На Закарпатті зареєстровано понад півтори тисячі постраждалих на виробництві

«Я хотіла лікувати людей, а ледь не погубила себе»

Ви, часом, не моя мати? 
Я хочу мати маму!

Про небезпечне сусiдство, 
або Чим завинив «крутiй» «Маздi» iнвалiдний «Запорожець»?

У жовтій жаркій Африці, на саміті Землі

«Я хотіла лікувати людей, а ледь не погубила себе»

Магія. Ворожіння. Пророку-вання. Ми по-різному ставимо-ся до цього. Говоримо про це, як про щось надприродне, потойбічне. Хтось вірить у все це беззастережно, знає усіх ворожок в окрузі, день не починає без гороскопа і при нагоді знову з надією зарядить «воду». Інші ж називають це чортовинням. Але найбільш розповсюджена категорія людей — ті, хто співчувають. Ці скептично, але заглянуть до ворожки, на всякий дурний випадок пришпилять шпильку дитині, з недовірою, але послухають пророкування сучасного астролога з комп’ютером. Пропонуємо розповідь жінки. Розповідь, від якої стає моторошно.

Безневинні забави 
Її звуть Наталя. Ім’я — справжнє, як справді абсолютно все в цій історії. За слов’янськими мірками Наталка і її родина жили більш ніж пристойно. Двоє дітей; чоловік — у плаванні; дружина — гарна, розумна, енергійна. І до того ж — дуже допитлива, з широким колом інтересів. Сьогодні вона вже не може згадати, не може відслідкувати — відкіля в неї тяга до всякого роду потойбічного. Чому вона, недурна, не «темна», без сумніву вірила кашпіровсько-чумаківським сеансам, жадібно поглинала книги про незвідане, таємниче. Можливо, ця тяга — від бабки, на яку, кажуть, вона схожа. Можливо — індивідуальна мітка долі... 

З роками звичайна цікавість стала мінятися на незвичайну — Наталчина бібліотека активно поповнювалася відповідною літературою; з подругами вона все частіше бавилися різними іграми: малювали кола, викликали духів тощо. Усе це здавалося дурницею — рідко хто з нас не займався в дитинстві чи юності подібними «іграми». Але ось тільки дуже рідко кому з нас відчиняються двері і далі. А далі в житті Наталі — молодої, стильної, активної жінки — почалися дива, про які вона боялася зізнаватися навіть родичам. 

За сценарієм «білої гарячки» 
Перший тривожний дзвінок мав вигляд... кулі. Невеликої вогненної кулі, яка, налякавши її, з’явилася одного разу в кімнаті. Наталка з подивом глянула на балконні двері — ні дощу, ні грози не було. А незрозуміла кульова блискавка, провисівши кілька секунд, повільно зникла. 
Другий «візит» проявився як букетики, які також зависли в повітрі на кілька секунд. Наталя — жінка із сильним характером і самовладанням, але в такі хвилини налякається будь-хто. З думками про цю кулю і «квіточки» вона проходила кілька днів, але сказати про них нікому не зважилася. «Може, здалося?» — ця надія була недовгою. Один раз у куті кімнати ввечері зі стелі стали спускатися білі товсті мотузки. Наталя підскочила, і загалом кинулася до ванної кімнати. Там вона поляскала себе по щоках, хлюпнула води на обличчя і голосно сказала собі: «Це я начиталася!» А потім обережно зайшла в кімнату. Вона дуже хотіла, щоб все це їй тільки примарилося. Але в той момент, коли вона заглянула за двері, білі мотузки, погойдуючись, повільно «повзли» нагору. З цими букетиками-мотузками треба було щось робити, і Наталя обережно пішла по лікарях. Щоб не лякати ні їх, ні рідних, вона про свої страхи конкретно не говорила. Але потай сподівалася, що її обстежать і що-небудь таки знайдуть. І це що-небудь буде таким, що виліковується. Але ніхто ніяких відхилень не знайшов, ніхто не допоміг. Наталя була абсолютно здоровою молодою жінкою. Про те, що з нею щось відбувається, здогадувався, напевно, тільки чоловік: занадто напруженою ставала атмосфера в домі. 
І найдивніше те, що ніякі літаючі букети, кулі не заважали Наталі продовжувати свої експерименти. Навпаки, її тягло до всього «цього» все більше і глибше. 

Здібна учениця 
...Йшов 1995 рік. Епоха наївних телесеансів завершувалася, про НЛО говорили тільки диваки. На зміну прийшли комп’ютерні астрологи, нескінченні гастролі цілительок і могутній потік журналів, книг, фільмів містичної тематики. 

У духовних пошуках Наталки також відбулися зміни. Від пасивного поглинання вона, активна від природи, перейшла до практичних дій. І почати вирішила з карт Таро. Вони їй здалися гарним, сучасним способом ігор з майбутнім, до якого її страшно тягнуло. 

Вона пішла вчитися чаклунству. Учитель — сучасний чаклун (так він себе називав) відразу звернув увагу на новеньку і приділив їй особливу увагу. За п’ять днів занять Наталя виклала 150 доларів, про які на перших уроках шкодувала: «Я сиділа, нічого не розуміла, так усе було складно... А отут ще він попередив: «Хто почне займатися цими картами, а потім кине, того вони покарають!» В одну з таких митей, коли сумніви долали новеньку, учитель глянув на неї і сказав: «Ти не шкодуй про гроші. Я дам тобі те, з чим ти далі підеш до знань. У тебе все вийде». 
І дійсно, ученицею Наталка виявилася сумлінною.

«Хто мною керує?» 
Тепер до талантів масажистки Наталя додала нові, більш прибуткові знання, і її популярність стала різко зростати. Вона і сама дивувалася своїм зростаючим здібностям, дивуючи своїх клієнтів і себе точністю прогнозів і оцінок минулого. Справа доходила до того, що Наталя іноді стала відчувати долю кожного, на кого падав її замислений погляд. Такі успіхи її одночасно і дивували, і лякали. Часом було важко усидіти чи в маршрутці, чи в тролейбусі — вона заплутувалася в складних картинах і думках, коли дивилася на пасажирів. Її нечисленні колеги по ремеслу, з якими вона ризикувала ділитися своїми успіхами і сумнівами, щиро дивувалися: «Це ж чудово! Ти знаєш сама, скільки навколо шарлатанок, а в тебе так здорово виходить. Так ти просто озолотишся і людям допоможеш!» 

Це справді було дохідне заняття — гроші лилися рікою. Але щось у цьому потоці гнітило перспективну ворожку-масажистку. Допитлива від природи, вона все намагалася знайти точну відповідь на своє найголовніше питання — звідкіля, від кого це в неї? І воно мучило її тим сильніше, чим успішніше вона просувалася у своєму ремеслі. За відповіддю вона зверталася і до віруючої людини (близька подруга була дружиною проповідника), від котрої отримала відповідь, якої знати б не хотіла — будь-яка християнська релігія категорично забороняє займатися ворожінням і чаклунством. Але якийсь внутрішній голос наполегливо переконував, що допомагати людям за допомогою надприродного дарунка — не гріх. 

Іноді цей голос звучав так переконливо, що вона на час забувала про свої страхи, свій незрозумілий щиросердний біль. «Господи, тисячі людей цим займаються, і нічого їх не мучить. Чому ж я страждаю?» — дратівливо думала Наталка в перервах між сеансами. Саме в той час відновилися чудасії навколо неї — їй то чулися голоси, то літали букетики, то чіткі бачення загиблої планети вдавлювали бідне тіло і мозок у порожнечу. 

«У такі хвилини я намагалася «заспокоїти» себе одним: нічого особливого, я просто божеволію. Хоча при цьому розуміла, що звичайним божевіллям такі дивини пояснити складно». 

У родині тривали розлади — рідним важко було пристосуватися до незрозумілої Наталі, яку іноді хотілося пожаліти, а іноді — лікувати. 

Але все це, як пізніше зрозуміла Наталка, були лише квіточки. Ось що розповіла сама Наталка.

Програний бій 
«Одного разу я робила масаж одній людині. Його звали Микола. Був він людиною нездоровою і, як сказала його дружина, — «під причиною». Коли вона мені про це повідомила, я подумала: ой, як цікаво, і вирішила взятися за лікування. Ця родина мені сподобалася, і я подумала, що мені час від пророкувань переходити до зцілення. 

Посадили ми Колю на спеціальну дієту, накупили трав, свічок у церкві, оберегів. Дружина забила цвях у поріг — усе, що я теоретично знала про зняття причини, я вирішила вперше застосувати. Одного разу ми сиділи у них в будинку, пили після сеансу чай. Догоряли свічки, все було спокійно. І раптом я чую голос — низький, незнайомий. Голос звертався до мене. Йшов він від Миколи, який тієї хвилини сидів байдужий з сигаретою: «Ти навіщо сюди прийшла? Тобі потрібні гроші чи що-небудь ще?» Якимсь тихим голосом, виразно, я йому відповідаю: «Поки — гроші, а потім — не знаю». Отут Микола різко встав, йому стало погано і він пішов у свою кімнату. А дружина розповіла, що такі голоси він чує часто і вони його страшно лякають... 

З цими новинами я побігла до однієї бабки-«колеги». Бабуся мене «освітила» щодо Миколиної проблеми: «У ньому — біси. Нічого дивного в цьому немає. Це буває значно частіше, ніж ми гадаємо». Сама бабуся їх давно не боїться, спокійно спілкується і навіть бере від них «інформацію», коли треба розпитати про болячки, майбутнє і таке інше. Пішла я від бабки з якимось поганим почуттям. Не зовсім була готова до «відкриття бісів». Я б їй не повірила, якби не чула сама той чужий голос, якби не наш діалог. Зрештою я зважилася кинутися в бій за Колю. Біси? Ну що ж, виходить, будемо їх виганяти. Почувала я себе дуже сильною й впевненою. Сходили в церкву, поставили свічки, з панотцем переговорили, ладан купили. Той останній вечір буду пам’ятати усе своє подальше життя. Напередодні в мене раптом з’явилася думка: мене, напевно, уб’ють. Але як? Фізично чи духовно? Проте — пішла... 

Зробила масаж. Сидимо, відпочиваємо. Свічки, як завжди, запалили. І отут почалося... Сильна гаряча хвиля, що виходить від Миколи, раптом нахлинула на мене і стала давити. З дикою силою, не даючи поворухнутися. Я шепочу Миколі: «Ти мене зараз уб’єш, перестань, що ж ти робиш!» Очі його стають червоними, він впадає в якийсь транс, і я раптом бачу на його обличчі якісь чужі очі. Це був жах. Дружина кидається, нічого не розуміючи. А я вмираю, відходжу і неймовірна сила несе мене кудись. 

Микола раптом прошипів: «Я не можу його стримувати!» і звалився. У ту ж секунду я ніби прокинулася від сну. Я закричала: «Врятуй, Маріє!» і вискочила. 

Вдома я кидалася зі страшним почуттям: щось неймовірно моторошне з’явилося всередині мене. Саме тоді, у ті божевільні хвилини до мене дійшло — все, чим я займалася ці роки, — не від Бога. А тоді від кого? Я все зрозуміла! Жах від того, що я зіткнулася з темними силами, мене просто паралізував. Я запалила свічку, схопила Біблію і впала на коліна. Як я ридала і молилася в ту ніч! Прогоріла свічка, прогоріла частина журнального столу, а я не могла відійти ні на секунду. Варто було мені піднятися, щоб ковтнути хоч краплину води, як неймовірна хвиля жаху накочувалася на мою душу, за яку, очевидно, йшла тоді боротьба. 

На світанку я вже була в моєї подруги, її чоловік привів мене до тями, пояснивши спокійно, що ж зі мною відбувалося і чому так наполегливо релігія забороняє «безневинні» розваги. А потім були молитви і вигнання бісів. Але це — тема окремої розмови. Це був перелом, початок видужання. 

Але як же довго воно йшло! Торік перед Великоднем мені довелося випробувати нове потрясіння. Вночі я прокинулася від відчуття, що хтось поруч. Потім у моєму мозку раптом стали миготіти країни, континенти. А потім я побачила вмираючу планету. Ні, не побачила. Я її відчула. Ніколи ніякими словами я не зможу передати те, що тієї миті відчула — біль, тугу, сконцентроване страждання, що звалилося на мене. Це був кінець світу. І я його якимось чином відчувала. Мені це показували. Боляче і моторошно дотепер. Це — не просто смерть... Навіщо я це знаю? Навіщо мені дали відчути цей всесвітній жах — нескінченний і майже нестерпний? Може, тільки для того, щоб я розповіла про нього? Спробувала розповісти... Усім тим, хто вторгається в заборонену область, хто вперто намагається відкрити те, що не відкривається. 

Зіпсований світ 
Ось така історія. Наталка завершила свою розповідь. Господарка, проводжаючи до дверей, невесело посміхається: «Ми навіть десятої частки не встигли обговорити. Це — тема величезна. Скільки людей сьогодні захоплені містикою, скільки народу звертається до ворожок, екстрасенсів. Здається це безневинною забавою, звичайною допитливістю. Але я тепер знаю, що це — не так. Просто я була дуже успішною — більше знала, більше вміла і за це більше й одержала. Як хотілося б застерегти людей...» 

Знайома, яка займається розповсюдженням газет та журналів, недавно сказала: «Скільки не вези літератури — «Магія», «Жіноча магія», «Біла магія», «Бабусині обмови» тощо — все одно мало. Купують як ніколи активно...» . То, можливо, ця тема є ширшою. Запрошуємо до діалогу вас, читачі. Чи вважаєте ви небезпечними подібні людські «захоплення»? Чи готові поділитися своїми життєвими історіями, де ці захоплення знаходили своє застосування? Як ставитеся до таких історій?

Ви, часом, не моя мати? 
Я хочу мати маму!

«Ви моя мама?» — саме таке запитання ви почуєте, зайшовши до будь-якого дитячого будинку області. І повні сліз оченята нестерпно благають: «Згодьтеся, що ви — моя мама…». Ці діти — ще такі маленькі за віком, але вже такі дорослі через пережите — ладні віддати навіть своє життя, аби почути у відповідь: «Так, я — твоя мати…»

На жаль, цей сумний факт сьогодні добре відомий всім: одна родина зовсім не має бажання заводити дитину (основна причина — соцiальне забезпечення, яке в бiльшостi сiмей пересiчних українців шкутильгає на обидвi ноги), інша сiм’я оте дитятко чекає довгi роки, та щастя батькiвства до неї так i не приходить нi через рiк, нi через кілька. Однi миряться зi своєю бездiтнiстю: починають реалiзовувати себе в роботi, заводять кiшку чи собаку. Iншi вирiшують взяти дитину з дитячого будинку, хоча знайти в собi сили для цього нелегко...

Тема усиновлення та покинутих дітей, певна річ, починає свій шлях від пологового будинку. На жаль, як засвідчують статистичні дані, з року в рік зростає кількість дітей, яких матері буквально кидають державі — «Нате, утримуйте». Мотиви, зазвичай, одні — соціальна незабезпеченість чи ганьба для родини. 

Так само і у нас в області. За інформацією Володимира Панаїта, головного лікаря Ужгородського пологового будинку (будинок має обласний статус), якщо протягом 2001 року в міському пологовому будинку матері залишили 7 дітей, то цьогоріч тільки за півроку «непотрібними» виявилися 9 малят. У заявах-відмовах вписана одна причина — «матеріальне неблагополуччя». 

Матерів, які мають намір «подарувати» своїх дітей державі, лікарі й медсестри визначають, як правило, відразу. Перша і найвірніша ознака — породілля відмовляється годувати свого малюка груддю: оскільки в народі існує повір’я, що материнська любов виникає саме тієї миті, коли дитина вперше торкається грудей. Часто наступного дня після пологів жінки «несподівано» згадують про те, що забули купити пелюшки, відпрошуються в лікаря до крамниці й більше вже не повертаються. Проте чимало жінок ще до пологів ставлять лікарів перед фактом: «Я дитину забирати не буду». Після появи малюка на світ вони підписують у юриста відмову (процедура займає п’ять хвилин) і, задоволені собою й життям, йдуть додому. 

«За тиждень, якщо дитина не хвора, ми передаємо її до дитячого будинку, — розповідає В. Панаїт. — Якщо ж малюк має певну патологію чи захворювання, його передають до дитячої лікарні. А бувають і такі випадки, що моторошно стає: мати відмовляється від своєї дитини тимчасово, треба їй, бач, з’їздити кудись чи не має наразі грошей на утримання маляти. Таке взагалі зрозуміти важко».

Діти лишаються самі. Який би не був дитячий будинок — з усіма вигодами, купою іграшок, любов’ю вихователів — він ніколи не замінить рідних батька й матір, ніколи не стане тими стінами, в які хочеться повернутися. І такі діти — якщо лише під впливом важкого життя не стають такими ж, як і їхні матері — за жодних обставин не зрозуміють, чому їх кинули… 

Сімсот шістдесят мам — ви де?
Саме стільки дітей у області мають статус сирітства і виховуються у дитячих будинках. 760 уже з дитинства покалічених життів мріють, аби одного прекрасного дня сталося диво…

«Колись, за радянських часів, у нас були черги на усиновлення, — розповідає Єлизавета Шукалюк, головний спеціаліст управління освіти і науки ОДА (саме це управління займається питаннями усиновлення). — Сьогодні ситуація з усиновленням досить-таки сумна. Управління освіти і науки має свій регіональний банк даних про дітей-сиріт і, як уже говорилося, 760 діток на Закарпатті на сьогодні мають цей статус. На жаль, усиновляють дітей не так уже й часто. Торік, до речі, було усиновлено всього 84 дітей, з них 60 — за кордон. Пріоритет на усиновлення надається українським громадянам, проте якщо виявляють бажання взяти собі дитинку іноземці, заперечень не виникає. Процедура усиновлення відбувається виключно через суд із дотриманням усіх вимог закону. За тими ж рекомендаціями закону стараються не розділяти дітей, які перебувають в родинних стосунках».

Цікаво, що серед усиновителів багато забезпечених матерів-одиначок. З однією з них вдалося поговорити. 

Мар’яна, 32 роки, приватний підприємець: «Я давно думала про те, щоб взяти на виховання дитину. Нарешті зібралася, вже вибрала дівчинку. Хочу вчити її ходити, говорити, дати гарне виховання… Можливо, колись я сама скажу своїй дочці про те, що народила її інша жінка, але до того часу рідніше і ближче за мене у неї нікого, я сподіваюся, не буде». 

Проте трапляється, що дорослі беруть дитину в сім’ю зовсім не для того, щоб виховувати її, а для своїх корисливих цілей. Наприклад, третя дитина в сім’ї дає право отримати трикімнатне помешкання, а потім її можна безперешкодно відправити знову до дитячого будинку. 

На жаль, непоодинокими в Україні (як і у світі загалом) є випадки, коли під приводом усиновлення дітей продають за кордон у рабство чи зі ще страшнішою метою… Але, за словами Івана Томашука, начальника кримінальної міліції у справах неповнолітніх УМВС у Закарпатській області, таких випадків на Закарпатті, принаймні за останнє десятиліття, не було. На щастя.

Діти повинні жити в сім’ї
Альтернативи усиновленню немає. А тому в Україні, як і на Заході, нарешті дійшли до єдиного можливого і максимально позитивного виходу з даної проблеми — створення сімейних дитячих будинків, у яких дитина могла б нормально розвиватися як фізично, так і інтелектуально. 
«Діти повинні жити в сім’ї, — каже Оксана Ткаченко, начальник управління у справах сім’ї та молоді ОДА, — усі ми це добре усвідомлюємо, але аж ніяк такого розуміння не можна очікувати від жінок, які бездушно кидають своїх дітей. Невже їм не шкода свою кровиночку, яку так важко — бо всім це нелегко дається — виносили та народили? Невже така маленька лялечка може викликати ще щось, окрім безмежної любові?

На жаль, факти відмови від своїх дітей у нас трапляються все частіше й частіше. Сотні дітей часто буквально мучаться у породженнях радянської системи — інтернатах. І якщо (чи поки) сироту не усиновили, у величезних закладах, розрахованих на значну кількість дітей, дитині нема від кого чекати тепла. А тепла так хочеться, бо без нього всі ці діти виростають бозна-ким. Вихователь, до прикладу, як і той вчитель, не може приділити належну увагу всім дітям. Саме тому діти повинні виховуватися в сім’ї — неважливо якій, рідній чи ні. Зараз у нашій державі йдуть процеси реформування у ставленні до дітей-сиріт, і ситуація змінюється буквально з кожним днем. Йдеться про будинки сімейного типу, коли сім’я чи одна особа має право взяти собі на виховання дітей (не менше 5 і не більше 10). Такі будинки вже працюють у Чопі, Мукачеві, Берегові (на сьогодні їх 8). Уже сьогодні є позитивні результати, і можна говорити про те, що в нас є шанс врятувати дітей-сиріт і дати їм путівку в життя». 

Я знайду свою матір!
Матері-зозулі рідко шкодують про вчинене і ніколи не шукають своїх дітей. А ось діти... Вони приходять до пологових будинків, де з’явилися 15—20 років тому на світ, і просять дати їм інформацію про матір для того, щоб розшукати її. 

Як засвідчує життєвий досвід, таємницю усиновлення зберегти дуже важко. Безумовно, в дитячому будинку вам ніхто не надасть інформацію про те, яка сім’я всиновила те чи інше маля, але, як то кажуть, на світі не без «добрих» людей. Або ж за таким принципом — «У сусіда здохла корова, здається, яке мені діло, але ж приємно…», тобто сусіди чи знайомі таки ляпнуть язиками — і так дізнаються усиновлені діти про своє справжнє походження. Згідно з законодавством, за розголошення таємниці усиновлення винного притягають до відповідальності. Проте у нас у області за останній десяток років подібних інцидентів не було.

А переважна більшість дітей інформацію про своє походження сприймає надто болісно і, зазвичай, ставить перед собою мету: я знайду ту, котра мене народила, і запитаю, чому кинула. 

«На жаль, а чи й на щастя, дітям дуже рідко вдається знайти своїх батьків, — каже Є. Шукалюк. — Безперечно, бувають випадки, коли занадто серйозний хлопець чи дівчина занадто скрупульозно підійде до цього питання. А знайдені батьки (чи мати), в свою чергу, також по-різному сприймають появу давно забутої дитини. В основному всі заперечують, відмовляються від дітей, дуже рідко матері визнають кинуту дитину».

А що далі? Перед ким такі батьки відповідають? Якщо тоді совість не мучила, коли кидала напризволяще, то через 15—20 років — тим більше. І — до побачення…

Мами! Чуєте?! Ваші діти чекають вас. Вони готові вибачити все, аби відчути вашу любов. Вони самі люблять вас безмежно, до безтями, навіть незважаючи на те, що ви їх кинули. Їхньою ніжністю до вас можна сповнити цілий світ. Їхнім бажанням обійняти вас можна перевернути гори! Поверніться…

* * *

Величезний пацюк відгриз дитині вухо, частину носа та пальчик...

Ця страшна історія сталася десь чотири-п’ять років тому в місті Н. нашої області. Хтось із перехожих, проходячи повз багатоповерхівку, почув невиразний звук, ніби десь кішка нявкала. Але занадто вже жалісливо, і занадто вже… схоже на плач дитини. А коли плач переріс у голосний крик — здавалося, ніби по живому різали — перехожий кинувся ближче до будинку і прислухався уважніше. Крик чувся з підвалу, через хвилину-дві уже кілька людей спускалися вниз із запаленими запальничками. На цементній підлозі, неподалік від східців, білівся якийсь згорток. При появі людей від нього кинулася навтіки якась тінь… А підійшовши ще ближче, люди побачили справді моторошну картину: на підлозі в купі ганчір’я лежало немовля і заходилося криком. Усе личко в нього було залите кров’ю…

Коли лікарі дитину відмили та оглянули, виявилося, що малюк уже кілька годин пролежав у холодному підвалі. Прокинувся і почав кричати від того, що стало боляче: до приходу людей величезний пацюк встиг відгризти дитині вухо, всю м’яку частину носа та пальчик… Мабуть, ту матір, яка викинула дитину на таку страшну муку, в землю живою захоронити — мало здасться. 

Малюк, однак, народився справді в сорочці. Якось до дитячого будинку, де знаходився врятований хлопчина, завітала сімейна пара з-за кордону, яка мала намір всиновити українську дитину. Побачивши понівечену дитину та почувши страшну історію маленького дітдомівця, іноземці без вагань висловили бажання всиновити хлопчика.

Зараз малюка не впізнав би ніхто: йому зробили кілька пластичних операцій, а його батьки постійно пишуть на Закарпаття, які вони щасливі з того, що мають таку дитину…

* * *

Думка психолога
Чи легка ця ноша?

— Для багатьох бездiтних батьків усиновлення — це останнiй шанс здобути щастя батькiвства, — зазначила Наталія Придачук, клінічний психолог центру здоров’я жінки при ОКЛ. — Хоча деякi батьки, приймаючи у свою родину дитину з дитячого будинку, мають мотиви, пронизанi егоїзмом. Дорослi в цiй ситуацiї не стiльки переймаються щасливою долею дитини, скiльки думають про свою вигоду. По-перше, з дитиною куди веселiше, по-друге, буде кому на старостi склянку води подати... Звiсно, говорити про любов та мир, тим більше про душевну теплоту в такiй родинi не варто.

Iнша справа, коли любов батькiв до дитини розбещує її. Дитина перестає дотримуватися субординацiї i потрохи, «запаморочена» вседозволенiстю, «сiдає на голову» батькам, якi, як дитина бачить, через необхiднiсть не можуть вiдмовитися вiд неї. Коли раптом усиновлений син чи донька дізнається, що мама чи тато зовсiм не його рiднi, вiн або вона може вибрати тактику «шантажу» чи поведiнку дитини, «ображеної долею».

Нiколи не треба очiкувати, що усиновлена дитина повинна все життя бути вам вдячною за вашу доброту. Та й думка про те, що, коли вона дізнається про те, що ви — не її бiологiчнi батьки, це вiддалить вас одне вiд одного — хибна. Головне вибрати «золоту» середину у вихованнi, особливо дитячому.

Наталія Логойда

Про небезпечне сусiдство, 
або Чим завинив «крутiй» «Маздi» iнвалiдний «Запорожець»?

Проблемами, серед яких iнодi трапляються i такi, що приреченi залишитися до кiнця невирiшеними, дiляться читачi «РIО»

І все ж переважна бiльшiсть проблем може i повинна вирiшуватися; додамо, за умови, якщо вiдповiдальнi особи хоча б iнодi виконуватимуть свої прямi обов’язки, а не тiльки дбатимуть про власні потреби.

Лист вiд мешканцiв буд. № 7, що по вул. Корятовича у м. Виноградiв, мiстить 13 пiдписiв. Суть цього колективного звернення в тому, що упродовж 10 рокiв його автори змушенi спостерiгати, як на їхнiх очах деградує людина, їхнiй сусiд, перетворившись «на останнього п’яницю», його «колись чиста, красива квартира стала своєрiдним логовом п’яниць, бешкетників, дармоїдiв, а постiйнi дебошi, сварки, п’янi «розборки стали тут жахливою нормою iснування». За словами скаржникiв, нiякi клопотання, заяви, виклики мiлiцiї не зробили життя у цьому домi спокiйнiшим. У вiдчаї дописувачi готовi навiть звернутися по допомогу до... Президента, оскiльки «влада мiста, яка хоче бути при владi», байдужа до проблем городян. Самi вони свiй стан узагальнюють так: «...усе може закiнчитися вбивством чи пожежею, чи вибухом газу. Почекаємо?»

Скаржаться на свого сусiда i жителi вул. Грушевського, 55, який, за їхнiми словами, з 1989 року «зробив ферму на другому поверсi у квартирi своєї бабусi». Читачi просять санепiдемстанцiю: звернути, зрештою, увагу на їхню проблему, адже вони вже зверталися з заявою, сподiваючись на вiдповiдне реагування спецiалiстiв.

Нашi дописувачi з с. Косiвська Поляна, що на Рахiвщинi (10 пiдписiв), скаржаться на вкрай незадовiльну роботу Рахiвського ВАТ «Укртелеком». «З кiнця червня телефони нашi мовчать, черговий телефонiст на роботi вiдсутнiй, а пан начальник вiд нас просто втiкає. Минулорiч ми вже писали вам, якi кошти витратили на проведення цих клятих телефонiв. Де шукати управу на таких горе-начальникiв?» — бiдкаються селяни.

Побутової проблеми торкаються мешканцi Берегова пп. Дорофеєв i Зiнченко, якi мешкають у примiщеннi колишнього гуртожитку СПТУ в жахливих умовах. Чекаючи «чуда», вони його й дочекалися. Цитуємо. «За два днi зникла котельня, яка давала колись тепло. З’ясувалося, що в металобрухт продали котли i труби, а бiлу цеглу «прихватизували» на будiвництво хати. У мiськрадi на це розвели руками: мовляв, нам котельню не передавали».

«Прошу вашої допомоги для встановлення iстини. Тому що справедливостi не може бути», — ось так почав свого листа П. Ф. Чупринський. Як з’ясовуємо з листа, коли його iнвалiдний «Запорожець» заглух, у нього врiзалася «Мазда», за кермом якої був заступник директора одного з вiдомих у краї й за його межами заводiв. А ДАI, свiдки, слiдчi, суди зробили його ще й винуватцем цієї ДТП. Багато запитань у автора листа: щодо дiй ДАIшникiв, якi дали висновок за фактом дорожньої пригоди, брехливих показань псевдосвiдкiв, наступної конфiскацiї майна, зрештою... Сам лист викликає мимовiльне спiвчуття до його автора i обурення тим фактом, що iнвалiдний «Запорожець» може настiльки завинити перед «Маздою» достатньо забезпеченого технократа. Проте, на жаль, юридичнi дiї, як-от звинувачення чи виправдання, поза нашою компетенцiєю.

Печального листа надiслала нам iнвалiд 2 групи, колишнiй педагог Є. А. Микитинець з смт Буштино Тячiвського району. Жiнка розповiла, що її батько зник безвiсти у 1944 роцi пiд час вiйськової служби в угорських вiйськах, де готував левентiв — молодих солдатiв. Народився у м. Пiлiшварошвар в Угорщинi, донька досi зберiгає його фотографiю, документи, поштову листiвку 1913 року. «Я вiдчуваю, що скоро помру, — пише вона, — або вiдмовлять руки i ноги. Дуже би хотiла дiзнатися щось про батька, Антона Яношовича Павлинишинця, 1920 р. н. У цьому ж мiстi проживали моя бабка Анна Акштайнер i дiдик Янош Павлишинець». Можливо, вам доцiльно було б звернутися в органiзацiю Червоного Хреста, де б вас зорiєнтували на Всесвiтню службу розшуку, що займається справами, подiбними вашiй. 

А ось старший науковий спiвробiтник УжНУ Геннадiй Буднiков повертається до болючої теми варварського нищення лiсiв. Цитуємо листа.

«Звернемо увагу читача на факти, з якими довелося зіткнутися групі науковців Ужгородського національного університету під час експедицій, організованих у рамках Міжнародного проекту «Приполонинні ліси Карпат» з метою вивчення сучасного стану верхньої межі лісу. До виконання проекту залучено 7 організацій і установ з 4 країн.

Стежкою, що веде від полонини Стіг у напрямку до озера Герешаска (Свидовецький хребет) посеред мальовничих високогірних лук-полонин, увагу учасників експедиції привернув стовп диму, що десь за кількома вершинами піднімався високо вгору. При наближенні через кілька годин до цього місця перед нашими очима постала жахлива картина «господарювання» людини: вирубані і кинуті у вогнище або ж прямо «на корені» випалені величезні площі криволісся. При розмові з місцевим населенням з’ясувалося, що сосна гірська «традиційно» знищується людьми з метою розширення площі під випас худоби. Раніше, коли для величезних отар і стад потрібно було збільшувати площу пасовищ, такий захід ще можна було зрозуміти хоча б з цієї точки зору. Однак зараз після суттєвого зменшення кількості худоби у високогір’ї, коли полонини залишаються невикористаними, цей захід немає ніякого виправдання. А може, це просто увійшло в традицію, з якою важко розлучитися? Піднімаючи руку на те, що формувалося природою протягом століть, людина зовсім не замислюється над тим, що рано чи пізно таке «господарювання» буде мати для неї сумні наслідки. Таке можна побачити на полонині Татул і поруч з нею на полонині Менчул (хребет Свидовець), а також на горі Берлебашка (Марамороські гори). Безумовно, під сокиру господарників-вівчарів потрапляє не лише зона криволісся, а й верхня частина лісу, звідки береться матеріал для будівництва вівчарень, тимчасових осель, для палива та інших потреб. Можна собі уявити масштаби нищення приполонинних лісів у Карпатах в цілому.

А тим часом верхня межа лісу з кожним роком, з кожним десятиріччям метр за метром опускається все нижче і нижче, зона криволісся все зменшується і зменшується. Такому масштабному і бездумному втручанню людини природа протистояти вже не в змозі». 

Тему проживання багатьох нацменшин на Закарпаттi осмислює наш читач М. В. Савчук з с. В. Бичкiв Рахiвського району i дiлиться багатьма резонними, на нашу думку, зауваженнями. «У нашiй областi, де проживає бiля 1,250 млн. людності, — пише вiн, — з якої переважна бiльшiсть корiнне населення, українцi, працюють понад 500 осередкiв нацiональних меншин, у т. ч. 10 угорських, 11 ромських, 3 росiйськi, 4 словацькi, 3 румунськi тощо. Загалом працює 128 загальноосвiтнiх шкiл, гiмназiй, лiцеїв з мовами нацменшин, у т. ч. 68 угорських, 11 румунських i т. ін., 15 газет, 4 журнали угорською, словацькою, румунською мовами... Але чи iснує подiбне ставлення до української мови, культури, преси, скажiмо, в Росiї, де проживає майже 100-мільйонна українська дiаспора. Чи там поважають високi державнi органи українську державну мову, культуру, iсторiю у самiй незалежнiй Українi? Коментарi тут зайвi, бо вiдчуваємо i бачимо щось зовсiм неадекватне, протилежне». Автор листа однозначно правий: доки ми не будемо поважати себе самих, доти нас не буде поважати нiхто. Цю просту iстину заперечити важко. Тож поважаймо себе i... пишiть!

У жовтій жаркій Африці, на саміті Землі

Серед потоку новин, що ллються на забитого життям українця з теле-екранів, газет та радіо-приймачів, навряд чи найцікавішими той назвав би інформацію про якийсь саміт Землі, що проводився напри-кінці серпня — початку вересня в дуже далекому від нас південноафриканському Йоганнесбурзі.

А даремно — бо сильні цього світу присвятили цілих десять днів, аби в урочистій, але робочій обстановці поспілкуватись між собою та вирішити, як рятувати людство від бід, що насуваються — екологічних катастроф, воєн та злиднів. А може, й недаремно «маленькому українцю» (німцю, пакистанцю, занзібарцю…) був цей саміт нецікавий — бо на самому краю світу майже 60 тисяч чоловік з’їли купу делікатесів, випили багацько дорогих напоїв і роз’їхалися, майже нічого не вирішивши (прогулянка ця обійшлась організаторам в 100 мільйонів доларів). Але про причини, що спонукали провести цей саміт, знати слід і найпересічному обивателю — бо вони його торкаються безпосередньо.

Від з’їзду до з’їзду
Все почалось 10 років тому. В 1992 році в не менш екзотичному Ріо-де-Жанейро відбувся перший Всесвітній саміт ООН зі стійкого розвитку. Керівники майже всіх держав світу, після довгих років прогнозувань, попереджень, залякувань з боку вчених, політиків, діячів культури, усвідомили (або ж зробили вигляд усвідомлення) неможливість подальшого безконтрольного винищення природи заради економічного розвитку і зібралися, аби спільно пошукати шляхи компромісу між бажанням побільше спожити і можливістю природи цього дати. Цей компроміс назвали терміном «стійкий розвиток» (англійською — «sustainable development», що можна також перекласти як «стабільний, сталий, збалансований розвиток»). Точно зрозуміти суть терміну важко, адже він має сотні тлумачень. Експерти ООН дають таке визначення: « Це такий розвиток, який задовольняє потреби нашого часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти власні потреби». Або, простіше кажучи, треба не тільки самим наїдатись, але й щоб нащадки наші це могли собі дозволити. На тому історичному вже саміті була прийнята «Повістка на 21 століття («Agenda 21») — документ в п’ять сотень сторінок, де перелічувалися основні проблеми людства — бідність, нерівність в розвитку та знищення навколишнього середовища, та вказувалися шляхи їх вирішення. Однак вже в Ріо прагматикам стало зрозуміло, що вирішити проблеми навряд чи вдасться. Бідні країни світу вимагали від багатих поділитися та менше споживати (одні США споживають половину всієї сировини, що добувається в світі — і продукують, відповідно, стільки ж викидів та відходів), багаті ділитись не бажали і радили біднякам поменше народжувати (чого без розвитку освіти, зростання зайнятості та рівня життя вони зробити не здатні). Тим не менше, під час саміту в Ріо-де-Жанейро було укладено три міжнародні угоди — конвенцію по захисту клімату (згідно з якою всі країни світу зобов’язалися призупинити викиди в атмосферу, аби більше не нагрівалася наша планета), конвенцію по збереженню біорізноманіття (аби зупинити темпи знищення всього живого на планеті — а сьогодні за один день зникає один вид тварин, знищується кілька тисяч гектарів лісу, стає мертвим кілька тисяч тонн ґрунту), конвенцію по боротьбі з пустелями (пустелі насуваються не тільки на Африку, а й на Азію, і навіть на США, країни Південної Європи, Росію). 

В 1997 році, на другому саміті, що відбувся в Нью-Йорку, песимісти констатували — людство стоїть від завдань «Повістки…» далі, аніж стояло п’ять років тому. «Повістка на 21 століття» була розроблена не просто як декларація, але як серйозний фінансовий документ — із бюджетом та механізмами його реалізації. Розвинені країни домовилися виділяти менше одного процента (в середньому 0,7) свого валового внутрішнього продукту на вирішення основних світових проблем. Проте майже ніхто з цих країн взятих зобов’язань не виконав. Бідні ж держави продовжували знищувати власні ліси (в основному — для потреб країн багатих), переорювати незаймані землі та примножувати населення, — а також хворіти на СНІД, воювати та грабувати свої народи. 

Минуло ще п’ять років — і настав перший ювілей: 10 років після Ріо. Та найгірші прогнози справдились. За десять років розвиток людства став ще менше відповідати принципам стійкості. Розщедритися на допомогу світу спромоглись тільки п’ять заможних, але маленьких країн — Данія, Норвегія, Швеція, Нідерланди та Люксембург, які жертвували такий відсоток ВВП, який і обіцяли. Інші ж країни-багатії давали грошей втричі менше. Викидів в повітря парникових газів ставало все більше (і ось наслідок — кількість повеней та ураганів збільшилась за останні 20 років вчетверо, стару Європу, наприклад, топить ледь не щорічно), лісів та незнищених природних територій — все менше. А тут ще й 11 вересня 2001, після якого найпотужніша світова держава взагалі махнула на решту проблем і почала посилено озброюватись…

«Хліб — голодним всього світу, але ковбасу лишимо собі!»
На третій Світовий саміт ООН з проблем стійкого розвитку, що відбувався 26 серпня — 4 вересня 2002 в Йоганнесбурзі (ПАР), з’їхалися майже 60 тисяч делегатів — політиків, вчених, урядовців. У ряді засідань взяли участь голови практично всіх країн світу (хоча деякі світові лідери — такі, як Джордж Буш та Володимир Путін, на ці зібрання не з’явились, обмежившись своїми заступниками — що досить символічно). В’їдливі журналісти потім підрахують, скільки бекону, ікри, омарів та лососів було з’їдено борцями з голодом та бідністю, скільки випито вин (тільки мінеральної води щоденно випивалося 80 тисяч пляшок — і щоденно ж в цій самій Африці 6 тисяч дітей помирали через брудну воду)… І заради чого ? Аби констатувати: «Нема необхідності обговорювати, ЩО треба робити, треба вирішити, ЯК це робити і врешті-решт почати роботу» (з вступного слова президента ПАР Тхабо Мбеки). У своїй промові лідер ПАР також назвав багаті країни острівцями благополуччя в океані бідності. Наводились ганебні дані — якщо в 1992 році обсяги допомоги на подолання світових проблем сягали 69 мільярдів доларів, то в 2000 вони скоротились до 53 мільярдів (Для порівняння — громадянами США щороку витрачається близько 1 мільярда доларів на засоби для схуднення; а їсти пересічний американець за останні 20 років став на 25 % більше, і тому половина дорослого населення країни хворіє на ожиріння). Факт скорочення допомоги при словесних обіцянках її збільшити швейцарська газета «Weltwoche» обізвала гаслом «Хліб — голодним всього світу, але ковбасу залишимо собі!»

Глибоким розчаруванням для учасників стала відмова США від підписання Кіотського протоколу — угоди, за якою треба зупинити обсяги викидів парникових газів на рівні 1990 року. Ці обмеження суперечать розвитку американських кампаній і тому є неприпустими — така позиція США робить зусилля інших країн практично марними, адже всі вони разом забруднюють атмосферу настільки ж, наскільки «штатівці» самі по собі. До останнього вагалась і Росія — але врешті-решт погодилася, пообіцяла приєднатися до учасників угоди (країни ЄС, Японія) наприкінці цього року. Не захотіли американці навіть пообіцяти до 2010 року перевести свою енергетику на 15 % на відновлювальні джерела (вітер, сонце, вода). Тут США були підтримані країнами-експортерами нафти, які не бажають втрачати прибутків від продажу «чорного рідкого золота». Не дочекалися обнадійливих слів 2 мільярди землян, позбавлені доступу до джерел енергії, та стільки ж — позбавлених придатної до споживання води. Жодних конкретних планів для них на саміті прийнято не було. Присутні на ньому «зелені» з всесвітньо відомих організацій Greenpeace, WWF та «Друзі Землі» не приховували свого обурення ігноруванням екологічних проблем. Вони навіть влаштували держсекретарю Сполучених Штатів Коліну Пауелу, який заміщав Буша (той, мабуть, приїхати побоявся) обструкцію — тобто підняли ґвалт, і він з трудом закінчив своє пафосне та брехливе звернення. 

Взагалі ж зелені песимісти та цинічні журналісти стосовно саміту були змушені вправлятись в дотепності та красномовності. «Саміт втрачених можливостей», «Ріо мінус 10 (бо неофіційно зустріч називалась «Ріо+10») — такими епітетами назвали вони це дороге, але майже безглузде дійство.

Україна — позаду, але задніх не пасе!
На всіх трьох самітах зі стійкого розвитку була присутня й українська делегація, два останні рази на них відмічався й сам Леонід Кучма. Те, що для України такі обговорення проблем не зайві, — доводити не треба. Адже ми живемо в країні з найгострішими екологічними проблемами (так, за даними Ради з вивчення продуктивних сил Національної академії наук України, тільки 7 % земельної площі країни є екологічно чистою територією, 23 % є малозабрудненими, екологічно забрудненими — 40 %, з найгіршими умовами для проживання — 30 %), при цьому ще й потерпаємо від соціально-економічної кризи. Зрозуміло, від нас грошей на розв’язання світових проблем не чекають. Та з поріжніми руками Л. Кучма, з початку «касетного скандалу» майже невиїзний президент, поїхати не захотів — і повіз на саміт документ під назвою «Програма Схід-Захід», що стосується нашою участі у взаємодії бідних та багатих країн. Детальніше про цей документ дізнатися важко, бо наші ЗМІ його тільки рекламували, але не коментували. Та й взагалі, всупереч очікуванням, творцям інформаційного простору всесвітня зустріч не здалася цікавою (хоч би в негативному плані !) подією, і висвітлювати її, як і купу найболючіших еколого-економічних проблем, наші ТБ та преса не стали — віддавши перевагу, як завжди, розважальщині.
О. Супруненко, економіст-еколог (за матеріалами 
Соціально-Екологічного Союзу)