 |
«Мою доньку викрали сектанти»
Таке стверджує жителька Закарпаття. Ось її розповiдь
Сама я навернулася до
церкви, коли стала
дуже хворiти, та й дiти
мої теж хворi на легенi. Тепер у мене iнвалiднiсть II групи, а донька потребує негайної операцiї. Тож i стала я ходити до православної церкви, вiдчувала, що так менi легше на душi. Аж тут одна жiнка порадила поїхати в с. Кiбляри Ужгородського району, мовляв, там проводять служби з православної церкви Божої Матерi i заодно на них зцiлюють. Поїхала я з дочкою туди (це було десь рiк тому), сподiваючись на краще. Там нас зустрiли з тим, що ми «душi пекла» i нас треба рятувати. А тут ще й пiд час служби дехто почав собою кидати, викрикуючи незрозумiлi слова. Це все нас, звичайно, налякало. Я такого ранiше нiколи не бачила. Але нам наказали прийти знов, бо тодi будуть священики-цiлителi з Москви. Тож ми приїжджали сюди ще кiлька разiв. Але зцiлення нiякого не було. Навпаки, нам ставало все гiрше й гiрше. Тодi ми пiшли в Руське Поле, до монаха-священика, архімандрита Димитрія. Вiн сказав, що це нiяка не православна церква, а сатанинська секта. Опiсля ми ходили i по православних монастирях, i в Ужгородi були в отця Димитрiя Сидора. Усюди одностайно говорили, що в православнiй церквi Божої Матерi «Державної» проповiдують не християнство, а зовсім йому протилежне. I треба негайно припинити туди ходити. Та бiда в тому, що сектанти так легко не вiдпускають своїх жертв. А особливо взялися за мою доньку Мирославу (ім’я з етичних міркувань змінено. — Ред.). У 2001—2002 роках вона вчилася в УжНУ, жила в гуртожитку . В Ужгороді ця секта зареєстрована по вул. Тельмана. Вони постiйно тягли її до себе, приходили за нею в гуртожиток, вiдвiдували в лiкарнi, коли вона хворiла. Нам вона боялася говорити, що ходить до них. I ось цього року Мирослава успiшно закiнчила унiверситет, збирался вступити до аспiрантури. Та 18 липня вона зникла. Лише пiзнiше ми довiдалися, що її вивезли в Москву. Ми намагалися щиро поговорити з представниками секти, просили їх повернути нам дочку. На це вони вiдповiли, що дочка наша доросла i може сама все вирiшувати, що вони послали її у вiдрядження, де вона може мiльйон заробити, а у нас, нечестивих батькiв, «дах поїхав», що нам треба каятися, бо ми всі «душі пекла», а до дочки нам нiякого дiла нема. Та я, як мати, не могла все це так залишити. Довелося менi, iнвалiду, їхати до Москви з надiєю якось через посольство вiдшукати дочку. У Посольствi України в Росiї менi пiшли назустрiч, була дана вказiвка спiвробiтникам мiлiцiї шукати мою Мирославу.
Це їх трохи налякало, i вони вiдправили Мирославу, але не до нас додому, а в Ужгород, де переховували її в однiй квартирi. Потiм хотiли її виписати з гуртожитку i знов вiдправити в Москву. Та цього разу не вдалося, бо мiлiцiя затримала Мирославу. 6 вересня ми з допомогою правоохоронцiв забрали дочку додому. Як вона змiнилася! Вони зламали її психiку. Вона нiчого вдома не хотiла їсти (казала, що ми її отруїмо), не хотiла лiкуватися. Тi сектанти з Ужгорода i тут шукали її, постiйно дзвонили, погрожували нам. А дочка пiсля їхнiх дзвiнкiв ставала зовсiм некерованою. Думаю, без гiпнозу, впливу на підсвідомість тут не обiйшлося. Постiйно палила у своїй кiмнатi свiчки, читала лише їхню лiтературу, а з нами навiть не хотiла говорити. Менi, як матерi, було на це дуже боляче дивитися. Адже у нас була дружня сiм’я, дiтей ми виховували в любовi. А тут таке!
19 вересня поїхали ми з нею в Ужгород, щоб виписатися з гуртожитку. I вдруге сталося нещастя. Я не змогла втримати її, i 22 вересня Мирослава знову зникла. Очевидно, вони стежили за нами й змогли-таки її виловити. Ми пробували її шукати, але марно. 1 жовтня я з чоловiком i сином прийшла в гуртожиток, але її речей там уже не було. Тодi ми прийшли на ту квартиру, де її переховували ранiше, по просп. Свободи, i там побачили Мирославині сумки з речами, але її самої у квартирi не було. Сектантка, яка живе у цiй квартирi, нiчого не хотiла говорити. Та ми зрозумiли, що нашу дочку знов хочуть вивезти до Москви. Кинулися на вокзал, саме мав вiдходити московський поїзд. Дiйсно, передчуття нас не пiдвело. До останнього вагона пiд’їхала машина з затемненими стеклами, та побачивши нас, розвернулася i зникла. Я впевнена, що в тiй машинi була моя дочка. Де вона тепер, нам невiдомо. Можливо, її все-таки посадили на поїзд у Чопi й вона у Москвi. Але життя її в небезпецi де б вона не була, я це вiдчуваю. До того ж вона хвора, вона задихається, їй потрiбна термiнова операцiя.
Я заявляю, що не зупинюся нi перед чим, поки не поверну дочку. А секту, яка iменує себе православною церквою Божої Матерi «Державна», необхiдно лiквiдувати. Ця московська секта шириться по всiй Українi, з’явилася i на Закарпатті. Вона несе зло, руйнує сiм’ї, згубно впливає на психiку молодi. Це зборище ворожбитiв вивозить хлопцiв i дiвчат у Москву, в своє логовисько. З якою метою — одним їм вiдомо.
Звертаюся до всiх: допоможiть вiднайти мою дочку!
***
Що собою являє
псевдоправославна «церква»
Божої Матерi «Державна»?
Коментує настоятель Хрестовоздвиженського православного кафедрального собору м. Ужгорода о. Димитрiй Сидор, депутат облради.
— Одне з перших завдань новоявленої секти — пристосуватися до сучасних умов i видати себе за одну з головних конфесій краю.
Випадок з Бiлим братством показав, що неосекти ідуть шляхом грубого обману, аби втягти у свою секту людей.
На тiй територiї, де вони хочуть улаштуватися, вони знаходять головну конфесiю й пiдлаштовуються пiд неї. Тому такi секти удвiчi небезпечнiшi й загрозливiшi, нiж iншi релiгiйнi органiзацiї, якi мають свою чiтку форму віровизнання.
Таку практику взяла собi й організація, яка спочатку iменувала себе «Богородичний центр». Заснував її єврей Адельман у Москвi. Потiм вона стала називатися iстинною православною церквою Богородицi. Вiдтак i вона розкололася i так виникла так звана православна церква Божої Матерi «Державна». А взагалi-то, це, очевидно, одна з гiлок Бiлого братства, яке розпалося. Вони прикрилися ім’ям Божої Матерi (кажуть, що треба дотримуватися Третього Завiту Божої Матерi, бо, мовляв, Новий Завiт себе вичерпав, тобто те, що в ньому записано, вже збулося).
I в той же час ця тоталітарна секта вимагає вiд своїх вiрникiв вiдректися вiд рiдної матерi — який парадокс! Адепт має плюнути на свою рідну матір, а якщо вона померла, то на її могилу. До того ж вони мають страшний обряд — кодування своїх адептiв, тобто прихильників. Це ж не дозволено Богом — втручатися у пiдсвiдомiсть людини. Коли Адам i Єва торкнулися забороненого яблука — тут якраз йдеться про заборону впливати на розум iншої людини. Тепер цi знання вийшли назовнi, ось i користуються ними так званi екстрасенси, цiлителi та деякi секти. Це ж суто сатанинська практика. Я вiдкрито заявляю, що дана організація не має нiчого спiльного з Православ’ям, а дiяльнiсть її несе загрозу для здоров’я людей.
Знаю випадок, коли до них якось ходила одна сiм’я, а потiм вимушена була лiкуватися в Берегiвськiй психiатричнiй лiкарнi, такi в людей були тяжкі порушення психiки.
Бiда в тому, що у нас одиночнi спецiалiсти, котрi можуть розрiзнити шкiдливiсть таких сект. Вважаю, що влада мала б втручатися в дiяльнiсть таких сект. Чому, наприклад, в Нiмеччинi, Англiї, Францiї заборонено дiяльнiсть близько 40 сект, а у нас не смiють?
Тут треба бити на сполох, бо мова не лише про iстинне чи хибне вiросповiдання, а про псевдорелігійну організацію, яка вже принесла страшні загрози життю своїх послідовників.
***
Довiдка
Говорячи про секту, наша свiдомiсть малює очманiлих, позбавлених глузду фанатикiв, якi виконують бузувiрськi обряди. У той же час православна церква вважає сектантами всiх неправославних, католики — усiх некатоликiв, протестанти адекватно ставляться до ортодоксiв i одне до одного.
В Українi сьогоднi нема юридичного поняття «секта». Є поняття «релiгiйна органiзацiя». Якщо така органiзацiя завдає шкоди своїм послiдовникам чи порушує громадський порядок, то вона вступає в конфлiкт з законом. У наукових колах є два тлумачення слова «секта». Перше ми знаходимо в енциклопедичному словнику — це релiгiйна група чи община, що вiддiлилася вiд пануючих церков. Як правило, опозицiйно чи вороже налаштована до пануючих церков. У другому значеннi секта — це форма деструктивного впливу на особистiсть. Характеризується фанатизмом, догматизмом, ворожiстю до iнакомислячих. У деяких органiзацiях може бути обмежений доступ до iнформацiї: не слухай нiкого, крiм нашого проповiдника, не читай нiяких книг, вони вiд нечистого. На противагу нав’язується своя лiтература. Порушуються соцiальнi зв’язки, дiтям нав’язують, що їхнi батьки — вiд сатани, оскiльки жили в iншi часи.
Чи можна лiквiдувати, припинити дiяльнiсть певної релiгiйної громади, якщо на переконання багатьох вона становить загрозу для суспiльства? Адже держава, за законом, не може втручатися в справи релiгiї. Однак, як повiдомив заступник начальника управлiння у справах релiгiй Степан Йовжiй, якщо доведено, що конкретна релiгiйна громада має негативний вплив на здоров’я і психіку людини, то питання її діяльності може розглядатися у судовому порядку, в тому числі і щодо її подальшого юридичного статусу.
***
Говорячи про секту, наша свiдомiсть малює очманiлих, позбавлених глузду фанатикiв, якi виконують бузувiрськi обряди. У той же час православна церква вважає сектантами всiх неправославних, католики — усiх некатоликiв, протестанти адекватно ставляться до ортодоксiв i одне до одного.
В Українi сьогоднi нема юридичного поняття «секта». Є поняття «релiгiйна органiзацiя». Якщо така органiзацiя завдає шкоди своїм послiдовникам чи порушує громадський порядок, то вона вступає в конфлiкт з законом. У наукових колах є два тлумачення слова «секта». Перше ми знаходимо в енциклопедичному словнику — це релiгiйна група чи община, що вiддiлилася вiд пануючих церков. Як правило, опозицiйно чи вороже налаштована до пануючих церков. У другому значеннi секта — це форма деструктивного впливу на особистiсть. Характеризується фанатизмом, догматизмом, ворожiстю до iнакомислячих. У деяких органiзацiях може бути обмежений доступ до iнформацiї: не слухай нiкого, крiм нашого проповiдника, не читай нiяких книг, вони вiд нечистого. На противагу нав’язується своя лiтература. Порушуються соцiальнi зв’язки, дiтям нав’язують, що їхнi батьки — вiд сатани, оскiльки жили в iншi часи.
Чи можна лiквiдувати, припинити дiяльнiсть певної релiгiйної громади, якщо на переконання багатьох вона становить загрозу для суспiльства? Адже держава, за законом, не може втручатися в справи релiгiї. Однак, як повiдомив заступник начальника управлiння у справах релiгiй Степан Йовжiй, якщо доведено, що конкретна релiгiйна громада має негативний вплив на здоров’я і психіку людини, то питання її діяльності може розглядатися у судовому порядку, в тому числі і щодо її подальшого юридичного статусу.
***
Думка читача
Вiрити в Бога треба в душi
Практично вся вулиця, на якiй я живу, ходить у Церкву Живого Бога. I що, здавалося б, найдивнiше — майже всi вони — молодь. Це не фанатики чи якiсь закомплексованi люди. З ними можна цiкаво поспiлкуватися i не про релiгiю. А вiра в Бога їх просто об’єднує в одну велику дружню сiм’ю, де вони всi «брати» i «сестри».
Я ж вважаю, що вiрити в Бога треба в душi й для цього не обов’язково ходити в церкву, тим паче, якщо у вас не вистачає на це часу.
Люди приходять у церкву з рiзними проблемами, i вiра їм допомагає просто вижити й не впасти духом.
Я думаю, що це дуже важливо: поспiлкуватися з людьми, подiлитися своїми проблемами з Богом, сподiваючись, що колись усе вирiшиться.
Якщо ваша дитина прийняла якусь вiру, не треба цього лякатися, треба просто простежити, аби вона не пiддалася великому впливу i щоб це не подiяло на її психiку, як це було в «Бiлому братствi».
В. Терчук, м. Ужгород
***
Аби не стати зомбі
Вiталiй Прохоров, психотерапевт, доктор наук
Небезпека зомбування дiйсно iснує, i особливо в тi моменти, коли людина психiчно слаба (наприклад, змучена втратою когось з близьких чи хворiє фiзично). Вона потребує пiдтримки, а натомiсть опиняється в пастцi: «утiшителi» спочатку внушають жертвi, що без них не прожити, а потiм витягують з неї грошi чи щось iнше, залишаючи її в результатi спустошеною морально i матерiально. Зараз багато є всяких духовних шкiл, центрiв, однак, аби їх розрiзнити, треба поставити пiдозрiлому учителю чи наставнику всього два питання:
— у чому предмет вивчення цiєї школи чи центру?
— що є iнструментом пiзнання?
Тобто, чому i з допомогою чого вас збираються учити. Як правило, нi на одне з питань шарлатан не може дати чiткої вiдповiдi.
Іван Петровцій доспівався!..
Саме так ми подумали в редакції, коли цей автор презентував нам добрячий шмат з підготовленого до друку рукопису його нової книги «ПОСЛЇДНЇ СПьВАНКЫ». Досі ми знали такі русинські книги Івана Петровція: «Діалектарій, або ж Мила книжочка русинської бисїды у віршах» (1993), «Наші спьванкы» (1996), «Наші и нинаші спьванкы» (1999), «Битангьські спьванкы» (2001).
Якщо брати всерйоз назву нової книги Івана Петровція, то всі ті, кому русинська поезія взагалі не подобається, можуть полегшено зітхнути — один із головних сьогоднішніх творців поезії мовою народною таки доспівався до «послїдніх співанок». А тим, кому русинська поезія подобається, пропонуємо добірку віршів з новопідготовленої книги Івана Петровція «Послїдні співанкы».
Спьванка дяковална
Дякуву вам, няньку, што сьте ня вчинили.
Мамко, вы ня вродили — дякуву и вам.
А што по копони дуже ня ни били,
Дякуву сусїцькым наремным дїтвакам.
Вчитилькам я дякуву,
ош ня в школї вчили:
Хоть писати знаву, а читати — нїт!
Вчитилям я дякуву, ош изо мнов пили:
Каждый добре знає — палинка ни мньд!
Дуже файно дякуву
фьвникам катунськым —
За чотыри годы, што м быв катуном,
Вчили ня гырчаты писсьо, по дикунськы,
Й хоть якый бым лымпош —
быти лигіньом!
Дале пак пять годьв в универзититї
Вчили ня — дурного! —
быти мудрецьом.
Й дось свою мудрьсть держу я в секретї,
Бо иннись є звирьхы, тко є дураком!
Я робив в новинцї, й дякуву ушыткым,
Што брехали людьом так, гикой и я.
Може наші бріхнї дуже легко витко —
Дяка тим, тко читать й вірує бріхням!
Дякуву ти, жоно, што сь дїти сплодила:
Вд мене, ци ни вд мене —
я на вто ни збав!
Дякуву вам, дїти, што сьте ня ни били —
Кьлько и што мьг им, тьлько м вам и дав!
Дякуву ти, Боже, што м на сьому світї
Пив, гуляв, лигінив и писав стихы.
На Страшньм Судї я лем за них в отвітї —
Лем за них ми втпустиш всї мої гріхы!
Спьванка за голу дьвку
Вна в потоцї ся мыла гола,
Вода была май чиста вд слыз.
Ай туй повіяв вітер здоль
И в небо платя йьв поньс.
Вна вздріла, ош я позираву,
Почиллинїли вбі щьчкы,
Й просила най йьв назбираву
Из лілії три листочкы.
Файнинькьв, ипньв, дуже мильв
Задоста было двох листкьв
Вбы цицинята вбі прикрыла,
А тритьый листик льг доль.
А кой ня цюльовала в губы,
Обы ми вддячити такый,
Я ї притис уд собі грубо,
Й на зимлю впали три листкы.
Што дале было — вто там было!..
Лем кой вд ріцї йшла через рінь,
Я чув як богу ся молила
Вбы вітер віяв каждый динь.
Спьванка за музу
Над рано, кой темно ся в хыжи и вон,
Кой я щи доникуву тритьый свьй сон,
Муза покровиць з ня нагло стягла:
— Вставай! — ждуть на тебе велікі дїла!
Я Музу поплескав по тепльм заду,
Устав и промыти здрячки свої йду.
Голод в жолудку трубов выграє —
Ни ім нич, бо істи у хыжи ниє.
Сякі дїла денні дали ми боги:
Позычити гроші, ни вддати довгы,
Богдай дись пуд вичьр штось веричи в рот,
И гьрько клясти ганьбу денных жеброт!..
Йсе всьо, што вдинь было.
Хыба йсе — дїла ?!..
Богдай бысь ты, Музо,
нигда ни прийшла...
Спьванка за мьй памнятник
Я памятник себе воздвиг нерукотворный... (А. С. Пушкин)
Я памнятник собі вчинив из быля,
Ид ньому путь отавов им обклав.
Ввьн довго бы стояв,
кыдьбы огню ни было,
Вать вбы го кьнь голодный ни зожвав.
Та в дньови завтрашньм ци будуть конї?
Та в дньови завтрашньм
ци будуть русины?!..
Хоть я чинив ушытко, што м быв годный,
Вбы мьй народ ввыйшов у нові дны.
Бо з ним увыйду й я ялі часы витати,
И в навхтемашні дны з рунин до полонин
Тямити будуть ня онь докьть у Карпатах
Упстанеся хоть лнм єден русин.
З рунин до полонин —
най без страшного гойку! —
За мене вчувуть всї — заможный и бідняк:
Схохолений гуцул,
щи дниська дикый бойко,
Наремный долиняк и гамішный лемак.
До кедвы буду я русинському народу
За вто, ош лайков им йим спати ни давав,
Ош в рабськый час им говорив
йим за Свободу,
И уйти з ковдовства м йих призывав.
Будь, Музо, кедвешнов, таков,
ги Бог прикаже —
Ни бьйся лемзы, а свьй гонор май:
Ни віруй у тото, што вкрайиниць ти каже,
И з болваном ся ни ссважай.
Спьванка за выходящого из русиньв
Выхожу один я на дорогу...
(М. Ю. Лермонтов)
Выходжу єден я из русиньв
Й нараз ся записуву в жиды —
Доста было быти писсьым сыном,
Доста м в русинах терпів біды.
Пейсликы боркаті утпущаву,
Обрізаву пуцу, в бужню йду,
Дїточок у хайдер заганяву,
Споживаву кошерну іду!..
Вбы жону на рифку поміняти,
Прошу: — Рабин най благословить! —
Айбо чуву рабина казати:
— Што вто туйкы русином вонить?!..
Гий, вы мої пейсликы боркаті,
Пуцо моя вбрізана домак,
Нич ни знаву што жидам казати —
Ци й поправдї рабин ни дурак?!..
Вижу: жидом русину ни быти —
Русин ни ганглярь и ни махльв...
Айбо вби ся чоловіком чути,
Вд кому выходити з русиньв?!..
Выходжу єден я из русиньв
Й пишуся каммай у мацкалї:
Сижу собі,
троцкаву насїня —
Лем на языці в ня мозолї...
Добре вже гуду на балалайцї,
Щи й танцюву
руськым казачком,
Думку кажду умачаву
в лайцї,
Кить ся поклоню,
та — матюком.
Погары хоснуву
лем граньоні,
Палинку варю из бурака,
На закуску —
огьркы сольоні,
А «Калїнку» знаву
вд дїтвака...
Я ни мушу быти
дуже вченым
Вбым дись револуцію
вчинив:
Пьбю низависимых чеченьв,
Так ги колись чехьв
им побив...
Де ни стану — всяды мене слідно:
Уд дїтинства палинку пючи,
Я по пянцї дьйду до Берлїна,
Тверезый — ся впстану на печи...
Лем и мацкальом, видав, ни буду,
Бо ни упю тьлько, ги мацкаль,
Ни пьбю я тьлько много люду,
Ни затопчу в кал свою мораль...
Выходжу єден я из русиньв
Й пишуся в украйинцї-хохлы:
Шаровары найду дись челлені,
Для чумацтва вкраду дись волы...
Голову побрытваву, й лем звирьхы
Лишу оселедець-гириньок.
Кить захочу істи, та — потихы
Запру ся у хыжи на замок.
В пазусї носити буду сало,
А варити попригашный борщ,
Істи так, обы ся нич ни впстало —
Ни проси, ни звідай, ни бормоч...
Буде в ня жона — товстенна рохля,
З нив навчиню много дїточок...
Заживу так, вбы в сусїды здохли
И тиля, й корова в куртый срок!..
По историї такоє втешу! —
Документьв нафалшивлю стос,
И, ни челленївучи, забрешу,
Ош украйинцьом быв Йсус Христос!..
Хоть всї знавуть: вкрайинце вто — Кучма,
Злодїй Лазаренко и Кравчук!..
Й ты, русине, дуростив ни мучся —
Най украйинцьом тым буде дюк!
Бо кить я ся русином уродив,
Та вже тко ня перечинить?!.. Як!?..
Посеред якого огорода
Бураком ся вродить пастернак?!..
Я — русин був, єсьм и буду,
И за то мене честувуть люде!
Спьванка за тых,
у кого ниє гроши
Най у житя такоє вдарить грьм
Кой варышом идеш, ги пес побитый,
В топанках цуравых, у реклику старьм,
И нич нигде ни годен ись купити:
Без гроши й Кротон чуєся слабый,
Стає ягнятьом, тко быв перше вовком —
Ниє нич гьршого, ги цураві жебы,
Ниє пьллішого вд порожньої тапловкы.
Тко має гроші — має и іду,
А я ни куплю — лем хыба попрошу.
Уже давно на вілет не иду,
Бо нашто там такі, ги я — без гроши?!..
Возитися на луксоши м забыв —
Пішком усяды йду, худый и зжовклый:
Ниє нич гьршого, ги цураві жебы,
Ниє пьллішого вд порожньої тапловкы.
Скриплять, ги нимащині, ми кьсткы,
У гымбеци болить, в копони коле,
Айбо ни маву гроши на лїки,
И, видитьмися, што м ни мав николи.
На ньч постилї наші, ги гробы,
Нас, битїжных, до рана прячуть мовчкы:
Ниє нич гьршого, ги цураві жебы,
Ниє пьллішого вд порожньої тапловкы.
Уже й ни знаву нашто м ся женив —
Й раз в рьк жону любити ни бируву.
А дїти родяться, хоть я йих ни чинив —
Ни знаву за што йих одїну й нагодуву.
Бє голод в ногы, в рукы, ги габы —
Голодні ходять и дьвкы, й фаттьовы:
Ниє нич гьршого, ги цураві жебы,
Ниє пьллішого вд порожньої тапловкы.
И най ми датко з версникьв повість,
Ош ввьн ся днись ни чує писсьым сыном!..
Бо мы боролися за команізм,
А днись ся бореме
за незалежну Украйину:
Нас ни роботы вчили — боротьбы,
Тому в руках днись маєме бімбовкы!..
Ниє нич гьршого, ги цураві жебы,
Ниє пьллішого вд порожньої тапловкы!
Спьванка за того,
у кого много гроши
Дїла и серенча ведуть до гроши,
А я динь-ньч в дїлах и серенчи.
Та й ни тямлю вже динь такый хорошый,
Обым нич ни робив, ай — припочив.
Кить ни трудом, та — хытростив и битков
Збираву своє так онь им упрів:
Я каждый динь кьнчаву ни молитвов,
Ай пунтошным рахунком грайцарьв.
Ткось гадать собі ош овьн багатый,
Бо має доста изрьв, и — майно.
А я бым хотїв гроші всї зыбрати,
Што суть иннись, што были дись давно.
Кить бисїда за гроші — ріжу брытвов:
И за єдну копійку бым зомлїв.
Я каждый динь кьнчаву ни молитвов,
Ай пунтошным рахунком грайцарьв.
Я ненавижу попьв и жеброту,
Бо йим усе давай лем, та — давай:
Ты ни ковдуй— впрягайся у роботу! —
Свьй газдьськый вьз динь и ньч дручай.
Сяк не лем я — аццяк уповість й жид вам,
Украйиниць за дутку бы здурів...
Я каждый динь кьнчаву ни молитвов,
Ай пунтошным рахунком грайцарьв.
Приходять в Пьдкарпатя галичане
И всьо крадуть без совісти й стыда.
Лем я чинити так ги вни ни стану:
Вни — чужакы,
йим всьо в нас — ворожда.
Копійка добываєся гонитвов,
Фаратшагом наостреных мозгьв.
Я каждый динь кьнчаву ни молитвов,
Ай пунтошным рахунком грайцарьв.
Зза дїл ни вздрів им як ми вмерла мати,
Жона пьшла вд ня, дїти вд ня пьшли...
Айбо я дале буду зарабляти,
Обы у банках конто ми росли.
И най моє багатство файно злить вас —
Тко в нас аттак, ги я, розбагатїв?!..
Я каждый динь кьнчаву ни молитвов,
Ай пунтошным рахунком грайцарьв.
Рокы прьйшли. Мене вбаляє старьсть.
Лем — докь м годен! — я ся ни даву.
Не зарабляти гроші — мені кара:
Я зарабляву — значить я живу.
Обы ня ни вбыкрали — живу скрытно:
Исхуд, изблїд, домак им посїдїв...
Я каждый динь кьнчаву ни молитвов,
Ай пунтошным рахунком грайцарьв.
Спьванка
за файну бріхню
Бріхню и люблю, и восхваляву! —
Віруй менї:
Брешу, хоть иппен хьсна ни маву
З тої бріхнї.
За вто, ош брешу, ни додївай ня —
Каждого дня
Брешу, бо — правда дуже нифайна,
Файна — бріхня!
Чотыришор
Вино в погарови росов зацвіло,
Хлїб свіжый смієся из бловдера.
Лем тяжко гьнови, што вчора было
Дарабом буженогог шовдыря.
Двашор
Я буду довго тым любитися народу,
Што пив им палинку,
й майже не пив им воду.
Ужгородський замок в облозi проблем
Останнiм часом в об-ласних друкованих ЗМI тема архiтектури є чи не найбiльш «ходо-вою». Так виходить, що завжди виникає якась проблема: чи то архiтектурну пам’ятку реставрують так, що без суду не обiйтися; чи то здiймається га-лас навколо встанов-лення пам’ятника Ав-густину Волошину; чи то проводяться акцiї на захист дерев’яних закарпатських церков. Та iснує ще одна проб-лема, яка поки що не отримала широкого резонансу, але є дуже серйозною i потребує термiнового вирiшення. Йдеться про Ужгородський замок
I впали стiни Iєрихона...
Про те, що концерти, якi проводяться в замку, не йдуть йому на користь, говориться вже давно. Ще в 2000 р. проводилася акцiя «Збережемо замки Закарпаття». Одним з її етапiв був протест проти виступу в замку Олександра Пономарьова. Тодi вказувалося на ряд негативних наслiдкiв такого заходу. Однак Пономарьов таки виступив у рову перед замком, i проблема якось одразу вiдпала. Згодом концерти у замку все-таки проводилися. Останнiй — виступ Земфiри. А питання, чи можна у замку проводити подiбнi акцiї, так i залишилося без вiдповiдi.
Зi слiв Федора Шандора, викладача УжНУ, iсторика, одного з органiзаторiв акцiї «Збережемо замки Закарпаття», проведення концертiв у замку має багато негативних наслiдкiв. Насамперед це — загидження територiї завдяки вiдсутностi смiтникiв у дворовому просторi замку. Також на концертах iснує реальна небезпека травматизму, що зумовлено рельєфом мiсцевостi. Крiм того, деякi глядачi, бажаючи безкоштовно потрапити на концерт, лiзуть через стiни i ризикують звiдти впасти. Проблемою є i те, що гинуть рiдкiснi рослини. Вже пiсля першої акцiї 1998 року екзотичнi рослини (тис, самшит) були знищенi. Також пiд час концертiв пошкоджуються стiни замкового палацу (їх обмальовують, загиджують). Але найбiльшою небезпекою є руйнування древнiх стiн замку. «Вiд значної аудiовiбрацiї на стiнах з’являються трiщини, — каже Федiр Шандор. — У стiнах замку є нiшi. Коли вiдбувається концерт, звук, потрапляючи в нiшi, не розсiюється, а навпаки, концентрується в них, i звукова хвиля призводить до появи трiщин. Подiбнi акцiї в Європi не проводяться вже давно. А якщо й проводяться, то тiльки в замках набагато «молодших», наприклад, побудованих у XVIII ст. А Ужгородський замок є архiтектурною пам’яткою, будiвництво якої розпочалося ще в ХІ ст.».
Прокоментувати ситуацiю ми попросили головного архiтектора Ужгорода Олександра Шебу. Вiн повiдомив, що замок є об’єктом господарювання, який знаходиться на балансi областi, а не мiста, але все ж погодився висловити власну думку. «Концерти, якi вiдбуваються в замку, не шкодять йому. Трiщини у стiнах не могли виникнути внаслiдок дiї звукової хвилi. Наскiльки менi вiдомо, пiд час концертiв використовується не надто потужне музичне обладнання. До того ж колонки розташованi так, що звук iде у напрямку вiд замку. Проблема замку не в концертах, а в тому, що вiн дуже погано фiнансується».
На час написання матерiалу головнийй архiтектор областi перебував у вiдрядженнi, тому отримати коментар в обласному вiддiлi архiтектури ми не змогли. Залишалося зустрiтися з директором замку. Як виявилося, Василь Шеба мав про що розповiсти.
«Сьогоднi ми знаходимося в такiй ситуацiї, що змушенi заробляти на себе самi, — каже директор замку. — На утримання наших структур з Держбюджету майже нiчого не видiляється. Ми змушенi вiддавати примiщення в оренду, виконувати рiзнi форми робiт, тiльки б утриматися на плаву. Тому й дозволяємо проводити концерти. Якщо вiд продажу квиткiв на вiдвiдування замку ми отримуємо на день 200, 300, iнодi 400 грн., то за оренду територiї на час концерту можемо заробити тисячу гривень, а iнодi й бiльше». Загалом, за 2001 р. план надходжень становив 50 тис. гривень. Цього року планують заробити близько 60 тис. За перше пiврiччя замок вже отримав 31 тис. грн., що на 6 тис. бiльше, нiж за такий самий перiод минулого року. Однак, за словами Василя Шеби, для того, аби нормально iснувати, господарству потрiбно як мiнiмум пiвмiльйона гривень: на виплату зарплат, оплату комунальних послуг та на поточний ремонт. Ситуацiя дуже складна, i тi грошi, що їх отримує замок за концерти, безумовно, потрiбнi. Зрозумiти керiвникiв замку можна, але чи можна їх виправдати?
«Концерти нiякої шкоди замку не завдають — продовжує Василь Шеба. — Трiщини, якi справдi є на стiнах, з’явилися не тепер, а рокiв 30 тому. Що ж стосується санiтарних умов, то треба сказати, що проблему туалетiв ми вирiшили. Минулого року на територiї замку побудували 15 туалетiв, якi нормально працюють. Iз смiттям проблем також нема, бо охорона органiзаторiв концертiв за цим дивиться. Я здивувався, що пiсля останнього концерту майже нiякого смiття на територiї не було. Що ж до рослин, то в нас нiчого не винищується, тiльки травичка витоптується». Можна б i посперечатися з директором замку. Бо, знаючи рiвень виховання i культури загалом нашої молодi (а саме молодь приходить на концерти), не дуже вiриться, що з «травичкою», смiттям i туалетами усе так гладко.
Про те, чи iснує вiрогiднiсть появи трiщин пiд впливом звукової хвилi, ми спробували дiзнатися у фахiвцiв Закарпатського фiлiалу «НДI проектреконструкцiя». За їхнiми словами, такої вiрогiдностi немає. У жодному нормативному документi такого не записано. Звук може завдати шкоди людинi, але не такiй спорудi.
Отже, виходить, що концерти до трiщин нiякого вiдношення не мають. I все ж... Пiсля жодного з концертiв нiхто не здiйснював замiрiв аудiовiбрацiї стiн. За словами директора замку, це робити не потрiбно, бо є експертнi оцiнки Київського та Львiвського ремонтно-реставрацiйних iнститутiв. Але ж цi iнститути обстежують i вивчають пiвнiчно-захiдний бастiон замку, що знаходиться в аварiйному станi. А бастiон цей розташований з iншого боку вiд мiсця проведення концертiв.
Ранiше подiбнi акцiї проводилися i в Мукачевi. Але мукачiвцi припинили цю традицiю, хоч «Паланок» недавно був реставрований. «Це не реставрацiя — це сiльський ремонт, — обурився Василь Шеба. — До пам’ятникiв пiдходити самовiльно нiхто не має права. Одна справа десь трохи пiдмастити, щоб очi замилити, а iнша — серйознi роботи. Хоча, щоб зберегти будiвлю, бодай тимчасово, можна й цим скористатися. Якщо вiдверто, я пропоную проводити такi акцiї, як концерти, не в замку. Можна було б побудувати невеликий амфiтеатр у рову перед замком. Ми навiть пiдготувати проект, але цим нiхто не зацiкавився».
Що ж ми маємо? За концерти замок отримує не такi вже й великi грошi. Що вiн при цьому виграє, до кiнця вияснити так i не вдалося, оскiльки iнформацiю нам подали особи зацiкавленi. Незалежних експертиз не було, i даних нiяких немає. Може, краще все-таки не ризикувати i не проводити в замку подiбні акцiї? Як кажуть, чимдалi вiд грiха. Тим бiльше, що коли замковi потрiбно сотнi тисяч гривень, копiйки, заробленi за концерти, не врятують. А береженого, як вiдомо, i Бог береже.
Лобода сидить
в ОДА? Буде замковi бiда
Пiд час розмови з директором замку з’ясувалося, що замок має ще одну проблему, яку не можна залишати поза увагою. В аварiйному станi знаходиться його пiвнiчно-захiдний бастiон. Перекриття пiдвального примiщення бастiону осiло ще в кiнцi ХIХ ст. Потрiбно робити залiзобетоннi укрiплення i закрiпити башту до центрального замку. Про цю проблему було повiдомлено всi владнi структури, в тому числi й Президента. Минулого року справа нiбито зрушила з мiсця. У жовтнi з Держбюджету було видiлено 200 тис. грн. на ремонтно-реставрацiйнi роботи, якi зразу ж розпочалися. Однак, як повiдомив Василь Шеба, у кiнцi грудня державне казначейство цi грошi забрало i просто не розрахувалося з виконавцями робiт. З того часу для продовження реставрацiї не отримали жодної копiйки. А робити її потрiбно термiново.
Власних коштiв замок не те що на реставрацiю бастiону, а й на поточний ремонт не має. За цей рiк з бюджету видiлили кошти лише на зарплату, нарахування на зарплату та 50 % оплати за охорону музею. Цiкаво, що за рiк службi охорони замок має заплатити 150 тис. гривень. Половину отримали з бюджету. Ще 75 тисяч треба знайти. А замок за рiк, можливо, заробить десь близько 60 тисяч. Ось i викручуйся з такої халепи.
У цiй ситуацiї незрозумiлою є поведiнка обласної влади. Якщо в областi немає грошей, то потрiбно шукати їх у Києвi. Якщо ж i далi зволiкати, то з замком може вийти все так, як i з дерев’яними церквами. Але вiдновити дерев’яну церкву i величезний замок — далеко не одне й те ж.
У романi Олеся Гончара «Собор» Володька Лобода хотiв зруйнувати собор XVIII ст. i побудувати на його мiсцi критий ринок для «трудящих». Нашi чиновники до такого поки що не додумалися, хоча першi кроки (все тi ж концерти) вже зробили. Загалом ситуацiя є парадоксальною. Ранiше замок оберiгав людей, захищав їх своїми стiнами. Сьогоднi доводиться оберiгати i захищати замок вiд людей!
* * *
На завершення коментар головного архiтектора областi Василя Коблика. «Про те, чи впливають на будiвлю замку концерти, якi там проводяться, я компетентно говорити не можу. Як i про те, якою повинна бути допустима межа сили звуку. Для цього необхiднi обстеження i експертизи фахiвцiв з науково-дослiдних iнститутiв. У нас же такi експертизи не проводилися, бо це платнi послуги, а грошей у нас нема. Ми з Державного бюджету майже нiчого не отримуємо, а тi копiйки, що часом перепадають з мiсцевих бюджетiв, йдуть на те, щоб залатати найбiльшi дiрки».
Ярослав Свiтлик,
студент вiддiлення журналiстики УжНУ
|
|
