Голова й два вуха Парламент став керованим

Петро Гойс
"РІО"
Тривалої спікеріади не вийшло - головою парламенту став головний "заєдист" Володимир Литвин, а з ним пакетом пройшли його колега по фракції Васильєв та "есдек" Зінченко. Торгів не було. Принаймні з опонентами

Ще напередодні була маса амбіційних промов та заяв. Ще недавно хтось щось виторговував, піднімаючи себе в ціні, і торгівля ця нагадувала шантаж. Опозиція намагалася штовхати своїх до керівних крісел Ради, або принаймні готова була поступитися тими кріслами в обмін на урядові портфелі. Провладні фракції відчували, що моноліту між ідейними опонентами (якими є праві з "Нашої України" і, приміром, комуністи) бути не може, тому на шантаж не піддавалися, а мовчки шукали "слабу ланку" в ланцюжку опозиції. Пропоновані опозиційні пакети не пройшли. Настала черга провладних. Ще на ранок дня голосування до заповітних 226 "єдунам" з "есдеками" не вистачало якихось 5 голосів. Полізли в спонсорські кишені. А можливо, крім пряника застосовувалося і щось протилежне (про методи вибивання потрібної кількості голосів доречною буде цитатка з "УП": "Виявилося, що достатньо мати бажання і віртуальний пристрій для підвішування, пардон, за яйця (що включає в себе, наприклад, оновлені графіки податкових перевірок на підприємствах, перегляд схем приватизації, розподілу акцій та преференцій, папір із ордером чи непроставленою датою звільнення, інші батоги й пряники), аби з безформної й часто не надто запашної маси тих, кого зареєстрували народними депутатами, зліпити потрібну для гаранта конфігурацію"). І все стало на свої місця.
Литвин в новому владному амплуа виглядає непогано. Голос командирський, і кон-флікти гасить чітко. Опозиція ж після голосування оніміла. Згодом вони сказали, що це була "хвилина мовчання" за демократією в Україні. "Тиском, шантажем, підкупом та погрозами владі вдалося провести свої кандидатури до керівництва єдиного законодавчого органу... До керівного органу парламенту пройшли люди, які представляють аутсайдерів виборчої кампанії, маргінальні політичні сили", - сказав незвично осмілілий Ющенко. Почалися також коментарі на кшталт того, хто кого і за скільки купив. Ці-ни за голос називалися від 100 000 американськими і вище. Ющенко перевірив ряди "Нашої України" і виявилося, що шестеро його людей проголосували за Литвина. Серед них і колишній сумський губернатор Щербань. Наступного дня зрадників погнали з фракції і вони зручно всілися до крісел "Єдиної України". Двох таких виявили і комуністи. Серед них і колишній головний прокурор Потебенько. Той зізнався, що не може бути в коаліції разом з тими, проти кого ще недавно порушував справи.
Програвши головний парламентський трон, опозиція (напевно, щоб себе заспокоїти) оголосила, що не дасть Литвину довго протирати штани на тому троні і почала збирати підписи за відкликання Литвина з посади спікера. Литвин ці потуги опонентів скромно ігнорує. Як і ігнорує їхнє бажання отримати за програш невеличку компенсацію у вигляді керівних посад у парламентських комітетах. Річ у тім, що опозиційна коаліція чотирьох фракцій вважала за ло-гічне мати виключно своє керівництво комітетів та комісій. "Для того, щоб балансувати ситуацію, коли політична меншина фактично узурпувала владу в парламенті, необхідно, аби опозиція мала всі комітети", - заявив опозиціонер-тимошенківець О. Турчинов. (До речі, депутатами внесений законопроект "Про створення Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації", і "четвірка" бачить головою нової комісії Єханурова, а його заступником нашого закарпатського хлопа Сашу Кеменяша. Більше нікого з закарпатців у списку запропонованих кандидатур на керівництво комітетами і комі-сі-ями не було). Та парламент нинішньої орі-єнтації не погодиться на такий варіант. Схоже на те, що керувати найважливішими комітетами будуть ті ж "єдуни" з "есдеками".
Такий стан справ все ж не можна вважати програшним для Ющенка, який може "з чистою душею" переходити до справжньої опозиції, поступово набираючи бали у боротьбі за найвагоміше чиновницьке крісло держави - президентське. "Якщо В. Ющен-ко чи його команда не почнуть апелювати до влади, випрошуючи портфелі парламентських комітетів, то "Наша Україна" має шанс трансформуватися з так званої морально-етичної опозиції у справжню політичну опозицію", - вважає політолог Полохало. До виборів Президента залишилося два роки. Опозиціонер Ющенко опиниться у повній інформаційній блокаді, бо так і не сформував власний медіа-простір. А ось ще один потенційний спадкоємець престолу вже нинішній спікер Литвин навпаки опинився в інформаційному фаворі, бо при сучасному підході висвітлення новин країни на держканалах він займає другу сходинку в ієрархічних пріоритетах. Так що країна ще на нього надивиться.
Чого ще можна очікувати. А багато чого. Адже цифра 226 є мінімальнонеобхідною більшістю. Але це дуже нестійка цифра. Видовищ вистачатиме. А поки що кілька презентаційних фраз нового спікера Литвина: "Перше й головне завдання для мене у тому, щоб організувати роботу Верховної Ради на основі такої засадничої позиції, що від парламенту залежатиме вектор і зміст розвитку України, доля народу, принаймні на 15 років. Нам потрібно вийти на дорогу більш людяну, наповнити терміни "якість життя", "якість держави" відповідним загальноприйнятним змістом. Парламент зобов'язаний створити умови не лише для поліпшення існування людей, а й для того, щоб людина могла покращувати, удосконалювати себе". Дай Боже.


Наші попросилися в НАТО. Волоцюги там не потрібні…

Чи то з бажання підняти власну значимість, чи то з не зовсім свіжої голови, Україна знову заговорила про прагнення вступити до Північноатлантичного альянсу. Ще кілька років тому за таке прагнення можна було зазнати нищівного прокляття від комуністів. Крім того, наші вожді не йшли наперекір матінці Росії, бо навіть тільки за подібні натяки можна було очікувати гніву з наслідками як вимога щодо повернення газонафтових бор-гів. Нині ж осміліли. Першим озвучити таке прагнення українців доручили голові Нацради з оборони Марчуку. Потім про це вже заговорив і Президент. І ось настала черга офіційної заяви про вступ. Її НАТОвцям передав закордонний міністр Зленко.
Днями все стало на свої місця. В Італії НАТО підписало договір про співіснування з Росією. Сам Путін сказав, що не погано б до такого об'єднавчого процесу ще недавніх ідеологічних опонентів притягнути й Україну. А нам довго казати і не потрібно. Відразу ж пролунало - "Хочемо в НАТО".
Не ясно тільки, для чого, і чи ми там потрібні. НАТО - це система певного рівня. Вимоги до всіх однакові. Чи можуть наші "цуроші", які навчилися поки влучати ракетами в цивільні літаки та житлові будинки, якось рівнятися до американців з європейцями. Нам ООН довірила мирно дивитися за спокоєм на Балканах, так ми і там відзначилися, продавши зброю злим дядькам із войовничих країн.
Скоріше за все, прагнення вступу до НАТО - це прагнення якось себе морально реабілітувати в очах світової спільноти. А ще це може бути винятково комерційним проектом - можна ж на якомусь міні-конфлікті американським солдафонам чоботи чистити і брати за це грошенята з НАТОвського "общака".
Схоже, самі керманичі альянсу це розуміють. Вони, звичайно, вітають наші прагнення, але заодно не забувають попереджати про те, що варто б трохи під-тягнутися до необхідних стандартів, а потім видно буде. А до стандартів нам ще років з десять. А то й більше...

Петро Франчук