«Тут найгірший стан русинських справ, але я бачу їхню перспективу»

Ша, на горизонті — могучий Магочій

У 1999 роцi я вже брав грунтовне iнтерв’ю в Павла-Роберта Магочiя, яке тодi ж видав окремою брошурою пiд назвою «Карпатська мантiя американського професора». Два мiсяцi тому академiк — автор понад 50 глибоких монографiй з iсторiї України й Закарпаття — вчергове вiдвiдав Ужгород, поселившись в однойменному готелi, що над Ужем. Айно, в гулавої частини крайової iнтелiгенцiї «няньо пудкарпатських русинув» викликає шалений спротив. Най! Гнiв — це ще не аргумент, аби когось чи щось заперечувати. Я ж удруге очно пересвiдчився (тим паче й заочно — з працями професора), що цей iсторик є дивовижно мудрим i по-науковому хитрим чоловiком, експериментатором.

Нема нічого неможливо-го, або Народ у народі
— Пане професоре, русинський рух 90-х рокiв минулого сторiччя й сьогоднi: чи став вiн, мовити б, якiснiшим?
— Тяжко коротко вiдповiсти, адже русини живуть у рiзних державах, i в кожнiй — iнакша ситуацiя. I коли так — загалом — брати, то можна констатувати, що за останнє 10-рiччя сформувався новий нацiональний рух. Плюс нинi вiдбувається його консолiдацiя. Русинський народ де-юре вже визнаний у Словаччинi, Чехiї, Угорщинi, Польщi, як вiдомо, давним-давно i в колишнiй Югославiї. Культурнi органiзацiї там отримують державну дотацiю. Окрiм того, зникли проблеми з кодифiкацiєю мови, граматиками, букварями. Скажiмо, у Словаччинi в чотирьох школах близько 275 учнiв вивчають русинську мову й культуру, а в Пряшiвському унiверситетi з 1999 року функцiонує й вiдповiдне вiддiлення. Такi ж справи у 8 школах i однiй гiмназiї в Польщi. До того ж у вищiй педагогiчнiй школi Кракова з нового навчального року вiдкриється вiддiлення русинської (лемкiвської) мови. В Угорщинi в Нiредьгазькому унiверситетi працює кафедра української i русинської фiлологiї... А на Закарпаттi — найгiрший стан русинських справ iз будь-якого погляду. Русини iснують де-факто, але не вироблено єдиної норми лiтературної мови, вiдсутнi навiть недiльнi школи. Не розроблена конкретна програма, яка б налагоджувала зв’язок iз народом на селi, будувала нацiональну свiдомiсть мiж молоддю. Не можу казати, що новинки зовсiм нема, але правда, що нема порядної новинки. 
I попри все певнi зрушення є: побачили свiт «Граматика русинського языка», читанка «Утцюзнина», «Русинсько-українсько-росiйський словник», науково-популярний збiрник «Руснацький свiт», рiзнi поетичнi книжки. Тобто вже є над чим дискутувати. Солiднi культурнi iмпрезiї органiзували общества iм.Духновича в Ужгородi й Свалявi. Звiдси й випливає висновок: нарештi з’явилося усвiдомлення того, що менше треба займатися полiтикою, а бiльше робити на культурному полi. Словом, є-м оптимiстом i бачу тут русинську перспективу. Та знову ж таки: найбiльшим поступом є те, що свiт довiдався про русинський етнос, i вже майже нiхто не сумнiвається, що вiн був, є i буде. До речi, навiть в Енциклопедiї української мови, яка нещодавно побачила свiт, є два окремi гасла — «Русинська мова» i «Русинська мова в Югославiї». 
— А коли вийде розрекламована «Енциклопедiя iсторiї i культури русинiв»?
— Вона охоплює близько 1250 гасел. Я пiдготував майже 400, професор Iван Поп iз Чехiї — 425, науковець iз США Богдан Горбал — 175. Також над окремими статтями працювали або уточнювали данi професори Олександр Дулiченко, Елайн Русiнко, Олена Дуць-Файфер, мовознавець Михайло Капраль, педагог Михайло Алмашiй, письменник Володимир Фединишинець... Англомовне видання (а це — 1400 сторiнок машинопису) вже на завершальнiй стадiї. Менi залишилося лише все вичитати i внести останнi правки. У листопадi й груднi енциклопедiя друкуватиметься в одному з найпрестижнiших видавництв Канади — видавництвi Торонтського унiверситету. На початку 2002 року я триматиму її в руках. Отже, ви на мiсяць-два пiзнiше. Тираж: мiнiмум 1000 примiрникiв, максимум — 1200. Русинськомовна ж версiя енциклопедiї ще в процесi роботи. За неї вiдповiдає Iван Поп.
— Неординарною є ваша стаття «Лабораторне вирощування нацiональної свiдомостi, або Нацiоналiзм iз пробiрки» про монегаскiв. Чому б це не сфокусувати на ...? 
— (Перебиває). Розумiю. Це, мабуть, натяк на те, що бiльшiсть науковцiв України (у тому й сенс, що — не свiту!) вiдстоюють думку, нiби русини — гiлка українського народу або ж його iсторична самоназва. (Iронiчно). Але свiт Україною не закiнчується, зокрема й Закарпаття — не пуп Землi... 
Щодо монегаскiв. Мало кому вiдомо i з-помiж фахiвцiв, що в незалежному Монако, територiя якого 1,9 кв.км, живе монегаскський народ зi своєю культурою i мовою. Сучасна наука (i не лише iсторична, а й антропологiчна, соцiологiчна, полiтична, фiлологiчна) вважає, що як нацiональна свiдомiсть, так i лiтературна мова є штучними утвореннями. Людина не народжується патрiотом, а нацiональнi почуття плекаються, виховуються. А хiба можна точно визначити лiнгвiстичнi межi, де той чи iнший дiалект належить до тiєї чи iншої лiтературної мови?! Монегаски — iдеальний приклад того, що можна зробити все, коли є бажання i прихильна ситуацiя. Свого часу маленький 5-тисячний народ вирiшив вiдмовитися вiд офiцiйної французької мови й створити свою. Заможна країна, представники в урядi, полiтичнi перипетiї, активнiсть iнтелiгенцiї — це все сприяло досягненню мети. А Луї Нотарi був для монегаскiв Шевченком, Мiцкевичем, Пушкiним. Шкiльна система Монако вимагає вiд кожного учня обов’язкового трирiчного навчання монегаскської мови (подальшi 6 рокiв — факультатив). Цей процес триває останнi 10 рокiв. Уже є поколiння людей, яке розмовляє цiєю мовою. Отже, нема нiчого неможливого. Буває лише дуже тяжко, просто тяжко i вiдносно легко... 
Ще кiлька тез. Iсторичнi знання, пам’ять базуються на вивченому в школi. Якщо хочете збагнути, що люди думають про себе у Францiї або Iспанiї, доста ознайомитися зi шкiльними пiдручниками. Я в кожнiй країнi їх уважно переглядаю. Якi доленоснi подiї, важливi дати, центральнi особи — усе там прочитаєте. I держава — не секрет — може манiпулювати iсторiєю. Як приклад — комунiстичний режим, який робив, що хотiв. Возз’єднання чи приєднання, окупацiя чи визволення — термiнологiя, яка закладається в школi. I це набагато важливiше, нiж те, що я пишу, нiж хтось... Будь-якi науковi працi, академiчнi видання є або малодоступними, або недоступними для загалу.

Ера національних держав минає
— Чи є нинi в Європi аналогiчнi рухи до русинського?
— Є, моравський. Перепис населення 1991 року в колишнiй ЧСФР дозволяв людям називати себе будь-як. I, зокрема, 1 млн. 550 тис. чоловiк зголосилися мораванами. У переписному листi були двi окремi графи для чеської i моравської нацiональностей. До речi, моравани хотiли й далi користуватися чеською лiтературною мовою. Та вже в цьогорiчному переписi (у Чехiї — у березнi, Словаччинi — у травнi 2001 року) уряди не дали можливостi записуватися мораванами. Це — регрес. Тим паче виникли проблеми: моравани протестують, що чиновники їх трактують як чехiв. Дiло набрало мiжнародного скандалу.
— На носi — перепис населення в Українi. Ви, мабуть, у курсi, що графа для русинiв у нас не передбачена. Не є це утиском прав людини?
— Менi здається, що уряд України ще не визначився остаточно зi своєю позицiєю. Ще на V Свiтовому конгресi представник Державного статистичного управлiння офiцiйно оголосив, що в анкетi, скажiмо, не буде графи про «материнську мову», а лише про «етнiчне походження». Мовляв, не «нацiональнiсть», а саме «етнiчне походження», бо пересiчнiй людинi скiльки не втовкмачуй, вона все одно переплутає нацiональнiсть iз громадянством. Тобто чоловiк буде писатися так, як хоче: русином — отже, русином, українцем — отже, українцем. Заперечень, ясна рiч, нiхто не мав. 
Минув час, i пiд тиском рiзних обставин урядовцi скоригували свої погляди. Прокоментую так: є рiзниця мiж тим, чи визнати русинiв як окрему нацiональнiсть, i мiж тим, чи дати їм можливiсть записатися русинами. Тут не поставиш знак рiвняння, бо одна рiч не є залежною вiд iншої. Тобто при переписi люди хай називають себе русинами, а потiм треба порахувати, скiльки буде таких вiдповiдей, i надрукувати їх без того, аби вважати русинiв окремим народом. Хоча б через те, що завжди i про все треба мати достовiрнi данi, iнформацiю. Для роздумiв, порiвнянь, аналiзу.
Колись ваша обласна рада зверталася до свого уряду з проханням визнати русинську нацiональнiсть. Офiцiйна вiдповiдь так i не надійшла. А те, що iснує сьогоднi, я б назвав не утиском нацiональних прав, а типовим явищем тих держав, де демократiя лише зароджується. Та й загалом в Українi чимало проблем, з якими керiвники не знають, що робити i як їх розв’язати. 
— В однiй iз праць ви передбачаєте кiнець нацiональних держав. Поясніть, будь ласка, свою точку зору. 
— Ера нацiональних держав, яка припала на ХIХ i ХХ столiття, минає. I я за нею абсолютно не жалкую, адже ХХ столiття було найжахливiшим в iсторiї цивiлiзацiї. Нескiнченнi вiйни, етноцид велися через прагнення однiєї держави захопити територiю iншої, ворожнеча спровоковувалася кордонами. I внаслiдок такої загарбницької полiтики скiльки загинуло людей! Це — ганьба для людства.
Айно, кiлькiсть нацiональних держав поступово буде зменшуватися. Той же 10-рiчної давностi розпад Чехословаччини практично нiвелюється: обидвi держави влилися до нової об’єднаної Європи, в якiй кордони вже фактично «iгноруються», їх фiксують лише мапи. Ви їдете на авто куди хочете й без митного контролю. Громадянин Францiї може працювати в Iспанiї або Нiмеччинi й навпаки. По сутi вже iснує громадянин Європи. Як на мене, майбутнє — в Європейськiй Унiї. Тому що жодна держава, окрiм Iсландiї, не є гомогенною, а має бiльше, нiж один народ. До слова, я не люблю словосполучення «нацiональнi меншини». Є штатний (державний) народ, iменем якого й називається країна, i нештатнi. 
— Незабаром у Празi вiдбудеться VI Свiтовий конгрес русинiв. Якi проблеми будуть розв’язуватися на ньому?
— Конгрес заплановано провести з 26 по 28 жовтня. У чеськiй столицi зiйдеться свiтова русинська елiта. Але, вибачте, цей захiд не органiзовується для того, щоб вирiшувати проблеми. Головне, аби русини рiзних країн їх поставили, просто поспiлкувалися мiж собою, поговорили про наболiле. 

Світознаний україніст є його кумом
— Знаю, ви тримаєте науковi контакти з видатними лiтературознавцями-професорами Юрiєм Шевельовим i Григорiєм Грабовичем. 
— Щодо Юрiя Шевельова, то ми з ним здебiльшого спiлкувалися в 70-х роках. Вiн тодi був найавторитетнiшим українiстом свiту, працював у Колумбiйському унiверситетi, а я — в Гарвардському. Я, як молодий iсторик, цiкавився русофiльським напрямом на Пiдкарпаттi й Галичинi. «Дуже добре, що ви взялися за вивчення питання, яке викреслене з українського культурного процесу», — такими словами, пригадую, заохочував мене до роботи. Нинi наукових контактiв не пiдтримуємо. Та й зрозумiло чому: адже належимо до рiзних поколiнь. 
А з Григорiєм Грабовичем мало того, що ровесники, а ще його дружина є нашою кумою — хресною матiр’ю мого сина Данiка. А познайомилися ми ще в 1970 роцi, коли 6 молодих науковцiв професор Омелян Прiцак запросив до Гарварда. Вiдтодi й стали близькими колегами. Григорiй Грабович дуже iнтелiгентний чоловiк, його лiтературознавчі працi надзвичайно високого гатунку. Його видавництво «Критика», що в Києвi, набирає популярностi. Ми часто дискутуємо на рiзнi теми. Вiн толерантно, з повагою ставиться до русинiв, котрi не ототожнюють себе з українцями. Це ще один доказ того, що не всi українцi не визнають русинський народ. А у вас часто один може говорити вiд iменi всiх. Та ще й бути вдоволеним, нiби вiн має рацiю. I все-таки i в Українi чимало людей не мають нiчого проти русинiв. 
— Почути б кілька слів про русинського мецената в Америцi Штефана Чепу.
— Це успiшний американський банкiр, котрий час вiд часу фiнансує окремi русинськi проекти. Як вiдомо, уже 5 рокiв поспiль видiляє грошi й на премiю iменi Духновича. Обiцяв, що знову обновить на 5 рокiв цей договiр. Штефан Чепа створив потужну програму для аспiрантiв Європи, котрi спецiалiзуються на русинськiй iсторiї та культурi, маючи можливiсть 2—4 мiсяцi працювати в Торонтському унiверситетi. 
— У вас позаду, здавалося б, найвищi науковi вершини. Але, можливо, виношуєте ще якiсь грандiознi проекти?
— Найближчим часом у видавництвi Григорiя Грабовича вийде українською мовою моя «Iсторiя України». Буду потішений, бо вважаю, що мiй пiдхiд до iсторiї України вiдповiдає потребам Української держави сьогоднi. Згодом вийде i друге видання «Iсторичного атласу Схiдної i Центральної Європи», який став дуже популярним у наукових колах. Його необхiдно перекласти хоча б на кiлька європейських мов. Однак на це потрiбен час.
Також iнтенсивно працюю над «Популярною iсторiєю русинiв». А iнакше жодних грандiозних планiв не маю. На сьогодні усе, що я хотiв зробити, я зробив. Отже, це питання вiдкрите. (Смiється). 
— Ви приблизно раз на рiк вiдвiдуєте наш край. Подiлiться, будь ласка, враженнями. 
— Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що за останнi роки Закарпаття особливо змiнилося. Воно менi трохи нагадує Мангеттен. Там можна побачити водночас найбагатших i найбiднiших людей на свiтi. Так i тут. Звиклося говорити, що ваш край бiдний, та я б додав — вiдносно бiдний. Мукачево, скажiмо, — чудове маленьке мiстечко. Приватний готель на березi Латорицi — це нiби я в Австрiї. Отже, люди мають грошi. Хай лише частина, та все одно. На цiй нотi й закiнчити б бесiду. О’кей?
Михайло ФЕДИНИШИНЕЦЬ, Ужгород

Шанс уникнути ножа

Вiд Гiппократа i до наших днiв, на жаль, так i не знайдено панацею вiд усiх хвороб. Очевидно, що у цьому криється ще один безсумнiвний доказ Бiблейських iстин. Бо в протилежному ми, люди, вигнанi колись iз раю за Євин грiх, знову мали би шанс повернутися до нього; тобто бути абсолютно здоровими, жити вiчно — а отже, зазнати Едемського щастя. Натомiсть ми хворiємо i страждаємо. Допоки — вiдповiдi немає. I вже добре те, що еволюцiю людства у безмежжi просторовому та часовому рухає промiнь iстини, яка у пошуку альтернативи, у бажаннi позбутися хвороб, болю, страждань.
Невипадково ми живемо у час альтернативних напрямiв у медицинi, невипадково гомеопатiя — препаратами якої до речі лiкується 101-річна англiйська королева, а також її сiм’я, — iснує 200 рокiв. Подавлена у нашiй тоталiтарнiй державi, нинi вона смiливо заявляє про себе. Не дивно, що у лiкаря iз поліклініки для інвалідів та учасників ВВв Наталiї Володимирiвни Шкоди-Ульянової гомеопатичними препаратами успiшно лiкуються чимало закарпатцiв. Вважається, що «не нашкодити» (за Гiппократом) можна саме застосовуючи гомеопатiю. I, що не менше суттєво, знайти вихiд та позбутися болячок, обминути хiрургiчний нiж... Про це — у нашiй розмовi.

«Є люди, якi нiколи не визнають своїх помилок. Але є такi, котрi їх фiксують. Хiрург Пирогов видав... атлас власних помилок»
— Якщо погортати посiбник Бресуловського за 1974 рiк «Медикаментозна алергiя» i зупинитися, скажiмо, на побiчних дiях нiтроглiцерину (який рекомендується повсюдно), або почитати один iз номерiв журналу «Кардiологiя» за 1986 рiк, де йдеться про смерть вiд цього ж препарату, то замислитися буде над чим. В одних випадках нiтроглiцерин не дiяв навiть тодi, коли у 160 разiв перевищував звичайну дозу. В iнших — спричиняв смерть. Чому? Є чутливi i надчутливi до медикаментiв органiзми. Для таких необхiдне кардинально iнше дозування лiкiв, що, як правило, не береться до уваги.
Або ж банальний, як прийнято вважати, аспiрин — лiки «на всi випадки»: i проти болю, i проти застуди... Але інколи саме аспiрин спричиняє тяжкi побiчнi ускладнення: кровотечу, виразку тощо. Дiтям до 2-рiчного вiку назначати аспiрин не можна. А ранiше його не виписували хворим, якi не досягли 16-рiчного вiку. Не думаю, що нинi iз цим хтось рахується...
— Тобто заповiдь Гiппократа «Не нашкодь» актуальностi не втратить нiколи. Навiть при поверхових знаннях про гомеопатiю, як альтернативу традицiйнiй медицинi, стає зрозумiло, що в першоосновi її принципiв є обережний, осмислений, системний пiдхiд до лiкування.
— Алопатiя, тобто звичайна медицина, лiкує протилежним, а в гомеопатiї «подiбне лiкується подiбним». Як це розумiти? Користуючись звичайним методом, пiдвищений тиск ми будемо знижувати. Лiкар-гомеопат при цьому назначить препарат, який загалом тиск пiдвищує, але у малих дозах буде його понижувати. Таким чином задiяний ефект малих доз, дрiбних настiльки, що Київська школа гомеопатiї користується, скажiмо, розведенням препаратiв у пропорцiях 1:200. Лiкування по сутi має iнформацiйний характер. Хворому пiдбираються лiки, що є подiбними з його хворобою, тобто у токсичних (великих) дозах вони викликатимуть подiбнi симптоми. Цибуля, примiром. Симптоми — сльози, нежить. Звiдси висновок, що нежить можна лiкувати гомеопатичною цибулею.
На цих принципах грунтується гомеопатiя. У нiй знаходять застосування понад 2 тис. препаратiв, у яких «задiяна» вся таблиця Менделєєва. Це рослини, метали, хвороботворнi органiзми, видiлення людського органiзму, увесь органiчний i мiнеральний свiт, у якому ми живемо. Їх виробництво є високомеханiзованим процесом. Але з’єднуються, збовтуються i змiшуються лiки цiлим цехом робiтникiв вручну, причому до уваги береться енергетика людських рук, що цi лiки готують...

Те, що у звичайнiй медицинi непокоїть, 
у гомеопатiї радує. Прищi, примiром
— Гомеопатiя, iнформацiйне лiкування нараховує 200 рокiв. Проте для нас це — переважно предмет прiсної цiкавостi. Хоча для багатьох могло би стати рятiвною альтернативою у боротьбi з недугами.
— У крупинцi гомеопатичних лiкiв закладена iнформацiя, яка повинна потрапити у резонанс iз клiтиною. Це може принести користь, а може й нi. Проте негативний результат, як такий, виключений. Гомеопатiя лiкує за своїми законами, «виганяючи» хворобу з органiзму: зсередини назовнi, зверху вниз, вiд бiльш пiзнього симптому до бiльш раннього. Те, що в алопатiї тривожить як алергiчнi явища, у гомеопатiї сприймається як нормальне «вигнання хвороби»: нариви, прищi i т. д. Замислимося: якщо симптоми йдуть iз голови, значить, через ноги вони повиннi вийти. Болi голови трансформуються в болi суглобiв, колiн. Хворобу, як життя людини, можна «прокрутити» у зворотний бiк, аж до народження. Окремi хворi мають такi ускладнення, як скарлатина, що колись давно у дитинствi була просто «задавлена», а не вилiкувана.
Як вважає Наталiя Володимирiвна, антибiотиками ми практично заганяємо хворобу всередину, радiючи, що вилiкували її. Коли ж робиться спроба вилiкуватися гомеопатичними засобами, то виникає загострення, повертається та симптоматика, що була колись: скарлатинне висипання, бронхiт, можлива бешиха (рожа). Усе те, що колись вважалося вилiкуваним.
Але не обiйтися без антибiотикiв, коли йдеться про гострi процеси, при сепсисi тощо.
Наталiя Володимирiвна навела приклад з практики швейцарських колег. Там терапевти, аби вберегти генетику вiд змiн, в першу чергу назначають гомеопатичнi препарати. I тiльки пiсля них, при потребi, приписують «важку артилерiю» — алопатичнi засоби.

Починаючи лiкуватися гомеопатiєю, нi секунди не вiрила в те, що зцiлиться. А чудеснi крупинки допомагають уникнути хiрургiчного ножа
На сьогоднi рiзних методик та псевдометодик щодо зцiлення стiльки, що у них можна заховатися з головою. Хворому, який страждає, не до аналiзу. Тiльки б одужати. Хоча пильнiсть не завадить i тут. Бо чи «влiзеш у голову» лiкарю, який кожному назначає, незалежно вiд його хвороби, анальгiн? (До речi, у деяких країнах заборонений). I як тут знову-таки не повернутися до заповiдi Гiппократа — лiкуючи, не нашкодь?
Терапевт, кардiореанiматор, гомеопат Н. В. Шкода-Ульянова до гомеопатiї особисто прийшла, коли виникли власнi проблеми зi здоров’ям. Зовсiм не сподiваючись, що одужає, почала лiкуватися... Сьогоднi про цю сферу медицини вона може розповiдати охоче й багато. Спершу навчалася у школi гомеопатiї у Санкт-Петербурзi, тепер у столицi. У Києвi та Львовi для майбутнiх медикiв предмет викладають як необов’язковий, тож медикiв-гомеопатiв не готують. Проте авторитет Київської гомеопатичної школи, фундатором якої Дем’ян Попов, вiдомий за кордоном. Що суттєво, первинну спецiалiзацiю у цьому закладi вже пройшло десять закарпатцiв, а лiкар iз Мукачева став її першим випускником.
Крупинки — саме так виглядають переважно гомеопатичнi лiки —творять подеколи чудеса. Звiсно, що не усе так просто. Бо успiх на 95 % залежить вiд зусиль пацiєнта, його терплячостi i вiри. Часто з першого разу чуда не виходить, i — лiкуванню кiнець. Хтось відчує ефект вiд лiкування через кiлька мiсяцiв, а хтось очiкує на нього роки.
Цiкаво, що при дiагностуваннi у гомеопатiї враховуються найдрiбнiшi деталi: очi, шкiра, венозний малюнок на ногах, грудях, спинi, вмiння себе подавати, манера говорити, прихильнiсть до того чи iншого кольору, iндивiдуальнi риси характеру, страх висоти тощо. Тi симптоми, що тiльки роздратували б традицiйного лiкаря, — скажiмо, скарги на пристрасть до солодощiв або... гарячi п’ятки — гомеопатовi вказують на потрiбний для лiкування препарат. На нього нацiлять також певнi дивацтва,звернутися iз якими звичайний лiкар порадить хiба до психолога чи психiатра. Звiсно, цi характеристики не будуть ключовими при виборi лiкiв, а тiльки доповнюючими. Подiбно тому як кардiограма для досвiдченого лiкаря тiльки доповнює картину хвороби, тому що може бути 21 причина для рiзних видозмiн на кардiограмi та симптоматика iнфаркту, але без його наявностi. Можливий також iнфаркт без симптомiв. Ось тут лiкарю i потрiбнi мiзки, щоб проаналiзувати стан пацiєнта, вiрно виставити дiагностику, не нашкодити.
У медичнiй картотецi, яку переглядає Наталiя Володимирiвна (найстаршому пацієнтові — 94, а наймолодшому... кілька тижнів), є найрiзноманiтнiшi записи. Гортаючи їх, згадує, як бабуся привела 16-рiчну внучку, котра ночами плакала вiд болю у суглобах. Нинi завдяки лiкуванню проблема поволi згладжується. Великим плюсом, вважає лiкар, було б зупинити хворобу на цьому рiвнi та не дозволити їй прогресувати. Подiбна недуга мучила 27-рiчну ужгородку, а гомеопатичне лiкування протягом року побороло її. Жiнка змогла виносити i народити дитину, впродовж 4 рокiв хвороба не давала про себе знати; за цей час не прийняла жодних антибіотиків, жодних гормональних препаратiв. I це — перемога.
Можна сказати, що усi гомеопатичнi препарати «люблять» щось певне: кактус «любить» серце, iрис — пiдшлункову залозу... При стенокардiї гомеопат назначатиме лiки з кактуса, але це не виключає щось iнше. Кiлька рокiв пiд наглядом Наталiї Володимирiвни перебуває хлопчик iз екземою, лiкування ведеться препаратом, у контекст якого входить релiгiйна манiя. У дитини нав’язлива потреба зображати куполи церков. Звiсно, з допомогою гомеопатiї не завжди можна кардинально вирiшити проблему; гомеопатiя — не панацея. Але якщо лiкар знатиме алопатiю, гомеопатiю, рефлексотерапiю, то це тiльки на користь хворому.
Iншою перемогою лiкар вважає випадок із 20-рiчною ужгородкою. При важкiй формi мастопатiї стояло питання про ампутацiю молочної залози. Пропозицiя полiкуватися гомеопатичними препаратами виявилася якнайбiльш дочасною. Молода жiнка одужала без оперативного втручання, стала матiр’ю.
Тож може-таки дiйсно таємничi крупинки для когось — шанс оминути хiрургiчний нiж?
Людмила Сушко
«РIО»

Автомобiльнi легенди

З історії страхування на Закарпатті в 1920—1930 рр.

Чим є автомобіль у наш час? Показником соціального статусу? Засобом пересування? Символом цивілізації? Предметом, що сублімував у собі архаїчні поняття повсякденного життя: коня, залізну зброю та обладунок, пересувне житло і той дух свободи, що ширяв над давніми людьми? Напевне, усім переліченим.
Але, між іншим, автомобіль, крім комфорту, забезпечує власнику і перманентний ризик. Сідаючи за кермо, ми ризикуємо постійно: майном, життям, здоров’ям, грошима — як своїми, так і чужими. Історія автомобілізму схожа на історію воєн руйнаціями, жертвами, кількістю загиблих і скалічених. Майбутнє автомобіліста темне, бо дорога — то ландшафт, де перебіг подій спрогнозувати неможливо.
Автомобіль і страхування прийшли на Закарпаття в один час, майже разом — в двадцяті роки ХХ ст., коли наші краї знаходилися в складі Чехословацької республіки. Тогочасна влада серйозно перейнялася модернізацією Підкарпатської Русі. До вирішення проблеми підійшли комплексно. Та влада вміла дати раду і собі, і громадянам в країні.
Восени 1924р. після тривалих дебатів в уряді було схвалено Закон про соціальне страхування, котрий спричинив появу цілої низки законодавчих положень, що врегулювали страхові процеси в усіх галузях цивільного життя та підприємництва. Окремою статтею регламентувалися відносини страховиків та автомобілістів , що спричинило пожвавлення серед автопідприємців, котрі, таким чином, дістали додатковий простір для маневру.
Варто зауважити, аж до другої світової війни автомобільна промисловість не мала тотального, масового характеру. Кількість автомобілів була порівняно невеликою, але натомість кожен з екіпажів, що сам рухався, мав набагато більше індивідуальних рис. А тому авто тоді було не лише банальним засобом пересування чи ознакою багатства. Воно вимагало від власника певного стилю життя і формувало особливий тип вдачі, котрий поєднував у собі два харизматичні образи: ентузіаста технічного прогресу, орієнтованого в майбутнє з одного боку; і стародавній образ мандрівного авантюриста з іншого. Невипадково у книжках останнього європейського романтика Ремарка так часто з’являється автомобіль.
Найліпше темпи проникнення автомобілізму на Закарпаття ілюструє статистика. Якщо в 1919р. моторних засобів пересування на Підкарпатській Русі налічили 34 одиниці, то в 1933р. їх на наших теренах було вже 1033. 611 з них були легковими авто, 131 вантажними, інше число припадало на автобуси, трактори, мотоцикли, карети швидкої допомоги і навіть машини, що прибирали вулиці (їх було аж 12 штук). Кардинальна більшість з них була застрахована мало не на всі випадки життя. Не застрахований автомобіль для тогочасної Європи був унікальним явищем. Кожна страхова агенція, що функціонувала тоді на Закарпатті, мала свій профіль роботи, автомобілістів обслуговувала заснована на початку 20-х років «Чехославія» та філія Празької Ассекуровні.
Після ухвалення урядом закону про організацію в 1927 році страхового фонду шляхобудування на Закарпатті набуло чималого розмаху. Таким чином на рубежі 1930-х років автомобіль на Підкарпатській Русі перестав бути рідкістю. Купити, застрахувати його, пересуватися ним вже не становило проблеми.
Чехословаччина на той час мала власну високо розвинуту автомобільну промисловість. Концерн «SKODA» об’єднався 1925 року з фірмою «Laurin&Klement», історія котрої сягала ще часів Австро-Угорської імперії. Фірма «Laurin&Klement» спеціалізувалася на виробництві спортивних авто та мотоциклів, проте по Першій світовій війні опинилася на порозі загибелі. Реанімувавши її, чехословацькі автопромисловці дістали змогу вдатися до організації найрізноманітніших автомобільних видовищ.
В 1933р. відбулося перше за історію країни раллі під назвою «1000 миль по Чехословаччині». Значна частина маршруту пролягала через територію Підкарпатської Русі. Екзотичні ландшафти додали акції шарму, а гірські дороги випробувань гонщикам. Список організаторів виглядав чималим, страхові агенції, в тому числі ті, що мали філії на Закарпатті, посідали в ньому чільне місце. Долучившись до акції, вони не лише гарантували покриття можливих збитків, але продемонстрували здатність співпрацювати у сферах, що здавалися на перший погляд віддаленими від страхової галузі. Раллі хоча і виглядало культурною подією легкого жанру, проте вирішувало між тим важливу проблему модернізації суспільства.
Ідея страхування — один з раціональних способів приготуватися до присмеркового майбутнього. Бо саме фактор ризику і необхідність покриття можливої шкоди викликає потребу в страхуванні. Ці речі вельми актуальні для сфери автомобілізму. Більше того, історію автомобілізму, особливо в період першої половини ХХ сторіччя, коли той ще був новаторською справою, незле розглянути в комплексі з історією страхування. Поза як страхування завжди сприяло просуванню нових технологій та ідей, оскільки додавало ентузіастам впевненості у сприятливих випадках і компенсувало втрати при невдачах. Для європейського світосприйняття характерніше перестрахуватися, ніж недооцінити ризик.
Тогочасна Європа намагалася використати найменшу можливість насолодитися життям. Автомобілі, страхування, сенсаційні проекти, затягнуті в шкіру ентузіасти технічного прогресу, котрі літали, їздили і пірнали до глибин та вершин, були невід’ємними компонентами тогочасного способу життя. Способу життя, до-тепер дивує влаштованістю, гуманізмом і хорошим смаком. Ще недавно він був звичним і для нас, тутешніх мешканців. Повернути його не так важко. Треба просто тримати стиль.
При написанні статті використані матеріали з фондів Закарпатського краєзнавчого музею.
В.Гуцул
Попередні публікації циклу дивіться в газеті «РІО» від 7 квітня і 4 серпня 2001 р.