Пiд бiльшовицьким корбачем-3

(Початок у номерах
вiд 8 i 15 червня 2002 р.)

Перехiд на україн-ську мову був три-валим i болiсним
Чи можна вважати набутками крайової лiтератури твори, вiдзначенi найрiзноманiтнiшими премiями — вiд республiканських до обласних? Гадаю, нi. Премiї приручають письменникiв. Як i сама Спiлка письменникiв, що нинi, можливо, доживає свiй вiк. У червнi 1946-го року Спiлка — як фiлiал київської — була створена i в Ужгородi. Її завдання — контролювати i направляти письменникiв, виховувати в потрiбному дусi, спрямовувати до соцiалiстичного реалiзму. Вiд Спiлки завжди зиск мали верховнi керiвники як у центрi, так i на мiсцях. Квартири, безперешкодне планування книг, вищi гонорари, тi ж премiї. Цим сповна по черзi користувалися на Закарпаттi Володимир Ладижець, Iван Чендей, Юрiй Мейгеш, Василь Вовчок, Петро Угляренко, Петро Скунць, Василь Поп. Було престижно вступити до Спiлки письменникiв. Автоматично це вважалося ознакою професiоналiзму. Але чи так це насправдi?
Зачинаючи з осенi-44, кiлька метаморфоз, потрясiнь пережили письменники Пiдкарпаття. Їх моментально — пiд дулом автомата! —позбавили елементарної свободи слова. Їх моментально позбавили права писати, творити материнською мовою. Їм моментально нав’язали iншi художнi цiнностi. Вони, гордi й самолюбивi, тяжко це пережили. Деякi i не вийшли з шокового стану. В iнших шок тривав роками, десятирiччями, до кончини. Неймовiрно боляче усвiдомити, як можна втратити все однiєї митi.
Наприклад, дуже тяжкою була ломка мiсцевих письменникiв на українську мову. Дехто її не опанував i до смертi. Та часом правки текстiв потребували i самi українськi з кореня лiтератори, не кажучи про росiйськомовних. Перехiд на українську мову був тривалим i болiсним. Це тягло за собою заперечення мiсцевої класики. Через це мiсцеве лiтературознавство просто рахiтичне. Вимальовувалися два моменти безперспективностi: для тих, хто не приймає українську мову, i для тих, хто не приймає росiйську мову. Рокiв 50 тривав процес адаптацiї русиномовних текстiв до так званих живих потреб сьогодення. Твори Луки Дем’яна, Олександра Маркуша, Василя Гренджi-Донського, Федора Потушняка буквально перекладалися українською мовою.
Локальнi шоковi стани: боротьба з дiалектизмами, що панувала, скажiмо, в офiцiйнiй перiодицi, в офiцiйному видавництвi на повну силу. Вiйна з дiалектизмами, що спримiтивiзовували мову, стиль, образнiсть, колорит — це був практичний фiнал для мiсцевого елементу чи колориту у творах мiсцевих же письменникiв. Деякi нашi письменники-класики, вiдiрвавшись вiд кореня i зачавши писати по-українськи, знеосiбнили своє творче лице. І, регресувавши, значних творiв уже не написали. Тут задiянi як причина й iншi чинники (вище наведенi).
Марксистсько-ленiнська критика заохочувала письменникiв зображувати партiйних чинуш (як образ комунiста, вожака зграї). Чимало письменникiв пасували перед новим матерiалом, вiн був їм чужий i ненависний. Свої ж новаторськi твори Федiр Потушняк, Лука Дем’ян базували на вiруваннях, карпатськiй демонологiї.
Мiнi-шоком можна вважати й неприродне редагування лiтературних текстiв, навiть фольклорних записiв. Неприродним «ремонтом» я б назвав другу редакцiю вiрша Василя Гренджi-Донського «Русин». «Той щи i не вродився був, Щи го на свiтi не было, А вже над його колысков Кайданы гримiли». Природно тече вiрш материнською мовою. А з редагуванням нюанси згубилися. Дванадцятитомник наводить двi редакцiї. У мовнiй обробцi загубилася тут щирiсть вислову i настрою.
Олiтературення тексту губить щирiсть першооснови, першопоштовху образу, що нерiдко є неповторним у своїй материнськiй стихiї. Можна лише здогадуватися, що пережили карпаторусинськi поети, прозаїки, коли доводилося переломлювати себе з материнської мови на чужу, українську. Я можу судити лише про свiй тяжкий зворотний перелом з української на материнську. Не дивно, що дехто назавжди змовк. На жаль чи на щастя, i москвофiли усвiдомили своє фiаско в дискусiях про мову-язык. Цiлих п’ятдесят лiт iшла мовчазна неафiшована суперечка. Деякi поети, гадаю, виграли, що перейшли на українську мову з росiйської (Юрiй Гойда, Василь Дiянич). А Йосип Жупан програв, зоставшись останнiм iз могiкан, що не перейшов. Його образна палiтра збiднена. Дехто з росiйськомовних вiршарiв став добротним українським мовознавцем (наприклад, Кирило Галас-Красiн).
Партiя, влада, цензура, так звана критика пильно, ретельно стежили за розгортанням лiтературного процесу в тодi молодiй областi, щоб вiн не збочив, не вибiг з означених берегiв. Та вибiгав у творчостi Iвана Чендея, Вiлмоша Ковача, Петра Скунця, Азм Грiшного. Тi, хто збочували, знаходили. I лише тi нiчого не знайшли, хто не збочував. Наприклад, Володимир Ладижець.
Та вульгарно-соцiологiчнi вправи на письменниках Пiдкарпаття ще недавно середульшого поколiння дали себе знати в наступному поколiннi, заляканому й зашореному. Червоним жупелом вимахували Олександр Гiневський, Олександр Гiльбух, Микола Климпотюк, Борис Ярославцев, Михайло Саламатiн, Iгор Борисов, Михайло Воскресенський, Юрiй Балега. Проробки в Спiлцi, в унiверситетi не залякали таких, як Федiр Потушняк, та пiдiрвали здоров’я.

Про двi тенденцiї найнещаснi- шої ланки — критики
Критика — це ганьба лiтературного процесу краю за повоєнного часу. Обласнi мiрки обласної критики поправляли земляк Олекса Мишанич з Києва чи творчi «зальотники» — Леонiд Новиченко, Леон Тер-Акоп’ян та iншi. Чого лише варте афористичне означення Степаном Крижанiвським поетики Юлiя Боршоша-Кум’ятського, що це народний поет. Його поетика, хоч i модерна, справдi базується на народнопiсеннiй метафорi. Фiлософiчнi ритми Андрiя Патруса-Карпатського, художнi плакати Петра Скунця, русинськi вiзiї Петра Мiдянки, лiричнi мотиви Красiї Василя Густi, метафорика Василя Басараба, верлiбри Олени Мейсарош, ритми Оксани Кишко-Луцишиної... Це — поезiя пiдкарпатцiв.
Та не поспiшали кияни вписувати в український контекст крайових поетiв. То лише Олекса Мишанич пiзнiше зняв кампанiю з перепису iмен, але далi Миколи Жулинського нiкого не переконав. Здається, унiверситетськi мужi вiд нiчого робити сфантазували на тему закарпатської школи новели, збивши докупи письменникiв рiзних почеркiв. Вийшло, як одягнута в кольоровi трусики чорна ворона. Так само й школа закарпатського пiдрядкового перекладу — iз усiх i вся мов.
Мабуть, для означення будь-якої школи мало спiльностi iдейно-тематичної (гори, лiси, рiчки-потiчки, смерiчки, гуцул, бойко, верховинець, лемко), потрiбна, очевидно, спiльнiсть почерку, стилю.
Критика на Закарпаттi й вiдсутня, й кон’юнктурна, якщо є. Процвiтає рецензентське славослiв’я налiво й направо. I одна чесна рецензiйка «Бiдний малий гуцулик» на дитячi псевдовправи Володимира Ладижця кiлька десятирiч стояла як засторога вiд фальшi художньої i фактологiчної, коли в чужинця плавають буки i дуби (вони ж тонуть-то) замiсть ялиць у складi бокора. Це i є той момент, коли прийшлi вiдкривають для себе нашу абетку.
Так, найслабкiша, найнещаснiша ланка повоєнної лiтератури Закарпаття — це лiтературна критика. Власне, повторюся, її вiдсутнiсть як такої. Що було? Намiтилися двi тенденцiї критикування: перша — критика на знищення. Цей напрям, заданий чужинцями, коли все крайове оголошувалося шкiдливим. I крiм названих i неназваних чужинцiв, лжеестетiв, «найяскравiшим» представником цього напряму був Юрiй Балега, доцент унiверситету, член КПРС i член творчої Спiлки. Його оцiнка завжди йшла в ногу з думкою п’ятого поверху ужгородського «Бiлого дому», себто обкому компартiї. Вiн вирiшував долi книг, людей. У цiєї людини все було, крiм кобури з пiстолетом (минули ж 50-тi роки). Навiть академiк Леонiд Новиченко не мiг врятувати роман Iвана Чендея вiд погрому в Ужгородi.
Другий напрям критики — це «бухгалтерський», облiковий. Чiльним його представником був Василь Поп, теж доцент унiверситету, член творчої Спiлки, комуніст. Його роботи характернi нагромадженням фактажу без належного його осмислення.
Зрозумiло, попри цi два напрями iснувало дилетантське рецензування, вiдгукування. Яскравих постатей оце «попри» не дало. Було тут i любительство, i приятельство, i дилетантство.
Сов’єтизацiя лiтературного процесу тривала впродовж всього бiльшовицького пiвсторiччя в Карпатах. Обопiльнi гостини-поїздки породжували контакти, взаємопереклади. Але йшло до заходу. Захiд — розпад iмперiї — стався. Заборонений плiд репресованих письменникiв вiд Володимира Бiрчака, Августина Волошина аж до Юрiя Чорi-народнознавця. Надкушено i заборонений плiд — творчiсть материнською мовою. Не могло бути iнакше. Бо тодi — черговий виток фiаско.
Може, з’явиться критика з розгортанням бiблiографiчної справи, де двi помiтнi вiхи — бiблiографiя Олександра Духновича i праця Iвана Хланти «Лiтературне Закарпаття у ХХ ст.». Бiблiографiя — добриво для лiтературної критики, бо все починається з облiку, «бухгалтерiї»...

Драматургiчнi тексти проходили потрiйнi рогатки цензури
Не меншi проблеми, нiж iз критикою, i з таким етапом —лiтературознавством сьогочасним й iсторiєю лiтератури як наступним етапом. Вулканно дихала мовна проблема.
Росiйськомовна лiтература на Закарпаттi не може мати читача. Зате її й не було. Деякi близькоiнтелектуальнi лiтературнi штучки мало значимi. Зате природно вiдчула себе наприкiнцi 80-х рокiв лiтература угорськомовна. Правда, вона i в сов’єцьких тенетах дозволяла собi те (наприклад, Ондраш Штумпф, Вiлмош Ковач), що залякана русинська чи навiть українська дозволити не посмiли б. Десь усамiтнено працювали нiмецькомовна поетеса Ольга Рiшавi, румуномовний Юрiй Мойш. Не з’явився циганський бард... Оскiльки було зруйноване мiсцеве шкiльництво, чи могла жити лiтература для малят? Крайовi поети несмiливо тiльки наближалися до Марiйки Пiдгiрянки, але стати поруч не могли. Вiдсутнiсть перiодики, що завоювала б глибинку, — причина також.
Наскрiзно культивувалося у вiршуваннi братнє єднання, що забринiло у поезiї Юрiя Гойди образно, як могутнiй дуб, що на українсько-угорському кордонi зрiсся гiллям. Це мало би символiзувати iнтернацiоналiзм та соцiалiстичну спiвдружнiсть. Якщо Угорщина вступить до НАТО, зрощене гiлля, можливо, i не треба буде розрубувати. Сьогоднi полонить крайову публiцистику нова фiкс-iдея всеслов’янського єднання, щось на зразок оновленого панславiзму. Чи буде тут мiсце некорiнним — пiд сонцем панславiзму?
Естетично колорит пiдвiв не одного гостя. Увиразнилася непрохiдна дистанцiя мiж автором-чужинцем зi своїми цiнностями i мiсцевим автором. Дехто уже скорше вживається як оздоба, анiж природна необхiднiсть.
Переслiдування локального композиторства вiдбилося на вiдсутностi авторитетних текстiв актуальних пiсень (як це мало мiсце на Буковинi та на Галичинi — в сусiдiв). Пiснярський цех працював без запиту. Комунiстична iдеологiя переслiдувала найменше слово правди. I десь не зумiлося одягти в примiтивний образний одяг тужливий мотив двох сердець, як це вмiли сусiди. В Ужгородi iдеологiчний вождь тицьнув пальцем в думку, що сумна дiвчина — сама, а з лiричним героєм не була б сама й сумна... Як це, мовляв, молода радянська людина сумує?! Не може бути такого. Записав свою промову на партiйний диктофон i зник з лiтературного горизонту назавжди.
Якщо в поемi «Розп’яття» Петро Скунць проводив паралель розп’ятого солдата Iвана Кубинця, себто через абстрактного Iвана проектував на письменника Iвана Чендея кiнця 60-х рокiв, то зараз вiйськовий арсенал епiтетiв i метафор вiдходить у небуття. Зрештою, вичерпався й повоєнний перiод сов’єтизацiї Пiдкарпаття-Рутенiї. З лiтератури знято недемократичнi окови. На горизонтi новий перевал — до вiтцизнини, до материнської мови, до себе. Крайовi письменники у великому боргу перед крайовим читачем. Як його вiддати зараз?
Але драма життя триває. I найтяжче говорити про драматургiю, бо її основа — тексти — проходили потрiйнi рогатки цензури. Тому талант Юрiя Чорi не мав можливостi розгорнутися. До того обiтнутi традицiї у постановцi п’єс Олександра Духновича, Августина Волошина, Антонiя Бобульського та iн., як замовчуваний Олександр Сливка. Драматургiя — це трагiчна сторiнка повоєнного лiтературного процесу.
Що вродилося за повоєнного часу на її полi пiсля давнiх одноактiвок чи Духновичевих комедiйних творiв? Вiд народного кореня вона вiдiрвалася i до народного ж на новому витку не доросла. Шлях драматургiї осмислено у працях Гната Iгнатовича, Василя Руснака, Юрiя Чорi, Йосипа Баглая... Ставилося Матвiя Тевельова, Федора Потушняка, Михайла Томчанiя, Антона Копинця, Дмитра Кешелю... Проблема була ускладнена нерозумною репертуарною полiтикою, складнiстю проходження драматургiчного твору крiзь цензурнi рогатки. Це ускладнювало прилив свiжих сил до театру. П’єси ставилися — трiумфу не було. Робота йшла в традицiйному ключi.
(Закiнчення у наступному номерi).
Володимир Фединишинець,
член Нацiональної спiлки письменникiв України


Закарпатська «візитка»

«Может быть,
за порогом растраченных лет
Я найду этот город...
которого нет».
(Із пісні)

Людмила Сушко
«РІО»

Прозахiдний Унгвар чи Шанхай 20-х
До чого бiльше уподiбнилася наша Закарпатська столиця за кiлька останнiх рокiв, особливо своїми околицями, розмiрковувати досадно. Однiєю серед багатьох причин цього є те, що Ужгород, виявляється, досi розвивається (якщо цей термiн можна вжити) за Генпланом 1967 року. А вiн не тiльки морально застарiв, а й вичерпав практичний термiн своєї дiї.

Примiром — а про це, певно, мало хто знає — ним передбачалося знесення всiєї вулицi Мукачiвської, майже всiєї вул. Гагарiна, частково — вулиць Собранецької та Перемоги. Про реальнiсть постановки такого питання нинi (порахувати б приватнi об’єкти тут!) говорити не доводиться. Але й абсолютно неможливо у нормальних умовах розглядати будь-який проект будiвництва, скажiмо, по тiй же вул. Гагарiна, що попереднiм планом майже уся передбачена пiд знос.

А тому коригування Генплану є нагальною потребою. Наразi над його розробкою працює київська органiзацiя «Днiпромiст» i на це потрiбно кошти 100 тис. грн. Документ, що згодом служитиме пiвстолiття, також «не терпить суєти», а отже, готовий буде не ранiше ніж через пiвтора року.

Розумiючи, що пасивно очiкувати цього нинi — означає втрачати час, примножуючи проблеми, головний архiтектор м. Ужгорода Олександр Шеба подiлився планами розпочати (а може, й закiнчити) пiдготовку Правил забудови мiста й винести документ на затвердження мiськвиконкому, аби надалi отримати бiльш чiткi орiєнтири у практичнiй роботi.

Ужгород в архiтектурному розтинi є мiстом незвичним, бiльшiсть забудов його центральної частини виникли в дорадянськi часи, а отже, мiстобудiвнi норми, яких слiд дотримуватися при реконструкцiї будiвель, наразi не зовсiм вiдповiдають потребам. Правила забудови необхiднi, щоб зберегти неповторнiсть iсторичної частини мiста, його «ядро», а також обмежити дiю тих проектiв, що не вiдповiдають його особливостям...

Минулорiч вдалося частково реконструювати старий центр. Оновлюється проспект Свободи, де першi поверхи переводяться у нежитловий фонд i створюються об’єкти пiдприємницької дiяльностi. Оскiльки вони ще одиничнi, загальний вигляд цих будiвель не завжди вiдповiдає вимогам комплексного, гармонiйного фасаду. Проте в перспективi тут очiкується цiлiсна забудова, бо очевидно, що квартири й надалi викуповуватимуться. Безперечно, явище це позитивне з огляду на колишнiй стан та умови проживання у цих квартирах, їхнє низьке котирування на ринку нерухомостi. Нинi ж квартири вигiдно продаються, їхнi власники полiпшують житловi умови, а вiдкритi тут аптеки, магазини, перукарнi — це новi робочi мiсця.

«Головним болем» для мiської архiтектури залишається вимагати вiд нових власникiв: координувати забудови, уникати архiтектурного хаосу, несмаку. А ще — потреба у ремонтi старої 3—4-поверхової комунальної забудови у центрi мiста, багатоповерхiвок. Назрiла потреба помiняти комунiкацiї, брукiвку на Корзо та вулицi Волошина, звести малi архiтектурнi форми, поставити лавицi, звести фонтани, озеленити мiсто. До речi, є намiр провести конкурс серед архiтекторiв щодо кращих авторських пропозицiй, а також на комплексний благоустрiй вул. Фединця: нехай архiтектори пропонують варiанти, як її оживити, зробити схожою, скажiмо, на вул. Швабську... Є думка про перенесення стоянки таксi до автовокзалу-2, бо вона ускладнює рух транспорту в цьому мiсцi.

Загалом значення транспортної схеми мiста важко недооцiнити. Очевидно, тiльки новим Генпланом реконструкцiї архiтектурної забудови буде якось вирiшуватися ситуацiя з транспортною перевантаженiстю вул. Собранецької, що нiяк не вiдповiдає її параметрам. Актуальною залишається вiдповiдна ув’язка мiста в транспортну iнфраструктуру регiону, враховуючи перспективу прокладання через Закарпаття транс’європейської магістралі Лiсабон — Київ (скажiмо, щоб якось з’єднати з нею нашу об’їзну дорогу тощо).

Ринки: ситуацiя
ще гiрша. Мiсто охопила епiдемiя «тротуарної» торгiвлi
Чи варто переконувати когось чи самих себе, що не базари й залiзнi «будки» мають формувати вiзитку мiста? Поки що ж обласний центр, як i iншi населенi пункти краю, охопила справжня епiдемiя павiльйонної й тротуарної торгiвлi. А з огляду тiльки на це називати себе «центром Європи» можна хiба що з прикрою iронiєю.

Коментуючи проблему, начальник управлiння мiстобудування i архiтектури, головний архiтектор областi Василь Коблик міркував:
— З чого треба починати? Коли йдеться про ринок по вул. Краснодонцiв, то — з розмежування територiй. Проблема, очевидно, не вирiшиться до впорядкування, власне, земельних вiдносин; треба визначитися з межами, чия це земля: району чи мiста, i вiдповiдно — хто має давати дозвiл на розмiщення об’єктiв... Не думаю, що питання можна ставити так, чи руйнувати те, що вже зведене.

У районi вул. Богомольця є територiя, колись вiдведена пiд ринок; якщо розмiщувати його, то, безперечно, тут мають бути пiд’їзнi дороги, туалети, стоянки для автомобiлiв. Примiрочнi, зрештою, щоб покупець, примiряючи рiч, не вiдчував себе, як голий у тирню...

Базар бiля унiвермагу «Україна», — запевнив уже пан Шеба, — планується «дислокувати» в район цегляного заводу. Що коментувати, коли сама за себе красномовно говорить нещодавня ситуацiя: Президент перебував на службi у Соборi, а за спиною у нього — ринок?.. Подiбнi речi малосумiснi. До того ж, придбано територiю пiд торговельний центр з боку вул. Швабської. Вже є пропозицiї щодо оформлення фасаду, який вiддзеркалюватиме сусiднiй храм...

— А якою є ситуацiя з промисловими об’єктами iноземного iнвестування? Чи будуть їх зводити i як?..
В. К.: «Промисловi об’єкти з залученням iнвестицiй на зразок польської швейної фабрики у мiкрорайонi «Боздош»? Це теж непросто. Скажiмо, колишнi карти забудови з позначенням на них рiллi сьогоднi — це чагарники з ямами, звiдки вибирали пiсок. А вiдшкодовувати за вiдсутнi блага iнвестор, зрозумiло, не буде. Тому доведеться переглянути i поновити цi плани.

Ми виступили з пропозицiєю, щоб тi пiдприємцi, якi облаштовують свої об’єкти соцкультпобуту в будiвлях, що мають архiтектурне значення, частину коштiв за оренду використовували на реконструкцiю й реставрацiю, оновлення фасадiв. А пiдприємництво обов’язково має розвиватися!»

У чоловiчому монастирi притулок отримають...
5 дерев’яних церков
З метою збереження культової дерев’яної архiтектури Закарпаття (ще трохи i нiчого буде реставрувати!) пан Коблик пiшов на те, аби створити мiжнародний фонд, який би акумулював кошти на їх порятунок.
I ось з Угорщини надiйшли документи, якi вже пiдписано й вiдправлено назад для завершення оформлення установчої документацiї. Домовився з єпископом Семедiєм: в Ужгородi ще цьогорiч має відкритися чоловiчий монастир, на територiї якого планується знайти притулок для п’яти нинi бездоглядних дерев’яних церков. Василь Йосифович мрiє про те, щоб у кожному селi створити такi куточки-притулки дерев’яного зодчества.

На жаль, оскiльки йдеться про державнi iнтереси, не витягнеш кошти з пiдприємцiв, аби капiтально зарадити Ужгородському замку. Коли показують по ТБ зйомки його даху з гелiкоптера, соромно за те, що вiн перекритий кiлькома різновидами черепицi. Те ж можна сказати про аварiйну, по сутi, фiлармонiю, де проблеми не тiльки з облицювальним станом споруди — а йдеться загалом про iснування цiєї пам’ятки. Таким є висновок спiльної з львiвськими реставраторами комiсiї.

«Бiля одного подвiр’я — септик, а сусiд поруч копає криницю»
Якщо цивiлiзований свiт спершу будує пiд’їзнi дороги, комунiкацiї, i тiльки тодi видiляє земельнi дiлянки пiд забудову, — то у нас зразком протилежного є мiкрорайон «Червениця».

Тут безкоштовно роздано 367 надiлiв, понад 150 будинкiв уже заселено, мешкає близько 600 громадян. Голова ГО «Червениця» пан Ломага якось розповiдав про випадок, коли одна з мешканок побiгла через виноградники до лiкарнi, не маючи змоги зателефонувати, щоб допомогти хворому. Доки викликана «швидка» об’їхала перешкоди — людини не стало. Проблематично було загасити без води пожежу напередоднi Нового року. Ситуацiя склалася кризова.
Вiктор Феєр, депутат мiської ради:
— Стихiйна забудова призвела до хаотичного зведення огорож, не було дотримано меж «червоних» лiнiй тощо. Пiдвести телефон, каналiзацiю, свiтло могли тiльки тi, хто поселився бiля основних магiстралей. Пiсля того, як я зiбрав керiвникiв вiдповiдних служб, було створено ГО «Червениця» — зiнiцiйовано розробку Генплану мiкрорайону. Збудували частину дороги силами забудовникiв та з допомогою мiста. Отримали дозвiл на розширення дороги, а вийшло за принципом: хотiли як краще, а сталося як завжди. Знайшлася людина, яка почала писати скарги... Через мiкрорайон необхiдно запустити маршрутний транспорт, i ми над цим працюємо. Коли побачив карту-схему: багато електростовпiв стоять просто посеред дороги! Яким чином це буде вирiшуватися, я ще не знаю. Але так чи iнакше, процес триває, знайшли пiдтримку в ОДА, структурах мiської влади, через 2 мiсяцi буде Генплан. Наразi iснують вiльнi для iндивiдуальної забудови площi, вже роздано громадянам близько 120 дiлянок. Буду вiдстоювати позицiю, що на момент їх роздачi сюди мають бути пiдведенi усi необхiднi комунiкацiї, а отже, вони будуть i коштувати певнi грошi. Автоматично вiдпаде i черга за надiлами.
* * *
... Але чи виживуть себе колись «партизанські» методи стихійних забудов? І як підтягнути — бодай фасад — до рівня «а ля Європа»?

Коли в серце вдарить блискавка

Наталія Логойда
«РІО»

Згідно з даними ВООЗ, в Україні протя-гом року від кардіопато-логій помирають 750 чоловіків та 340 жінок на 100 тис. населення. І показники смертності та інвалідності від серце-во-судинних захворю-вань у нас вищі, ніж загалом у світі.

Мабуть, кожен із нас добре пам’ятає слова відомої свого часу пісні: «Сердце, тебе не хочется покоя…» Так, любити, страждати, плакати й переживати — все це ми довіряємо саме цьому органу. Та, на жаль, рідко, коли замислюємося над тим, що стреси, викликані наведеними діями, та плюс ще кілька суттєвих факторів — і… любити, страждати, плакати та переживати не буде кому. Чи, вірніше, не буде чому. Адже серцеві захворювання — одні серед найпоширеніших патологій, які на сьогодні мають місце у нашому суспільстві.

У нас кожна третя людина — гіпертонік

На жаль, так воно і є. Кожна третя людина у нашій країні страждає на гіпертонічну хворобу. Проте, як найчастіше й буває, не звертає на неї взагалі увагу, або якщо звертає, то незначну. А саме гіпертонія, яка триває протягом тривалого часу, і є причиною виникнення ішемічної хвороби серця, а відтак — високий ризик летального наслідку та інвалідності. Як повідомила Наталія Іваньо, міський кардіолог, згідно зі статистичними даними за 2001 рік, по області на гіпертонічну хворобу страждають в середньому 208 осіб на 1 тисячу населення. В обласному центрі кількість людей з підвищеним артеріальним тиском становить 222 особи на 1 тисячу, і це найвищий показник серед усіх міст краю. На сьогодні в Україні розроблена «Програма боротьби з гіпертонічною хворобою на 1999—2010 роки». Завдання цієї програми, зрозуміло ж, виявити всіх людей, які страждають через підвищений тиск, призначити їм якісне лікування і саме так зменшити кількість захворювань на ішемічну хворобу серця. Проте, згідно з тією ж програмою, фінансування всіх цих заходів повинно здійснюватися з місцевого бюджету. На жаль, у нашому — грошей на це не передбачено. Тому показники переходу гіпертонічної хвороби у ішемічну (стенокардія, гострий інфаркт, порушення серцевого ритму і т. д.) ще сумніші: по області буквально у кожного шостого мешканця гіпертонія плавно переходить у ішемічну хворобу серця — тобто, розвиваються стенокардія, порушення серцевого ритму, гострий інфаркт міокарда та інші захворювання (згідно зі статистичними даними, хворіють 165 осіб на 1 тис. населення). По Ужгороду цей показник трохи нижчий — 155 осіб на 1 тис., але пояснюється це, в основному, наближеністю до лікувально-діагностичних закладів.

Таке страшне слово «інфаркт»

За словами Михайла Шутєва, доцента кафедри факультетської терапії УжНУ, кардіолога, найчастіше люди страждають через ішемічну хворобу серця, стенокардію, інфаркти міокарда та порушення кровообігу. Загалом, серцево-судинні захворювання сьогодні є одними з найпоширеніших і, на жаль, від них вмирає дуже багато людей молодого працездатного віку. Про кожне з серцево-судинних захворювань можна розповідати дуже багато, але особливе місце серед них займає інфаркт міокарда.

Різке підвищення захворюваності на інфаркт міокарда спостерігалося в 90-х роках у колишньому СРСР. Так, в Україні у 1993 році вона становила 116,7 на 100 тис. населення порівняно з 86,3 у 1985 році. Інфаркт значно «помолодшав», в тому числі серед жінок. У доповіді на V з’їзді кардіологів України було відзначено, що смертність від захворювань серцево-судинної системи, ішемічної хвороби серця, порушень мозкового кровообігу зросла в Україні від 1990 по 1996 рік відповідно на 34, 52 і 13 %.

На Закарпатті ситуація з інфарктами, як стверджують наші спеціалісти, за останні роки дещо поліпшилася. Тобто, хворіють 83 особи на 100 тис. населення, по Ужгороду цей показник дещо вищий — 93 хворих на 100 тисяч.

Лікування інфаркту — справа надзвичайно серйозна і важка. Як уже зазначалося, медикаменти надзвичайно дорогі й не завжди вони дають очікуваний результат. Останнім часом розробляються нові способи лікування та профілактики інфаркту. Зокрема, останнім часом широко впроваджується такий ефективний метод хірургічного втручання як стентування, коли на місце звуження артерії вводиться спеціальна термопружина. На жаль, у нас такі операції ще не роблять, їх виконують лише у Львові, Києві, а також в Угорщині та Словаччині. Проте й цей вид допомоги кардіохворим у нас іще недоступний, бо коштує занадто дорого (кілька тисяч доларів). Тому в нас надається, в основному, терапевтична допомога, хоча й вона недешева.

Звертайтеся до лікарів одразу!

За словами Олександра Сабініна, завідуючого кардіореанімаційним відділенням Ужгородської ЦМКЛ, основним питанням, яке на сьогодні найбільше хвилює всіх лікарів-кардологів, є проблема пізніх звернень. Необізнаність, неусвідомлення чи нехтування власним здоров’ям — незрозуміло, які саме чинники впливають на те, що основна маса людей майже абсолютно нехтує першими ознаками серцевих захворювань. У результаті нерідко буває пізно.

«Цілодобово на базі Ужгородської ЦМКЛ працює кардіореанімаційне відділення, — розповідає О. Сабінін. — У нас уже напрацьована схема роботи, ми приймаємо хворих майже з усіх ближніх районів. Біда лише в тому, що, до прикладу, з кожного десятка людей з інфарктом міокарда, які до нас потрапляють, 5-6 приходять уже з захворюванням на запущеній стадії (на 3-4 день після нападу). Якщо напад трапився в суботу чи неділю — чекають понеділка, не знаючи головного: протягом перших шести годин ще можна майже повністю чи повністю врятувати людину. Добре, якщо в той понеділок ще вдається щось зробити, бо, в основному, результатом таких очікувань нерідко є смерть чи інвалідність. А під час лікування потрібно пам’ятати, що найнебезпечнішою є перша доба після інфаркту, з кожною добою шанси на виживання зростають».

1 чи 22 кави на добу?

Причини виникнення серцево-судинних захворювань — найрізноманітніші. Проте, безперечно, серед них є кілька таких факторів, на які першочергово слід звернути увагу. Як уже зазначалося, у нас кожна третя людина страждає на гіпертонічну хворобу. І найбільша біда в тому, що мало хто на неї звертає серйозну увагу, тобто лікується. Навіть більше того, із кожних десяти хворих, які звертаються по допомогу до кардіовідділення через підвищений тиск, може всього троє знають, що гіпертонія — це серйозне захворювання, яке потрібно лікувати. А тому й виходить, що ходимо, працюємо з підвищеним тиском і, до того ж, бозна з яким вмістом холестерину в крові — і дивуємося, коли потрапляємо в лікарню. Не останню роль відіграють генетичні фактори, ризик виникнення серцевих захворювань підвищують і цукровий діабет, і вік, і статеві ознаки. Потрібно зазначити, що чоловіки частіше страждають на серцево-судинні захворювання, ніж жінки.

Проте фізіологічні причини — не основні фактори ризику виникнення серцево-судинних захворювань. Як зазначають спеціалісти, економічна та соціальна нестабільність у суспільстві також є важливим фактором, який впливає на стан здоров’я людей. Воно й зрозуміло, адже кожна людина по-своєму переживає різноманітні кризи та злами як в особистому житті, так і в житті своєї країни, відповідно, у населення виникають стреси та депресії. До цього потрібно додати вживання алкоголю, куріння, погане харчування тощо. Також, за словами спеціалістів, у нас недостатньо ведеться санітарно-просвітня робота і не йде ні в яке порівняння з рекламою, скажімо, сигарет.

Ще одне. Пригадуєте відомий вислів: «Фізкультура і спорт — запорука здоров’я». У даному випадку ця фраза — чи не найідеальніший засіб профілактики серцево-судинних захворювань. Не потрібно бозна-як змушувати себе займатися зарядкою, качати прес і піднімати гирі. Досить всього кілька разів на тиждень поплавати в басейні чи просто вийти (пішечком!) подихати свіжим повітрям за місто.

І щодо кави. Усі ми вже звикли до думки, що вона однозначно згубно впливає на серце та його діяльність. «Це абсолютно хибна думка, — каже О. Сабінін, — до нас потрапляли люди і після 16 чашок кави, і після однієї. Безперечно, зловживання ще нікому не принесло користі. Але річ не в тім, скільки ви п’єте кави, а як ви слідкуєте за собою. Одну порцію кави дозволяється випити навіть після перенесеного інфаркту міокарда. Правда, тут ще одне правило, яке, загалом, стосується всіх: головне, не пити каву натще».

Медицина животіє на гуманітарній допомозі

Кардіореанімація — як і вся наша медицина — також страждає через відсутність коштів. Безперечно, винятково ургентна допомога ще забезпечена, але… Сьогоднішнє фінансування становить всього 30 % від потреби. Зрозуміло, хворі самі повинні купувати ліки. Скільки вони коштують — сумно навіть говорити. До прикладу, після серцевих нападів хворому доводиться вводити антикоагулянти. Лише один шприц для таких ін’єкцій коштує близько 25 грн., а потрібно вводити препарат принаймні два рази протягом доби впродовж десяти днів. Препарати закордонного виробництва сягають сотень доларів за кілька міліграмів, основна маса наших ліків, на жаль, малоефективна, або ж якщо й дає якийсь результат, то на короткий проміжок часу, а ще потрібно додати дієтичне харчування та багато всього іншого.

Зрештою, щодо фінансування, то потрібно додати й таке: на 1 ліжко-день у кардіореанімації передбачено аж… 7 гривень. Як у нас вдається вкладатися в такі гроші — дійсно незрозуміло.

Наведемо ще один сумний факт: протягом останніх трьох років для відділення не було закуплено жодної серйозної техніки. Хоча для того, аби сьогодні повністю забезпечити кардіореанімацію необхідною апаратурою, потрібно не так уже й багато — близько 200 тис. грн. Але це десь на межі фантастики. Поки що наші кардіологи мріють про найпотрібніше — комплекс холтеровського добового моніторингу. Він є буквально унікальним обладнанням, бо дозволяє спостерігати й фіксувати стан хворого протягом цілого дня, та й коштує всього 34 тис. грн. Але... знову постає питання грошей.

Одне слово, проблем тут — хоч річку гати. Ентузіасти щось намагаються робити. Хотілося б дуже сподіватися на спонсорів, адже ніхто з нас не знає, що його чекає в майбутньому. Проте однозначно — вирішити всі проблеми можна лише в комплексі на загальнодержавному рівні.


Міфи про інфаркт

1. Кидати курити одразу після інфаркту шкідливо. Лікарі говорять: якщо ви курите — кидайте, якщо не курите — не починайте. А спосіб — посту-пово чи відразу, індивідуально чи в групі — не важливий, усе залежить від особистих поглядів.

2. Після першого інфаркту обов’язково буде другий. Більшість хворих, котрі мали інфаркт, повертаються до нормального життя. У 50 % випадків після інфаркту на ЕКГ загалом не спостерігається ніяких змін.

3. Фізичні навантаження необхідно припинити. Навпа-ки, саме сидячий спосіб життя є одним із факторів ризику.

4. Дрібновогнищевий інфаркт міокарда більш сприятливий, ніж великовогнищевий. Дрібновогнищевий інфаркт протікає легше, ніж великовогнищевий, оскільки меншою є ділянка ураження. Однак внаслідок «незавершеності» такого інфаркту вірогідність повторних інфарктів більша, ніж при великовогнищевому.

Це повинен знати кожний

При виникненні симптомів, які нагадують інфаркт міокарда (загрудинний біль, біль у шиї, потіння, запаморочення), потрібно негайно припинити фізичну активність, сісти або лягти. Відтак потрібно прийняти таблетку нітрогліцерину під язик. Якщо біль не минає, прийняти ще 2 таблетки нітрогліцерину з проміжком —5 хвилин. Якщо біль триває, слід негайно викликати «швидку допомогу».