, а потім відбувається її переорієнтація, зміна її життєвих цінностей. Потім — наступний етап, коли здійснюється контроль свідомості, про який ішлося вище. Усе це використовується, аби зняти з людини самоконтроль і почуття відповідальності. Із сектанта вихолощується все національне, все рідне, любов до близьких, до людей поза культом. І все з єдиною ціллю — отримати фанатика-місіонера, якому нічого не потрібно, крім служби на секту і її лідера.
Зарубіжні наукові дані дозволяють стверджувати, що в результаті такого впливу особистість завербованої людини доводиться до стану повної безпомічності й знесилення. І лише найближчі люди з жахом помічають ці зміни у своїх рідних і починають бити тривогу.
Секти — явище не нове. Скільки існує людство, стільки існували секти, які складаються з груп фанатиків, що слідують за своїм харизматичним лідером, але лише в ХХ ст. у них з’явилося нове: систематичне використання психологічних методик, спрямованих на пригнічення волі людини, контроль її почуттів, думок і поведінки. У нас є сумний досвід Білого братства, коли тисячі молодих людей за наказом влаштовували масові безладдя і були готові покінчити з собою, аби піднестися зі своїм Богом.
Головне, що характеризує всі деструктивні секти, — це те, що в них пригнічується свобода волі людини, з допомогою якої ми робимо свій вільний вибір, що можливий тільки за наявності повної і достовірної інформації про суть проблеми.
Порушена проблема є важливою не лише для батьків, діти яких потрапили в лапи деструктивних культів, вона абсолютна для усіх людей.
***
ДО ТЕМИ
Синдром впливу
Синдром впливу — це серйозне психічне відхилення. Настільки серйозне, що часто зали-шається невиліковним. Механізм виникнення за-хворювання невідомий, як, між іншим, й багатьох інших психічних недуг.
Спеціальних наукових досліджень по синдрому впливу раніше медики не проводили. Поки відомо, що синдром впливу проявляється у двох формах: приступоподібній і хронічній. Відхилення першої форми можна зняти через кілька місяців фармакологічного лікування, якщо, звичайно, людина сприймає критично свої переживання і вважає це хворобою. Хронічна форма найчастіше виникає як одне з виявів шизофренії, старечого слабоумства чи органічного ураження мозку. У цьому випадку вилікувати синдром, на жаль, неможливо. Синдром впливу як важке психічне відхилення треба лікувати в стаціонарі. Але ж «власнику» хронічної форми зовсім не хочеться провести все життя в палаті. Так що часто хворі відмовляються від лікування і не стають пацієнтами психіатричних лікарень. Вони вважають себе нормальними, а світ божевільним. Небезпека для суспільства тут у тому, що вони ідуть у народ. Ідуть рятувати людство, скидати президента, проголошувати свою правду.
І вони сіють своє знання в дуже родючий ґрунт. У голови своїх співвітчизників.
Початково будь-яку групу людей можна розділити на дві частини: 30 % — легко навіювані особи, а 70 % — важко. До 30 % належать люди, у яких на даний час активність правої півкулі трохи вища, ніж це прийнято в нормі.
Переважно до «правопівкульників» належать діти, жінки, старики й люди, які перенесли важкі соматичні захворювання.
Однак у певних ситуаціях наша чудова превалююча півкуля може опинитися в ауті. Будь-які межуючі зі стресом діяння, хай то хвороби, безробіття, просто тимчасові матеріальні труднощі активізують праву півкулю. Одне слово, коли людям погано — з будь-якої причини, вони перекочовують у групу легко навіюваних. Наше населення і зараз вражаюче піддатливе.
З часом його піддатливість тільки зростатиме, оскільки психіатри прогнозують збільшення числа неврозів з кожним роком на 10—15 %. Кількість легко навіюваних може зрости практично до 95 %. Усі інші — легко повірять у цілком безглузді фантазії.
«Зомбування», яке воно є
Єдиний реальний вид «зомбування», при якому людині можна навіяти конкретну інформацію, являє собою нейрохімічну дію. Людину накачують препаратами й під гіпнозом «вводять» у пам’ять якийсь текст. Коли вона прокидається, то не пам’ятає абсолютно нічого: ні тексту, ні того, що з нею проробили.
Цей метод активно застосовувався і застосовується серед співробітників спецслужб. Зчитати інформацію можна, лише накачавши людину повторно тими ж самими хімічними препаратами в тих же дозах, але це все одно що підбирати шифр до сейфа. Психіатри на цю тему наводять житейський приклад зі студентами. В останню ніч вони, поглинаючи одну за одною чашки кави і викурюючи кілька пачок сигарет, відчайдушно зубрять. Вранці постають перед викладачем і, марно напружуючи осоловілу сіру речовину, не можуть згадати нічого путнього. А для стимулювання пам’яті їм необхідно на іспиті усього лише випити якнайбільше кави й викурити ще кілька пачок сигарет. Ось і все «зомбування». Більше з психікою людини нічого зробити неможливо.
Нехай «містечко», нехай... «кишлак», аби тільки знову не приєднували
Другий рік діє Комісія з питань адміністративно-територіального устрою як консультативно-дорадчий орган при Президенті України. Наразі комісія вже напрацювала Концепцію вдосконалення системи адміністративно-територіального устрою України, яку найближчим часом має розглянути і схвалити уряд. Завершена робота над остаточною редакцією Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій України», за проект якого, до речі, депутати вже голосували більшістю ще у 1997 році, але тоді Президент наклав на нього вето. Наразі чимало наших громадян налякані обіцяним перерозподілом території України, а деякі повідомлення про це викликають відверте обурення. Зокрема і щодо перспективи приєднання Закарпаття до сусідньої Львівщини. Це і стало темою прес-конференції, яку днями дав мас-медіа народний депутат Іван Іванчо, він же працює у Комітеті державного будівництва та місцевого самоврядування.
Офіційно вважається, що на сьогодні адмінустрій є пріоритетним питанням, існує нагальна необхідність вдосконалення системи адміністративно-територіального устрою, і виникла вона, перш за все, тому, що у державі чотириступенева шкала організації одиниць адміністративно-територіального поділу: село (селище), місто, район, область. Кожна така адмінодиниця наділена державою відповідними повноваженнями у сфері державного управління, виконує певні самоврядні функції. При цьому одні й ті ж адміністративно-територіальні одиниці (міста районного значення, селища та сільські ради) можуть належати як до третього, так і до четвертого рівнів. Має місце плутанина в поняттях «адміністративно-територіальна одиниця» та «населений пункт» (сільрада і село, селищна рада і селище). Майже риторичним залишається питання: як бути з чиновниками — збільшувати чи зменшувати їх кількість?
Мабуть, не дивно, що виникає багато прожектів на кшталт поділу України на волості, повіти, мало не на князівства. Приміром, один з них пропонує поділити Україну на 79 округів та 6 великих міст, а Закарпаття «розбити» на ... 2 області з центрами в Хусті й Ужгороді. Щодо приєднання Закарпаття до сусідніх областей, то, на переконання присутнього на зустрічі голови облради Миколи Андруся, це, напевне, думка окремо взятого вченого, і, очевидно, не найвдаліша. На розгляд сесії Закарпатської облради , до речі, партійні лідери й громадські активісти краю подали п. Андрусю звернення «Про врахування специфіки Закарпаття у майбутній адміністративно-територіальній реформі та реалізації результатів обласного референдуму 1 грудня 1991 року».
У бажанні рівнятися на Європу ставиться під сумнів доцільність існування селищ міського типу, їх планується надалі зараховувати до категорії «селище». За бажання населення кількох сіл зможе об’єднуватися у сільську громаду, обирати органи місцевого самоврядування та сільського голову. Як приклад на брифінгу прозвучали такі міркування: «Коритнянська сільрада на сьогодні об’єднує 4 села. На якій підставі людей з цих сіл змусили увійти до сільради с. Коритняни? Економія коштів? Волевиявлення?.. Просто існувала планова цифра, згідно з якою сільради мали об’єднувати не менше 2,5 тисячі чоловік.
Концепцією вдосконалення системи адміністративно-територіального устрою України передбачено, що майбутнім законом буде закріплено триступеневу, «розвантажуючу» систему адміністративно-територіального устрою в Україні, здійснено класифікацію міст. Приміром, визначення «місто» матимуть населені пункти з населенням 60 тис. чол., інші ж буде перейменовано на «містечка». Скільки міст у такому разі залишиться на Закарпатті?
Втім терміном на проведення робіт із удосконалення адміністративно-територіального устрою, що суттєво, визначено 2005—2010 роки. (Першим кроком у цьому і буде прийняття Закону «Про адміністративно-територіальний устрій»). Тобто є час і продумати усе до дрібниць, і схаменутися, щоб не додати нової плутанини..
***
ВУЛИЧНЕ ОПИТУВАННЯ
Із запитанням «Як ви ставитеся до пропозиції уряду зробити адміністративний перерозподіл в Україні, зокрема приєднати Закарпаття до Львівської області?» кореспонденти газети (Н. Логойда та І. Колодій, фото Я. Немеша) звернулися до мешканців Ужгорода.
Антоніна, студентка:
— Я однозначно проти того, аби приєднували Закарпаття до Львівської області. Наша область завжди була окремою, так і повинно залишитися. Потрібно ж враховувати й те, що наш край такий багатонаціональний.
Мирон, державний службовець:
— Щодо федерального устрою країни, то такий пе-реділ — непогана ідея, але не в таких розмірах. Закарпаття — специфічний регіон, і навіть при будь-яких розпо-ділах він повинен залишатися окремим.
Сергій, приватний підприємець:
— Не бажаю, щоб нас приєднували до Львівщини чи Івано-Франківщини. Мотивація? Чесно кажучи, не люблю я львів’ян, абсолютно. Вони справжні поляки. Я мав з ними справи, і через те так негативно до них ставлюся.
Федір, токар:
— Я не чув про такий поділ. Але здається, що непогана ідея. У принципі, мені все-одно, до кого приєднуватися — хоч до Чехії чи Словаччини.
Мар’яна, студентка:
— Я чула про такий поділ, але однозначно проти нього. Не подобаються мені львів’яни, от і все. Я вва-жаю, що ми повинні бути ок-ремо, як були. Може, якби ще до іншої області приєднували, то хай би було, але до Львів-ської — категорично проти.
Борис, будівельник:
— Негативно. Тому що є певний антагонізм між За-карпатською та Львівською областями. Львів’яни пихаті дуже. Ми називаємо їх поля-ками, а вони нас — гуцулами. Хоча добре відомо, що гуцули — це самі львів’яни.
А щодо розподілу, то еко-номічний ще можна допустити, але адміністративний — в жодному випадку.
Що ліпше: пільги чи реальні гроші?
Уряд Анатолія Кінаха запропонував нову систему захисту соціально незахищених.
Соціальний захист населення, допомога малозабезпеченим, боротьба з бідністю — саме ці проблеми сьогодні найактуальніші й саме над ними нібито найбільше ламають голови наші урядовці. Нарешті видали документ, який викликав справжню бурю серед населення, особливо серед тих, кого він стосується. Йдеться про «Стратегію трансформування системи діючих пільг в адресну грошову соціальну допомогу населенню». А оскільки на адресу редакції надійшло вже кілька листів щодо цього нововведення, спробуємо проаналізувати, що воно таке.
Не секрет, що пільгове законодавство сьогодні дуже й дуже недосконале. Насамперед тому, що надання пільг сьогодні регламентують аж 25 законів, а отже «зламати голову» в цих усіх урядових документах легко навіть професіоналу. З іншого боку, також не є таємницею, що часто-густо пільги отримують не ті, хто їх потребує. До того ж, час від часу певні пільги уряд відміняє і це викликає чергову хвилю обурення. І, нарешті, останнє: як написав недавно журнал «ПІК», загальний обсяг пільг потребує щороку понад 29 мільярдів гривень, а доходи державного бюджету задекларовані на рівні трохи більше 45 мільярдів. Отже, зрозуміло, що пільги «з’їдають» аж занадто багато. Відповідно й було розроблено документ, який нібито повинен зняти соціальну напругу в цьому питанні.
Гроші в руці —
не лелека в небі
Якщо вдатися до аналізу пільг, то слід зазначити, що найпопулярнішими на сьогодні є такі: пільги щодо плати за житло та комунальні послуги, за користування паливом за проїзд у різних видах транспорту. Ніби є, але ними мало хто користується — це пільги на придбання медикаментів, встановлення телефону та плату за нього, забезпечення санаторно-курортним лікуванням тощо. Зрозуміло ж, підприємствам, які виробляють реальний товар чи надають послуги, краще отримувати готівку, ніж обіцянки, що держава це поверне. За прикладом далеко й ходити не треба, запитайте бодай у міських перевізників населення: вони й підтвердять, як працювати, коли доводиться возити виключно пенсіонерів та інших пільговиків, які за проїзд не платять. Платити повинна держава. Як гроші на погашення цієї заборгованості надходять — відомо, коментарі тут зайві.
Відповідно, впровадження цієї Стратегії повинно б зняти з порядку денного такі питання, про це свідчать такі рядки з документа: «заміна пільг як форми соціального захисту населення на адресну грошову соціальну допомогу не ліквідує діючої системи підтримки малозабезпечених верств населення, а навпаки, шляхом її трансформування забезпечить реалізацію конституційного права на соціальний захист, створить економічні та соціальні передумови для підтримки незахищених верств населення». До того ж, оплата у грошовій формі всіх послуг дала б можливість, до прикладу, бодай якось поліпшити роботу наших комунальних служб, бо з’явилися б живі гроші на поточні ремонти, закупівлю палива тощо.
Реалізація стратегії розрахована на чотири роки (2002—2006 рр.), причому в три етапи. Перший (до 2004 року) передбачає розробку відповідної законодавчої бази та механізмів заміни чинних пільг на адресну грошову допомогу з оплати житлово-комунальних послуг на базі існуючого механізму надання субсидій. Також буде затверджено розрахункові норми використання послуг (житлово-комунальних, транспортних, зв’язку, забезпечення побутовим паливом тощо) у межах, в яких надаватиметься адресна допомога. Упродовж найближчих двох років планується сформувати і реєстр одержувачів такої допомоги.
На другому етапі (2004—2005 рр.) уряд планує поширити адресну допомогу й на медичне, телефонне та транспортне обслуговування. Третім етапом (2006 рік) буде завершено остаточний перехід до нової системи соціального захисту. Отож, сама ідея впровадження нової Стратегії ніби й непогана. Якщо її ще вдасться втілити в життя.
«Не там шукаєте, панове...»
Але! Тут виникає кілька «але». Є ще й інші точки зору на новий документ, і висловлюють їх саме наші читачі, люди, які й отримують соціальну допомогу і яких торкнуться всі ці нововведення. Ужгородка Надія Кобиляцька, одинока пенсіонерка, інвалід ІІ групи, учасниця ВВв, ставить слушне питання — панове урядовці, не маєте грошей на погашення пільг, то ж звідки візьмете стільки готівки? — «Сегодня буквально каждый льготник (одинокий, инвалид, пожилой пенсионер) старается рассчитываться вовремя. Необходимо это делать, так как не дают в следующий раз субсидию. Таким образом, льготники вынуждены рассчитываться в положенное время, даже отказывая себе в лекарствах, которые, кстати, не дают бесплатно, хотя это тоже считается льготой. Соответственно, коммунальщики хоть что-то получают от населения. А вот государство, предоставляющее эти льготы людям, коммунальным службам не возмещает денег на погашение этих льгот, ссылаются на то, что нет денег. Тогда вопрос: а откуда возьмутся деньги на выплаты наличными?… …Зачем мне давать денежную компенсацию наличными? Не лучше и не проще ли те положенные деньги переводить за соответственные услуги коммунальщикам? Государству это будет еще и тем выгодно, так как не нужно будет содержать штат работников, которые будут заниматься этими выплатами.
А еще немаловажно и то, что, получая эту денежную компенсацию, будет большой соблазн потратить ее на питание, тогда коммунальщики точно станут банкротами. Ссылка на то, что будут приняты строгие меры к неплательщикам, вряд ли подействует, не унесете ведь всех живыми на кладбище».
Ось ще один лист на підтвердження думки, що заміна пільг на грошову адресну допомогу — не вирішення проблеми:
«З нашої точки зору, не там шукаєте, панове. Ваша пропозиція про заміну системи пільг на адресну грошову допомогу — це спроба вирішення дійсно гострої проблеми за рахунок найбільш знедоленої частини народу і ветеранів війни і праці, колишніх воїнів-афганців, воїнів-інтернаціоналістів, добровольців та інших.
Кого ви, панове, хочете в черговий раз принизити? Тих, хто врятував Україну від загрози рабства, хто відбудував майже повністю пограбоване і зруйноване війною народне господарство країни, створив могутню економіку держави, захищав її інтереси на міжнародній арені, хто лікував вас, давав вам освіту в школах і вузах?
А сьогодні ці люди приречені на жалюгідне існування. І ви плануєте примусити їх ходити по інстанціях, добуваючи адресну допомогу? Побійтеся Бога! Невже вас нічому не вчать уроки «милостивої» видачі 50 гривень, наших же гривень у Ощадбанку?
До речі, ви навряд чи підрахували, в яку суму обійдеться створення апарату, котрий за невідомо якими критеріями визначатиме, чи потребує конкретний ветеран адресної допомоги, тобто з’ясовуватиме: їв сьогодні він хліб з маслом чи не їв узагалі.
При «обгрунтуванні» необхідності заміни системи пільг на так звану адресну допомогу голослівно заявляється, що 40 відсотків ветеранів схвалюють цю акцію, хоча, приміром, до ветеранів Закарпаття і Ужгорода зокрема ніхто з цим питанням не звертався.
Впадає в око ще одне. У поясненні з приводу впровадження так званої адресної допомоги проглядається тенденція протиставити тих, хто користується пільгами, тим, хто ними, мовляв, обділений, або спроба обгрунтувати злиденне життя мало не всіх трудящих наявністю надто великої кількості пенсіонерів. Отже, в хід відверто пущений староримський прийом «розділяй і володарюй».
...Час невблаганний — дедалі меншає ветеранів поряд з нами, і слід зробити все, щоб вони відчули справжню турботу про себе.
Ужгородське міське Товариство ветеранів війни, праці, Збройних Сил та правоохоронних органів (А. Сабінін), Ужгородське міське Товариство інвалідів ВВв, вдів інвалідів ВВв, інвалідів Збройних сил (П. Галда), Ужгородська міжрайонна організація Товариства добровольців Закарпаття — учасників війни (І. Данилик), Ужгородське міське Товариство учасників Афганської війни (Ю. Бєляков), Ужгородське міське відділення Української Спілки в’язнів — жертв нацизму (О. Химич)».
Одне слово, думки розбігаються. Зваживши всі «за» і «проти» так і не можна сказати, як буде ліпше. Лишається одне — чекати, коли час розкладе всі крапки над «і»...
Наталія Логойда
Пес не гавкає, поки жре
Є лице, морда, пика і просто паща. А прізвисько, яке мудрий народ давав своїм представникам за їх виключні «якості», виходить Пащанка, або більш лінгвістичне Пащенко. Тому й не диво, що коли власник пащі самопроголошується політологом, то чути з неї тільки рик, а політологія пертворюється на блювотологію, бо ж будь-який дикий пес не гавкає тільки тоді, коли щось жує.
Пам’ятаєте зоряні часи Віктора Бедя. Гроші водилися. Як вірні пси служили йому Ільницькі і ПАЩАнки і поливали і рвали нинішнього пОСЛА в Чехії на чому світ стояв (віддамо належне — було за що). Потім «Устич і Ко» кинули в корито більше за господаря «Срібної Землі» і також завзято і запекло, «перебуваючи на тих же «державницьких» (хай Бог боронить) позиціях», почали поливати брудом Віктора Васильовича у новоствореній «Срібній Землі – фест». Служіння СДПУ(о) в особі іршавського квазімодо, а згодом і хабарників-казнокрадів сембернаромаргіналів дало свої плоди. Дуже «риночно» («па-панятиям») їм було надано монопольне право на розташування газетних кіосків з брендом «Фест» (краще би «Фу») в містах Ужгороді і Мукачеві. Газду есдеки в ОДА поміняли на комірника-професіонала. Той також знав ціну фестругальникам — підкидував у корито і став «великим газдою». Ще б пак, за пенсію 50 грн . кинути дві прострочені тушонки, а саму пенсію з бюджету собі в кишеню ... одним словом — можливості були. Потім, по ходу накидували в корито контужений Ублюданюк і Цаплокоз (зараз «надійна» опора Різака в туризмі і підприємництві), злодій Шуфра та інший непотріб і, без усілякого сумніву, в епістолярній блювотині політолога ПАЩАнка вони ставали «самодостатніми грандами світової політики». Ще б не так — заплатили ж за рейтинг. Правда, тиражу це не додавало — доводилося на першій сторінці в продовж понад трьох років давати портрети Рати з гучними гаслами. Це дало таки тираж. Прогнози, звісно, вперто не здійснювались. «Барва» спочила в Бозі, хоча продовжує фінансувати, сембернаро-маргінали прокралися і тихенько відійшли, пожинаючи плоди майнової «революції», цаплокози дістали певну оцінку, Шуфра пролетіла, як «фанера», тіло, що було розміщене на фото з Віктором Ющенком, також закономірно залишилось в дитсадку «Деца», а жити треба, тобто — жерти хочеться, і тут Пащу понесло...
Коли Рата йде самовисуненням і за підтримки партії «Єдність» (рішенням з’їзду), це на думку Пащі — «блок за ЄдУ» (добре, що не «Аль-Ка-Їду), коли всі депутати від краю мовчать, це мудро, а виступи Рати і десятки запитів, — це щось «незрозуміле». Коли на всі резонансні події в краї, державі і світі весь депутатський закарпатський загін мовчить, це по-державницьки, а відкриті заяви Ратушняка, якими останній підставляє себе під кулі(о), — це вирішення якихось особистих питань. Створених і СЬОГОДНІ понад три тисячі робочих місць Ратою — це так собі, а трутні з «Фесту» — це бджілки-трудівниці, а крадії від влади — це «державники», бо ПАЩІ підкидують.
Це ж треба так опуститися країні, що таке мурло віщає за весь народ... «Їй Богу, — За Державу прикро!» А що собаки? Гавкають, коли караван йде, й мовчать, коли жруть.
Хай же не збідініє рука, що псу кидає...
|
