Пiд бiльшовицьким корбачем-2

До питання про крайову літературу за радянського режиму (1944-1991)

(Початок у попередньому номерi "РIО" - вiд 8 червня 2002 року)

Регіон нiвелюється чужинцями
Треба вiдзначити, що чимало творiв, написаних гостями, в тому числi й делегованими росiйськими письменниками, не витримують вимог лiтературної критики. Це поверховi агiтки, оспiвування -заполiтизоване i схематичне. Ще бiльше це стосується карпатської прози гостей, скажiмо, роману Семена Скляренка "Карпати", де хороше нове перемагає над нехорошим старим (цим романом був захоплений комунiстичний лiтературознавець Василь Чумак, який по закiнченнi вузу, на жаль, осiв у нашому краї). Цi та iншi багатосторiнковi твори гостей намагалися піднести у ранг радянської класики новоявленi лiтературознавцi, насамперед з лав чужинцiв. Традицiйнi образи, примiтивний сюжет, вигаданi конфлiкти, невластива поведiнка героїв - це те, на що вони спромоглися. Та й за це треба дякувати їм вiд iменi корiнних, хоча... Навiть широко рекламованi нiмецькомовна Анна Зегерс чи угорськомовний Белла Iллийш не уникнули фальшi, а вiдтак художньої поразки в освоєннi теми Карпат. Вершиною художнього примiтиву є антирелiгiйний роман москвича Бориса Яранцева, повiсть киянина Михайла Сичевського...

Вiршi радянських поетiв про Карпати зiбрав у лжеантологiю Дмитро Федака - "Я тобi дарую пiсню". Приємнi тут декларацiї любовi, захоплення нашими рiками й горами - вiд Павла Тичини до Семена Гудзенка чи Льва Озерова. Та й не бiльше. Зокрема й росiйських "солов'їв", як Анатолiй Софронов.

Декади, фестивалi, звiти раз у раз вiдбуваються в Києвi, навiть у Москвi. Закарпаття вiдкривають для народiв СРСР i водночас нiвелюють його карпаторусинську специфiку. Через двадцять рокiв пiде нова хвиля вiдкриття i нiвеляцiї - поїздки в Комi, на Кавказ делегацiй ужгородських "iнженерiв людських душ" пiд пильним iдеологiчним оком обкому компартiї, а тамтешнiх до нас. Подарунки, цiлунки, рядки вдячностi керiвнiй i спрямовуючiй - це все те, що породили цi поїздки з довiрених осiб i контрольованого письма, бо скiнчувалося воно також антологiчними збiрниками на кшталт "Пiснi Комi" та "Пiснi Осетiї"... I не було в тих парадних поезiях, нотатках глибини, природностi спiву чи оповiдi, як вона є у творах корифеїв когорти Iвана Франка, Володимира Гнатюка, якi також... навiдували наш край, тiльки ж справдi з творчою метою i наслiдками, що мають вагу в сторiччях.

З фурором органiзованi першi олiмпiади художньої творчостi Закарпаття в Києвi та Москвi мали (аналогiчно!) засвiдчити спалах народних талантiв за нової радянської доби. Так це й пiдносилося в газетнiй публiцистицi. Але знавцi були певнi у зворотному: все це наслiдок культурницько-просвiтницької роботи ще за часiв Масарикової республiки, демократiї, коли увага до корiнного, самобутнього досягала свого апогею. Наслiдки цiєї полiтики i досi вiдчутнi в Моравiї, Словаччинi. Коли це карпатське багатство виплеснулося на київськi, московськi сцени, воно й справдi було вiдкриттям для тамтешньої голодної на видовища в повоєнний час публiки. Кияни i москвичi й справдi вiдкривали для себе новоприєднану, новоутворену область з її невичерпним потенцiалом доброти i добродiяння, таланту на всiх можливих жанрових перехрестях. Плюс колоритний нацiональний одяг.

Звичайно, цi вiзити, вiдвiдини дихали негараздами для краю. Це вiдчули й молодi крайовi iнтелiгенти, що здобували освiту в Празi, Будапештi, виховувалися на зразках всеслов'янської єдностi. Деякi з них навiки захворiли панславiзмом. Це - теоретичне. Конкретно ж стали вирубуватися карпатськi лiси i в таких масштабах, що лише втручання такого авторитета, яким був Леонiд Леонов, що генiально опiкувався "Русским лесом" (однойменний роман), врятував карпатські легенi Європи від повальної вирубки. Це йому i треба завдячувати.

...А мiсцевих пись-менникiв затиску-вали
Та радянський режим уже не вдовольнявся набутками минулого, най i на його користь. Вiн присилав до краю все нових i нових емiсарiв у всiх сферах, насамперед партiйно-iдеологiчнiй. I цю сферу вiн пiдсилював пришельцями-письменниками. Одним з перших таких авторитетiв приїхав до Ужгорода Матвiй Тевельов, далi - Кость Дрок, Микола Шаповал, Володимир Ладижець, Василь Полiщук, Павло Цибульський, Володимир Панченко, Володимир Древницький, Анатолiй Афанасьєв, Петро Горецький, Петро Угляренко, Григорiй Коваль, Петро Клименко... Хтось згодом виїхав, хтось зостався. Але майже всi "запрошенi" наразi отримали прекраснi квартири, з яких, як правило, були вигнанi мiсцевi люди пiд рiзними приводами i, як правило, як вороги радянського ладу. Цi запрошенi дiстали чільні посади. Наприклад, Володимир Ладижець - посаду головного редактора новоутвореного бiльшовицького видання "Карпати", першими виданнями якого були твори Сталiна, "Блокнот агiтатора" тощо, якi й досi зберiгаю у своїй письменницькiй колекцiї. Деякi з цих iмен означують i смершiвцiв, i працiвникiв НКВС - пiзнiше КДБ. I тут дивини немає. Їм зелена дорога в друцi. Тим часом талановитi нашi письменники або вiдправленi в ГУЛАГ - як Iван Рознiйчук (Марко Бараболя), що написав i Слово до товариша Сталiна вiд iменi закарпатського народу, або замовчуються, як Юрiй Станинець, Олександр Сливка, Андрiй Ворон, визнання до яких прийшло тiльки через пiвсторiччя.

Низькоосвiченi письменники-зайди зачинають вчити писати по-радянському закарпатських письменникiв-професiоналiв, допомагають їм опанувати метод соцiалiстичного реалiзму. Але для цього ще, доки не пiдросли свої кадри (це буде Юрiй Балега наприкiнцi 50-х), "рухому естетику" в краї по-бiльшовицькому рухають у зворотному напрямку запрошенi чужинцi - Олександр Гiльбух, Олександр Гiневський... Це виявляється в розносних рецензiях на всiх, крiм "своїх", проробках на письменницьких зборах, засiданнях в унiверситетi. Особливо дiсталося буржуазним письменникам Андрiю Карабелешу та його бiографу Петру Лiнтуру, Федору Потушняку, потому Iвану Чендею, ще пiзнiше Вiлмошу Ковачу та iншим. Бiльшовицька естетика має вiдповiдi на всi питання, їй все ясно, нiяких сумнiвiв. У такому ключi все життя й пропрацювали Матвiй Тевельов, Володимир Ладижець, Павло Цибульський, Леонiд Уральський, Василь Полiщук...

Уже знищенi нашi бiблiотеки зi "старою iдеологiєю", зачиненi наглухо нововведенi спецфонди, куди ховається надiйно вся дорадянська книга, перiодика тощо.

Чужинцi не виявляють особливого таланту до письма. Усе це пустi декларацiї з використанням тих же дешевих символiв - весна, сонце зi Сходу, брати зi Сходу, червоно-зорянi воїни-визволителi. Та сама схема з учорашнього вiдпрацьованого матерiалу. Мiсцевi люди (персонажi) затурканi, темнi, негативнi. Зайди - хорошi, несуть свiтло науки (як правило, неуки), позитивнi.

Власне, мiсцевi письменники замкнулися в собі. Просто майже змовкли. Вони зрозумiли всю фальш нав'язаних комунiстами-бiльшовиками пустих декларацiй. Як зараз стало зрозумiло, крайова комунiстична органiзацiя як загiн КПЧ сприяла iнтенсивнiй українiзацiї Пiдкарпатської Русi, адже всi її лiдери, навiть тi, що закiнчили життя трагiчно, як Олекса Борканюк, були вишколованi в Харковi, Москвi, Києвi, це були не тiльки iдеологiчнi бiйцi СРСР, а й агенти тамтешнiх спецслужб.

Двiчi нагадувати про декрет Народної Ради Закарпатської України про вилучення з бiблiотек буржуазних видань не треба було. Пропадає бiблiотека Мукачiвського монастиря. Рiжки та нiжки зостаються з єпархiальної єпископської бiблiотеки в Ужгородi. Рахiвська картонна фабрика захлиналася вiд надмiру "сировини" з вилучених бiблiотек.

I зароджувався дисидентський рух
Не справдилися i надiї на "русскость". Русофiли або переорiєнтувалися, або принишкли, хоча росiйською мовою письмо заохочувалося прорадянським видавництвом "Карпати" на мiсцi чи в Києвi, тим паче в Москвi. Свiдченням цього є пiзнiша популяризацiя творчостi ужгородського росiйськомовного єврея Фелiкса Кривiна та iнших з молодшої генерацiї. Оскiльки вiдiйшов вiд лiтератури росiйськомовний Петро Продан, помер Iван Керча, українiзувалися Юрiй Гойда, Iван Чендей, також i Андрiй Патрус-Карпатський, Юрiй Керекеш, потрiбен був росiйськомовний символ. Його витворили з iзянського юнака Дмитра Вакарова. До доробку його лiричних поезiй та невправних полiтичних, дописали новi, бiльш агiтацiйнi (кажуть, що iстину знали Семен Панько, Михайло Симулик та ще дехто). Блискучi переклади з поганого росiйського тексту Дмитра Павличка зробили радянського розвiдника Дмитра Вакарова блискучим поетом-антифашистом, яким вiн нiколи не був. Виходить книга профiльтрованих спогадiв, дистильоване видання поезiй "Вибране". Дуже вигiдно було для iнтернацiоналiстiв, що Дмитро Вакаров писав по-росiйськи. Пiдпiльно суспiльство i в найтяжчих 70-х роках вимагало українського слова. Через те в Ужгородi (про це може бути окрема розмова) зароджувався дисидентський рух, переслiдувалася група письменникiв. Але позiрна "русскость" виявиться потому в одного православного батюшки в Ужгородi вже на зорi третього тисячолiття: надто вже грiють московськi грошi... I хоч якогось часу росiйськомовнi письменники на Закарпаттi й активiзувалися, та нi вони, нi мiсцевi русофiли успiху естетичного тут не мали, адже бракувало їм знання росiйської мови, що її в кровi мали такi титани росiйськостi, як Олександр Солженiцин, Василь Шукшин, Юрiй Бондарєв, Вiктор Астаф'єв, Валентин Распутiн. На їх фонi iдiотами виглядали росiйськомовнi школярi та гiмназисти, якi нiколи не росли в росiйському оточеннi, а лише читали росiйськi книжки ще з часiв Русi Петра Першого. Русофiли, москвофiли закономiрно вiдступили перед натиском української мови, що є ближчою карпаторутенам (русинам), і є, зрештою, сусiдньою слов'янською мовою. Нiчого не досягли на повоєнному Закарпаттi й численнi україно-єврейськi емiсари. Їхня українська мова лiтературно дистильована.

По-рiзному можна оцiнювати набутки чужих письменникiв у освоєннi карпатської теми (наприклад, Фелiкс Кривiн, проживши в Ужгородi кiлькадесят лiт, не написав жодного твору про наш край, i це, можливо, дуже правильно зроблено), Петро Угляренко написав серiю iсторичних романiв з життя Пiдкарпатської Русi, але професор Павло Чучка засумнiвався в художнiх достоїнствах цих творiв i на основi одного роману - про князя Лаборця - довiв естетичну неспроможнiсть твору.

Де-не-де в контекст лiтературного процесу я включав iмена письменникiв-чужинцiв. Про них можна б написати й окремо. Але ясно одне, що помiтних набуткiв, якi вписувалися б у наше письменство, у них немає. Хоча їх легко планували до видання, нiколи не критикували, а тiльки захвалювали. Вони почували себе газдами на чужинi - тобто нашiй землi. Але час - i лiкар, i суддя найточнiший. Отож, з бiгом часу стає видимою думка про їх слабкi творчi можливостi, незакорiненiсть у нашiй землi або просто належнiсть до iншої лiтератури. Я назву тут лише одне iм'я - росiйськомовного єврея Фелiкса Кривiна, який кiлька десятирiч прожив в Ужгородi, але про наш край не написав жодного рядка. Письменник-сатирик вiдомий, знаний. Його творчiсть позазакарпатська. Не є в цьому лиха. Але немає й добра - для нас, карпаторутенiв.

Говорити про серйозну прозу з-пiд пера Павла Цибульського, Василя Полiщука, Володимира Ладижця - це насмiхатися з "рухомої естетики" (не в той бiк вона рухається).

Так, Михайла Томчанiя пiдтримала публiкацiя в "Огоньку". Прозовi твори Iвана Чендея, Михайла Томчанiя, Юрiя Мейгеша, Василя Басараба, Юрiя Керекеша, Iвана Долгоша, Дмитра Кешелi вийшли в перекладi росiйською в Москвi. Та чи досягли нашi прозаїки повоєнного перiоду, обласканi радянською долею, естетичних висот прози названих росiйських корифеїв? Проблематичне питання. Великого розголосу в Москвi набув хiба що роман Iвана Чендея "Птахи полишають гнiзда". Його фiлософiчна iнтерпретацiя Григорiєм Корабельниковим пiсля українських колег, за винятком сумнозвiсного земляка Юрiя Балеги, який заплутався в оцiнцi новаторського пiдходу Iвана Чендея до збереження християнських традицiй корiнного народу Карпат. I нiякого успiху не мала проза Матвiя Тевельова, Павла Цибульського, ба навiть середульшої генерацiї закарпатських прозаїкiв.

Опрiч мiстифiкацiї з Дмитром Вакаровим, чи не є штучною мiстифiкацiєю, точнiше iмiтацiєю теми - документальна проза краян - аж до "Свалявських зустрiчей" Iвана Чендея. Гадаю, що штучно об'єднанi в трилогiю три повiстi Михайла Томчанiя, де немає анi наскрiзного героя, анi наскрiзного сюжету. Тобто немає естетичної цiльностi - нi сюжетної, нi образної. Факт. Тому iмiтацiєю критики є лiтературознавче дослiдження Василя Попа про письменника, як i зазначив його однофамiлець у своїй "Энциклопедии Подкарпатской Руси".

Я не нагадую вже про цiлковитi зриви письменникiв типу Юрiя Керекеша, коли вiн у зрiлий час пише антирелiгiйний гросбух (роман "Блукання в порожнечi"), конкуруючи з атеїстичним поетом Василем Вовчком, антиалкогольним романчиком Iвана Чендея. Смiхота! Наскiльки дрiб'язково працювали нашi прозаїки. Чи ж дивно, що двадцять рокiв я не мiг надрукувати свiй iсторичний роман "Бранцi лiсу", оскiльки вiн написаний у стилi потоку свiдомостi, принаймнi засобами прози психологiчної. У цьому ключi працював i Юрiй Мейгеш, вiддавши данину i плакатнiй прозi колгоспного села (першi двi повiстi), i тiй же убогiй атеїстичнiй пропагандi.

(Продовження буде).
Володимир Фединишинець, член Нацiональної спiлки письменникiв України


Екологічна катастрофа чи катастрофа екологічного чиновництва

До керівництва обласною екологією ніби знову повернувся її колишній керівник Іван Негря.

Управління, яке повинне займатися захистом природи (а для кого як не для закарпатців це є вкрай важливим), переживає чиновницьку кризу. Можливо, виникне питання, чому Негря повернувся і де він був? Свого часу з певних причин його було звільнено. Нині ж якимось чином відновлено. Та все по порядку.

У редакції є кілька документів, які стосуються законодавчих колізій. Зокрема, ще в серпні минулого року була постанова про порушення кримінальної справи по факту зловживання посадовим становищем посадовими особами Держуправління екології та природних ресурсів Закарпатської області за ознаками ст. 165 ч. 2 КК України. Розслідування прокуратури довело, що посадові особи від крайової екології, "діючи в інтересах третіх осіб, без затвердження видатків у кошторисі та проведення операції по бухгалтерському обліку, використали металеві труби на суму 149,4 тис. грн. в рахунок авансового платежу для оплати заборгованості перед ЗАТ "Управління механізації та будівництва". Крім того, є постанова про порушення кримінальної справи по Ужанському національному парку (структурі управління), де "у вересні-грудні 1999 року, діючи навмисно, за попереднім зговором, всупереч їх цільовому призначенню" посадові особи використали 19 тис. грн. на реконструкцію об'єкта, який не перебував на обліку нацпарку. У цьому випадку справу було порушено за статтею 364 ч. 2 КК України.

Є й інші документи про перевірки. І тут також не все добре. Так, в акті документальної ревізії фінансово-господарської діяльності екологічного управління йдеться про масу порушень. На преміювання працівників управління видавалися накази "без зазначеної суми та прізвища", порушувалися пункти порядку зборів за виконання послуг під час здійснення екологічного контролю, деякі бухгалтерські документи "не підписані головним бухгалтером, виконавцем, деякі документи мають підчистки. Є також акт перевірки КРУ, де також наводяться чимало фактів порушень.

Порушення могли стати причиною звіль-нення з роботи тодішнього начальника управління Івана Негрі. Але тут вийшла ціл-ком абсурдна колізія. Облпрокуратура провела деяке розслідування щодо коруп-ційних діянь Негрі в іншому плані. Зокрема, в протоколі про вчинення правопорушень, пов'язаних з корупцією, від 14 травня 2001 року йдеться: Іван Петрович Негря, працюючи на посаді начальника Держуправління екобезпеки, 14 листопада 2000 року подав голові ОДА письмову заяву про прийняття його на посаду генерального директора обласного лісогосподарського об'єднання "Закарпатагроліс", а розпорядженням від 21 листопада він був призначений на цю посаду. Тобто, І. Негря працював відразу на двох державних роботах і на двох роботах отримував зарплату. І з управління його було звільнено наказом Міністерства екології тільки в березні 2001 року. Слідство доводить, що за цей час Негря зумів взяти зарплату та інші виплати в управлінні на суму 1023 грн. і при звільненні одержав розрахунок 6230 грн. Таким чином, Негря порушив обмеження, встановлені ст. 5 ч. 1 п. "б" Закону України "Про боротьбу з корупці-єю". У своєму поясненні Негря повідомив, що не знав, за що отримав ці гроші.

Матеріали були передані в суд, який, в свою чергу, визнав винним Негрю, наклав на нього адмінштраф у розмірі 255 грн. і постановив стягнути на користь держави незаконно отримані кошти в сумі 4599 грн.

Звичайно, усього цього достатньо, щоб особа більше не працювала держслужбовцем. Адже стаття 12 Закону про державну службу забороняє займати посади на державній службі людям, які проходили по корупційних справах. Та поки не все так просто. Негря тимчасово відновлений на роботі, бо оскаржив своє звільнення як незаконне (нібито не запропонували іншої роботи). Міністерство ж очікує на результати завершення тих кримінальних справ, з яких ми почали матеріал. Там є і про труби, і про те, що в період з 1997 по 2000 роки кошти на суму 950 тис. грн., які йшли на рахунок фонду охорони навколишнього середовища і призначалися для перерахування в Держбюджет, були використані не за призначенням (тут знову-таки чекають на плідну роботу КРУ, яке поки чомусь зволікає). Також слід зазначити, що протягом 1997-1998 років безпідставно було перераховано кошти на суму 9 тис. доларів на якусь харківську фірму і 2,5 тис. доларів на фірму у Вінницькій області без укладання угод. Тепер ніхто й не знає, де ті гроші.

"Все вищенаведене свідчить, що в Управлінні екології та природних ресурсів протягом останніх років під керівництвом І. Негрі було створено умови для розкрадання державного майна в особливо великих розмірах", - резюмує Закарпатський міжрайонний природоохоронний прокурор О. Опішняк. І додає, що всі факти потребують детальної перевірки для пред'явлення звинувачення Негрі, без чого неможливо вирішити питання про усунення його з обій-маної посади. Але справи чомусь не рухаються з місця.

А численним платникам природоохоронних податків та зборів тепер буде чіткіше видно, куди ж діваються їх внески і чому деякі начальники так тримаються за крісла в розкішному будинку на Швабській.

Пристрасті за Волошином

Пригадуєте публікації "Пам'ятникоманія" з продовженням? Йшлося про встановлення пам'ятника Христу на площі Богдана Хмельницького. Потім по-дібна історія з Шевченком на Народній. Пристрасті, власне, в тому, де стояти пам'ятникам. І в тому, якими ці пам'ятники повинні бу-ти. Звичайно, місцевого ре-ферендуму проводити ні-хто не буде (а дарма), тому рішення про встановлення пам'ятників приймаються якось особливо. Все робиться нібито на якихось конкурсних комісіях, однак, скоріше за все, є певні групи впливу з лобіювання проектів того чи іншого скульптора, тому конкурс-ність ця цілком умовна. Принаймні так здається після того, коли читаєш лист-звернення до Ужгородської міськради заслуженого художника України Михайла Беленя. Лист стосується проекту пам'ятника Августину Волошину. У цьому листі М. Белень під-дає критиці уже існуючий пам'ятник Шевченка на Народній і звертає увагу, що міську владу просто хтось прагне обманути. Усю вину художник перекладає на управління культури облдержадміністрації. "Закликаю не допустити театрального видовища над Волошиним, як це сталося зі скульптурною образою Т. Шевченка, у якій спотворено поета", - пише М. Белень. Він пропонує провести справжній конкурс проектів із публічним захистом авторами. "Таким чином, без зайвого галасу, амбітно упереджених, провокаційних публікацій буде припинено будь-які спроби зацікавлених інтриганів та кар'єристів дезінформації та спекуляцій над свідомістю ужгородців", - йдеться в листі.

Як ми повідомляли, пам'ятник Волошину повинен стояти в сквері перед "зеленим" базаром на площі Корятовича. Уже очевидно, що пам'ятник там трохи не вписується, та як би там не було, а ми станемо свідками чергової пам'ятникоманії. До речі, ціл-ком ймовірно, що від-криття пам'ятника буде фор-суватися, аби хтось з потенційних кандидатів у мери зумів записати це в свій актив.



Мiсце, де мертвi вчать живих

Нашi патологоанатоми за свiй труд заслуговують на прижиттєвий пам'ятник, а не всього "15 %" за шкiдливiсть

Останнiй заклад, куди потрапляє людина на цій землі, - морг. Вiрнiше, сюди потрапляє лише тiло, бо душа вже лише Богу вiдомо де. В iдеалi, до тiла людини й пiсля смертi має виявлятися повага. I це залежить не лише вiд тих людей, котрi з огляду на свою професiю мають стосунок до цього, а й вiд умов, у яких вони працюють

Трохи iсторiї
Морги ведуть свою iсторiю вiд анато-мiч-них театрiв. У середньовiччi так називалися примiщення, де з метою пiзнан-ня людського органiзму проходили першi розтини. Подивитися на диковинну й водночас страшну процедуру збиралися мiська знать, багачi й аристократи. Проте малоприємне видовище попередники нинiшнiх патологоанатомiв та судмедекс-пертiв по-своєму намагалися пом'якшити: протягом усього дослiдження тiла грала арфа. А над входом в анатомiчний театр був написаний глибокодумний вислiв: "Це мiсце, де мертвi вчать живих".

Перехiдною формою вiд анатомiчного театру до моргу стали будiвлi, куди звозили трупи невiдомих. За необхiдностi лю-ди могли прийти i, навiть не заходячи все-редину будинку смутку, впiзнати своїх ро-дичiв. Хай це зараз видається дикiстю, але тодi бездиханнi тiла виставлялися у вiк-на. Через скло живi бачили обличчя по-кiйникiв. Адже й саме слово "morgue" в перекладi з французької означає обличчя.

До запаху смертi звикають за день
Серед обивателiв поширена думка, що морг - усього лиш холодильник для тру-пiв. Насправдi це зовсiм не так. I правильна його назва - централiзоване патоло-го-анатомiчне вiддiлення. Таких вiддiлень в Ужгородi є три: при мiськiй лiкарнi, в онкодиспансерi й найсолiднiше - при обласнiй клiнiчнiй лiкарнi. Останнє, за словами його завiдуючої Наталiї Токач, зокрема його будiвля - одне з найкращих в Українi (хiба що за винятком супернового в Хмельницькому, нещодавно збудованого ВООЗ). Перевага його в тому, що будiвля двоповерхова, тобто лiкарi не зму-шенi працювати поряд з секцiйним залом. Вiн розмiщений на першому поверсi, тут i роблять розтин померлих в обласнiй лiкарнi, тубдиспансерi, наркодиспансерi, а також вдома, якщо є показання судово-медичної експертизи. Звичайно, на один такий зал навантаження досить велике. Добре, що столи для розтину мармуровi - добре змиваються й не пiдвладнi псуванню. Поруч з секцiйним залом розмi-ще-на холодильна камера, розрахована на 10 чоловiк. На бiльше й нема потреби, каже Наталiя Гаврилiвна. На кiлька днiв залишаються лише покiйники з вiддале-них районiв областi. (До речi, деяких по-кiй-никiв родичi так i не забирають, мотивуючи тим, що нема грошей на поховання. Тодi хоронить тіла сама лiкарня). Одразу зазначу, що важкого запаху тiла, що розкладається, тут майже не вiдчувається. Однак усе-таки в першi хвилини перебування у цiй залi нюх настiйливо вимагав повернення на свiже повiтря. I це не стiль-ки трупний запах, а специфiчний запах стiйкого формалiну вперемiш з хлоркою, що на дезiнфекцiю йде мiшками. Для нашого плачевного стану медицини це, мабуть, єдиний доступний засiб заглушити запах.

За кордоном медицина в цьому планi поважає себе бiльше. Крiм сильних холодильних установок, в країнах розвинутого капiталiзму працюють i системи бiльш досконалого кондицiонування. До того ж такi заклади озонують дезодоранти. В Українi про подiбну розкiш лише мрiють. У секцiйнiй залi немає навiть вентиляцiї. Але звикнути до всього можна. Як кажуть медики, котрi працюють у цiй сферi роками, для повної адаптацiї зазвичай вистачає кiлька днiв, а то й день.

Однак, працюючи в не дуже комфортних умовах, за рiвнем професiоналiзму нашi спецiалiсти випереджають колег з благополучних країн.

Патологоанатом
i судмедексперт мають знати усе
У роботi патологоанатомiв можна ви-дi-лити два напрямки. Перший - це проведення розтину i встановлення точної причини смертi, достовiрної i вiдповiдно до мiжнародної квалiфiкацiї хвороб. -Крiм того, - розповiдає Наталiя Гаври-лiв-на, - оскiльки ми розтинаємо померлих, яких лiкували, у нас проводиться контроль якостi лiкування. Тобто ми перевi-ря-ємо якiсть роботи клiнiцистiв - чи вiр-но був поставлений дiагноз, чи проводилося належне лiкування, визначаємо, на якому етапi були допущенi лiкарськi помилки (а вони, на жаль, зустрiчаються у майже кожному десятому випадку). Таким чином, ми спiвпрацюємо з лiкарями, аби пiдвищити їхню квалiфiкацiю.

Другий напрямок роботи патологоа-натомiв - мiкроскопiчна дiагностика захворювань, в основному прижиттєва. У гiсто-ло-гiчнiй лабораторiї визначається, примi-ром, доброякiсна чи злоякiсна пухлина у хворого, є запальний процес чи нi. Саме тут встановлюється остаточний дi-аг-ноз, який визначає подальше лiкування. Iнколи доводиться робити дiагностику пiд час операцiї: хворий пiд наркозом ще лежить в операцiйнiй, а те "щось", що знайшли у нього, вiдправляється на дослiд-жен-ня сюди, у лабораторiю. Таке дослiд-ження займає усього кiлька хвилин, бо робиться воно з допомогою термозаморожувального апарату (на Закарпаттi, крiм обллiкарнi, є ще в онкодиспансерi та Му-ка-чiвськiй ЦРЛ).

Цей напрямок роботи, каже Наталiя Токач, є найвiдповiдальнiшим i найваж-ли-вiшим. Бо можна помилитися i в дiаг-ностицi при розтинi, що теж небажано, але якщо допущено помилку в гiстоло-гiч-нiй лабораторiї - це вплине на подальше лiкування i, власне, на життя хворого.

I якщо клiнiцист знає переважно лише свою сферу, то патологоанатом повинен знати все.

- Наша робота важка фiзично, морально (особливо, коли треба робити розтин молодих людей, дiтей) i важка розумово. Особливо у такiй багатопрофiльнiй вели-кiй лiкарнi, - зiзнається Наталiя Гаври-лiв-на.

Крiм патологоанатомiв, є ще один вид спецiалiстiв, котрi працюють з покiйни-ка-ми. Це судово-медичнi експерти. Їм працювати доводиться якоюсь мiрою навiть складнiше, нiж патологоанатомам. Адже патологоанатоми мають хоч якийсь дiагноз, iсторiю хвороби. А судмедексперти працюють, можна сказати, наослiп. З чим тiльки вони не стикаються: убивства, удушення, отруєння, тяжкi травми тощо.

Дуже важко, каже Ярослав Товтин, начальник обласного бюро СМЕ, визначати причину раптової смертi осiб працездатного вiку, якi нiколи i нiде не лiку-ва-лися, тобто на них нема жодних лiкар-ських документiв.

До того ж, судмедексперти визначають не лише причину смертi, а й вид знаряддя злочину, при ДТП - вид транспорту тощо.

Отже, як i патологоанатом, судмедексперт теж має бути професiоналом, всезнаючим медиком.

Судмедексперт теж не має права на помилку. Вiд висновку судового експерта, наголошує Ярослав Васильович, залежить подальша доля людини: звинуватять її чи виправдають, порушать кримi-наль-ну справу або нi. Та iнколи доводиться проводити ексгумацiю трупа, тобто пов--торне дослiдження. Переважно це здiйснюється на вимогу родичiв покiйно-го, якi не погоджуються з причиною смер-тi.

Право на цивiлiзований похорон
Навряд чи знайдеться багато людей, якi назвуть сьогоднiшнє життя нормальним. Вже тому кожен українець хоча би пiсля смертi має право на достойний похорон. Разом з тим хоча централiзоване пато-ло-го-анатомiчне вiддiлення й досить прис-той-не, однак збудоване ще в 60-х роках й потребувало б деякої модернiзацiї. Але що вже казати про полiпшення дизайну, коли грошей, отримуваних з бюджету, ледве вистачає на необхiднi матерiали, дорогi ре-активи. У той час як медицина не в по-шанi у держави, то патоанатомiя - на задвiрках у самої медицини. На неї дають те, що лишається пiсля фiнансування iнших вiддiлень, "для живих". Спонсори теж обходять стороною патологоанатомiв. Єдина допомога, яку отримує централізоване патолого-анатомiчне вiддiлення, йде вiд головного лiкаря обласної клiнiч-ної лiкарнi Романа Шнiцера.

Тiснувато стає i в бюро судово-медичної експертизи. Розтинiв з кожним роком стає все бiльше, а у них нема навiть своєї секцiйної зали. Розтини судмедексперти здійснюють на базi обласної та мiської лiкарень.

До речi, на сьогоднi створення сучасного моргу обiйшлося б приблизно в 40 мiльйонiв гривень. Сума чимала, але i такi грошi вiднайти можна було б. Однак чиновники не бажають стикатися з мертвими. Вони бiльше "переживають" за живих: реконструюють будiвлi, будують заправки. Проте не оминути "будинок смути" не вдасться нiкому.

Давно назрiла потреба в крематорiї. Як ви думаєте, куди дiваються ампутованi кiнцiвки, викиднi, вирiзанi пухлини, тобто всi пiсляоперацiйнi вiдходи? Усi вони, пересипанi хлоркою, зберiгаються у пакетах у холодильнiй камерi патологоана-то-мiчного вiддiлення. А раз у квартал виписується грiб (коштує вiн 200 грн.), куди всi вони складаються i хороняться у спе-цiально вiдведеному мiсця на кладо-ви-щi у Барвiнкошi. Людина пiсля операцiї живе ще довгi роки, а частина її вже давно похована. Чи гуманно це стосовно самих про-оперованих, та й де гарантiя, що пiс-ляоперацiйнi вiдходи, "спочиваючи" в землi, не розповсюджують хвороби? Найiдеальнiший i найгуманнiший спосiб "захоронення" пiсляоперацiйних вiдхо-дiв, вважає Наталiя Гаврилiвна, - крема-цiя. Та коли i чи буде взагалi в областi хоча б один крематорiй - питання риторичне. Загалом ця проблема - на стику меди-ци-ни, етики i релiгiї. Багато хто вважає, що те, що належало людинi, треба поховати у землю якоюсь мiрою урочисто й зi скромним вiдспiвуванням.

I ще: морг - це призма, через яку переломлюються всi соцiальнi проблеми суспiльства. З того, як ставиться нацiя до своїх померлих, можна мiркувати про її мораль, духовнiсть. Адже навiть на зорi минулого тисячолiття, коли люди й не претендували називатися цивiлiзованими, затяжнi кровопролитнi битви перiодично припинялися. Робилося це з тим, аби воюючi сторони могли нормально, по-людськи, поховати вбитих. Однак з тих далеких часiв наше українське сус-пiль-ство пiшло вперед ненабагато. Якщо не повернулося назад...
Єва Деметер