Три інспектори на одного водія...
Якщо вас зупинили на дорозі троє файних хлопів зі смугастою паличкою і незрозумілим приладом — газоаналізатором, то знайте — це не бандюки «c большой дороги», а борці за чисте повітря. Трійка складається з інспектора ДАІ, еколога та автомайстра: перший — зупиняє, другий — ставить діагноз, третій — регулює двигун. Однак до редакції звернулися вже кілька водіїв із скаргами на дії інспекторів, мовляв, у нас є талон техогляду, який видають після того, як перевірять викид СО, то на підставі чого нас штрафують? Є також інспектори-раціоналізатори, які тупо пропонують заплатити зразу штраф, щоб вони не перевіряли викид СО.
Як пояснив начальник відділу інспекційного контролю державного управління екології та природних ресурсів у Закарпатській області Микола Карпюк, з 2-го по 20 вересня проводився другий етап всеукраїнської операції «Чисте повітря» (перший етап був 13 — 31 травня). Ця операція є буденною роботою управління і може проводитися у будь-який час залежно від вказівок з Києва. Автотранспорт є головним забруднювачем атмосферного повітря області — понад 70 % усіх викидів у атмосферу. Після техогляду автомобіль має нормальний викид СО, але все залежить від того, як відрегульований карбюратор і яким бензином його заправляти. Отож, після техогляду власнику може не сподобатися, як працює його двигун, і він відрегулює карбюратор на свій лад чи заправиться неякісним бензином і викид вуглекислого газу в атмосферу одразу зросте. Треба знати, якщо вас зупинили, ви маєте право знати, хто вас перевіряє, та перевірити, чи сертифіковані прилади. Після цього, якщо прилад фіксує пе-ревищення, вам запропонують прямо-таки на місці відрегулювати двигун (за певну плату). У разі вашої відмови — накладається штраф від 17 до 51 грн. Якщо ви погодитеся на регулювання карбюратора, то вам його відрегулюють і видадуть екологічний талон, де зазначено вміст викиду СО. Але якщо на наступному посту вас знову зупинять і виявлять перевищення, то штрафувати не будуть, а безкоштовно відрегулюють двигун і заберуть талон.
Щодо недобросовісних інспекторів, то головне — не бути лохами, знати свої права, а за потреби звертатися до відповідних правоохоронних органів.
Минулорічна статистика «Чистого повітря» така: перевірено 6301 автомобіль; 612 транспортних засобів експлуатувалися з порушенням; до відповідальності притягнуто 245 громадян, призупинено експлуатацію 186 автомобілів.
Іван Колодій
Нелюбиме дитя держави — ПТУ
Кому потрiбен робiтничий клас?
Не новина, що державним пiдприємствам нинi нi молодi, нi старi руки не потрiбнi. Верс-тати на багатьох заводах пок-рилися пилюкою. А ось при-ватнi фiрми не знають часом навiть вихiдних. I проблеми кадрiв для них не iснує, вони отримують спецiалiстiв стiль-ки, скiльки їм потрiбно. I вихо-дить парадокс: держказна пе-реказує на утримання ПТУ хай дуже малi, але бюджетнi кош-ти, а спецiалiстiв переважно забирають приватники.
Систему пiдготовки робiтничого класу треба термiново рятувати
Можливо, робiтничi кадри нам зовсiм не потрiбнi? Достатньо торгових агентiв, що перевозять iмпорт?
— Це абсолютно хибна думка, — переконанi тi, хто зв’язаний з профтехосвiтою. — Економiку України однозначно доведеться пiднiмати. Для цього потрiбнi працiвники усiх напрямiв. Жоден учбово-курсовий комбiнат, нiякi термiновi курси чи уроки працi в школах квалiфiкованих робiтникiв не пiдготують. Це прерогатива лише профтехучилищ зi спецiальною учбовою базою, досвiдченими викладачами i вiдповiдною методикою. Тому полiтика, яка зараз проводиться стосовно ПТУ, м’яко кажучи, недалекоглядна.
Зменшується число ПТУ — кiлькiсть колонiй зростає
Є ще один суттєвий момент, на який звертали увагу працiвники ПТУ. В училища, як вiдомо, йдуть не дiти елiти. Тут переважно сини й дочки батькiв-«роботяг», матерiв-одиначок, пiдлiтки з багатодiтних чи неблагополучних сiмей, сироти й напiвсироти. Це не значить, що серед них нема розумних, талановитих дiтей. Однак чимало й «важких», котрих педагоги буквально витягують з пiдвалiв, з хулiганських групувань, з вулицi. В училищах їм дають освiту й кусень хлiба, роблять з них корисних суспiльству людей. Так що й з цiєї точки зору потрiбнi ПТУ. Проте число їх зменшується по всiй Українi. Позбавляючи пiдлiткiв можливостi здобути хоча б початкову спецiальнiсть, тим самим стимулюється зростання проституцiї, зростає число юних алкоголiкiв, наркоманiв, правопорушникiв — їх потiм пiдбирають злочиннi угруповання. Зменшується кiлькiсть учбових закладiв — зростає число колонiй для неповнолiтнiх i тюрем. А втiм утримання виправних закладiв теж влiтає державi в копiєчку.
«Закладами другого сорту ПТУ ми зробили самi»
Про стан профтехучилищ областi та їх проблеми розповiдає заступник начальника управлiння освiти i науки Валерiй Емерiхович Торонiй.
Нинi в областi є 19 професiйно-технiчних училищ. Ще в 1996 роцi їх було 26, та на державному рiвнi було прийнято рiшення закрити тi з них, контингент яких не перевищував 300 учнiв, — мовляв, такої кiлькостi училищ нам не потрiбно. Вiдтак частина контингенту перейшла в iншi училища.
Наприклад, колись училище № 6 м. Ужгорода готувало суто деревообробникiв. Зараз потреби у наявностi такої кiлькостi працiвникiв цiєї спецiальностi нема, тому рiзьбарiв (так вони тепер називаються) залишилося усього 3 групи. А училище, об’єднавшись iз ПТУ № 1 та № 16, стало готувати фахiвцiв для сфери побуту — швачок, закрiйникiв, перукарiв. ПТУ № 19 колись готувало спецiалiстiв для механiчного заводу. Зараз там переважно навчають операторiв, облiковцiв, секретарiв-референтiв, з суто робiтничих спецiальностей залишилися по 1 групi автослюсарiв i столярiв. Що ж, мабуть, такою є вимога часу.
Щодо набору в училища, то проблем з цим останнiми роками нема. Середня наповнюванiсть ПТУ по Закарпаттю — 583 учнi. В ужгородських училищах, яких зараз залишилося 4, навчається понад 2 тисячi чоловiк.
Що нинi характерно для ПТУ — поряд з тими коштами, якi на них видiляє держава (дуже мiзернi), училища самi надають освiтнi послуги та ще й виготовляють продукцiю. Примiром, училищами м. Ужгорода з 8 мiсяцiв було зароблено 167 тисяч гривень та на кiлька тисяч випущено продукцiю — виготовлено парт, стiльцiв для шкiл.
Тож у принципi дiти знають i можуть навчатися i працювати. Ось тiльки бiда з фiнансуванням i забезпеченням училищ. Сьогоднi проблем нема лише з виплатою заробiтної плати працiвникам училищ (хоча трудяться вони, можна сказати безплатно — зарплату 160—180 гривень достойною оплатою за такий тяжкий труд нiяк не назвеш. — Ред.).
А необхiдних коштiв на господарськi потреби, ремонт, нове учбове оснащення, сировину училища майже не отримують. За останнi 7—8 рокiв не було видiлено жодної копiйки на закупiвлю сировини, матерiалiв. А хiба можна вчити столяра, примiром, теоретично? Поки руками сам нiчого не зробиш — нiчому не навчишся. Виручає в цiй ситуацiї лише те, що iнколи з замовленням звертаються фiзичнi особи зi своїм матерiалом.
Через це ми починаємо вiдставати вiд того рiвня пiдготовки робiтничих кадрiв, який уже iснує в iнших країнах. Колись у нашi училища приїздили за досвiдом, тепер же нам самим час би вiдправитися кудись за кордон за досвiдом.
А взяти ту ж стипендiю?
Розмiр її — 34 гривнi. З них держава дає 28 грн., а 6 повинне вишукати й доплатити училище. Якщо в училищi навчається, примiром, 500 учнiв, то виходить чималенька сума — 3 тисячi гривень. Причому (i на жаль), в училищах не передбачено стягувати стипендiю за невiдвiдування занять чи погану успiшнiсть.
Складна ситуацiя з енергоносiями i теплопостачанням училищ. Розподiл енергоносiїв залежить вiд контингенту училища i наявностi матерiально-технiчної бази. Держава енергоносiями забезпечує нас максимально на 35—40 %. Тобто, хоч якiсь грошi на них видiляються. Значно гiрша, можна сказати катастрофiчна, ситуацiя з теплопостачанням. Практично жодне училище не опалюється. Примiром, ПТУ № 19 ранiше отримувало тепло з котельнi машзаводу, яку зараз демонтували. Найкращий варiант виходу з цiєї складної ситуацiї — побудувати при училищах мiнi-котельнi. I було б кому це зробити, якби були кошти. Мiркуйте самi: у 2001 роцi на капiтальний ремонт училищам було видiлено з Держбюджету 210 тис. грн., з них профiнансовано, тобто реально отримано, — 190 тис. грн. Цьогорiч видiлено 50 тис. грн. (!) — i не профiнансовано нi копiйки.
А гуртожитки училищ взагалi у жахливому станi. Тi, що є, не опалюються чи зовсiм розвалюються. Отже, iногороднiм дiтям жити нiде, внаслiдок рiзко зменшився в училищах контингент села. I за такого фiнансування про ремонт гуртожиткiв навiть не варто говорити. Дав би Бог вiдремонтувати й привести до ладу навчальнi кабiнети й майстернi.
Головний бiль — працевлаштування
Знайти нинi роботу, а головне — оплачувану, важко i проблематично не лише молодому спецiалiсту-випускнику ПТУ, а й випускникам вузiв, та навiть досвiдченим спецiалiстам. Тому щороку, як наближається час випускних iспитiв, дирекцiя ПТУ сушить собi голови, як би усiх кудись влаштувати.
Як кажуть, хто шукає — той знайде. З цьогорiчного випуску профтехучилищ працевлаштовано 89 % випускникiв. Не надто хвилюються за працевлаштування своїх вихованцiв у тих училищах, де готують перукарiв, кондитерiв, швачок, столярів. Перукарі, кондитери мають можливість і часто відкривають власну справу. Швачок «забирає» швейна фабрика, столярів — меблярі з «ЕНО» Тобто зараз спостерiгається «бум» з таких спецiальностей, де можна самопрацевлаштуватися. Ще 2—3 роки тому дуже багато йшли вчитися на операторiв комп’ютерного набору, облiковцiв, секретарiв-референтiв. Тепер по цих професiях йде спад, бо їм стало важче працевлаштуватися. Дехто з випускникiв ПТУ продовжує навчання у вузах, тобто теж певним чином працевлаштовується. Ну а хтось, звичайно, залишиться без дiла. I це найгiрше. Держава мала би потурбуватися, аби кожний випускник був забезпечений роботою. Iнакше i бюджетнi грошi, й зусилля працiвникiв профтехосвiти пропадуть марно.
Замiсть ПТУ — лiцеї?
— Нинi в профтехучилищах, — каже Валерiй Емерiхович Тороній, — навчаються набагато краще розвинутiшi дiти. Адже не секрет, що ранiше училищами залякували дiтей: «Не будеш добре вчитися — пiдеш в ПТУ». А по сутi, чим вiдрiзняється школа вiд училища? Та тим, що ПТУ поряд iз середньою освiтою дає учню i спецiальнiсть за той самий час навчання. Отже, училища в цьому мають навiть перевагу. Але зрушення психологiчного плану необхiднi. Тому є пропозицiя створити на базi ПТУ професiйнi лiцеї. Так, теперiшнє ПТУ № 19 буде називатися «професійний лiцей», ПТУ № 6 — «лiцей сфери послуг», а ПТУ № 20 виборюватиме право отримати статус Вищого професійного училища.
Та ситуацiя докорiнно не змiниться, поки влада на всiх рiвнях — i державна, й обласна, й мiська — не повернеться лицем до училищ. Ось вам такий приклад. В училищах Ужгорода навчається 27 сирiт (по областi — 146). Поки вони перебували в Перечинському iнтернатi — вони були нашi дiти, ними опiкувалися область i район. А коли цi сироти перейшли в ПТУ — стали державними, i нi мiсто, нi область про них не турбуються. Мiська влада прийняла було рiшення видiлити цим дiтям-сиротам по 50 гривень матерiальної допомоги. Рiшення є, а грошей нема. Добре хоч харчування отримують, а одягатися за що?
Училища готовi виконувати замовлення установ, закладiв — лише проплатiть їм грошi! ПТУ треба пiдтримати, не дати їм упасти, —адже йдеться про долю наших дiтей. Перспективи були б. Але чомусь у жодному iнвестицiйному проектi не передбачено пiдготовку спецiалiстiв iз задiянням наших профтехучилищ. До прикладу, чому не могли б iнструктори з «Єврокару», «Гроклiна» навчати наших учнiв? I їм би вигiднiше було, й випускники ПТУ були б працевлаштованi.
Єва Деметер
Аби не загинути під звалищами сміття,
або І побутові відходи можуть стати базою для розвитку малого і середнього бізнесу в області
Останнім часом зі шпальт обласних газет не сходить тема роботи комунальних служб області, зокрема тема збору та переробки відходів. Ця тема актуальна і для Нью-Йорка, й для Бара-нинців. Очевидно, що чим бiльше вiдходiв сортується i переробля-ється, тим бiльше еко-номиться ресурсiв, енергiї i менше руйну-ється довкiлля. Своїми міркуваннями з цього приводу з нами поділив-ся Федір Григорович Харута, заступник голови обласної державної адміністрації
Відходів стає все більше
Сьогодні кількість і різноманітність твердих побутових і промислових відходів стрімко зростає. Водночас ситуація з їх утилізацією, у кращому разі, залишається на колишньому рівні. Принаймнi вiдсоток пляшок, якi повертаються, явно зменшився. У смiття йде навіть макулатура. Практично в кожному населеному пунктi існує проблема сміттєзвалища. Річ у тім, що більшість матеріалів, які захоронюють на сміттєзвалищах або полігонах, з’явились, як і самі полігони, 20—30 років тому. Ніхто не знає, за який час вони повністю розкладуться. Коли вчені приступили до розкопки старих полігонів, вони виявили, що за 15 років 80 % органічного матеріалу (овочі, добре відомі хот-доги) не розклалися, а серед знайдених відходів інколи навіть вдавалося знайти й прочитати газети 30-річної давності. Окрім того, анаеробне бродіння (що відбувається без доступу повітря) відходів призводить до формування так званого «звалищного газу». У надрах звалища формується надзвичайно токсична рідина, проникнення якої у підземні води або у водойми дуже небезпечне.
Оскільки склад вітчизняних відходів усе більше наближається до західного (одноразовий посуд, алюмінієві банки для напоїв, пластикова упаковка), кількість відходів має сталу тенденцію до щорічного збільшення.
Сміття скоро не буде куди дівати
Хто ж займається утилізацією відходів на території нашої області? Весь тягар розробки рішень у цій галузі цілком лягає на комунальні служби. І ситуація, на жаль, стандартна: оскільки експлуатація таких підприємств фінансується переважно з бюджету, коштів в якому завжди не вистачає, то проблеми вирішуються найбільш дешевшим, а не найліпшим чином.
Яскравий приклад тому – нинішній стан наших сміттєзвалищ. За інформацією Державного управління екології та природних ресурсів та управління житлово-комунального господарства облдержадміністрації, на сьогодні в області нараховується 331 місце, виділене під відходи, загальна площа цих місць становить 1822,94 м2. Із наявних сміттєзвалищ санітарним і природоохоронним нормам відповідають 73 відсотки, але вони вже заповнені на 70—85 відсотків. Тобто вже в найближчий час нам доведеться вишукувати нові площі для майбутніх сміттєзвалищ. А враховуючи малоземельність та складні гідрогеологічні умови Закарпаття, це буде важко. Що стосується спеціальної прибиральної техніки для вивозу твердих побутових відходів на полігони, населені пункти області забезпечені нею на 52 %. Фізичний знос цієї техніки становить 85 %.
Закопуємо свої гроші?
Здається, вже всі зацікавлені сторони визнали, що нинішню систему утилізації відходів необхідно змінювати. Питання лише — на що саме? Через це хочеться ще раз нагадати, що в усьому світі вже давно збагнули: правильна утилізація відходів зазвичай приносить не тільки шкоду, а й навпаки, суттєвий прибуток.
Мета перегляду системи поводження з відходами – домогтися, щоб їх переробка стала економічно вигідніша, ніж знешкодження. А це сприятиме, поряд із поліпшенням екологічного стану в Закарпатській області, й реалізації резервів малого і середнього бізнесу в цій ніші.
На сьогодні цим питанням активно займається група науковців (Інститут економіки та нових технологій, науково-виробнича фірма «Влів», Фонд «Транспорт»), які взялися до розробки Комплексної програми збору, транспортування, переробки та утилізації промислових і твердих побутових відходів у Закарпатській області.
Очікується, що результати їхньої роботи послугують орієнтиром для визначення заходів із утилізації окремих компонентів відходів окремо один від одного найбільш економічним та екологічним способом. Робота над цією Програмою тільки розпочалася, але вже зараз можна стверджувати, що ми буквально закопуємо гроші. У населених пунктах Закарпатської області щорічно накопичується близько 120 тис. тонн побутових відходів. Причому морфологічний склад цього сміття дозволяє проводити його вторинну переробку і, відповідно, повторно його використовувати в тому чи іншому вигляді. Як добре відомо, в Японії існують цілі штучні острови, в основу яких закладено саме відходи. То чому ми не використовуємо бодай порівняно примітивні технології переробки відходів?
Світова практика підказує, що традиційний підхід до утилізації відходів — звалювання на полігони — не є ефективним ні екологічно, ні економічно. Які ж є альтернативи? Спрощений підхід виглядає так: в першу чергу повинні розглядатися заходи щодо зменшення кількості відходів, потім необхідно думати, як їх максимально ефективно використати й переробити, а відтак — як спалювати та захоронити на полігонах ту частину відходів, яку не вдалося переробити.
Якщо запровадити переробку картону і паперу, збережуться гектари лісу; розкидані на вулицях металеві банки можна «пустити» на літаки, а з пластику раціоналізатори навчилися виробляти з’єднувальні компоненти при виготовленні деревоволокнистих плит і ДСП.
Отже, реальні пропозиції з переробки кожного виду сміття
Макулатура. Створення цехів з переробки картонних упаковок, паперу. Продукт переробки: паперові листи, туалетний папір, серветки, різні упаковки, шпалери. Для цього в області навіть наявна, так би мовити, стартова база. Йдеться про те, що не на повну потужність сьогодні працює Рахівська целюлозно-картонна фабрика. Але якщо запрацює система збору вторсировини, промисловість зуміє зреагувати на попит.
Скло (бажано одного кольору). Зазвичай використовується як наповнювач для будматеріалів, переплавлення та виготовлення скляної тари (на білому склі сьогодні працює Свалявський склотарний завод).
Переробка пластику. Загалом — більш дорогий і складний процес, на Закарпатті цього не роблять. З деяких видів пластику (наприклад, PET-пляшки для напоїв) можна отримати високоякісний пластик тих же властивостей, з інших — компоненти будматеріалів. При цьому, за підрахунками, міні-цех з переробки пластику в гранули здатен окупитися за один рік. Можливе створення виробництв з переробки пластмаси у вторинні світлі нафтопродукти.
Деревина. Створення цехів із брикетування тирси на деревообробних підприємствах; встановлення промислових деревоспалювальних котлів для встановлення в лісгоспах і на деревообробних комбінатах. При капвкладеннях такий вид діяльності вимагає близько 250 тис. дол., а строк окупності проектів становитиме до 3-х років.
За попередніми оцінками, в Закарпатській області щорічно можливо отримати такі обсяги переробки вторсировини з побутових відходів: з відходів полімерів — 16 тис. тонн полімерних гранул, із склобою — 20 тис. м. кв. декоративної плитки, з макулатури — 9 млн. картонних ящиків. Окрім того, з відходів деревообробки можна отримати близько 14,5 тис тонн брикетів із тирси або 450 тис. штук дерев’яних панелей.
Отже, вимальовується чіткий план з окремих заходів, який відкриває додаткові резерви малого і середнього бізнесу в Закарпатській області, дозволяючи створити не одну сотню нових робочих місць. При цьому суттєве поповнення відчує місцевий бюджет. Соціальний та економічний ефект проявиться у економії енергоресурсів, утилізації вторсировини, скорочення виділення земель для нових полігонів. До того ж більшість з цих проектів носять ознаки інноваційної діяльності, оскільки їхнє впровадження передбачає застосування нових технологій та використання високотехнологічного обладнання. У зв’язку з цим дуже доречним є нещодавно прийнятий Закон України «Про інноваційну діяльність». Ним передбачається ряд суттєвих пільг в оподаткуванні інноваційних підприємств, що додатково створює сприятливі умови для реалізації Програми.
Головне — навчитися відокремлювати види сміття
Щодо сміттєспалювальних заводів, виявилось, що ці споруди є надмірно дорогими, а їхня екологічність вельми сумнівною. Отже, у найближчий час головним місцем обробки твердих побутових відходів залишиться полігон. І це в ліпшому випадку.
Але все ж таки основною проблемою в переробці вторсировини є не відсутність технологій переробки — сучасні технології дозволяють переробити до 90 % від загальної кількості відходів — а відокремлення вторсировини від іншого сміття і розподілення окремих його компонентів.
Вирішення проблеми твердих відходів не зводиться лише до вибору і придбання адекватної технології, а потребує комплексного втручання у всі — і соціальні, й економічні — аспекти проблеми. Існує багато технологій, що дозволяють розділяти відходи і вторсировину. Найбільш дорога і складна з них — вилучення вторсировини із уже сформованого потоку відходів на спеціалізованих підприємствах. Більш прогресивні технології вимагають тієї або іншої участі громадськості — організацію центрів зі збору вторсировини або його придбання у населення, заходи з роздільного збору відходів на вулицях з допомогою спеціальних контейнерів.
Отож основна проблема полягає не стільки в тому, як відбувається вторинна переробка на заводах. Не потрібно будувати переробні заводи — такі цехи невеликої потужності, які переробляють деякі види сировини, вже функціонують в Закарпатській області. Ключем до успішного вирішення проблеми є ефективне розділення потоку відходів.
В ідеалі відходи повинні розділятися, або, якщо точніше, не змішуватися, у населення, адже ніяка програма збору вторсировини не запрацює сама по собі. Так, у Німеччині до сортування відходів, яке було запроваджено ще з 70-х років, населення ставиться вельми відповідально. 84 % німців відокремлюють від загальної маси папір і картон, стільки ж окремо відділяють скляний посуд (причому розкладують його попередньо за кольором), 65 % — пластик тощо. Правда, ставлення сучасних німців до відходів викликає бурхливі веселощі у жителів країн СНД. Тому нам слід підтримувати нововведення деякими економічними стимулами. Якими — вирішувати владі. Але без активної участі населення в цій справі не обійтися. Важливість цього принципу неможливо переоцінити, оскільки саме населення — головна діюча сила у зборі вторсировини.
А загалом хотілося б акцентувати увагу на тому, що нам слід також виховувати культуру життєдіяльності людини у своїх сім’ях та серед друзів, знайомих, оскільки лише за умови «санітарної порядності» громадян, ми будемо жити в чистому й охайному краї.
За ширмою
«РІО» вже звертала увагу на те, що у нас чимало благодійних організацій. А ось чи всі вони відповідають вимогам закону? Відповідь на це — у запропонованій публікації.
«Благодiйництво, благодiйна дiяльнiсть здiйснюються на засадах законностi, гуманностi, спiльностi iнтересiв i рiвностi прав її учасникiв, гласностi, добровiль-ностi та самоврядування».
Закон України «Про благодiйництво та благодiйнi органiзацiї»
Прокуратурою м. Ужгород закiнчено слiдство по кримiнальній справі за ознаками тяжкого злочину, що мав мiсце саме в однiй iз благодiйних органiзацiй. Фахiвцi схильнi вважати її показовою, а проблему, яка за цим криється, з чiтким соцiально-економiчним вiдтiнком...
Ця справа — серйозний сигнал
Тож почнемо з кiнця. Тобто злочин викрито i розкрито. I говорити про це ми почали у мiськiй прокуратурi.
— Якщо вiд «благодiйникiв» внаслiдок їхнiх злочинних дiй до бюджету не надiйшло платежiв на суму понад 92 тис. гривень, то замислитися є над чим. БО «Д», про яку йдеться, вважаю, не остання серед 140 зареєстрованих на Закарпаттi благодiйних органiзацiй, що фактично вiдiграють роль своєрiдної ширми для вiдмивання коштiв, перекачування матерiальних цiнностей, —вважає Андрiй Малинич, заступник прокурора мiста Ужгорода, якому випало перевiряти матеріали з залученням податкової мiлiцiї та приймати рiшення про наявнiсть у справi складу злочину.
Упродовж чотирьох мiсяцiв Ужгородською мiською прокуратурою велося слiдство, внаслiдок чого свiт побачили три томи справи, а засновнику та директору благодійної організації висунуте обвинувачення. А здавалося б: тьху, i це через якесь гуманiтарне ганчiр’я, кинутий з панського плеча мотлох вiд захiдних благодiйникiв для нашого почасти обдертого й «захарчованого» закарпатського люду. Проте очевидно, що задля перекачування самого лиш поношеного ганчiр’я благодiйнi фонди й органiзацiї у нас не плодилися б, як гриби пiсля дощу. (У червнi на Закарпаттi їх було 129, а вже на середину вересня — 140!) За даними Закарпатського обласного управлiння юстицiї, щомiсяця виникає 3—5 нових. А «мода» на БО започаткувалася у 1998-му роцi. На сьогоднi, вважають правоохоронцi, ними часто нехтується закон, збагачуються однi в обхiд iнтересiв iнших. «Перелякавшись» щонайбільше адмiнштрафу, якийсь «фондик» утримує офiс, штат, цiлеспрямовано напрацьовуючи на керiвника — засновника чи спiвзасновника, на розбудову його котеджу, дачi, нову iномарку, добробут рiднi тощо. Iнший продає гуманiтарку, доводячи, що таки має на це право, адже будує, мовляв, за цей кошт церкву для мирян...
Тобто доходи окремих «благодiйникiв» далебi не обмежуються ящиками з дiрявими кофтинами, як це може здатися при побiжному поглядi. Загалом така «благодiйнiсть» — досить вигiдний рiзновид бiзнесу. А вiдповiсти напевне, що за дiяльнiсть там насправді процвiтає, все одно, що знати порядки у чужiй коморi на замку... Якщо повернутися до БО «Д», то тiльки пiсля реєстрацiї наприкiнцi вересня 1999 року вона отримала за три мiсяцi безповоротної фiнансової допомоги майном на 11,3 тис. гривень. А вже наступного — на 235,5 тис. гривень! У 2001 роцi «гуманiтарного добра» надiйшло на 93 тис. гривень. Як значиться у матерiалах кримiнальної справи, джерелом формування та походження доходiв, а саме майна i матерiальних цiнностей цієї благодійної організації, є гуманiтарна допомога, отримана вiд християнської громади мiста Нюрнберг.
Довiрливi (наївнi?) нiмецькi благодiйники адресували допомогу тим закарпатцям, котрi постраждали вiд повенi, а також багатодiтним родинам, пенсiонерам, iнвалiдам, безробiтним. Але, як свiдчать матерiали справи, жоден iз представникiв вищезгаданих верств населення її i в очi не бачив, а матерiальнi цiнностi, отриманi як гуманiтарна допомога, видавалися юридичним особам без оформлення довiреностей, а фiзичним особам — без документiв, що засвiдчують особу набувача. Натомiсть... Розповiдає старший слiдчий прокуратури м. Ужгорода Сергiй Варцаба:
— По справi проходять 40 епiзодiв. Першi з них свiдчать про те, що директор активно надавав допомогу... собi самому. А це в енних кiлькостях труби з чорного металу, бойлери, шафи, лiжка, унiтази та холодильники, столи тощо. Скромна дещиця перепала й рiдному батьковi, 1919 р. н., з яким вiн мешкає разом, а саме 20 ящикiв одягу. А, примiром, гр-ну О-ву дiсталося таке: монiтор, процесор, клавiатура, двi комплектуючi частини до комп’ютера. Потiм знову: монiтор, процесор, принтер. При цьому гр-н О-в до жодної з категорiй набувачiв гуманiтарної допомоги не належить бодай вiддалено. Iншому свiдку в справi, гр-ну Н-цi, перепали три холодильники, мийка, металева шафа, котел для води на загальну суму 9 тис. 386 грн., з яких податок у розмiрi 2346 грн. сплатити, звiсно ж, забули.
А коли в обвинуваченого зламалося в дорозi власне авто i йому допомiг «земляк» — то отримав згодом, згiдно з протоколами допиту: 10 ящикiв одягу б/к, 2 туалети, 2 умивальники, 2 електричнi бойлери, 4 матраци, 2 стiльцi; згодом знову —електробойлер, електронагрiвач, велосипед, свiтильник, пральну машину, 5 кухонних стiльцiв. Цi «дари», оцiненi в 6 тис. 414 грн., також залишилися неоподаткованими, а це 1603 гривнi.
Свiдок у справi, мешканець села Баранинцi, гр-н З-ць на допитi зiзнався, що дiйсно факт надання товарiв рiзного вжитку мав мiсце. Але з суттєвим уточненням: електронагрiвач був у непрацюючому станi, свiтильник також, електроплита, холодильник, пральна машина, два бойлери — також неробочi. З-ць не надавав організації жодних довiдок про те, що потребує гуманiтарної допомоги. Усi цi речi вiн повернув у ходi слiдства добровiльно.
Цiкаво, що «благодiйник» роздавав речi особам ромської народностi, мотивуючи тим, що «вони були у несправному станi i вiдновити їх не було можливостi». А за зберiгання матерiальних цiнностей на складах одного з ВАТ надав заступнику директора цього товариства товарiв на 5 тис. 660 грн.: кухонну машину для нарiзання м’яса, холодильник, швейну машинку, мiкрохвильову пiч.
Мабуть, приємно мати можливiсть ось так роздавати налiво й направо холодильники та меблi. Якби ж тiльки це належало йому особисто та розподiлялося законно. А отже, читаємо у кримiнальнiй справi: внаслiдок ухиляння вiд сплати податкiв та зборiв директор призвiв до фактичних ненадходжень до бюджету та державних цiльових фондiв 60678,94 грн.
«Ми висуваємо обвинувачення, а вiн кричить: «Хочу бути... свiдком!»
У практицi старшого слiдчого Варцаби це 23-тя чи 24-та справа. Вiд попереднiх вiдрiзняється розмiром суми. Злочин тяжкий.
— За себе всяк по-своєму бореться. Часто це виглядає безглуздо, вчинки невмотивованi, — мiркує старший слiдчий. — Директору ми висуваємо обвинувачення, а вiн кричить: «Хочу бути свiдком!» Пiд час ведення слiдства ми отримали оперативну iнформацiю про те, що велися переговори з нiмецькими спiвзасновниками щодо уцiнення вартостi майна, аби уникнути кримiнальної справи. Проте вилученi податковi звiти значаться за його особистим пiдписом i свiдчать саме про таку суму (близько 235 тис. грн.), а не меншу. Iншi ж звiти можна вважати спробою пiдробки документiв. Обвинувачений iгнорує виклики в прокуратуру, до податкової мiлiцiї. Переховується. Гадаю, що i на суд вiн не з’являтиметься, i суд буде змушений застосувати до нього запобiжний засiб — взяття пiд варту.
— А як реагує на порушення кримiнальної справи нiмецька сторона?
— Вона в курсi. У справi є листи, що надходили з Нiмеччини. Але вони не конкретнi за змiстом. Цi листи обвинувачений надав особисто, гадаючи, що вони якимось чином свiдчать на його користь, як невинного. Але слiдство не розумiє таких його мотивацiй. Якщо є склад злочину за нiмецькою стороною, то цим займатимуться у Нiмеччинi. На мою ж думку, з їхнього боку порушень не було, гуманiтарна допомога нiмцями надавалася законно. А до того, що у нас вона розподiлялася людям, якi її не потребують, нiмцi, очевидно, стосунку не мають.
Подiбнi ж порушення можна знайти у багатьох БО, часто цi органiзацiї виступають виключно прикриттям для подiбних махiнацiй. Довести ж вину складно через те, що накладнi та iнша документацiя вмiло приховуються. Але очевидно: переважна частина гуманiтарної допомоги продається на речових ринках, тобто зовсiм не йде за призначенням. Усi це знають. Вона може виписуватися на пiдставних людей, якi її зовсiм не отримували. Коли пiд час обшуку вдома гуманiтарку не знаходять, то напрошується чiткий висновок: її вже продали або ж вона у продажу, до того ж з певною нацiнкою.
До сказаного старшим слiдчим додамо, оскiльки гуманiтарка надходила не тим громадянам, якi її потребують, а на власне збагачення, то наразi вирiшується питання про усунення назви «благодiйна органiзацiя» й замiни її на фiрму. А враховуючи, що в дiях службових осiб вбачаються ознаки злочину за чотирма статтями Кримiнального кодексу України, справу передано до суду.
До теми
Чи боятися «благодiйникам» «непрямих методiв»?
Завершити розмову ми вирiшили коментарем, який дав заступник голови ДПА в Закарпатськiй областi Iгор Крiль.
— Оскiльки благодiйнi органiзацiї реєструються як неприбутковi i покликанi займатися благодiйною дiяльнiстю, використовуючи усi, навiть заробленi, кошти на це, то сплачувати податки вони не повиннi. Щодо можливих зловживань, то найактуальнiшим на сьогоднi є саме отримання з-за кордону благодiйних вантажiв з їх наступним розподілом за призначенням. З метою їх класифікації, як благодійних, працює спеціальна комісія. Фактiв нецiльового використання небагато, хоча такi і мають мiсце...
Щодо методики виявлення доходiв непрямими методами, то тут iснують певнi нюанси. Таке застосування не є i не може бути огульним. На сьогоднi чiтко передбаченi тi пункти, згiдно з якими цю методику можна застосовувати. Скажiмо, коли пiдприємство не звiтується, коли не може документально пiдтвердити висновки, поданi у звiтнiй декларацiї тощо.
Вантажi ж проходять через митницю згiдно з митною декларацiєю, тобто податки при потребi можна нарахувати прямими методами. Iнша рiч довести, що цi матерiальнi цiнностi пiшли не на благодiйнi цiлi, а реалiзовувалися з корисливих мiркувань. Тут бiльше роботи для оперативникiв, податкової мiлiцiї... Тiльки за умови виявлення фактiв зловживань та отримання доходiв, можна нараховувати податки, непрямими методами в тому числi.
До слова, цьогоріч ми перевірили 61 благодійну організацію, внаслідок чого донараховано 100,4 тис. гривень до бюджету, а також десятьох набувачів гуманітарної допомоги...
Людмила Сушко
Чужi дiти. Коли хворі
Хвору на лейкемiю дiвчинку у нас вилiкувати не могли. У Будапештi її врятували.
Боляче, коли дитина тяжко хвора. Прикро, що держава кидає напризволяще своїх маленьких громадян у бiдi.
Тетянцi зараз 14 рокiв. Дев’ять рокiв тому лiкарi винесли їй страшний вердикт: лейкемiя. I тодi почалася не лише боротьба за життя, а й ходiння по муках усiх близьких дiвчинки.
Розповiдає бабуся Тетянки, Марiя Олексiївна:
— Хвороба пiдкралася, як завжди буває, зненацька. Тодi, 9 рокiв тому, внучка почала часто хворiти, ослабла, була страшенно блiда, лише пiд очима величезнi синцi. Те, що у неї лейкемiя, ми навiть не пiдозрювали. Та й дiльнична лiкарка «заспокоїла», коли ми до неї звернулися: «А ви що, рожевi? Зараз усi дiти блiдi». Однак коли вже й на тiлi почали з’являтися синцi, ми наполягли на бiльш детальному обстеженнi, тодi й виявилося, що у нашої дiвчинки — лейкемiя, причому далеко не в початковiй стадiї.
Вiдтак Тетянку лiкували у мiськiй дитячiй лiкарнi та обласнiй у Мукачевi (До речi. В Ужгородськiй мiськiй клiнiчнiй лiкарнi лiкують лише дiтей, хворих на залiзодефiцитну анемiю. Гематологiчне вiддiлення є тiльки в обласнiй дитячiй лiкарнi у Мукачевi. Якщо потрiбне бiльш комплексне лiкування, то хворi дiти направляються у Львiв чи Київ. — Авт.).
На жаль, лiкарi нiчого обнадiйливого не казали. I тут якось випадково менi натрапила на очi адреса клiнiки в Будапештi, де лiкують хворих на лейкемiю дiтей. Оскiльки проведене в наших лiкарнях лiкування не давало жодних позитивних результатiв, вирiшили їхати в Будапешт. Направлення на лiкування за кордоном дало обласне управлiння охорони здоров’я... i цим вичерпало свою мiсiю.
У Будапештськiй клiнiцi дiтьми та їхнiми родичами, що їх сюди супроводили, опiкуються дуже добре. Лiкування, проживання, харчування — усе безкоштовне. Та головне — нашу Тетянку тут вилiкували. Тепер вона живе повноцiнним життям, як i всi iншi дiти.
Усе б добре, якби не одне але... На курси лiкування треба було їздити 3-4 рази на рiк. А квитки на поїзд до Будапешта i назад, та ще й на двох, коштують чимало. Звiдки взяти такi грошi родинi, де мати не працює, а батько отримує зарплатню час вiд часу? Та часу гаяти не можна було, зволiкання з лiкуванням означало б неминучу загибель нашої дiвчинки.
Вихiд один — iти просити допомоги у тих, хто має грошi. Дуже вдячнi тим, хто допомiг нам тодi, а особливо Сергiю Ратушняку, який був тодi мером.
Та наскiльки це принизливо — випрошувати грошi. Вiдчуваєш себе жебраком, який просить милостиню... Не всi хотiли навiть прийняти i вислухати. Невiстка отак пiшла, на неї накричали, вона з плачем повернулася та й пiшла. А я терпiла все. Годинами сидiла пiд кабiнетами, мене проженуть, а я, мов побита собака, поверталася знов. Ось такi в нас були ходiння по муках. Чому, скажiть, якщо вже в нас не можуть вилiкувати, то нема в цих дiтей нiякого соцiального захисту? За 9 рокiв хвороби дитинi навiть не дали путiвки в санаторiй. А угорцi з цього року iногороднiм дiтям, котрi лiкувалися в Угорщинi протягом 10 рокiв, надаватимуть соцiальну допомогу. Якщо отримає її й наша Тетянка, тодi, можливо, вiдпаде потреба постiйно принижуватися, випрошувати грошi. Бо ж i тепер треба їздити в Будапешт на консультацiї.
То чому ж так виходить, що в чужiй країнi нашими дiтьми опiкуються, а для України вони немов чужi?
* * *
А дiйсно, чому? Невже нашi лiкарi такi неквалiфiкованi? Та нi, рiч тут у iншому. У нашiй державнiй бiдностi, ось у чому.
Лейкемiю можна би лiкувати й в Українi
Якби знову все не впиралося в отi клятi грошi
Кiлька рокiв тому врятувати дитину, хвору на гострий лейкоз, могли лише за кордоном. Використовуванi в цивiлiзованих країнах методи лiкування лейкозiв забезпечують вiд 40 % до 70 % випадкiв одужання. Вартiсть такого лiкування на Заходi становить 100—150 тисяч доларiв, залежно вiд ступеня складностi хвороби.
У нас, власне, лiкування теж обходиться в чималу суму. Примiром, десятирiчнiй дитинi, хворiй на гострий мiєлоїдний лейкоз — не найлегшу, але й не найтяжчу форму цiєї недуги, — для основного курсу лiкування потрiбнi 171 пляшечка цитозару за одинадцять гривень кожна, двi пляшечки лiтоксантрону за 250 гривень, 18 пляшечок доксарубiцину за одинадцять гривень, чотири упаковки вепезиду по 350 гривень, вiсiмнадцять упаковок тiогуанiну за 77 гривень, i подiбне, на загальну суму близько десяти тисяч гривень. Курс лiкування антибiотиками, як-от амiкацин, роцифiн, цефазолiн, фортум, зазвичай також обходиться у двi-три тисячi гривень. А про пiдвищене витрачання шприцiв систем переливання кровi, iншого разового обладнання годi й говорити.
Лiкарi-гематологи київського Центру охорони матері і дитини першими в Українi почали використовувати високоефективнi методики для лiкування й одразу стикнулися з проблемою вiдсутностi коштiв. Держбюджет передбачає фiнансування лише дешевших i менш ефективних вiтчизняних методик лiкування лейкозiв. Лiкарi прагнуть робити так, аби батькам не доводилося купувати дорогi препарати. Однак дешевi є не завжди. Iнколи лiкування дитини цiлком чи почасти фiнансує якась комерцiйна структура. Трапляється, батьки хворих дiтей змушенi продавати свої квартири, у кого є — машини, iнше майно, аби компенсувати чималi видатки, пов’язанi з лiкуванням.
Однак навiть на заможному Заходi лiкування лейкозiв рiдко оплачують з однiєї кишенi — своєї чи державної. Занадто воно дороге. Тож не варто тiшитися думкою, що державне фiнансування вищеописаного лiкування, а тим паче ще дорожчої трансплантацiї кiсткового мозку — реальна перспектива.
А тим часом кожного року в Українi реєструється 600 дiтей, котрi вперше захворiли на гострий лейкоз.
Єва Деметер
До речi
Соцiальна допомога на дiтей-iнвалiдiв до 16 рокiв Законом «Про державну соцiальну допомогу iнвалiдам з дитинства та дiтям-iнвалiдам» встановлена в сумi 56 гривень на мiсяць. Крiм того, передбачена надбавка на догляд, що призначається одинокiй матерi (батьку), яка(ий) здiйснює догляд за дитиною-iнвалiдом у розмiрi 50 % вiд рiвня забезпечення прожиткового мiнiмуму (80 гривень) — на дiтей вiком вiд 6 до 16 рокiв, а на дiтей до 6 рокiв — 30 %.
«Солідні» суми — чи не так?
А щодо витрат на лiкування, то зокрема в Ужгородi є троє дiтей, котрi хворiють на лейкемiю i перебувають на облiку в гематолога — до 15 рокiв вони отримують лiки безкоштовно за рахунок дитячої клiнiчної лiкарнi.
Бiля попелу партизанського вогнища
На одинадцятому ро-цi Незалежностi ми впер-ше вiдзначатимемо День партизана. Гортаючи ар-хiвнi матерiали, пожовклi вiд часу газетнi статтi й книги, ми вирiшили торк-нутися тих далеких по-дiй... Пам’ятаючи слова Ю. Фучiка: «...Не забудь-те!.. Терпляче збирайте свiдчення про тих, хто полiг за себе i за вас...»
Карпатський рейд
О. Д. Довганич у дослiдженнi зародження й розвитку партизанського руху та його характеру на Закарпаттi трактує: «Значним явищем, що стурбувало угорський генштаб, був Карпатський рейд партизанського з’єднання С. Ковпака. Поява крупного партизанського формування на кордонi з Закарпаттям примусила командування угорських прикордонних вiйськ уважно слiдкувати за його рухом. Найбiльш небажаним був прорив через Карпати, де антифашистське пiдпiлля i так завдало уряду багато клопотiв. У липнi 1943 року угорське командування збiльшило на 50 чоловiк сторожовi пости прикордонних вiйськ, начальниками патрулiв призначали офiцерiв. У Воловому, Воловцi та Ясiнях розмiстили як резерв взводи прикордонникiв i кулеметникiв. Оголошувалася бойова готовнiсть вiйськ».
У складi з’єднання С. Ковпака вiд Старої Гути до Карпат у Карпатському рейдi брали участь i закарпатцi. Наблизившись до рiдних мiсць, вони вирiшили створити партизанську групу i перейти на Закарпаття. До неї увiйшли I. Козуб iз В. Ком’ят, Ю. Горба i А. Гомада iз Доробратова, I. Драгун iз Новоселицi на Тячiвщинi, угорцi Ф. Лукач, К. Маркович i румун Т. Марошан (за деякими документами як Г. Магора та Л. Селечiван).
Група була забезпечена зброєю, боєприпасами, продовольством, листiвками, газетами... 27 липня 1943 року вiдбулися проводи, присвяченi вiдправленню партизанської групи на Закарпаття. Але тiльки-но вона перейшла на угорську територiю, як була оточена й захоплена у полон. На допитах партизанiв змусили говорити. Контррозвiдку цiкавив напрямок руху ковпакiвцiв. Вони вказали на Турбачил, Брустури i Усть-Чорну, що було неправдою...
Улiтку 1943 р. на Закарпаття була направлена також Г. Туряниця, керiвник жiночого руху краю, а разом з нею в Угорщину повернувся i антифашист Д. Кiм’ян. Їх десантували на територiї Польщi на базi партизанського загону. Гвардiйцi Людова вiдправили Туряницю до Варшави, а вiдтак до Львова, де її слiди загубилися.
Цього ж року до Закарпаття була направлена розвiдгрупа «Закарпатцi» на чолi з антифашистом Ф. Патакi, громадянином СРСР. Народний комiсарiат оборони доти не раз отримував його заяви з проханням вiдправити на роботу серед вiйськовополонених, або добровольцем на фронт, або на пiдпiльну чи партизанську роботу. Врештi вiн розпочав пiдготовку розвiдгрупи для направлення в Угорщину. До неї увiйшли пiсля повернення з таборiв, де вiдбували строк за перетин кордону, С. Чижмар, В. Чижмар, М. Дякун, С. Лизанець, I. Ловга. До групи увiйшов i чехословацький розвiдник В. Цемпер.
...У нiч на 19 серпня в районi гори Менчул бiля села Драгова на Хустщинi з’явилися парашутисти. Приземлення було невдалим для Цемпера, три вантажнi парашути потрапили до ворога. I хоча було влаштовано облаву, десантники зумiли замести слiди... Але не було регулярного зв’язку, вiдсутнє живлення рацiї, потерпiлого Цемпера доглядала вже восьма родина як радянського... Група Патакi навела контакти з мiсцевими жителями, створила конспiративний центр, куди стiкалася рiзна iнформацiя, яка згодом передавалася на Велику землю. У кiнцi лютого розвiдгрупi вже активно допомагали понад 250 чоловiк. Здобувалася цiнна iнформацiя про, скажiмо, будiвництво вiйськових укрiплень у районi Ужок—Ясiня, щоденну вiдправку 6—7 ешелонiв з 30—35 вагонами нiмецьких вiйськ, про прийом до угорської жандармерiї 3 тис. чол., яких планувалося надiслати на Закарпаття тощо.
«Закарпатцi» протрималися майже пiвроку. Але пiсля облав i масових арештiв понад 300 чол. було арештовано, понад 200 засудженi вiйськовим трибуналом, самого Патакi засудили до смертної кари пiд час його перебування в ужгородськiй в’язницi. Перед лицем смертi постали 33 чоловiк.
Тодiшнiй мiнiстр внутрiшнiх справ вимагав застосовувати вогнепальну зброю жандармерiєю до кожного пiдозрюваного. А преса повчала, як виявляти й знешкоджувати партизанiв.
Попри все партизанський рух ширився.
Десантованi гинули на чужiй... своїй землi
Оскiльки у поневоленому фашистами Закарпаттi та Чехословаччинi все активнiше про себе заявляли сили опору, ширилася партизанська боротьба, радянське командування прийняло рiшення про пiдтримку та бойову допомогу братам по зброї. На початку липня 1944 року групу партизанiв з центральних регiонiв України, очолену Михайлом Головком, десантували у Словаччину. У складi групи були двi жiнки: лiкар i радистка. Пiд час приземлення на парашутi лiкар — iм’я мужньої жiнки загубилося в лабiринтах подiй — «сiла» на дерево, зачепившись парашутом. У цiй ситуацiї вона змушена була перерiзати стропи, аби приземлитися, а перерiзавши їх — упала. Це падiння виявилося смертельним.
Усього ж на Закарпаття, як свiдчать архiвнi записи, було заслано парашутними десантами двадцять загонiв та груп народних месникiв для надання допомоги у перiод з 1942 по 1944 роки мiсцевим жителям у формуваннi загонiв народного опору. Вони хоробро воювали в тилу ворога, а багато хто поклав голови за майбутню перемогу.
У переддень свята їх, як нiколи, доречно пригадати. Це групи й загони Олекси Борканюка, Георгiя Володiна, Iвана Маслова, Василя Буянова, Володимира Хоменка, Дюли Усти, Василя Русина, Iвана Прищепи, Василя Магарити, Михайла Перечинського... Рiзна доля чекала на кожного. Дехто вiдразу ж потрапив пiд шквальний вогонь окупантiв, трагiчно загинули, як групи Олекси Борканюка, Ференца Патакi... Через рiзні причини не всiм партизанським частинам вдалося успiшно розгорнути боротьбу. Найбiльш успiшно воювали з’єднання Тканко i Русина, загони Усти—Прищепи.
У групi Стопiлкова перебував тодi ще рядовий Михайло Головко. Пiсля переходу Тканка на територiю Мукачiвського району, на Великоберезнянщинi було вирiшено залишити загiн партизанiв, який пiзнiше став окремим партизанським батальйоном, що складався з партизанiв — жителiв цього району. Командиром його дещо пiзнiше призначили Михайла Головка. У батальйонi нараховувалося 258 чоловiк, дiяв вiн самостiйно до 18 жовтня 1944 року, а опiсля, до 28 жовтня, допомагав радянським вiйськам.
Г. Алексєєнко та М. Бабидорич у книзi «Вогнi у мiжгiр’ях» згадують, що бiйцi цього батальйону завдавали багато клопотiв фашистам. Вони пустили пiд укiс паровоз, вiсiм платформ, два вагони на перегонi станцiї Кострино-Сiль та пiдiрвали ешелон противника. А згодом у повiтря злетiв поїзд, що доставляв матерiали на лiнiю Арпада, через що цiлий мiсяць ця залiзниця була паралiзована. А невдовзi горiв мiст, яким фашисти пiдвозили матерiали на свої обороннi позицiї. Чи ненайбiльшою заслугою цього батальйону було визволення вiд фашистiв села Люта. Якраз перед тим Червона армiя зламала опiр ворога на Карпатському хребтi та з тяжкими боями просувалася вперед. Окупанти вирiшили село спалити, оскiльки Люта вже давно була партизанською (вона, до речi, дала найбiльше бiйцiв цьому батальйоновi, а чи не в кожнiй хатi партизани мали своїх вiрних помiчникiв). Тож про небезпеку, що загрожує селу, повiдомили командировi батальйону. Допустити трагедiї народнi месники не могли: половину батальйону становили саме мешканцi Люти.
Звечора провели розвiдку, розробили план операцiї. Ворог не витримав партизанського вогню. Не чекаючи команди, солдати кинулися у центр села. Перестрiлка була короткою. Кулеметники завершили розгром ворога. 14 жовтня над селом пiдняли червоний прапор. Згодом батальйон прикривав лiвий фланг 761-го стрiлецького полку, разом брали висоту Магуру. За заслуги перед Батькiвщиною партизанський командир Михайло Головко був нагороджений орденом Червоного Прапора.
Зi спогадiв очевидцiв тих днiв
Сам Головко ще в 1969 роцi розповiдав: «Група десантникiв перейшла на територiю Закарпаття в район Великого Березного через постiйнi переслiдування з боку карателiв... Командиром групи з 15 чоловiк був Стопiлков Сергiй». (Прiзвище в окремих документах пишеться як Сопiлков). А коли нарештi група вийшла на полонину Рiвну, то зустрiлася тут iз партизанськими загонами О. Тканка i за розпорядженням Українського штабу партизанського руху ввiйшла до складу тканкiвського з’єднання.
Фашисти влаштували на десантникiв «полювання». У вогнi бою безслiдно зник один iз десантникiв на прiзвище Однодушнов, якого згодом багато рокiв вважали загиблим. Тiльки у 1965 роцi вiдбулася зустрiч зниклого iз бойовими побратимами. З’ясувалося, що, отримавши тяжке поранення пiд час десантування, потрапив згодом у полон, сидiв у таборi, звiдки втiк. А не маючи вибору, пiсля втечi пiшов на Захiд, де зустрiвся з американськими вiйськами. У боях втрачали друзiв, загинув партизан Гончарук, пропав безвiсти перекладач-словак».
...Тi буремнi днi навiки канули у вiчнiсть. Не завжди полюбляють їх згадувати навiть тi, кому випало бути героєм. Але це iсторiя i вiд неї не вiдмахнутися, не витерти, як запис у шкiльному зошитi... А тому не варто забувати минуле, аби воно не «розрахувалося» з усiма нами ... майбутнiм!
В iнсулiновiй залежностi перебувають 2800 закарпатцiв. Iз них 111 — дiти
Лiдерами є Ужгород, Перечинський, Мукачiвський та Берегiвський райони
Цукровий дiабет нинi став не лише медичною, а й соцiальною проблемою. Надто швидко зростає кiлькiсть тих, хто уражений цим захворюванням. Лише за перше пiврiччя цього року кiлькiсть вперше виявлених хворих в областi становила 1071. Надто важкi ускладнення, що призводять до iнвалiдизацiї працездатного населення, ця хвороба викликає. Дiабетична ретинопатiя (ураження сiтчатки очей) часто призводить до слiпоти тих, кому вiд 30 до 60 рокiв. У хворих на цукровий дiабет у два-три рази вища порiвняно з усiма iншими частота серцево-судинних захворювань, передусiм iнфаркту, церебрального iнсульту. У десять разiв частiше вони стоять перед фактом ампутацiї нижнiх кiнцiвок, страждають на ниркову недостатнiсть. Зайве нагадувати, що всi хворi потребують постiйної квалiфiкованої допомоги. Особливо тi, чиє життя залежить вiд регулярного приймання iнсулiну.
Щорiчна потреба в ньому в областi — близько 108 тисяч флаконiв. Програма «Цукровий дiабет», прийнята в Українi, являє собою комплекс органiзацiйних, медичних, соцiальних i наукових заходiв, спрямованих на те, аби зняти напруженiсть у цьому питаннi. Слiд зазначити, що система забезпечення iнсулiном у нас вiдпрацьована. Як повiдомила лiкар-ендокринолог обласної клiнiчної лiкарнi Свiтлана Шнiцер, усi iнсулiнозалежнi хворi забезпеченi цьогорiч iнсулiном на 100 %. Причому дорослi отримують безкоштовно вiтчизняний препарат (переважно виробництва ЗАТ «Iндар» та «Фармiнсулiн»). Дiти, пiдлiтки, вагiтнi та хворi, котрi не переносять вiтчизняний iнсулiн, безкоштовно забезпечуються iмпортними аналогами. До речi, останню групу складають 260 чоловiк, а разом iз дiтьми таких хворих 350.
Дiти на 100 % забезпеченi також i картриджними формами, з допомогою яких вводиться iнсулiн.
У 2002 роцi фiнансування з забезпечення iнсулiном взяла на себе держава. I що виходить? На 100 % забезпечення йде саме за рахунок Державного i обласного бюджетiв, усього на 2,2 % цьогорiч забезпечили iнсулiном мiсцевi бюджети i на 0,6 % — за рахунок гуманiтарної допомоги. Отож можна сказати, що централiзоване придбання iнсулiну дозволило повнiстю покрити потребу в ньому. Не такою втiшною була картина в минулi роки — у 1999 р. забезпечення iнсулiном становило усього 33,3 %, у 2000 р. — 52,7 %, у 2001 р. — 73,7 % вiд потреби. Дефіцит фiнансування з мiсцевих бюджетiв не давав можливостi лiкарю призначити хворим необхiдний вид iнсулiну, а часта його змiна призводить до прогресування ускладнень i декомпенсацiї. Тепер же iнсулiн майже не мiняється, що однозначно краще в першу чергу для хворого.
Парадокс, але гiрше тим хворим, якi потребують таблетованi препарати. Їх в областi нараховується 9500 осiб. Препарати цi досить дорогi, а закуповувати їх хворi повиннi самi. Безкоштовно цукрознижувальними таблетованими препаратами хворi частково забезпеченi в 12 районах областi та Ужгородi. Минулого року за кошти мiсцевих бюджетiв було закуплено 8857 упаковок цих препаратiв, тобто забезпечення ними становило усього 6,25 % вiд потреби.
Отже, така картина. Як буде далi з фiнансуванням i забезпеченням — невiдомо. Та хочеться сподiватися на краще. Розмiрковувати над необхiдними коштами в такiй ситуацiї, коли з кожним днем зростає кiлькiсть хворих на ендокриннi захворювання, не хочеться. Турбують думки про людей, для котрих iн’єкцiя iнсулiну важлива, як ковток повiтря. У тих, хто страждає на цукровий дiабет, життя — вже точно не цукор.
Та якою б страшною не була iнсулiнова залежнiсть, з нею можна навчитися жити, якщо тобi допомагають соцiально адаптуватися i, головне, забезпечують лiками. Особливо, якщо гарантом є держава...
До теми
Навколо вiтчизняного iн-сулiну вже виник перший скандал. Керiвництво ЗАТ «Iндар» каже, що український iнсулiн нi-чим не гiрший за iмпорт-ний. Натомiсть хворi стверджують, що вiдко-ли їм дають український iнсулiн, вони стали почувати себе гiрше
Iнсулiн в Українi почали виробляти 3 роки тому. Запускаючи виробництво iнсулiну на «Iндарi», ним хотiли безплатно забезпечити усiх хворих (в Українi 1 млн. осiб хворiють на цукровий дiабет). Благi намiри частинi хворих лише ускладнили життя — у них пiсля прийому вiтчизняного iнсулiну значно погiршився стан здоров’я.
Та вочевидь, державу це мало хвилює. Цьогорiч на програму «Цукровий дiабет» держказною видiлено 132 млн. грн. 90 % цих коштiв вирiшено спрямувати на виробництво вiтчизняного iнсулiну, а на те, що залишиться, — закупити iмпортний. Керiвництво заводу «Iндар» разом iз спецiалiстами охорони здоров’я наполягають на тому, що український iнсулiн такий самий за якістю, як iмпортний. А невдоволенiсть дiабетикiв пояснюють просто: органiзм може не приймати будь-який з iнсулiнових препаратiв. А тому причина не в якостi українського iнсулiну. Так це чи нi, покаже час. Тiльки чи не надто дорогою цiною?
Єва Деметер
|
