Пам’яті І. І. Маркуша
20 вересня перестало битися серце Івана Івановича Маркуша – доктора фізико-математичних наук, професора Ужгородського національного університету.
Іван Іванович Маркуш народився 4 вересня 1931 року в с. Бедевля Тячівського району. Навчався у школі с. Бедевля та у м. Тячеві, де закінчив у 1950 році середню школу з золотою медаллю. У тому ж 1950 році вступає на фізико-хімічний факультет Ужгородського державного університету. Поряд із навчанням у вузі Іван Іванович закінчує вечірню музичну школу з класу хорового диригування.
Через рік, у 1956 році, Іван Іванович був зарахований до аспірантури Київського педагогічного інституту ім. М. Горького на кафедру математичного аналізу та геометрії. У 1960 році він успішно захищає кандидатську дисертацію і повертається до Ужгорода. В УжДУ Іван Маркуш розпочинає свою педагогічну діяльність та активно продовжує наукову роботу. Асистент, доцент, професор, завідувач кафедри обчислювальної математики, а згодом кафедри диференціальних рівнянь і математичної фізики. У 1986 році Іван Іванович з успіхом захищає докторську дисертацію, а у 1991 році йому присвоєно звання професора.
За своє життя Т. Маркуш опублікував понад 140 наукових праць. Окремі з них перекладені на англійську та іспанську мови. Разом з викладацькою та науковою роботою Іван Іванович любив хоровий спів. Його можна вважати фундатором народної чоловічої хорової капели Ужгородського національного університету «Боян», що успішно діє впродовж майже 40 років і стала лауреатом багатьох конкурсів.
Все своє життя Іван Іванович натхненно працював на ниві, яку дуже любив. Його наукові дослідження зробили суттєвий внесок у розвиток математичної науки. Нехай земля йому буде пухом.
Колектив УжНУ
та математичного факультету
Нелюбиме дитя держави — ПТУ
Кому потрiбен робiтничий клас?
Не новина, що державним пiдприємствам нинi нi молодi, нi старi руки не потрiбнi. Верс-тати на багатьох заводах пок-рилися пилюкою. А ось при-ватнi фiрми не знають часом навiть вихiдних. I проблеми кадрiв для них не iснує, вони отримують спецiалiстiв стiль-ки, скiльки їм потрiбно. I вихо-дить парадокс: держказна пе-реказує на утримання ПТУ хай дуже малi, але бюджетнi кош-ти, а спецiалiстiв переважно забирають приватники.
Систему пiдготовки робiтничого класу треба термiново рятувати
Можливо, робiтничi кадри нам зовсiм не потрiбнi? Достатньо торгових агентiв, що перевозять iмпорт?
— Це абсолютно хибна думка, — переконанi тi, хто зв’язаний з профтехосвiтою. — Економiку України однозначно доведеться пiднiмати. Для цього потрiбнi працiвники усiх напрямiв. Жоден учбово-курсовий комбiнат, нiякi термiновi курси чи уроки працi в школах квалiфiкованих робiтникiв не пiдготують. Це прерогатива лише профтехучилищ зi спецiальною учбовою базою, досвiдченими викладачами i вiдповiдною методикою. Тому полiтика, яка зараз проводиться стосовно ПТУ, м’яко кажучи, недалекоглядна.
Зменшується число ПТУ — кiлькiсть колонiй зростає
Є ще один суттєвий момент, на який звертали увагу працiвники ПТУ. В училища, як вiдомо, йдуть не дiти елiти. Тут переважно сини й дочки батькiв-«роботяг», матерiв-одиначок, пiдлiтки з багатодiтних чи неблагополучних сiмей, сироти й напiвсироти. Це не значить, що серед них нема розумних, талановитих дiтей. Однак чимало й «важких», котрих педагоги буквально витягують з пiдвалiв, з хулiганських групувань, з вулицi. В училищах їм дають освiту й кусень хлiба, роблять з них корисних суспiльству людей. Так що й з цiєї точки зору потрiбнi ПТУ. Проте число їх зменшується по всiй Українi. Позбавляючи пiдлiткiв можливостi здобути хоча б початкову спецiальнiсть, тим самим стимулюється зростання проституцiї, зростає число юних алкоголiкiв, наркоманiв, правопорушникiв — їх потiм пiдбирають злочиннi угруповання. Зменшується кiлькiсть учбових закладiв — зростає число колонiй для неповнолiтнiх i тюрем. А втiм утримання виправних закладiв теж влiтає державi в копiєчку.
«Закладами другого сорту ПТУ ми зробили самi»
Про стан профтехучилищ областi та їх проблеми розповiдає заступник начальника управлiння освiти i науки Валерiй Емерiхович Торонiй.
Нинi в областi є 19 професiйно-технiчних училищ. Ще в 1996 роцi їх було 26, та на державному рiвнi було прийнято рiшення закрити тi з них, контингент яких не перевищував 300 учнiв, — мовляв, такої кiлькостi училищ нам не потрiбно. Вiдтак частина контингенту перейшла в iншi училища.
Наприклад, колись училище № 6 м. Ужгорода готувало суто деревообробникiв. Зараз потреби у наявностi такої кiлькостi працiвникiв цiєї спецiальностi нема, тому рiзьбарiв (так вони тепер називаються) залишилося усього 3 групи. А училище, об’єднавшись iз ПТУ № 1 та № 16, стало готувати фахiвцiв для сфери побуту — швачок, закрiйникiв, перукарiв. ПТУ № 19 колись готувало спецiалiстiв для механiчного заводу. Зараз там переважно навчають операторiв, облiковцiв, секретарiв-референтiв, з суто робiтничих спецiальностей залишилися по 1 групi автослюсарiв i столярiв. Що ж, мабуть, такою є вимога часу.
Щодо набору в училища, то проблем з цим останнiми роками нема. Середня наповнюванiсть ПТУ по Закарпаттю — 583 учнi. В ужгородських училищах, яких зараз залишилося 4, навчається понад 2 тисячi чоловiк.
Що нинi характерно для ПТУ — поряд з тими коштами, якi на них видiляє держава (дуже мiзернi), училища самi надають освiтнi послуги та ще й виготовляють продукцiю. Примiром, училищами м. Ужгорода з 8 мiсяцiв було зароблено 167 тисяч гривень та на кiлька тисяч випущено продукцiю — виготовлено парт, стiльцiв для шкiл.
Тож у принципi дiти знають i можуть навчатися i працювати. Ось тiльки бiда з фiнансуванням i забезпеченням училищ. Сьогоднi проблем нема лише з виплатою заробiтної плати працiвникам училищ (хоча трудяться вони, можна сказати безплатно — зарплату 160—180 гривень достойною оплатою за такий тяжкий труд нiяк не назвеш. — Ред.).
А необхiдних коштiв на господарськi потреби, ремонт, нове учбове оснащення, сировину училища майже не отримують. За останнi 7—8 рокiв не було видiлено жодної копiйки на закупiвлю сировини, матерiалiв. А хiба можна вчити столяра, примiром, теоретично? Поки руками сам нiчого не зробиш — нiчому не навчишся. Виручає в цiй ситуацiї лише те, що iнколи з замовленням звертаються фiзичнi особи зi своїм матерiалом.
Через це ми починаємо вiдставати вiд того рiвня пiдготовки робiтничих кадрiв, який уже iснує в iнших країнах. Колись у нашi училища приїздили за досвiдом, тепер же нам самим час би вiдправитися кудись за кордон за досвiдом.
А взяти ту ж стипендiю?
Розмiр її — 34 гривнi. З них держава дає 28 грн., а 6 повинне вишукати й доплатити училище. Якщо в училищi навчається, примiром, 500 учнiв, то виходить чималенька сума — 3 тисячi гривень. Причому (i на жаль), в училищах не передбачено стягувати стипендiю за невiдвiдування занять чи погану успiшнiсть.
Складна ситуацiя з енергоносiями i теплопостачанням училищ. Розподiл енергоносiїв залежить вiд контингенту училища i наявностi матерiально-технiчної бази. Держава енергоносiями забезпечує нас максимально на 35—40 %. Тобто, хоч якiсь грошi на них видiляються. Значно гiрша, можна сказати катастрофiчна, ситуацiя з теплопостачанням. Практично жодне училище не опалюється. Примiром, ПТУ № 19 ранiше отримувало тепло з котельнi машзаводу, яку зараз демонтували. Найкращий варiант виходу з цiєї складної ситуацiї — побудувати при училищах мiнi-котельнi. I було б кому це зробити, якби були кошти. Мiркуйте самi: у 2001 роцi на капiтальний ремонт училищам було видiлено з Держбюджету 210 тис. грн., з них профiнансовано, тобто реально отримано, — 190 тис. грн. Цьогорiч видiлено 50 тис. грн. (!) — i не профiнансовано нi копiйки.
А гуртожитки училищ взагалi у жахливому станi. Тi, що є, не опалюються чи зовсiм розвалюються. Отже, iногороднiм дiтям жити нiде, внаслiдок рiзко зменшився в училищах контингент села. I за такого фiнансування про ремонт гуртожиткiв навiть не варто говорити. Дав би Бог вiдремонтувати й привести до ладу навчальнi кабiнети й майстернi.
Головний бiль — працевлаштування
Знайти нинi роботу, а головне — оплачувану, важко i проблематично не лише молодому спецiалiсту-випускнику ПТУ, а й випускникам вузiв, та навiть досвiдченим спецiалiстам. Тому щороку, як наближається час випускних iспитiв, дирекцiя ПТУ сушить собi голови, як би усiх кудись влаштувати.
Як кажуть, хто шукає — той знайде. З цьогорiчного випуску профтехучилищ працевлаштовано 89 % випускникiв. Не надто хвилюються за працевлаштування своїх вихованцiв у тих училищах, де готують перукарiв, кондитерiв, швачок, столярів. Перукарі, кондитери мають можливість і часто відкривають власну справу. Швачок «забирає» швейна фабрика, столярів — меблярі з «ЕНО» Тобто зараз спостерiгається «бум» з таких спецiальностей, де можна самопрацевлаштуватися. Ще 2—3 роки тому дуже багато йшли вчитися на операторiв комп’ютерного набору, облiковцiв, секретарiв-референтiв. Тепер по цих професiях йде спад, бо їм стало важче працевлаштуватися. Дехто з випускникiв ПТУ продовжує навчання у вузах, тобто теж певним чином працевлаштовується. Ну а хтось, звичайно, залишиться без дiла. I це найгiрше. Держава мала би потурбуватися, аби кожний випускник був забезпечений роботою. Iнакше i бюджетнi грошi, й зусилля працiвникiв профтехосвiти пропадуть марно.
Єва Деметер
Замiсть ПТУ — лiцеї?
— Нинi в профтехучилищах, — каже Валерiй Емерiхович Тороній, — навчаються набагато краще розвинутiшi дiти. Адже не секрет, що ранiше училищами залякували дiтей: «Не будеш добре вчитися — пiдеш в ПТУ». А по сутi, чим вiдрiзняється школа вiд училища? Та тим, що ПТУ поряд iз середньою освiтою дає учню i спецiальнiсть за той самий час навчання. Отже, училища в цьому мають навiть перевагу. Але зрушення психологiчного плану необхiднi. Тому є пропозицiя створити на базi ПТУ професiйнi лiцеї. Так, теперiшнє ПТУ № 19 буде називатися «професійний лiцей», ПТУ № 6 — «лiцей сфери послуг», а ПТУ № 20 виборюватиме право отримати статус Вищого професійного училища.
Та ситуацiя докорiнно не змiниться, поки влада на всiх рiвнях — i державна, й обласна, й мiська — не повернеться лицем до училищ. Ось вам такий приклад. В училищах Ужгорода навчається 27 сирiт (по областi — 146). Поки вони перебували в Перечинському iнтернатi — вони були нашi дiти, ними опiкувалися область i район. А коли цi сироти перейшли в ПТУ — стали державними, i нi мiсто, нi область про них не турбуються. Мiська влада прийняла було рiшення видiлити цим дiтям-сиротам щомісяця по 50 гривень матерiальної допомоги. Рiшення є, а грошей нема. Добре хоч харчування отримують, а одягатися за що?
Училища готовi виконувати замовлення установ, закладiв — лише проплатiть їм грошi! ПТУ треба пiдтримати, не дати їм упасти, —адже йдеться про долю наших дiтей. Перспективи були б. Але чомусь у жодному iнвестицiйному проектi не передбачено пiдготовку спецiалiстiв iз задiянням наших профтехучилищ. До прикладу, чому не могли б iнструктори з «Єврокару», «Гроклiна» навчати наших учнiв? I їм би вигiднiше було, й випускники ПТУ були б працевлаштованi.
Маленький принц країни, якою править королева-мати
Iз життя «матусиних синочкiв»
«Вiн брехав, запевняючи, буцiмто робить свою кар’єру ради своїх синiв. Насправдi, вiн її робив лише ради мами».
(Б. Пашковський).
Є мужчини, якi завжди залишаються хлопчиками. З вiком у них змiнюються лише виховательки i вартiсть iграшок. Якщо у дитинствi машинки вибирає любима матуся, то тридцятирiчному хлопчику марку авто нав’язує дружина. Iз рук мами такi матусинi принци перекочовують у руки дружини чи коханки. Чи обох вiдразу. Або залишаються у обiймах мами.
«Дiвчино, у вас випадково немає телефонної картки? Менi дуже треба подзвонити», — якщо б цi слова були вимовленi нейтральним тоном, я б обмежилася коротким «нi». Але голос у хлопця був таким, буцiмто вiд моїх слiв залежав кiнець вiйни або, як мiнiмум, прогноз погоди на найближче тисячолiття. Тому я пiймалася на гачок i запитала: «Щось трапилося?» Вiн багатозначно зiтхнув i з меланхолiєю невизнаного поета вимовив: «Мама просила, аби я їй вiдразу зателефонував, коли зустрiну своє справжнє кохання». Вираз його очей менi чомусь пiдказав, що справжнє кохання — це я. Хоча моя самовпевнена iнтуїцiя мене все-таки пiдвела.
В нашому любовному трикутнику брали участь я, мiй принц, його мама. Адже кохання, як пiсня: кожний фальшивить по-своєму. Диригентом нашої пiснi була моя потенцiйна свекруха. Коли пiсля театру я пропонувала Олегу зайти у кафе, то замовлений десерт вiн ковтав так швидко, буцiмто перед ротом у нього билися вовки —адже вдома мама не ляже спати, поки її маленький синок не повернеться з побачення. Так що слiд поспiшати.
Якщо б на плечi в Олега я помiтила татуювання «Дякую моїй любимiй матусi за щасливе дитинство», я б не здивувалася. Як i б не вразила фраза: «Мама вважає, що нам час одружитися. Давай розпишемося у серпнi, у неї саме буде вiдпустка».
Ще трішки погравши в любовне трiо i подумки «примiрявши» роль невiстки з «Кайдашевої сiм’ї» Нечуя-Левицького, вирiшила, що надiю на справжнє кохання не варто втрачати хоч з ким i, передавши привiт мамi Олега, пiшла з його (точнiше, з їхнього) життя назавжди.
А телефоннi картки тепер нiкому не зичу.
Не сам собi режисер
Звiдки беруться «матусинi синки». Корiння цього явища сягають дитинства. Найчастiше «матусин синок» виростає у сiм’ї, де вiн — єдина дитина. I де, позбавляючи його самостiйностi, всi рiшення приймаються за нього i подаються йому готовими i пережовуваними —залишається лише проковтнути. Мимоволi у хлопця виробляється невпевненiсть у своїх власних силах, у своєму розумi. Якщо надміру зловживати зайвою опiкою над своїм сином, у нього може сформуватися невротичний комплекс. Дуже багато мужчин звертається до спецiалiстiв психоневрологiчних лiкарень з проблемою невмiння створювати сценарiй свого життя. Мужчина звикає почувати себе пiд опiкою жiнки. Хто бiльше няньчиться з немовлям? Мама. Хто за ним наглядає у садочку? Вихователi й нянечки. Потiм розпочинається ера шкiльних вчителiв i викладачiв вузiв. Завершує естафету дружина. I як рiзноманiтнiсть, як уже було сказано вище, — коханка.
Колисковi
для марiонетки
Перший важливий перiод, коли вирiшується, чи буде син самостiйним, чи надасть перевагу ролi вiчного хлопчика, — шiсть мiсяцiв. Немовля вже вмiє сидiти, повзати, стояти, триматися за поручнi лiжечка, намагається познайомитися зi свiтом, тому бере у рот все, що бачить. I тут на допомогу приходить матуся, котра тактично вiдбирає усе по-своєму: це — добре, це — погано, це — можна, це — нi. Дитина привчає маму, аби у вiдповiдь на її крик вона давала їй їжу, накривала теплою ковдрою, купувала iграшки, давала кишеньковi грошi (вибачте, я злегка захопилася, грошi будуть пiзнiше). А мама, погоджуючись на такий бартер, привчає сина до того, що будь-яка його примха буде задоволена, що матуся зробить для нього все i захистить вiд маленької небезпеки. Тому, коли малюка образить у пiсочницi трирiчна власниця яскравих пластмасових лопаточок («Не чiпай їх, вони мої!!!»), вiн не буде намагатися змiнювати ситуацiю умовляннями чи хитрiстю. Куди простiше ображено пiдiйти до мами i випросити такi ж лопаточки. Чи великий велосипед — як моральну компенсацiю.
Дресирування триває
У формуваннi самостiйностi сина особливо важливий перiод, коли хлопчику виповниться три роки. У цьому вiцi дитина намагається вiдстояти своє «я», довести, що вона особистiсть, а значить, може сама прийняти рiшення. Тому у вiдповiдь на грiзне: «Не лiзь до цього облiзлого кота, вiн нечистий» котика хочеться погладити, а пiсля реплiки: «Ти вже десять хвилин як маєш спати», «на зло» роздирати повiки руками, аби лише не заснути. Подiбними реакцiями протесту, врештi-решт можна виховати iдеально слухняну особу (слово «особистiсть» тут якось недоречне), яка буде, мов дресирована, пiдкорюватися будь-якiй командi матерi, бездоганно налаштовуючись пiд розробленi нею рамки iдеального сина. Лише де гарантiя, що таке «iдеальне хлопча» зможе створювати свої власнi цiлi, звикнувши, що його майбутнє вирiшиться за нього у бiльш вищих iнстанцiях?
«Не жди меня мама, хорошего сына»...
Диктатуру матерi переживають по-рiзному. Однi просто звикають до ролi марiонетки, iншi беззаперечно пiдкорюються, але всерединi консервують вiдчуття невдоволеностi, яке пiзнiше переростає у комплекс або навiть нервовий розлад. Ще однi йдуть iз дому i заявляють про себе як про особистiсть у компанiї «вуличної елiти». Досхочу начувшись страшилок на тему заборонених плодiв, демонстративно займаються культивуванням саме цих фруктiв.
Теорiя вiдносностi по-материнськи
Нещодавно менi потрапила в руки книга Дж. Хайера «Фредерiка». У нiй я знайшла класичний приклад мами-манiпулятора: «...Моя мама нiколи не скандалить, якщо чесно. Але їй тут же стає погано. Починаються спазми. Настає серцевий напад. Якщо сказати їй, що я збираюся одружитися на Черiс, у неї миттєво почнуться судоми: з нею завжди таке починається, якщо її прикро вражають. Потiм племiнниця Ганрiєтта приведе лiкаря Палфорда, i обоє вони почнуть обговорювати, що я справжнiсiнький убивця».
Материнська опiка — безцiнна рiч. Але у будь-якої опiки повиннi бути межi.
Мужчина як естафетна паличка
Звикнувши пiдкорятися матерi, «матусин синок» може пiдсвiдомо тягнутися до владних жiнок. Тому не виключено, що i дружина у нього буде пiд пару мамi, а вiн буде беззаперечно їй пiдкорятися. Якщо подiбне влаштовує i чоловiка i дружину, серйозних труднощiв у принципi можна уникнути. Хоча якщо такий одружений «малюк» живе зi своєю дружиною у домi своєї матерi, — проблеми неминучi. Тепер ним «керують» обоє. Або право контрольної функцiї вибиває мама. Причому контроль здiйснює не лише за сином.
...Виходячи замiж за свого обранця, Наталка гадала, що бере за чоловiка цiлком дорослого мужчину. А потiм почалися сюрпризи: «Ми з мамою не слухаємо таку музику», «Моя мама не так готує котлети», «Я запитаю у своєї мами»... Коли для того, аби спитати, йому доводилося телефонувати — це було ще пiвбiди. Але потiм, коли Наталка i Максим надумали ремонт у своїй квартирi i на цей час переїхали до його мами, атмосфера загострилася до краю. Тепер свекруха вже з усiх сил опiкала синочка, а Наталку вчила, як йому слiд прислужуватися.
«Цi «помиї» Максим пити не буде», «Сьогоднiшнiй борщ такий нежирний, що ним лише голову мити», «У Максима слабке здоров’я, не змушуй його витирати пил»... Зараз усi надiї Наталки лише на закiнчення ремонту. Хоча навряд чи пiсля цього щось кардинально змiниться.
П’ять порад для патологiчно дбайливих мам
1. Якщо ваш малюк хоче одягнути у садочок фiолетову сорочку з Телепузиками, а ви переконанi, що за кольором вона не гармонує iз зеленими штанами, все-таки дозвольте малюку зробити свiй ранковий вибiр самостiйно. Якщо ви вважаєте, що ваш син дружить не з тiєю дiвчиною, все-таки... (тут, в принципi, те саме, що i з Телепузиками). Лише привчiть сина до думки, що i вiдповiдальнiсть за свої вчинки вiн повинен брати на себе.
2. Не хвилюватися за свою дитину неможливо. Недарма говорять: «Дитина вколе у палець, а у мами болить серце». З появою дитини материнська душа уже назавжди розгулює поза тiлом... Але все-таки намагайтеся побороти у собi бажання кидатися на допомогу своєму сину кожного разу, коли вiн утягує себе у небезпечнi заходи. (Звичайно, якщо у вас на очах чотирирiчний слiдопит лiзе на шафу, втрутитися все-таки слiд).
3. Не поспiшайте приходити на допомогу синовi, якщо на дитячому майданчику його хтось образив — нехай навчиться сам упоратися з ситуацiєю.
Давня iстина: кожний вчиться на своїх власних помилках. Подаруйте сину трохи самостiйностi, — у дитячому лiжечку, у пiсочницi, на дискотецi...
5. Вихованням сина обов’язково повинен займатися i батько. Iнакше хлопчик, спiлкуючись лише з мамою-вихователькою-вчителькою, буде перебирати виключно жiночий стиль поведiнки.
...i одна порада для дружин «мату-синих синочкiв»:
Повiльно, але цiлеспрямовано привчайте чоловiка до самостiйностi. Для чого? А раптом вам одного разу набридне пiдстиляти соломку пiд вашого «великовiкового» хлопчика.
Т. Мiщенко, «Мир семьи»
Коментар психолога
Вічний шлюб з матір’ю?
Словосполучення це ріже слух, але поміркуйте, чим відрізняються стосунки багатьох матерів, а особливо одиначок, з їхніми дорослими синами від шлюбних? Лише відсутністю сексу.
Мати обслуговує сина, займається веденням їх спільного господарства, виступає в ролі порадниці й утішительки — «найближчої людини». Такі стосунки називають ще психологічним шлюбом. «Найневинніший» приклад — герой фільму «Іронія долі»: саме через чудові стосунки з матір’ю він стільки років не міг знайти собі супутницю життя. Мати заміняла йому дружину у всьому, крім, зрозуміло, ліжка.
Загалом стосунки матері й сина — тема серйозна і давня. Згадайте трагедію Софокла, в якій розповідається про давньогрецького царя Едіпа, котрий убив батька й одружився на матері. Ця історія дала назву такому поняттю в психології, як комплекс Едіпа. З легкої руки Фрейда всім чоловікам, які люблять свою матір так самовіддано, що її образ затьмарює всіх потенційних партнерш, ставлять тепер цей діагноз.
Звичайно, роль матері величезна в житті кожної людини. Любов до неї була завжди свята. Проте стосунки з нею не повинні витісняти все інше, необхідне для розвитку особистості: роботу, професію, коло спілкування, власну сім’ю і дітей. Однак як часто доводиться бачити дорослих чоловіків, котрі все життя розриваються між дружиною і матір’ю, намагаючись примирити «непримириме». Хочеться звернутися до матерів, у котрих підростають молоді мужчини: не будьте егоїстичні, не скупіться, обріжте «пуповину» й відпустіть свого юнака у світ.
Наталія Придачук,
клінічний психолог ОКЛ
Я пережила... 8(!) вождiв. I що з цього?
Я завжди була схильна критично ставитися до оточу ючого мене середовища i не приховувала цього вiд iнших. Тому нiчого не було дивного в тому, що мiй колега запитав якось: «А якби можна було вам виїхати назавжди за кордон, ви поїхали б?» Це було у 80-тi роки. Я вiдповiла, «нi». I пояснила чому: мовляв, я — жiнка бiдна, там нiкого у мене немає, а тут, на рiднiй землi, i земля мене, як то кажуть, не «прожене» в лиху годину, дасть на нiй вiдпочити. Не знаю, чи моя вiдповiдь колегу задовольнила, але вона була чесною, бо я так дiйсно думала, хоча моє життя завжди було непростим, хлiб заробляти собi й дитинi без чоловiка нелегко давалося... А «виручав» мiй характер, здатнiсть задовольнятися малим, оптимiзм...
А рокiв п’ять-шiсть до цього, коли я працювала на iншiй роботi, завкадрами, лiтнiй чоловiк, у минулому вiйськовий, зауважив, дивлячись на мене: «Ви прожили тридцять рокiв, а ще нiчого гарного в своєму життi не бачили...» Не знаю, що вiн «таке» помiтив, чому з цього приводу висловився — я жила так, як бiльшiсть тодi жила, i нiчим особливо не вiдрiзнялася вiд iнших, у розумiннi «статусу». Заробiтки були невеликi й змушена була весь час пiдробляти, та все одно були невеликi, але сталi, борги, незважаючи на те, що цiни на все були низькi. Черга на квартиру була реальна (у часi отримання) тiльки на новобудовах, а звичайна — рокiв 10 чекати, не менше. Лiкування, правда, було безкоштовним... Це було великим досягненням радянської влади (як i навчання). Запломбувати зуба у доброго фахiвця — гарантiя пломби не на один рiк! А ось у минулому роцi менi зробили пломбу за 20 гривень i протрималася вона тiльки 2—3 мiсяцi. Так що платна медицина не гарантує високої якостi.
З працевлаштуванням не було проблем. А зараз... Безробiття, хоч i приховане, пригнiчує людську гiднiсть, нищить свободу вибору, ставить людину в залежнiсть вiд того, що в будь-який момент її можуть позбавити робочого мiсця. Тим бiльше, що профспiлки у нас завжди були, як теща: говорить, а її нiхто не слухає. А зараз взагалi вони iснують лише на паперi...
Новi часи настали як об’єктивна закономiрнiсть (але за нашою мовчазною згодою, хiба не так?), i ми тепер мусимо прийняти її як факт, неминучiсть.
Вперед до комунізму
Аналiзуючи своє прожите життя, пригадуючи рiзнi часи за рiзних керманичів величезної країни, я нарахувала їх аж 8 чоловiк, що пережила за радянського часу! Сталiн, Хрущов, Брежнєв, Горбачов — основнi, котрі правили хто до смертi, кого «попросили», i «промiжнi», як Малєнков з Булганiним, Андропов, Черненко...
Що можу сказати за Сталiна? Я народилася за його правлiння, у сталiнськi часи минуло моє дитинство, шкiльнi роки, наприкiнцi закiнчення iнституту (1953 р.), сталiнська епоха закiнчилася (а продовжувалася вона 30 рокiв). Це, як для перiоду становлення держави і страшно важкої вiйни, час довгий i як для керiвника —хлiб не медом мазаний... Одне слово, Борис Годунов в однойменнiй трагедiї О. С. Пушкiна правий, коли каже: «Тяжела ты, шапка Мономаха!»
При всiх вiд’ємних рисах, як тепер модно казати, тоталiтарної системи (а iнакше країна не могла б iснувати!), була реальною полiтика у напрямі соцiального забезпечення потреб народу. Цього не викреслити нiкому, як би хто не намагався це робити. Вiзьму, як приклад, свiй духовний розвиток. Вiн був можливий завдяки безкоштовному навчанню, безкоштовним бiблiотекам, музеям, символiчнiй цiнi квиткiв на концерти провiдних артистiв, спiвакiв, виставки, кiно i т. п. Зараз це все недоступне бiльшостi молодi. Вiд цього страждає рiвень культури, який не збагачується... I це — страшно. Ну, i в побутi... гарантiї працi, заробiтку, перспектива отримати житло i не платити такi страшнi цiи за комунальнi послуги як зараз...
За Хрущова мої батьки, якi поневiрялися по приватних квартирах, нарештi отримали «хрущовку», бо провадилася полiтика будувати житловий фонд iнтенсивно, без особливих «прикрас», але з необхiдними вигодами...
Якщо Сталiн тримав схильну (завжди) до корупцiї i до крадiжок чиновницьку братiю в руках i винних жорстоко карав, то вже за часів Брежнєва дисциплiна стала слабнути у країнi, розквiтала махровим кольором корупцiя, стало важко знайти правду. I так пiшло i поїхало й далi, пiсля смертi Брежнєва.
Перебудова з її розрухою...
А там пiдiйшла (по «спiралi» iсторiї) i «перебудова», ейфорійна, необгрунтована економiчно, на сумлiннi якої мiльйони життiв... Чорнобиль, «Нахiмов», катастрофи i т. п. i, як фiнал, — повний розлад у державних структурах i виникнення нових «держав», ейфорійне, мiтингове, обгрунтоване тiльки iдеалiстичними постулатами з знищенням на коренi найголовнiшого: соцiальної справедливостi, яка зникла разом з розграбованим державним майном i коштами в «невiдомому» напрямку.
«Керманичi» нової «полiтики», в якiй i не «пахло» хоч малим процентом вiдповiдальностi за долю народу, в особi дiтей, людей похилого вiку, молодi, особливо, молодих дiвчат, якi невдовзi в великiй кiлькостi перетворилися у живий товар... Бандитизм, корупцiя, розгул чиновницького свавiлля... I партiї, партiї, чисельнiсть яких дивувала i смiшила весь цивiлiзований свiт... Роз’єднання... на тлi тенденцiї Європи до об’єднання окремих держав у економiчному, культурному, грошовому вiдношеннi... А ми? Ну все не так, як у людей! Не хочу критикувати лише нашу нещасну Україну. Хiба в iнших «державах» СНД так уже набагато краще? Правда, пенсiї у Росiї бiльшi, нiж у нас, заробiтки теж...
Ось приклад Санкт-Петербурга. Знаєте, яка черга на житло в цьому мiстi на цей час? З 1979 року! I звичайно, для рядових мешканцiв... комуналок i т. п. Люди грошовитi, проблем з житлом не мають, гадаю.
А щодо черги з 1979 р., я маю офiцiйний лист з Адмiнiстрацiї Санкт-Петербурга (в якому я народилася в 1930 р., в сiм’ї вихiдцiв з України, якi в Ленiнградi навчалися, а згодом повернулися на батькiвщину). Але черга все-таки iснує, а наприклад, в Ужгородi вона є? Хоч на паперi? Звичайно, ми пережили протягом бiльш як десяти рокiв «безкровну» революцiю, яка збагатила невелику кiлькiсть нової буржуазiї, кинула бiльшiсть населення на свiй розсуд вирiшувати власну долю, i це все «демонструють» як наслiдок злочинної полiтики, нашi кладовища, на яких скоро мiсць не буде...
Я нiчого нового не написала, про це пишуть i говорять. Гiрше iнше, що переживши трагедiю, чи ми чомусь навчилися? Зробили висновки? Простi, звичайнi рядовi люди — заручники полiтики, правильної, неправильної, врешті — злочинної. Що вони можуть змiнити без важелiв, якi знаходяться в iнших руках? Практично — нiчого. Одна надiя, що у керiвництва прокинеться почуття вiдповiдальностi за свої дiї, вiд яких залежать долi мiльйонiв людей.
У минулi часи, якi пережила за свiй немалий вiк, не все було просто, гладко, було багато помилок, можливо, не менi судити, та одне добре: керiвники змiнювали одне одного, але основна полiтика партiї, представниками якої вони були, спрямовувалися на соцiальнi потреби народу i вiд цього напряму нiхто не вiдходив.
Нова доба не краща...
Якщо керiвництво України нічим не змiнить теперiшнiй курс у бiк полегшення життя основної маси її населення, а буде й далi триматися тенденцiї «Пiсля нас хоч потоп», то скоро в «незалежнiй» Українi «титульної» нацiї залишиться мiзер, крiм «елiти» її, яка здається, непогано влаштувалася!
Звичайно, частина її активно крутила «колесо» iсторiї, виборюючи українську державнiсть, але виборовши її, вона забула про iнших, «чорноробочих», так би мовити, якi за iдею поневiрялися «по тюрмах», втратили здоров’я i т. п. Ось яскравий приклад з «Голосу України» (за 23 серпня 2001 року), де розповiдається про долю полiтв’язня радянських часiв, Миколу Васильовича Бондаря, «який залишився сам на сам — з пiдiрваним здоров’ям, невлаштованим житлом, мiзерною пенсiєю...» I таких безлiч.
Але в цьому явищi весь парадокс iсторiї, яка пiдносить одних i часом, розчавлює величезну кiлькiсть iнших, що зi всiм максималiзмом, властивим iдеалiстам всiх часiв i народiв «чорнову роботу» виконували не шкодуючи свого життя. «Лаври» ж завжди дiстаються хитрiшим, чи не так? Хiба що пiсля смертi... Результати (позитивнi) революцiї, її здобутки для всiх з’являються згодом пiсля численних жертв, якi несе суспiльство. Так було i пiсля соцiально-демократичної, потiм пролетарсько-селянської революцiї у жовтнi 1917 р. А коли пiсля численних репресiй, розрухи, загибелi великої кiлькостi людей у громадянськiй вiйнi 20-х рокiв прийшла стабiльнiсть... почалася Друга свiтова вiйна...
«Нет мира под оливами», — не пам’ятаю, чиї це слова, але це дiйсно так, i «покой нам только снится». А як би було добре, коли б спiраль iсторiї в своєму русi не зачiпала численних мас людей, не приводила їх у зiткнення, не вимагала жертв! Але таке —неможливо. Ми — старше поколiння, у цьому вiдношеннi iнколи «слiпi», забуваємо погане, пам’ятаємо лише добре, що траплялося нам на життєвих шляхах. Виходить, ми нiчому не навчилися? У цьому вiдношеннi молодь «розумнiша» за нас, людей з досвiдом, прагматичнiша, без зайвих сентиментiв. Але все вiдносне на цьому свiтi: молодiсть не все вмiє, а старiсть не все може.
Чи залежить особисте щастя вiд змiн у державному устрою, вiд передiлу власностi, який неодмiнно супроводжує змiни? Для бiльшостi — так, якщо не знищуються соцiальнi гарантiї i права людини. А для меншостi (так було i буде) — не дуже, а часто —зовсiм нi. Людина фiзично здорова, iнiцiативна, практична, напориста, при будь-якій формацiї знайде собi мiсце пiд сонцем, особливо, якщо має вiд батькiв первинний капiтал, не тiльки фiнансовий, а й у розумiннi виховання. Це по-перше. Людина неординарна, талановита, але при цьому комунiкабельна i з великою силою волi. Людина безпринципна i жорстока, але яка вмiє на свою шкуру вовка натягнути шкуру ягняти.
Звичайно, має значення доля. А також випадок. Особисто я повнiстю залежна вiд устрою держави, її Конституцiї, як представник бiльшостi. Змiни впливали на добробут моєї сiм’ї, на можливiсть дати виховання дитинi, на розквiт чи занепад її здiбностей.
Мої власнi здiбностi завжди були залежнi вiд державних структур, якщо вони заохочувалися — мали успiх, нi — залишалися нереалiзованими. Так само й iнших представникiв творчої iнтелiгенцiї, якi, на жаль, змушенi пристосовуватися до рiзної влади, виборювати заохочення до творчостi. А якщо не пристосовувалася?
Таким чином, держава, її концепцiя, вiдповiдальнiсть перед своїми громадянами має величезне, незаперечне значення. Поки що ми цього не вiдчуваємо, тому спiвати дифірамби нема сенсу. Ми, кажучи чесно, продовжуємо багатосторiчну трагедiю народу, i поки що я не бачу, практично, зрушень у кращий бiк.
У чому корiнна причина цього явища? Хiба тiльки у недолiках законiв, засиллю чиновникiв, безвiдповiдальностi владних структур? А, може, у нашому нацiональному менталiтетi?
Ось що пише прекрасна поетеса Лiна Костенко:
I щось в менi таке велить
Зболiти в гнiв до сотого колiна!
I щось в менi таке болить,
Що це i є, напевно, Україна.
Галина Зварич
Нові сторінки давньої історії Закарпаття
Влітку цього року архео-логічна експедиція Ужго-родського національно-го університету (керівник професор В. Г. Котиго-рошко) продовжила свої багаторічні дослідження на одній з унікальних па-м’яток Верхнього Потис-ся — городищі поблизу с. Мала Копаня Виногра-дівського району.
Розміщене воно в одному з мальовничих куточків Закарпаття на вершині гори, підніжжя якої омивають води р. Тиси.
Городище було укріплене міцною захисною системою (кам’яно-земляні вали, ескарпи, палісад). Її вивченню і був присвячений польовий сезон 2002 року. Біля центрального входу і північної частини валу були закладені чотири розкопи загальною площею 540 кв. м. При дослідженні ділянок у профілях чітко простежувалися різні шари землі, горілості та кам’яне мурування на глибині до 2,8 м. У нашаруваннях містилися знахідки, які свідчать про поступове зведення валів протягом десятиріч. Численний і різноманітний речовий матеріал отримано під час розбирання культурного шару. В першу чергу — це сотні уламків і десятки цілих керамічних посудин, які сформовані ліпним способом і на гончарському крузі. Серед них горщики від мініатюрних екземплярів до великих, заввишки 40—45 см, миски, вази, глечики, чашки, черпаки, тобто набори столового та кухонного посуду. Зроблені вони дуже ретельно та прикрашені ліпними візерунками, покриті чорним лощенням і фарбами. Різноманітність форм, ретельність формування посуду — усе свідчить про високу майстерність давніх гончарів.
Для вивчення виробничої діяльності мешканців городища особливо важливі знахідки знарядь праці: серпи, жорна від ручних ротаційних млинів, ножі, сокири, пряслиця і «утюжки», пов’язані з чинбарською справою. Предмети озброєння представлені наконечниками стріл і уламком леза кинджала. Доволі багато знайдено прикрас і деталей одягу, зокрема, срібна підвіска — лунниця, уламки скляного та бронзових браслетів, один із яких закінчується зміїною голівкою, намистини, пряжки. Особливо унікальною знахідкою є бронзова фібула з голівкою баранчика. Під час розкопок валу були виявлені десятки цвяхів, штирів і костилів, що свідчить про використання конструкцій з деревини в системі валу.
У цьому польовому сезоні збільшилася монетна колекція городища (41 екземпляр) ще на чотири номінали. Це дві срібні монети дакійського карбування, срібний республіканський римський динарій І ст. до н. е. і бронзова монета імператора Августа (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.). Тут слід відзначити, що на жодному з синхронних Малій Копані городищ, які широко досліджені на території Трансільванії, такі монетні колекції відсутні. З одного боку, це свідчить про Малу Копаню як про великий торговельний центр не тільки Верхньотиського регіону, але і Карпатського ареалу, з іншого боку, домінуюче переважання в монетній колекції Малої Копані дакійського карбування дає змогу припустити про наявність місцевого монетного двору. Зібраний матеріал може датуватися в межах 60 р. до н. е. — 106 р. н. е. Нижня дата визначається експансією даків (північнофракійські автохтонні племена Карпатського ареалу) у Верхньотиський регіон і зведенням їхніх опорних пунктів (Земплін, Солотвино — Четатя, Ончешті — Четецява), а верхня дата пов’язана з загибеллю городища в період останньої фази дако — римських війн (105—106 рр.), після чого в 107 р. Марком Ульпієм Траяном на території захопленої Карпатської котловини була організована нова римська провінція — Дакія.
Під час досліджень біля північного валу городища були виявлені господарська будівля й напівземлянка з пічкою-кам’янкою, в якій знаходились уламки гончарних глечиків X — XI ст. н.е.
Багаторічні розкопки городища з 1977 року встановили певну закономірність його заселення. Перші мешканці з’явились у Малій Копані приблизно в X ст. до н. е. Зважаючи на характер культурного шару, їх перебування було нетривалим. Через 1000 років сюди прийшли даки, які створили міцну фортифікаційну систему для захисту їх ремісничого та політичного центру Верхнього Потисся. Після розгрому римськими легіонерами Мала Копаня порожнювала знову протягом 1000 років до X — XI ст. н.е., коли фортифікаційні споруди стали необхідними для зведення пункту опору на правому березі р. Тиси. Зараз важко сказати, хто були ці середньовічні поселенці городища, — слов’яни чи угорці, тому що з матеріалу вони залишили лише кераміку, яка широко розповсюджена на величезній території від Дніпра до Дунаю. Це питання буде вирішуватись під час подальшого дослідження пам’ятки.
За 27 років розкопок на площі 1,75 га був зібраний значний матеріал, що дозволяє розкрити різні галузі життєдіяльності не тільки мешканців городища, але і реконструювати давню історію Верхнього Потисся на зламі нашої ери. Саме це буде викладено в монографії В.Г. Котигорошка.
Наостанку хотілося б відзначити зростання інтересу до давньої історіі нашого краю. Це виявилося у відвідуванні городища у ході розкопок цілим рядом делегацій та екскурсій.
З пам’яткою ознайомились румунські археологи на чолі з міністром культури паном Іоаном Опрішом та директором Сатумарського уїзного історичного музею паном Виарелом Чуботе. Між вченими була проведена консультація про подальше співробітництво у вивченні Карпатського ареалу.
Несподіванкою для експедиції була поява на місці розкопок представників Виноградівського митного управління та мікроавтобуса з туристами із Санкт-Петербурга, які зацікавились унікальністю пам’ятки. Сподіваємось, що подальше вишукування городища зацікавить і безпосередні структури, які зможуть реально допомогти збереженню спадщини, що є гордістю не лише краян, а всіх слов’ян Карпатського ареалу.
Л. Гладкова
|
