Пiд бiльшовицьким корбачем-4

До питання про крайову літературу за радянського режиму (1944—1991)

(Початок у номерах вiд
8, 15, 22 червня 2002 року)

До чого тут українськi ярма, коли своїх достатньо?!

Успiх чекав на кiно, коли Сергiй Параджанов поставив «Тiнi забутих предкiв» — карпатський твiр Михайла Коцюбинського, а Iван Дзюба написав аналiтичну проблемну рецензiю в журналi «Искусство кино».

З дрiбнiших жанрiв треба нагадати про сатиру. Вона прислужувала. За вказiвкою партiї стрiляла по горобцях — дармоїдах, п’яницях, ледарях, священиках... Дрiбний калiбр тiєї сатири й гумору. Крупного твору не появилося, щоб як «Мертвi душi» чи «Обломов»...

Такi популярнi в селах драмгуртки, що ставили одноактiвки Антонiя Бобульського, Олександра Духновича, Августина Волошина, iнсценiзацiї оповiдань Олександра Маркуша i просто короткi твори сiльських вчителiв, вертепне дiйство та iншi твори релiгiйного змiсту (переробки з Ветхого Завiту та Євангелiя), раптом було обiтнуто. Ужгород задав тон, коли сюди десантували щорсiвцiв iз котроїсь центральної областi України, лiквiдувавши фактично мiсцевий театр «Просвiти» або Общества Духновича. Вiдтодi i досi процвiтає на ужгородськiй сценi в програшному процентному вiдношеннi «шароварна» драматургiя, навiть росiйська класика, що дещо вiддаленi проблематично вiд карпатських iнтересiв. Це призупинило i рiст своїх кадрiв. Лише на прикладi одного актора — Василя Арендаша, що був справдi народним улюбленцем, продемонструю i таке. Мова театру i радiо, згiдно з поглядом радянської лiнгвiстики, мала б стати еталонною. Хоча в англiйцiв еталонною орфоепiчно була мова мовлення прем’єр-мiнiстра Великобританiї Маргарет Тетчер. Чи мiг український муздрамтеатр бути еталонним, коли репетицiї, як правило, велися росiйською мовою, в побутi «українськi» актори, як правило, спiлкувалися росiйською? Отож, на сценi жив славнозвiсний суржик... Єдиний актор Василь Арендаш, коли грав образ-героя з-межи корiнних, як не старався говорити по-українському, а виходила мила карпатська бесiда. Його вестибулярний апарат не зламався на iншу мову. Теоретично мова Василя Арендаша була українською, практично ж —орфоепiчно! — вiн залишався «печеним» корiнним, лемком чи бойком однаково.

Уявiмо ситуацiю, коли талант Василя Арендаша як самородка з-мiж простого люду дiстав би грунт для природного розвитку своїх артистичних задаткiв. А це стосується цiлого гурту мiсцевих кадрiв, яких намагалися затiнити чужинцi, якi, мовляв, досконало володiють українською мовою, хоч i вона за совiтiв перебувала на правах пасербицi.

Основа театру — актор. Але це ж такою мiрою точна фраза, як i наступна: основа театру — це драматургiчний твiр. Успiх чекав Дмитра Кешелю i Антона Копинця та й iнсценiзацiю «Жменякiв» або етнографiчнi шоу Василя Руснака там, де сцена говорила мовою корiнного населення. Тут була щирiсть, а вiдтак був контакт.

Чому не бiблiографую вистави, зiгранi ролi? Бо про це грунтовно писано Юрiєм Чорi, Гнатом Iгнатовичем, хоч його «iсторiя» нашого театру ще в рукописi, потому Василем Руснаком, Йосипом Баглаєм. До речi, пiдсумки тут зримiшi, нiж у лiтературознавствi. Опрiч вислiдiв iсторiї журналiстики в Павла Лiсового, Пола Роберта Магочiя, значно пiзнiше в Юрiя Бiдзiлi, Iвана Попа, наше лiтературознавство спало. Дещо компiлював професор Василь Микитась з дорадянських видань, перелицьовуючи тлумачення в потрiбному для комунiстiв iдеологiчному руслi (та й то, як правило, давнiшу лiтературу, хоч кинув погляд i на творчiсть Федора Потушняка). Невелика група пряшiвських ентузiастiв не дала можливостi розростися пробiловi у вивченнi лiтературного руху, скажiмо, ХIХ ст. Але вiдсутнiсть народних русинських шкiл, гiмназiй, семiнарiй, а також — головне — вузу, орiєнтованого на мiсцеве, корiнне, i призвела до зяючих прогалин у науцi.

Крайове лiтературознавство порiвняно до крайового театрознавства задкувало. Коли буду писати про набутки соборного десятирiччя на теренах Ужгорода, не забуду, що останнiми роками кафедра української лiтератури УжНУ схаменулася i прихилилася до рiдного джерела: об’єктом дослiдження стала навiть небуденна поезiя Федора Потушняка. Але не сумнiваюся, що до цього кафедральних спецiв пiдштовхнуло лiтературознавче любительство, приємно спонукуване ново-галичанами. Бо доки можна ставити проблему на Закарпаттi: чи ревуть воли, як ясла повнi? Звичайно, не ревуть, коли ситi. Але до чого тут українськi ярма, коли своїх достатньо?! Завершити фрагмент про драматургiю можна лише одним застереженням, що наш театр знаходиться на одвiрках культурно-мистецького життя. В цьому винен i вiн, i — бiльше — бiльшовицька iдеологiя, що сковувала його творчi пошуки. Де, скажiмо, наша карпатська модерна драма? Авангардна? Де наш Iонеско? Рiвно там, — тобто нiде, — де є i наш карпатський Джойс у прозi. Комунiстична iдеологiя нiвелювала пошуки, особистостi. Або служиш — або ти нiхто. А служiння вимагало схеми — романтизацiї неромантичного. Воно нагадує менi пов’язування на шию червоних пiонерських цуринок-рубаток нашим невинним дiткам, вiд яких бiльшовики вкрали не лише дитинство чи юнiсть їхнiх батькiв (пiвсторiччя — це немало для крадiжки), а й чисту воду наших рiчок i озер, чисте повiтря наших гiр i долин, так само й карпатський лiс, як тепер крадеться карпатське золото з Мужiєва.

Тому i бачаться менi старшi письменники-iнтелiгенти глибшими патрiотами, нiж пiзнiшi «iнженери людських душ». Напевно, дався знати в основi їхнiй гарт в Масариковiй демократичнiй республiцi. Тi кадри вчилися у Празi, Будапештi, читали тогочасну свiтову чи європейську класику. Щось мало середульше (а молодше?) поколiння карпатських письменникiв?! Воно вже було залежним вiд iдеологiї. Проте здобутки наявнi i тут, я про це в соборному «десятирiччi» вiдзначу (Петро Скунць, Дмитро Кремiнь, Петро Мiдянка, Василь Кухта, Дмитро Кешеля, Василь Густi).
На жаль, традицiї Олександра Маркуша i Марiйки Пiдгiрянки були пiдсiченi. Лiтератури для дiтей як такої не було. Домiнанта творiв приїжджих (у даному випадку Володимира Ладижця) якийсь час панувала на радянському «ринку» дитячої лектури. Спекуляцiя на мiсцевiй атрибутицi — характерна риса цього «класика». «Бiдний гуцулик!» — так називався мiй фейлетон на дитячу книжку названого лiтератора, оцiночний «пафос» якого можна перекласти на всю творчiсть Володимира Ладижця, який безуспiшно працював також у поезiї i в прозi.

У 70-х роках появилися на обрiї новi iмена, серед них —найпомiтнiший Степан Жупанин, поет, пiсняр, науковець. Наявнi невиразнi спроби дитячого оповiдання у творчостi Михайла Томчанiя, Юрiя Керекеша.

Нi дитячих журналiв, нi читанок-зорничок у повоєнний час у краї не було. I як було розвивати традицiї Олександра Маркуша чи Марiйки Пiдгiрянки?! Школа з колись народної перетворилася в офiцiйну. Тривала довга, майже пiвсторiчна нiч...

Як для бiлiнгвiстичної територiї, наше перекладацтво могло мати глибшi успiхи. Поки що вони зосередженi на постатi Юрiя Шкробинця — в основному переклади з угорської на українську. Значно бiльше в цьому цеху рядовеньких ремiсникiв, якi перекладають «з усiх i на вся мови», будь-який жанр — вiд дрiбної прози до кулiнарних рецептiв. Це дуже невигiдне порiвняння з роботою перекладачiв 30—40-х рокiв, коли в перекладах превалювала висока зарубiжна класика — вiд Мольєра до Шекспiра...

Ми — коренево здоровi у своїх знакових iменах

Величезної втрати зазнала крайова повоєнна фольклористика. Тексти казок, пiсень, балад, коломийок друкувалися, як правило, в перелицюваннi українською мовою, аби було «зрозумiло» для широкого читача. Справдi є читачi i вузькi (в плечах чи кругозором?). Радiлося набуткам з ХIХ ст. — записам Володимира Гнатюка, який ще тодi без сучасних технiчних засобiв автентично передав почуте вiд наших казкарiв. Радiлося, коли авторитет академiка Олексiя Дея пiдпирав видання наших казок, записаних по-науковому з давнiшого i нового перiоду. З iншого боку бiльшовицька iнтернацiональна полiтика розкрутила наше казкове багатство росiйською мовою.

Щастя, що у фольклористицi Карпат не було «червоного бика», iншими словами фольклористичного ката, як це мало мiсце в лiтературознавствi та поточному рецензуваннi поетичних i прозових книжок наших повоєнних майстрiв слова. Хоча були перекоси з атеїстичним фольклором, репертуаром самодiяльних колективiв, яким би працювати з автентичним фольклором, а їм нав’язували псевдоцiнностi лiтературного прислужницького характеру.

Щодо царини публiцистики. Тут скорiше було б чим ганьбитися, нiж хвалитися. Це друга «ахiллесова п’ята» лiтературного процесу пiсля критики. Публiцистика обслуговувала радянський режим. Яскравим її представником був журналiст Михайло Бабидорич, який писав на тему моралi, ну, i вичитував мораль з нагоди i без такої читацькому люду «Закарпатської правди» — єдиномонопольної бiльшовицької газети на весь край. Моралiзування зводилося до очищення вiд залишкiв буржуазної моралi. Виступи названого публiциста зводилися до дрiб’язкових повчань, що добре, а що погано. Вiнцем його примiтиву i, скажу рiзко, полiтичного запроданства була серiя статей «Маски i обличчя» — проти демократичної Першої Республiки Чехословаччини та її генiального Президента «татiчка Масарика». Друкувалася ця серiя у серпнi 68-го, пiд час окупацiї московськими танками Чехословаччини i придушення Дубчекової шовкової революцiї. Серiя статей потому вийшла поспiхом окремою брошурою, за яку Михайла Бабидорича було удостоєно премiї iменi Ярослава Галана. Це була ганьба нашої публiцистики. I коли деякi з-мiж молодих журналiстiв романтизують це iм’я, порадив би осмислити конкретнi факти з життя i дiяльностi «метра» крайової журналiстики.

На рубежi 80-х i 90-х ХХ столiття на сторiнках цiєї ж газети прозвучала дискусiя довкола русинського питання, зачата статтею Володимира Фединишинця «Я — русин, мiй син — русин» (серпень 1990 р.). У дискусiї взяли участь професори Павло Чучка, Олекса Мишанич, Василь Мельник, доцент Юрiй Балега та читачi газети. Це була вже пiдготовка нового перiоду в життi лiтературного процесу Закарпаття, коли появляться i нова незалежна перiодика, i новi незаангажованi лiтературнi твори корiнних письменникiв. I навiть новий жанр — есеїстика, широко культивована на Заходi.

Новий час продиктує поворот до класики — до видань творiв Августина Волошина, Юрiя Станинця, Марка Бараболi, Iвана Iрлявського, Олександра Сливки. Зрештою, не по-справжньому виданими є широко видаванi по вiйнi й Олександр Маркуш, i Лука Дем’ян... Та ще дуже i дуже скромно виданими є Федiр Потушняк, зокрема його поезiя, перекладацький доробок, роман «Боротьба з Дияволом», що в рукописi. З’явився грунт до цiкавих видань у царинi фольклористики, мистецтвознавства, довiдкової лiтератури з фаху. Авторитети першої половини минулого сторiччя мовчки залишалися тими проводирями крайового красного письменства в нову якiсть.

Звичайно, страшно фальшувала iсторична наука в повоєннi десятирiччя. Перекiс у бiк дослiдження iсторiї комунiстичного руху на Закарпаттi був слабким, хоч i не немiчним, та малоавторитетним. Тенденцiйно освiтлювався кожен штрих з дорадянського перiоду. Раптом усе це вiдпало само по собi. Iсторики швидко переорiєнтувалися на освiтлення бiлих плям, недослiджених пластiв. I хай зараз спостерiгається перекiс у бiк учора не дослiдженого, це лiпше, нiж фiлософiя бездiлля.

Проект професора Iвана Гранчака — тритомнi нариси iсторiї Закарпаття — врятував авторитет крайової iсторичної науки. Естафету завершення третього тому пiдхопив професор Михайло Болдижар. За соборного десятирiччя активно запрацювали з десяток iсторикiв середньої та молодшої генерацiї. Думаю, вiнцем новiтнiх зусиль стануть — теоретично i практично — двi Енциклопедiї Пiдкарпатської Русi — росiйськомовна професора Iвана Попа та англомовна професора Пола Роберта Магочiя. Бо голими вiд великої науки пiсля «Iсторiї русинiв» Михайла Лучкая були цiлi нашi карпатськi сторiччя. Якби не тритомник Iвана Дулiшковича про iсторичнi риси карпато-русинiв та пiзнiшi ватиканськi iсторичнi студiї Церкви на Закарпаттi (а це є iсторiя культури i власне духовна iсторiя землi та народу) Атанасiя Пекаря, подеякi колективнi зусилля пряшiвчан, скажiмо, науковi збiрники Свидницького музею русинської культури, як i їхнiй проукраїнський енциклопедичний покажчик краєзнавчого плану «Пряшiвщина», — було би сумнувато.

Карпатська наука, враховуючи й американо-канадiйськi кадри, пiдiйшла до щасливої осенi збору врожаю. Джерельною базою, опрiч студiй академіка Пола Роберта Магочiя, раптово постав, мов новiтнiй фундамент, професор Iштван Удворi з Мадярщини. Ну, i нашi ужгородськi кити iсторичної науки: академiк Микола Вегеш, професор Дмитро Данилюк, професор Омелян Довганич та iншi. Довгi повоєннi десятирiччя джерельну роль на себе перебирали краєзнавцi Петро Сова, Юрiй Качiй та iн.

На жаль, комунорадянцi боялися i краєзнавства. Тут їм привижався локальний патрiотизм, коли вони боролися за псевдовсепланетарний, ленiнський. Локальнi вороги видiлися тупим iдеологам гiршими, нiж нацiоналiзм бiльшого народу, скажiмо, українського. I тим часом заохочувався нацiоналiзм аварського народу, бо кiлькiсть у тридцять тисяч громадян легко закидати росiйськими кепками...

За тяжких десятирiч радянського антилокалiзму у пресi активно виступали Юрiй Качiй, Петро Сова, автор цих рядкiв (моє зiбрання публiцистики цього перiоду в стадiї упорядкування). Нашi виступи торкалися єдиної проблеми — охорони пам’яток iсторiї та культури. Згодом пiдключився до вислiдiв пiд певним кутом зору i професор Якiв Штернберг, iсторик. Таким чином любительське краєзнавство поступово набуло професiйних рис. Можливо, його своєрiдним пiдсумком i будуть два випуски українською i росiйською мовами гросбуху в серiї iсторiї мiст i сiл України — тому «Закарпатська область», а потому й чотиритомного видання «Украинские Карпаты» росiйською мовою у Києвi (окремi томи: «Природа», «История», «Экономика», «Культура»). Я назвав би цi видання науковим любительством чи любительською наукою. Залучений тут великий авторський колектив, але iдеологiчна зашоренiсть видання 80-х рокiв наяву.

Отже, за радянщини дозувалася любов i до наших замкiв. Боронь Боже було любити старi солом’янi хатки — хоч вони й пам’ятки народного зодчества. Не цiнувалася любов до череп’яних дахiв, стандартних квадратних будиночкiв з цегли i вальок, якi собi нашi карпатськi люди тяжко вибудовували, бо це пахло одноосiбництвом, коли всiм треба було жити в кошарi, в безликих мiських коробках iз залiзобетону...

Залiзобетонною була i комунорадянська наука, тим паче iсторична i навiть краєзнавча. В кошару всiх заганяли бiльшовицьким корбачем. З’явилася й розхожа фраза про загальноукраїнський контекст крайової лiтератури, про українську модель крайової лiтератури. Думаю, це перебiльшено. Професор Олекса Мишанич видає тут бажане за дiйсне. Виходу чи вибору в крайових письменникiв не було наприкiнцi 40-х рокiв, як тiльки писати українською мовою. Iнакше — творче небуття. Щоб не сталося найгiршого, мирнi й тихi лiтератори громадою перейшли з материнської мови на українську. I вижили в тяжких тоталiтарних катаклiзмах.

I як би окремi дослiдники не пiдтягували крайову лiтературу до абстрактного загальноукраїнського рiвня, вона завжди залишалася крайовою у кращому розумiннi слова, нiколи не губила головних рис карпатської самобутностi. Знекровлена цензурою, грубим редагуванням, крайова лiтература упродовж повоєнного пiвсторiччя залишалася коренево здоровою в кращих своїх iменах. Повторю для тугодумiв: у знакових своїх iменах.

Але... нуль як результат у перспективi

Кiлька висновкових спостережень. У поезiї i прозi, де ще залишилися «буржуазнi» кадри, виявилися i здобутки. Це книги Юлiя Боршоша-Кум’ятського, Андрiя Патруса-Карпатського, фактично ж, i дорадянський незнищений Федiр Потушняк, i драматург Олександр Сливка, як виявиться пiзнiше — через сорок рокiв... Коли ж знати, що Iван Рознiйчук (Марко Бараболя) був знищений енкавеесiвцями, то як мiг розгортатися гумор. Його не було. Я не кажу про дозованiсть, що i кого та як критикувати... Глибинного гумору, сатири — не було. Традицiйнi гуморесочки у стилi переспiвiв з народного гумору, як ще працював Степан Руданський у ХIХ ст. — таке гумористичне чтиво зацвiло та й зiв’яло. У якийсь час спалахнула на Закарпаттi «польська фрашка» (дво-три-чотирирядкова мiнiатюра). Отже, гумор без гумору.

Ясна рiч, я висловив свою думку в час свободи слова, без оглядки на усталенi оцiнки. Хто не згоден з моїми думками i оцiнками, най береться за полемiчне перо. Ця серiя статей являє собою уривки з монографiчного дослiдження, що йде у свiт окремiшньо — як тези докторської дисертацiї. Якою є лiтература першого «українського» десятирiччя (по 91-му роцi) — тема окремої статтi. Зазначу лише, що позначений цей час появою багатьох добротних книг як професiйних письменникiв (Василь Густi, Василь Кухта, Петро Скунць), так i чималої кiлькостi любителiв красного письменства. Намiтилося вiдродження карпаторутенської лiтератури у її власне термiнологiчному значеннi (творчiсть — материнською мовою). Також окрема розмова, я вiв її в рядi теоретичних розробок. За часу самостiйностi України, попри все, крайова лiтература сягнула вищих вершин, нiж за пiвсторiччя радянського режиму, коли творилося пiд бiльшовицьким корбачем.

Я коротко i зовсiм не по-бухгалтерському кинув зiр на гiрку долю повоєнної крайової лiтератури. Бо ж книги, як би не було, сяк-так бiблiографованi у випусках обласної унiверсальної бiблiотеки, потому виданнях Iвана Хланти. А ось осмислення... Може, й не було що осмислювати? Чи не було кому? Бiльшовицький корбач вйокав над головами творчих людей. Однi дiставали, iншi дивом ухилялися вiд ударiв. А всi i кожен зокрема вгиналися перед режимом. Однi продавалися, iнших купували... Отож, облiкувати запроданськi книжки дiло не таке вже й перспективне. Хiба що — чорнова робота для майбутнього дослiдника, який захоче (якщо захоче!) читати цю малозначущу художню писанину.
Знищенi лiтературознавчi кадри (той же Володимир Бiрчак) i призвели до зачатку з радянського нуля. То ж i нуль як результат у перспективi. Айно, хлопцi, айно!!!

Володимир Фединишинець, член Нацiональної спiлки письменникiв України


Чорнобиль-Кучма-«Динамо».

Що в Європі знають про Україну?

Представники офіційного Києва останнім часом не стомлюються заявляти про наміри України приєднатися до Євросоюзу. Але що думають з цього приводу жителі країн Євросоюзу? Який імідж має Україна на Заході? Відповіді на ці запитання спробували знайти експерти австрійської консалтингової компанії «Troon Fields», провівши соціологічне дослідження про імідж України в світі.

Територія дослідження охопила усі країни Європейського Союзу, а також Норвегію, Швейцарію, США та Канаду. Проанкетували загалом 1 500 журналістів, бізнесменів та представників інших впливових професій. Окрім того, здійснено контент-аналіз цілої низки популярних видань, починаючи німецьким журналом «Шпігель» і закінчуючи американським «Тайм».
Дослідження проведене компанією «
Troon Fields» на замовлення громадської організації «Україна відома». Директор компанії Вольфганг Швелле розповідає, з чим найчастіше асоціюється Україна:
«На 1-му місці — «Чорнобиль», на 2-му — ім’я Президента Кучми, на 3-му — футбольний клуб «Динамо» (Київ)».
Що найбільше вразило австрійських дослідників. Україну недостатньо знають навіть ті, хто в ній працює або нею займається. Директор «Troon Fields» Вольфганг Швелле каже, що понад 67 % опитаних охарактеризували Україну як «невідому країну»:
«Перша відповідь — «незнайома країна». Друга — «суспільство, насичене мафією». І третя — «культурна нація». Лише на четвертому місці серед відповідей — «ринок майбутнього».

По-своєму симптоматичне ставлення людей на Заході до європейських прагнень України. І особливо в таких країнах, як Німеччина, Австрія та Швейцарія. Хоча більшість опитаних однозначно визнає, що географічно Україна належить до Європи, лише 20 % вважають реальним її вступ до ЄС.

Автор дослідження Вольфганг Швелле зазначає: «Україну вважають частиною Європи. Але щодо її членства у Європейському Союзі, тут уже опитані висловлюють великі сумніви. Характерно, що найбільше скептиків вступу України до ЄС — у німецькомовних країнах. Тут квота критично налаштованих сягає 47 відсотків».

А як позначились на іміджі України «касетний скандал», убивство журналіста Гонгадзе, трагедія ТУ-154 та інші події наднаціонального масштабу? Ось що каже соціолог Вольфганг Швелле:
«Імідж за кордоном тісно пов’язаний з подіями всередині країни. І якщо зазвичай за кордоном повідомляється про такі події негативного забарвлення, то вони обов’язково позначаються на загальному іміджі. Однак слід зауважити, що про трагедію пасажирського літака дізналися переважно журналісти, а не середньостатистичні мешканці Європи».

Імідж країни формується не в останню чергу завдяки шкільним підручникам, газетам, кіно, телебаченню. Хоча соціолог Вольфганг Швелле твердить, що не слід применшувати і можливостей звичайного «піару». За його спостереженнями, поки що українці не займалися саморекламою. Хіба що такі товарні знаки, як «Кримське шампанське» та «Столична горілка» постійно присутні на європейському ринку.
«Україну вважають невідомою країною, яка має щось спільне із Росією. І на цьому знання обмежуються. Причому ми ж запитували не в пересічних європейців, а в людей більш-менш освічених, бізнесової та політичної еліти. Якби ми опитали середньостатичне населення, то вони взагалі нічого б не сказали».

Чимало налаштованих критично кажуть, що особисто симпатизують українцям. І навіть розглядають Україну як ринок майбутнього. Однак на шляху до цього стоять бюрократичні перешкоди, твердять учасники опитування. Аби позбутися іміджу кримінальної та корумпованої держави, Вольфганг Швелле радить українським можновладцям вести більш відкриту інформаційну політику:
«Поліпшити імідж України можна, просто треба поширювати більше інформації про неї. Ця країна має неабиякий потенціал, високорозвинену культуру, корисні копалини, кваліфікованих фахівців. За кордоном про це потрібно розповідати. Інакше Україну і надалі будуть пов’язувати лише з убивствами, корупцією і подібним негативом».

У нас немає економічної свободи
Україна посідає одне з останніх місць у світі за ступенем економічної свободи. Про це йдеться в опублікованій у США доповіді «Економічна свобода у світі», підготовленій американським консервативним дослідницьким інститутом КАТО і канадським Інститутом Фрейзера, повідомляє українська служба радіо Бі-Бі-Сі. Згідно з даними міжнародного економічного дослідження, Україна перебуває на 119-му місці, або на п’ятому — з кінця списку, випереджаючи лише такі країни, як Алжир, Гвінея-Бісау, Бірма і Демократична Республіка Конго. На першому місці — Гонконг, а за ним ідуть Сінгапур і Сполучені Штати. Серед 123 країн дослідження Росія перебуває на 117 місці.

Європейці скептичні до намірів України йти в Європу
Представник Європейської комісії Девід Тірр скептично ставиться до намірів України впродовж 10 років досягти західних стандартів демократії, які б дозволили розпочати процедуру вступу до ЄС. Таку думку він висловив у ході конференції в Брюсселі, на якій йшлося про відносини між ЄС та східноєвропейськими країнами, що незабаром стануть безпосередніми сусідами Євросоюзу. Тірр вважає, що одна з найважливіших проблем майбутніх сусідів Євросоюзу полягає у тому, що ці країни будують суспільство не так, як це заведено в Західній Європі. Він сказав, що політика в Україні залишається «мистецтвом маніпулювання». Зокрема, за його словами, українська судова система ще не стала незалежною, а найнебезпечнішу професію мають журналісти, які проводять розслідування. Тірр нагадав також про корупцію серед українських чиновників. Представник Єврокомісії вважає, що прагнення Києва інтегруватися у Євросоюз не продиктовано настроями в суспільстві, а є відповіддю на політичний та економічний тиск з боку Росії.

У нас ще «відмивають» гроші
Міжнародна робоча група з боротьби з відмиванням грошей (FATF) прийняла рішення не виключати Україну з свого «чорного» списку. На останньому засіданні з «чорного» списку були виключені чотири держави: Угорщина, Ізраїль, Ліван, а також Сент-Кітс і Невіс. В списку FATF залишаються острови Кука, Домініка, Єгипет, Гватемала, Гренада, Індонезія, Маршаллові острови, М’янма, Ніуе, Науру, Філіппіни, Росія, Сент-Вінсент і Гренадіни, Нігерія та Україна. Весела компанія...

Нові правила сімейного життя затверджені й оскарженню не підлягають
Якби радянському уряду і партії більшовиків вдалося побудувати на 1/6 частині суші комунізм і ми б у ньому зараз жили, то однією проблемою в нашому суспільстві було б менше. Мається на увазі не гастрономічна пробле-ма з дешевою ковбасою, а проблема сім’ї та шлюбу.

Як відомо, істинно комуністичне суспільство не припускало у своїй структурі такий його дрібний осередок, як родина. Ймовірно, автори «Маніфесту комуністичної партії» товариші Маркс і Енгельс заглядали в Талмуд, у якому серед іншого сказано й про те, що Богу щасливий шлюб створити важче, ніж змусити розступитися Червоне море. Аби зайвий раз не завантажувати Бога усілякими сімейними проблемами, прожектери комуністичного суспільства вирішили ліквідувати родину як таку загалом й у новій суспільній формації ввести офіційну відкриту спільність дружин.

Оскільки комунізм так і залишився нездійсненною мрією, сім’я у нашому суспільстві, як і раніше, зберігається. А взаємини, які існують усередині сім’ї, покликаний регулювати Сімейний кодекс. Новий Сімейний кодекс був прийнятий тепер уже старою Верховною Радою.

Чи повинен знати й уміти виконувати подружні обов’язки кожен, хто вступив у ряди чоловіків та дружин, про це у Кодексі не сказано. Нічого не сказано і про те, чи буде держадміністрація регулювати виконання подружніх обов’язків яким-небудь способом. Натомість сказано багато чого іншого, теж досить цікавого. До прикладу, тим, хто живе в цивільному шлюбі, напевно, цікаво буде довідатися про те, що їхня «козача вольниця», як зараз нерідко називають подібні союзи, набула юридичного статусу.

Зустрілися двоє самотніх, «розвели» на узбіччі дітей...

Як не намагалися церква і держава спільними зусиллями та й окремо викоренити цивільний шлюб, а він як був, так і залишається якщо не альтернативним, то паралельним варіантом шлюбу офіційного. Цивільний шлюб часто називався словом «співжиття», що носить трохи принизливий відтінок. Він вважався окремим утіленням суспільного «непорядку», оскільки ні майнові, ні правові відносини таких сімейних пар не регулювалися, а діти, що з’явилися в такому шлюбі, вважалися незаконнонародженими. Загалом майже, як у пісні: «Просто встретились два одиночества, розвели у дороги детей...»

Однак ставлення держави до такого виду шлюбу не завжди було однаковим. Цікаво, що у 1926 році на хвилі революційних змін у Радянському Союзі цивільний шлюб був узаконений. Обоє — і чоловік, і дружина — мали право на загальне майно, житло, його успадкування і навіть отримання пенсій, хоча повністю цивільний і офіційний шлюби так і не були зрівняні.

У 1944 році з метою термінового підняття народжуваності у післявоєнній країні держава вирішила не зв’язувати чоловіків якими б то не було обов’язками з жінками, які могли народжувати від них дітей. Спеціальним указом юридично визнавався лише шлюб, зареєстрований у ЗАГСі. Тому ні про загальне майно, ні про дітей, ні про аліменти голови в чоловіків у той час не боліли. Тим більше, що закон, зокрема, забороняв установлення батьківства через суд. Головне, аби люди «плодилися і розмножувалися». Тому «ентузіасти нових сімейних відносин» могли ходити хоч «наліво», хоч «направо», хоч алюром «шахового жеребця». А в потрібний момент будь-який чоловік міг зібрати валізу і махнути рукою, або ж навпаки — зібрати речі дружини (причому тільки ті, з якими вона до нього прийшла) і виставити її за двері. Навіть незважаючи на спільне господарство, спільно нажите добро і дітей. Так само, як чоловік, могла робити й жінка. Проте останнє все-таки спостерігалося досить рідко. Можна сказати, що юридична безвідповідальність стала ложкою дьогтю в бочці вільної, ніякими штампами не прибитої любові.

Сьогоднішня ситуація в країні трохи нагадує післявоєнну: економічна розруха, яку влада все-таки називає стабільністю, низький рівень життя, високий рівень безробіття. Економічна залежність позбавила багатьох — як чоловіків, так і жінок — можливості вибору. Аби вижити, вони погоджуються на будь-які умови сімейного співіснування.

Досвід післявоєнних років свідчить, що ігнорування суспільством цивільного шлюбу лише збільшує кількість суспільних проблем — житлово-майнову плутанину, чисельність безпритульних дітей, матерів-одиначок. Тому розробники нового Сімейного кодексу вирішили юридично регламентувати відносини між цивільними парами. Згідно з їхніми припущеннями, суспільство від цього тільки виграє. І з точки зору прав людини, і з точки зору соціальних гарантій.

Чоловіком можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний

У такий спосіб новий Сімейний кодекс говорить, що сім’єю вважаються особи, які спільно проживають, пов’язані загальним побутом, мають взаємні права й обов’язки незалежно від того, чи зареєстровані їхні відносини в ЗАГСі. «Цивільні» пари мають право регулювати свої майнові відносини спеціальним письмовим договором. Якщо ж вони не хочуть «принижувати свої почуття» нотаріальною «тяганиною», то, за законом, майно, придбане чоловіком і дружиною за час спільного проживання, буде вважатися їхньою загальною власністю. І у випадку «цивільного розлучення» його можна буде розділити через суд так само, як це робиться при розлученні «офіційних» пар. Навіть у тому випадку, якщо дружина, котра жила в цивільному шлюбі, цілком перебувала на утриманні чоловіка. Пояснюється це тим, що, створюючи для чоловіка домашній затишок, влаштовуючи його побут, жінка тим самим сприяла його працездатності і забезпечувала надійний тил.

Особливим досягненням нового Сімейного кодексу вважається право цивільних чоловіків на аліменти. Приміром, якщо хтось із сімейної пари — чоловік чи дружина, проживаючи протягом тривалого часу у цивільному шлюбі, утратив працездатність, то друга «половина» зобов’язана надавати матеріальну підтримку, тобто утримувати інваліда. Але насамперед йдеться, зрозуміло ж, про аліменти для жінок, котрі народили дитину поза шлюбом від чоловіка, якого визнають батьком дитини. Раніше таке право могла одержати лише законна дружина.

Новий кодекс регламентує і нові відносини між дітьми і батьками-співучасниками цивільного шлюбу. Якщо, приміром, у когось з таких чоловіків була дитина, яку виховували до повноліття у цивільній родині, то вона, ставши дорослою, буде зобов’язана утримувати вітчима чи мачуху, коли ті втратять працездатність і стануть немічними. Якщо, звичайно, син (чи дочка) не доведе в судовому порядку, що цивільні батьки не брали на себе жодних батьківських зобов’язань, а навпаки — позбавляли його дитинства. У новому законі про шлюб і родину ставиться акцент й на таке: як кожна жінка має право на материнство, так і кожен чоловік має право на батьківство. Тому логічно сприймається і право цивільної родини на усиновлення дитини. Дійсно, які можуть бути перешкоди, якщо різниця між цивільним і офіційним шлюбом фактично анульована? Варто лише зазначити, що паперової «тяганини» при виконанні цієї процедури буде, напевно, більше, ніж у родини офіційної, оскільки аналізувати матеріально-педагогічні можливості цивільної родини буде суд. Він же буде зважувати та всі інші «за» і «проти».

Цікаво, що новий кодекс забороняє чоловікові, який перебуває в цивільному шлюбі з жінкою, усиновляти її дитину. Хіба що після того, як суд перевірить якість такого шлюбу. Правда, ні про які критерії «якості» у кодексі не йдеться.

До речі, щодо проблеми визнання батьківства позашлюбних дітей, то тут введені нові норми. Досить однієї романтичної ночі, аби чоловік був визнаний батьком. Новий Сімейний кодекс дає жінці можливість використовувати широкий арсенал доказів батьківства, включаючи і генетичну експертизу.

По-різному можна оцінювати нововведення прийдешньої «сімейної конституції». Хтось знайде в ній свої плюси, хтось мінуси. Однак жоден закон не в силах змінити природу людини. Сімейний човен, яким би він не був — цивільним чи офіційним, може розбитися на підводних рифах побуту. Відповідальність того чи іншого суб’єкта подружньої діяльності також не залежить від форми шлюбу. До того ж цивільний шлюб іноді регламентується почуттями більшою мірою, ніж офіційний законом.

З одного боку, юридичний статус цивільного шлюбу знімає з нього вуаль порочності, з іншого боку — люди отримують свободу вибору: залежно від своїх смаків вони можуть хоч реєструватися, хоч вінчатися, хоч жити «по-цивільному».

Для когось, можливо, той же цивільний шлюб стане певною іспитовою формою співіснування — першою сходинкою перед вступом у шлюб офіційний, або останньою — перед розривом відносин. Причому розлучення, у випадку виникнення правового конфлікту, можна буде юридично врегулювати.

Щодо мети шлюбу загалом, то Сімейний кодекс говорить, «що державна реєстрація шлюбу встановлюється для забезпечення стабільності відносин між жінкою і чоловіком, охорони прав і інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави і суспільства». З приводу «стабільності відносин» можна зазначити, що жодним законом забезпечити її неможливо. Це красномовно доводить статистика розлучень по країні. Ну, а охорону прав та інтересів сімейної пари кодекс тепер гарантує будь-якій родині.

Подружній борг: що винен — віддати повинен

Про права та інтереси набагато частіше згадують не в період подружнього життя-буття, а в момент його розірвання, тобто при розлученні. Аби уникнути непорозумінь, юристи радять складати шлюбний контракт (у новому Сімейному законі — шлюбний договір). Договором регулюються майнові взаємини сімейної пари. У ньому може бути визначено, яке майно подружжя будуть використовувати для загальних нестатків і який правовий статус майна, подарованого подружжю у зв’язку з одруженням. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і при розірванні шлюбу. У шлюбний договір може бути включена і домовленість про порядок користування житлом у тому випадку, якщо після укладення шлюбу один з подружжя вселяється в житло, що належить іншому, а також про те, що при розриві шлюбу той, хто вселяється, звільняє житло зі сплатою грошової компенсації чи без неї тощо.

Варто зазначити, що спрощено процедуру розірвання шлюбу щодо осіб, які мають неповнолітніх дітей. Якщо батьки разом із заявою про розлучення нададуть суду договір, у якому вкажуть, з ким далі буде жити дитина, який розмір аліментів буде одержувати, то суд уже через місяць прийме рішення про анулювання шлюбу.

Щодо аліментів, то в «сімейній конституції» чимало нововведень і з цього приводу. Яка-небудь зрівнялівка, тобто визначений відсоток від зарплати, не передбачена. Розмір аліментів у кожній конкретній ситуації буде визначати суд з урахуванням різних обставин, як-от: вік дитини, її здоров’я і матеріальне становище, а також матеріальне становище і стан здоров’я платника аліментів. Розмір аліментів буде визначатися, виходячи з загальної матеріальної забезпеченості платника. Окрім цього, закон передбачає своєрідну угоду про припинення права на аліменти в обмін на право власності (на будинок, автомобіль чи інше коштовне майно) за договором сторін.

Збираєшся до шлюбу? Покажи медичну довідку

Якщо ви, шановний читачу, благополучно й досить довго пожили в цивільному (чи офіційному) шлюбі і не менш благополучно розлучилися, перед вами виникає наступне завдання — створити нову родину. Так уже вийшло, що, почавши матеріал із найголовнішої новини, ми забули розповісти про самий початок спільного життя. Між тим, нововведення є і в реєстрації шлюбу. Приміром, при поданні заяви в ЗАГС потрібна ще й 100-відсоткова впевненість кожної зі сторін у тім, що вже час вступати до шлюбу і саме з цією людиною.

Якщо наречений (чи наречена) раптом відмовиться від шлюбу, то дружина, яка не відбулася, (чи чоловік) одержить право на компенсацію збитків.

Обов’язковою умовою перед вступом у шлюб стане медичне обстеження. Необхідність введення цього положення виникла через те, що Україна займає перше місце в Європі за темпами поширення ВІЛ-інфекції. Окрім того, згідно з новим кодексом, особи, які вступають у шлюб, можуть не тільки вимагати одне від одного медичну довідку, а й зобов’язані попередити про усі свої захворювання, у тому числі й спадкові. Якщо в процесі сімейного життя «випливе» факт приховання серйозного захворювання, то шлюб буде визнаний недійсним.

Оце і є коротко деякі положення нового кодексу про шлюб, покликані якісно поліпшити життя родини як осередку суспільства, а отож, і суспільства загалом. Залишається додати, що внаслідок набуття ним чинності додасться роботи в суддів, бо на землі вершаться лише розлучення, шлюби ж — як і раніше, на небесах.

Оскільки новий Сімейний кодекс набуває чинності з 1 січня 2003 року, то всім потенційним подружнім парам і тим, що вже перебувають у шлюбі, необхідно як слід до цієї події підготуватися. Як відомо, незнання закону не звільняє від відповідальності.


Злочин проти себе

Чому людина добровiльно позбавляє себе життя?

Нинi самогубства вийшли на четверте мiсце у перелiку причин смертi. Одним з лiдерiв у Європi за кiлькiстю самогубств стала Україна — майже 30 на 100 тис. населення.

...05.02.2000 р. з медикаментозним отруєнням до Виноградiвської ЦРЛ доставлена Л. М., 1986 р. н., учениця Дротинської НСШ, яка намагалася покiнчити життя самогубством...

...26.01.2000 р. в м. Хуст у будинку за мiсцем проживання виявлено труп П. Ю., 1985 р. н., який покiнчив життя самогубством через повiшання...

...03.05.2000 р. в Хустську ЦРЛ з медикаментозним отруєнням доставлена Б. М., 1986 р. н., яка намагалася покiнчити життя самогубством...

...1.01.2001 р. у смт Ясiня покiнчив життя самогубством через повiшання П. В., 1983 р. н., непрацюючий.

Моторошна i сумна статистика. Коли йде з життя похилого вiку людина — сумують родичi, друзi. Коли йде з життя молода, повна сил, енергiї людина — горе не лише рiдним i друзям. Це бiда держави, що позбулася робочих рук. Коли за власним бажанням йде з життя дитина — це злочин. Але чий? Кого покарати за нього?

Чому людина добровiльно позбавляє себе життя? Чому рiже собi вени, ковтає пiгулки, накидає зашморг на шию, стрiляє у скроню чи стрибає з даху хмарочоса? Людина, яка намагалася це зробити, так описує свiй стан: «Для чого людинi жити? Щоб страждати? Чому нiхто мене не розумiє? Можливо, взагалi не варто жити?»

Загалом, як стверджують психологи, кожен з нас схильний i може дiйти до самогубства, але не кожен може його вчинити, не кожен стане себе вбивати.

Щорiчно у Європi кiлькiсть самогубцiв сягає близько 60 тисяч осiб. Країною-лiдером у цiй царинi є Угорщина, далi йдуть Фiнляндiя i Карелiя. На жаль, не пасе заднiх у сумнiй статистицi й Україна.

Ще за радянських часiв як такої статистики суїцидiв не було. У соцiалiстичнiй країнi самогубцiв бути не могло, i суїцидальна статистика була засекречена. Усiх суїцидникiв пiсля невдалої спроби пiти з життя автоматично зачисляли до психiчно хворих i ставили на облiк у психоневрологiчнi диспансери. Тепер же ставлення до самогубцiв змiнилося. Як виявилося, бiльшiсть з них — психiчно здоровi громадяни, котрi потрапили у непростi життєвi ситуацiї й опинилися сам на сам зi своїми проблемами. Тiшить те, що багато серед самогубцiв-невдах просто жертви хвилинного божевiлля. Але є й такi, хто жалкує за тим, що не довiв справу до кiнця i готується до повторення задуманого. Достовiрно визначити, чи будуть вчиненi суїциднi дiї людиною повторно, практично неможливо. Вiд 20 до 50 % суїцидентiв пiсля здiйснення першої невдалої спроби у подальшому все-таки покiнчують життя самогубством.

До основних причин самогубства деякi вченi зараховують невiдомi, страх перед покаранням, душевну хворобу, домашнi негаразди, пристрастi, грошовi втрати, перенасичення життям, фiзичнi хвороби. Найбiльше самогубств вчинюється з невiдомих причин — 40,6 %, через страх перед покаранням — 19,4 %, душевну хворобу — 17,7 %, домашнi негаразди — 18,1 %, пристрастi —8,1 %, грошовi втрати — 8,2 %, перенасичення життям — 1,4 % та через фiзичнi хвороби люди позбавляють себе життя в 1,2 %.

До того ж якщо у 80-х роках мотиви самогубства лежали переважно у сферi сiмейних стосункiв, то в 90-тi на перший план вийшли соцiальнi та економiчнi потрясiння, якi викликають у людини важку депресiю. Саме депресiя головним чином штовхає людино до самогубства. У наш час вона набуває характеру епiдемiї. Цiкавим є i той факт, що у чоловiкiв частiше, нiж у жiнок, втрата роботи викликає депресiю. Зростають цифри в статистицi самогубств i по Закарпаттю. Якщо в 1997 роцi в областi зафiксовано усього 204 випадки, то в 1999 — 229, у 2000 — 220. До речi. У 1997—1999 роках найбiльше добровiльно пiшли з життя люди старше 55 рокiв, тобто пенсiонери. Чималу роль тут вiдiграють важкi фiзичнi хвороби, в першу чергу онкологiчнi, коли грошей на прожиття не вистачає, не те що на дорогi лiки. До того ж багато хто на схилi лiт залишається наодинцi, без пiдтримки рiдних та близьких. Мiсце батькiвських обов’язкiв займає вiдчуття непотрiбностi та безпорадностi. Але уявiть собi, в останнi два роки пенсiонерiв випередили люди найпродуктивнiшого вiку. Так, у 2000 роцi покiнчили життя самогубством 50 чоловiк пенсiйного вiку, 72 — 40—54-рiчнi, 83 — 20—40-рiчнi. Є чому жахнутися й над чим замислитися. Причому, чоловiкiв у цьому списку в шiсть разiв бiльше, нiж жiнок!

Пiдлiтки теж частiше стали йти з життя. Якщо у 1999 роцi покiнчили з життям 6 осiб вiком вiд 10 до 20 рокiв, то у 2000 році таких було вже 15.

Аналiз часу вчинення самогубств свiдчить, що стаються вони в першу половину дня — 32 %, у другу половину дня — 44 % i вночi —24 % (тобто вдень скоєнь суїциду втричi бiльше, нiж уночi).

Серед способiв здiйснення самогубств перевага надається повiшанню — 195 випадкiв iз 220 у 2000 р., далi йдуть отруєння, вогнепальнi та ножовi поранення — по 6 випадкiв, i по 1—2 випадки — залiзничнi травми, падiння з висоти, утоплення, самопiдпал.

Замаху на самогубство зазвичай передує психологiчна травма чи конфлiкт з колегами. Патологiчнi змiни в органiзмi помiченi лише в дуже небагатьох з тих, хто накладає на себе руки.

Єва Деметер


«Душу людини, яка наклала на себе руки, врятувати неможливо...»

Так каже iєромонах Андронiк з Росiйського Свято-Пантелеймонового монастиря на святiй горi Афон.

— Дiвчина наклала на себе руки. Їй було 18. Самотня, як на мiй погляд, вона знайшла своє кохання. А вiн загинув у автокатастрофi. Дiвчина не змогла без нього жити. Яка точка зору релiгiї на самогубство? Церква виправдовує чи не виправдовує самогубство?

— Те, що людина накладає на себе руки, — трагiчно та важко, — каже отець Андронiк. — Це пов’язано з тим, що у людини затьмарився розум. Стан закоханостi якраз i характеризується тим, що людина нiби втрачає глузд. Тому що людина, крiм об’єкта свого обожнювання, нiчого навколо себе не помiчає. Через це тут можна визнати лише ту версiю, що на час втративши розум, ця дiвчина не змогла оговтатися, впоратися з об’єктивнiстю життя.

Саму по собi проблему самогубства церква вважає дуже неоднозначною. По-перше, життя дається як дар, освячений Богом. Воно не так легко проходить. Але людина вiруюча переносить усi труднощi, якi накладаються на неї самим життям, i якщо її вiра мiцна, то вона терпить до кiнця свого життя, часто в хворобах, в муках або зносячи усi iншi перипетiї долi. Завдяки своїй вiрi людина виходить переможцем. I якщо стається самогубство, то це, перш за все, через вiдсутнiсть вiри або маловiр’я. Не нами дано життя, тому ми не маємо право забирати його. Це ж я можу сказати тодi, коли йдеться про смертну кару над злочинцями. Тут потрiбно розглядати ситуацiю в призмi любовi до себе i оточуючих. Вчинення злочину є наслiдком безвиходi невiруючої людини, яка пiд впливом емоцiй чи яких-небудь ще афектних станiв робить те, що не є природним для нормальної людини, тобто знову ж мова йде про втрату розуму, здорового глузду. Тому вона йде на злочин — злочин проти закону чи проти життя.

— Душа людини, яка наклала на себе руки. Що вiдбувається з нею?

— Вона знаходиться тут, тому що вона — душа, яка не покаялася. I через це душа перебуває в середовищi «собi живущих», кажучи богословською мовою, тобто не пiдiймається до Бога. Тодi важко усiм рiдним i близьким, тому що на них накладаються певнi психологiчнi дiї, адже душа має певний контакт з близькими i рiдними. Це важко i для соцiуму, i для держави.
— Як можна боротися iз самогубствами?

— Церква нi з чим не бореться. Але церква пропонує знайти певний, за Бiблiєю, шлях, щоб людина була душевно спокiйною.
— Як врятувати душу самогубця?

— Це неможливо зробити. Людина сама несе вiдповiдальнiсть за свою душу. I коли вона знаходиться в єдностi з душею, вона сама визначає для своєї душi певний майбутнiй шлях — шлях на небо, до Бога. Але коли людина руйнує цi духовнi гармонiйнi взаємини, то тим самим вона забирає в себе можливiсть бути на небi. За душу самогубця молитися можна, навiть необхiдно, аби вона не мучила рiдних i близьких.


Поради психолога

«Багато хто з нас втратив здатнiсть не лише слухати, а й чути»

Це слова клiнiчного психолога обласного Центру здоров’я жiнки Наталiї Придачук. Психологи переконують, що не бажа-ючих жити не iснує взагалi, не враховуючи аномальних явищ у психiцi. I перш нiж позбавити себе життя, кожний судорожно чiпляється за неї. На пiдсвiдо-мому рiвнi шукає причину залишитися тут, з нами. А ось помiтити цей пошук, перехопити людину на останнiй межi дано не кожному. Це пiд силу лише досвiдченому спеціалісту.

Ми всi метушимося, забуваємо про близьких. А найстрашнiше, коли цi найближчi — дiти. Саме їм треба придiляти особливу увагу, оберiгати, аби не вдавалися надалi до такого страшного кроку, як самогубство.

На думку Наталiї Михайлiвни, сьогоднi пiдлiткам i молодi дуже важко. Вони сповненi надiй i очiкування майбутнiх успiхiв, але їм доводиться проходити через важкi випробування в пошуках власного шляху в цьому свiтi. Комусь такi випробування не пiд силу. Адже що таке самогубство молодої людини? Протест, акт насилля, спрямований проти близьких, а також проти самого себе. Спроба самогубства — це крик по допомогу, викликаний одним бажанням — привернути до своєї особи увагу.

Пам’ятка батькам: не вимагайте вiд пiдлiтка багато, не перевантажуйте своїми надiями на них, наприклад, якщо ви мрiяли, щоб ваша дитина стала лiкарем чи балериною, попри бажання самої дитини, то у разi загострення стосункiв з цього приводу краще розлучiться з мрiями, нiж з дитиною.

А ще врятувати вiд суїцидного стану може просто людяне спiлкування, змiцнення вiри у свої сили i тим самим виведення людини з глибокого стану депресiї та безнадiї.

Якщо у вас є сила волi, якщо ви впевненi, що правi, то живiть i борiться. Борiться до останнього! I хтозна, може, щось у вас вийде. Спробуйте затриматися тут, на землi, аби побачити, що буде далi.

I найважливiше — любiть себе!

Запiзнiлий русинський буклет


Цьогорiч в Ужгородi видано буклет «Карпатськi русины», автором якого є вiдомий вчений, професор Торонтського унiверситету (Канада) Павло Роберт Магочiй. До речi, нагадаю, що перу свiтознаного русинiста й українiста належить, зокрема, й неординарна монографiя «Формування нацiональної самосвiдомостi: Пiдкарпатська Русь (1848—1948)».

Наскiльки знаю, буклет повинен був з’явитися до перепису населення, яке проводилося торiк в Українi. Однак через рiзнi причини вiн побачив свiт на кiлька мiсяцiв пiзнiше. Та вже як є: лiпше пiзно, нiж нiколи.
Павло Роберт Магочiй стисло розглядає географiчне положення краю, його господарство, мову, культуру, а також релiгiю i полiтику. Чiльний iсторик акцентує увагу на специфiцi нашого регiону, причинах, якi її породили. У виданнi, вважаю, вiддзеркалено вiдому теорiю професора, що як невеличкий народ проходить кiлька етапiв вiд зародкового нацiоналiзму до самоусвiдомлення. Вчений пояснює етнонiм — русин, пiдкреслюючи його схiднослов’янське корiння. Цiкавою є думка Павла Роберта Магочiя, що саме пiсля «оксамитових» революцiй 1989 року в країнах так званого соцтабору почався процес нацiонального вiдродження русинiв. Щоправда, ряд ужгородських (i не тiльки!) «критикiв» професора Магочiя вказують на штучнiсть цього явища. Однак спадає на гадку твердження професора Iвана Попа, який сьогоднi живе в Чехiї, що окрема людина не може створити серйозний етнополiтичний процес. До слова, сам професор Магочiй визнає, що вiн явно переоцiнив рiвень українiзацiї русинiв, зокрема й на Закарпаттi, чи то пак Пiдкарпатської Русi.

Щодо чисельностi русинiв, то автор припускає, що їх у свiтi —приблизно 1 млн. 600 тис. Менi видається, пiдрахунки цi вельми умовнi, бо, наприклад, крайовий письменник Володимир Фединишинець стверджує, що русинiв плюс-мiнус 2 млн. 500 тис. Кому вiрити?

Професор зазначає, що вже у ХIХ ст. серед мiсцевої iнтелiгенцiї почалися дискусiї навколо нацiональної iдентичностi мiсцевого люду, мовляв, до якого народу його зараховувати — українського чи росiйського, чи вiн становить окрему нацiю. У 20—30-х роках ХХ ст. досягла апогею дискусiя i щодо «языкового вопроса», тобто якою мовою спiлкуються закарпатцi. Прикметним є i той факт, де професор пише, що русинiв Словаччини й Пiдкарпаття штучно роздiлили кордоном.

Значна лепта дослiдження придiлена й полiтичним процесам 1918—1938 рр. Ще: за словами Павла Роберта Магочiя, русини прийняли християнство у IХ ст. вiд «слов’янських апостолiв» Кирила i Мефодiя. Нинi бiльшiсть русинiв є греко-католиками i православними, однак збiльшилася частка русинiв-протестантiв.
Американський професор наголошує, що на Закарпаттi iдея автономiї є популярною i сьогоднi. Як аргумент — пiд час розпаду Радянського Союзу за неї проголосували 78 вiдсоткiв краян. Аргумент з точки зору нинiшнього дня сумнiвний, та все ж...

Русини мають окрему лiтературну традицiю, що тягнеться вiд ХVII столiття. Незважаючи на те, якою мовою користувалися нашi письменники — русинською, церковнослов’янською, росiйською чи українською — у своїй творчостi вони зображували русинське життя i менталiтет. Сучаснi русинськi письменники Закарпаття (В. Фединишинець, I. Петровцiй, В. Сочка) продовжують традицiї кращих представникiв русинського красного слова ХIХ—ХХ століть. Хочеться вiрити...

Тут доречно буде уповiсти i те, що цей буклет уже виданий на дев’яти мовах, цього разу — русинською. Одне слово, видання «Карпатськi русины» робить свою бiлу й чорну (для кого як!) справи — пропагує iсторiю й культуру русинського народу.
Микола Вiнчура, м. Ужгород