Життя впритул

 Темою нової книги П. Ходанича "Мiст через Ти-су", виданої МПП "Гражда", є сучасне життя, яке стало, згодьмося, справ-жнiм випробуванням для моральних засад пересiч-ного українця. Та далеко не завжди iз цих випробувань вiн виходить достойно.
У "Мостi над Тисою" присутня авторська по-зицiя. На тлi морального нiгiлiзму, якого вдосталь i в життi, i в оповiданнях, вiдчувається цiлiсний тра-дицiйний позитивiзм автора. Якихось однозначних дефiнiцiй з приводу тих чи iнших вчинкiв, звичайно, немає - цього й не мiг допустити такий майстер слова, як Ходанич. Проте невисловленi прямо iстини не викликають сумнiву: брехня є брехнею, правда є правдою. I саме такого мо-рального консерватизму, чiткостi критерiїв особливо не вистачає сучаснiй суспiльнiй свiдомостi.


"I Бог побачив, що добре воно..." Екзотичне захоплення журналiста Олега Диби

 Коли щось незвичне довго перебуває в полi твоїх буднiв, до нього починаєш звикати. Головний редактор газети "Ужгород" Олег Ди-ба - лю-дина, добре знана в профе-сiй--ному газетярському колi
Для колективу "РIО" вiн особливо свiй - ще кiлька рокiв тому Олег Диба був редактором "Ратушi" - спершу як мiського додатку до тодiшньої газети "РIО-iнформ", а потiм, якийсь час, окремого видання.
Ми бесiдуємо з Олегом у нещодавно вiдкритому пiдвалi його бару "Акварiум". Довкола за склом - рiзнобарвнi тропiчнi рибки, черепахи, змiї. У терарiумi бар-стiйки розправила гребiнь на спинi велика зелена ящiрка-iгуана. До нашої розмови пильно прислухається забальзамований, але немов живий метровий зубастий крокодильчик.
- Олеже, пiраньї, змiї, iгуани - це потяг до чогось екстремального?
- Нi, вони просто вписуються в моє хобi, зумовлене любов'ю до свiту живої природи. А природа таїть у собi чимало незвичайного чи навiть надзвичайного. Я просто випустив на волю свою душу, i вона призвела до ось такого результату.
- З рибками, черепашками та iгуанами зрозумiлiше. Але змiї особисто для мене - це певного ро--ду екстрiм. Вони не вiдлякують вiдвiдувачiв "Акварiума"?
- Якби вiдлякували, тут було би порожньо. А так, подивися, що твориться. Допускаю, що тi, хто справдi має непереборну нелюбов до змiй, сюди не заходять. Але я таких ще не зустрiчав. А тi, в кого цей страх не настiльки гiпертрофований, остаточно ламають тут свої стереотипи. Коли сидиш поряд iз двометровим пiтоном, спостерiгаєш за ним, то страх, набутий десь у глибокому ди-тин-ствi, швидко минає. Натомiсть при-ходить iнше розумiння змiї - як одної з найграцiйнiших i найплас-тич-нiших iстот, створених Богом.
У природi взагалi немає нiчого негарного. Пригадуєш, як написано в Книзi Буття: "I був вечiр, i був ранок - день четвертий. I створив Бог риби великi, i всiляку душу живу плазуючу, що її вода вироїла за її родом... I Бог побачив, що добре воно".
- Але хiба не страшно мати справу з отруйними змiями? Отими бiлою, червоними...
- В "Акварiумi" немає отруйних змiй. Просто люди, яким бракує в реальному життi чогось надзвичай-но-го, самi собi наганяють жахи. Яскрава змiя - це не обов'язково отруйна. До прикладу, ота бiла - це альбiнос калiфорнiйської королiв-ської змiї, тобто особина, в органiзмi якої немає чорного пiгменту. Щось схоже до бiлої ворони. У природi во-на сама їсть отруйних змiй. А неве-ликi червонi змiї у верхньому залi - приклад того, як позбавлена отрути змiя, аби вижити, "перебрала" яскраве забарвлення справдi надзвичайно отруйного коралового аспіда.
- А пiраньї?
- Хоча в "Акварiумi" представлено найагресивнiший вид цих хижакiв, при всьому тому це найлякливiша риба з усiх, з якими я мав справу. Iнколи навiть вiд просто рiзкого руху вони починають метатися по акварiуму i розбиватися об камiння.
- А чому взагалi бар, а не зоопарк?
- Це специфiка Ужгорода. Наше мiсто надто мале, аби той же зоопарк мiг бути тут рентабельним.
До речi, це звучить трохи дивно, але я жодного разу в життi не був у стацiонарному великому зоопарку. У дитинствi не було можливостi, а тепер бракує часу.
- Ти головний редактор мiсь-кої газети "Ужгород" i пiд-при-є-мець. Таке твоє "роздвоєння осо-бис-тостi" законне?
- Абсолютно. Якби було iнакше, мої конкуренти давно би це використали. Що, власне, вони вже й пробували робити.
Я не держслужбовець, а то-му маю право займатися приватною справою. I буду нею займатися, хочеться цього комусь чи нi. Бо твердо переконаний, що бiдний журналiст не може бути вiльним. Дванадцять рокiв хорошого жур-на-лiстського стажу переконували мене в цьому не раз i не двiчi.
- Добре пам'ятаю тебе з ча-сiв сту-дентських бунтiв. Ти завжди був на "барикадах"...
- То були зовсiм iншi, не спiв-вiд-носнi до нинiшнiх, ро-мантичнi часи. Ми щиро бо-ролися за чистi iде-али i, влас-не, самi були iдеалiс-та-ми. У той же час значно праг--матич-нiшi люди "збива-ли"- копiйку до копiйки, долар до долара. I подивись, хто нинi при- владi? Чи знайдеш ти серед них тих, хто тодi стояв на барикадах? Їх, по сутi, витiснили з активної полiти-ки.
Мiськрада часiв Емiла Ландовського, куди я був обраний саме на тiй хвилi студентського i власного романтизму, дуже вiдрiзнялася вiд усiх наступних. Вона могла собi дозволити "розкiш" i небезпеку виступити проти ГКЧП у перший же день путчу.
- Тепер ти вiдiйшов вiд полiти-ки?
- Я пройшов усi її етапи - вiд практичного через описовий у "Срiб-нiй Землi", де працював у вiддiлi полiтики, i аж до нинiшнього її розумiння, того, про яке вже сказав, - Українi не потрiбнi бiднi ук-раїнцi. Маємо, нарештi, позбутися барикадного принципу мислення i, забезпечуючи добробут власної родини, цим самим збагачувати рiдне мiсто, пiднiмати Україну. Тобто маємо формувати в собi тип "нового українця" (на противагу дебiлку-ва-тому образу "нового русского") - заможного, але при цьому чесного та iнтелiгентного.
Власне, йдеться про український варiант європейця.
- Це теорiя. Реалiї ж нашого жит-тя, на жаль, заземленiшi.
- Усе починається з теорiї. I кращий спосiб втiлити її в життя - почати з себе. Безумовно, для когось - пенсiонерiв, iнвалiдiв - це не можливо, їх повинна захистити держава. Але для себе я це роблю - як у жур-на-лiстицi, так i в приватнiй справi. Той же "Акварiум", який я починав з "нуля", крок за кроком розвивається в один iз знакових об'-єк-тiв Ужгорода - "нашого" i туристичного. Щи-ро ув'язую цю перспективу з роз-вит-ком усього прилеглого мiкро-ра-йо-ну, який має набути справдi європейського вигляду. I в минулому числi "Ужгорода" можна було озна-йо-митися з одним iз конкретних проектiв у цьому напрямi.
Одне слово, усе, що роблю для се-бе, намагаюся не виривати iз сус-пiль--ного контексту. Зрештою, це бу-ло би нерозумно - ранiше чи пiзнi-ше, але суспiльство завжди вiдтор-гає не адаптованi до нього проекти.
- Ти заробляєш грошi...
- Вибач, я тебе переб'ю. Я за-роб-ляю свободу. Грошi ж для мене не є самоцiллю, а лише одним iз (!) показникiв якостi зробленої роботи. Важливим, але не основним.
Мiж iншим, оскiльки вже про це зайшла мова, хочу розвiяти один iз усталених стереотипiв: кафе i бари, попри позiрну iлюзiю супер-при-бут-ковостi, аж нiяк не є у наших реалiях найвигiднiшим бiзнесом. Насправ-дi цей вид пiдприємництва - це ве-лика суєта для того, хто ним зай-ма-ється. У моєму випадку - особливо: не маючи змоги передоручити комусь тварин "Акварiума", я "вожуся" з ними по ночах. 3 - 5 годин сну для мене норма.
Через те з десяткiв вiдкритих за останнi роки в Ужгородi кафе i барiв виживають одиницi. Причому зов-сiм не тi, в якi "вбехкують" величез-нi грошi. Виживають "точки", що акумулювали в собi iндивiдуаль-нiсть, розум i працездатнiсть їхнiх влас-никiв. Яскравий приклад - "Деца у нотаря" Павла Чучки.
- Ти маєш можливiсть аналiзу-вати дiяльнiсть влади i як журна-лiст, i як пiдприємець.
- I це дає менi багато переваг. У цьому планi надзвичайно рельєфно виглядає, скажiмо, основний недо-лiк нинiшнього складу мiськради. Там працюють чудовi люди. Але, на жаль, бiльшiсть iз них - бюджетники: вчителi, медики i т. д. Надзвичайно дивно чути скарги депутатiв-освiтян на вiдсутнiсть у школах грошей на крейду. Це вирок, винесений самим собi як депутатам.
Бюджетники обов'язково i суттєво мають бути представленi у владi. Але не домiнувати. Основу депутатського корпусу мали би складати люди iнi-цiативнi, позбавленi вузь-ко-вiдомчих стереотипiв, масштабно мислячi. Їхнє завдання - напрацювати таку кон-цепцiю розвитку мiста, таке його iн-вес-ти-цiйно привабливе обличчя, а-би надалi питання про вiдсутнiсть у школi крейди вже не звучало.
I депутатський корпус мiськради четвертого скликання обов'язково вiдрiзнятиметься вiд попереднiх. Такою є вимога часу.
Павло Попович


"Альфа" попереджає: захоплення заручникiв небезпечне для здоров'я

 Спецназ та його ризикованi операцiї: визволення заручникiв, знешкодження терористiв... Кого це залишить байдужим, особливо пiсля подiй у США минулої осенi? Очевидно для усiх, що тероризм - не гостросюжетна вигадка з тупих американських бойовикiв, а страшна для людства перспектива. Тероризм масованого характеру - це Усама бен Ладен. Тероризм "мiстечкового" плану, проте з непрогнозованими наслiдками, - це ужгородський Микола Г., якого було затримано на Православнiй набережнiй з вибуховим пристроєм кустарного виробництва. Iнженерне вирiшення "бомби": електродетонатор, тротиловi пластини, скрiпленi скотчем двi батарейки "Крона" з електродами... Для чого призначалася ця "дитяча забавка" 30-рiчного чоловiка? Чи може бути гарантiя, що завтра якийсь манiяк не спробує висадити в повiтря небезпечний об'єкт або вiзьме в заручники школярiв?


Якщо згiдно з висловом древнiх "Орел мух не ловить", то це - про призначення спецслужби "Альфа". Ще раз переконатися в цьому довелося пiсля розмови з начальником вiддiлу по боротьбi з тероризмом, захисту учасникiв кримiнального судочинства та спiвробiтникiв правоохоронних органiв УСБУ в Закарпатськiй областi пiдпол-ков-ником Олександром Желєзновим.

Крапку ставить пiдроздiл "А"
- Спрямованiсть функцiй "Альфи" вузька: виконання замовлення iнших оперативних вiддiлiв. За кадром залишається, як правило, робота iнших пiд-роз-дiлiв. Звiльнення заручникiв та захоплення зловмисникiв є фi-налом цiєї спiльної роботи. Крапку ставить "Альфа". Її функцiя - силова, затримання або знешкодження. Щодо iсторiї створення, то наш пiдроздiл певною мiрою можна вважати спадкоємцем радянської "Альфи", адже небезпека тероризму актуальна, мабуть, в усi часи, незалежно вiд iдео-ло-гiчних "iзмiв". У 1993 роцi Верховна Рада прийняла Закон "Про забезпечення безпеки осiб, якi беруть участь у кримiнальному судочинствi". А незабаром, 23 червня 1994 р., вийшов указ Президента про створення управлiн-ня "А". У полi його дiяльностi двi функцiї: боротьба з проявами тероризму в усiх його формах, а також охорона осiб, котрих треба, кажучи просто, доставити до суду - живими.
Хто цi особи? Примiром, важ-ливi свiдки резонансних карних справ, iнодi це - люди, яким загрожує небезпека вiдплати з боку "браткiв". Адже нi для кого не секрет, що коли йдеться про гучнi справи, то у декого може з'явитися спокуса вирiшити проблему "контрольним" пострi-лом... Пiд нашою охороною також державнi особи пiд час їх-нього перебування на Закар-паттi. Ми не просто охороняємо, в буденному розумiннi слова, а вивчаємо поле небезпеки довкола об'єкта. I, вiдповiдно, впливаємо на процес таким чином, щоб до НП не змогло дiйти.
* * *
Практичне застосування "Альфи" суворо регламентоване. Але коли йдеться про особливо небезпечних терористiв, "Альфi" часто випадає зiграти, так би мовити, першу скрипку.
Вiд себе додамо, що одним з останнiх, буденних затримань, була операцiя у центрi Мукачева, коли "альфiвцi" так швидко зумiли розкласти на асфальтi наркодiлкiв, що вiдеокамера у руках керiвника прес-служби лишилася незадiяною. Звiсно, це затримання - тільки блискуча верхiвка айсберга, а передувала операцiї робота оператив-никiв, котрi з'ясували, хто, де i коли здiйс-нюватиме наркооборудку. Щоправда, випадковi перехожi, якi стали свiдками подiї, змогли "пiджи-витися" адреналiном. Рiшучi дiї людей у масках, якiсь лiченi митi - i двоє розгублених осiб у наручниках опинилися посеред кола глядачiв, дiаметром метрiв двадцяти...
На запитання, що змiнилося у роботi пiдроздiлу у зв'язку з терактами у США, пiдполковник Желєзнов вiдповiв iз властивим йому лаконiзмом:
- У якому ритмi працювали до-сi, у тому ж i продовжуємо. До-да-лося хiба що вiдповiд-аль-ностi.
Чи iснує небезпека тероризму для нашого регiону? Як для кожного регiону України, як для кожної країни. На жаль, ми змогли переконатися у цьому у вереснi минулого року. Така, здавалося б, безпечна держава як США, - i такий шок для усього свiту. Досi прояви тероризму не були такими масованими та пiдготов-ле-ни-ми. Терористи, викравши чотири пасажирськi лiтаки, двома -протаранили хмарочоси Всесвiт-нього торговельного центру в Нью-Йорку, один упав на будiв-лю головного вiйськового вiдом-ства США - Пентагон. Ще один збили у Пенсiльванiї. Жертвами терору стали тисячi мирних людей у мирний час.
"У листопадi ми провели на базi Ужгородського аеропорту, спiльно з спiвробiтниками МВС, МНС, 27-го прикордонного загону ОКПП "Закарпаття" та 128-ї мехдивiзiї навчання з протидiї тероризму в сучасних умовах, - розповiдали в управлiннi. - Пiд контролем координацiйної групи Антитерористичного центру при УСБУ в Закарпатськiй областi було змодельовано та розiграно ситуацiю захоплення терористами гелiкоптера з заручниками. Щодо проявiв тероризму на За-карпаттi, то очевидно, що наш ре-гiон виглядає значно благо-по-лучнiше, анiж iншi регiони Укра-їни. Тi ж випадки, що мають мiс-це, - а пiд поняття "теро-ризму" пiдпадає майже пiвсотнi означених злочинiв, у т. ч. з кримiналь-ним пiдгрунтям, або є хулiган-ством. Щодо першого, то в па-м'я-тi - знешкодження зло-чинного угруповання насильницького спрямування, яке декiлька рокiв в Ужгородi орга-нi-зовувало вибухи на замовлення. До другого - можна зарахувати "телефонний тероризм" тощо. Не можна забувати, що на територiї областi є потенцiйно небезпечнi для життя i здоров'я об'єкти, теро-рис-тичнi акти на яких могли б стати великою трагедiєю для усiх".
Слiд пам'ятати, що через наш край проходить значний потiк нелегальної мiграцiї, насамперед, з країн Азiї, у якому можуть знаходитися члени мiжнародних терористичних угруповань.

Маско, хто ти?
Бiйцi "Альфи" - народ засекречений. Це що стосується, пе-редусiм, тактики дiй та безпеки її спiвробiтникiв. Маски на голови, як самі пояснили, одягають задля "чисто профiлак-туючого моменту", а кiлькiсть спiвро-бiт-никiв - "достатня для виконання поставлених завдань". Для масштабнiших операцiй при потребi залучаються колеги з iнших областей України. Трапляється, що i навпаки - закар-патськi "альфiвцi" виїздять за межi регiону для допомоги сусi-дам.
На роботу в пiдроздiл приходять свiдомо. Вища освiта обов'язкова. Перевага надається тим, хто має знання основ оперативної роботи, колишнiм десантникам, спецназiвцям, майстрам спорту... У кожного офiцера пiд-роздiлу свiй профiль, проте у разi необхiд-ностi всi вони пов-нiс-тю взаємозамiннi. Спе-цифiка в тому, що акцент ставиться на нав--чально-трену-валь-ний процес, бойову пiдготовку. Вiдо-мо, що шляхiв у те-ро-ристiв чимало, тому в "Альфi" є спецiалiс-ти з повiт-ряно-десантної пiд-готовки, гiрсь-кої, пiдрив-ни-ки, водолази тощо. Вимоги жорсткi. Як-що пiсля перших тестових навантажень доводиться запропонувати... нашатирю понюхати - то, однозначно, вiдбiр сюди "покру-тi-ший", анiж депутатiв на одне крiсло пiд час виборiв...
Проте найпершою вимогою, запевнив керiвник пiд-роз-дiлу, є власне на-явнiсть... голови. Адже в екстремальних умовах, коли необхiдно провести моментальний аналiз ситуацiї, самою тiльки м'язовою силою не обмежитися. До речi, жiнкам тут також можна знайти мiсце за наявностi вищезгаданих характеристик та вiдповiдного характеру.
Якщо говорити про сьогод-нiш-ню тактику боротьби з тероризмом, то акцент ставиться на ведення переговорiв. Вони можуть бути тривалими. Коли ж такi зусилля залишаються безрезультатними - останнiм аргументом стає сила.
* * *
Запитую Олександра Захаровича Желєзнова: "Чи можна звикнути до потенцiйної можли-востi отримати кулю в спину?" Вiдповiдь: "Трохи утрировано, надто пафосно. У нас таких випадкiв практично не було. Хоча загалом трапляються. Нещодавно у Рiвненськiй областi пiд час захоплення злочинцiв "альфiвець" отримав кулю в живiт. Це як пощастить".
З яких причин вибувають з "Альфи"? За станом здоров'я, пiсля травми, отриманої пiд час тренувань чи на спецоперацiї. Який вiдсоток серед бiйцiв пiдроздiлу отримує травми i за яких обставин, - такої статистики не iснує. Хоча за роки практики на очах пiдполковника було два випадки загибелi пiд час парашутної пiдготовки.
Романтика?.. Складний нав-чально-тренувальний процес, що, як правило, триває в екстремальних умовах, дає згодом той ефект, що ми звикли бачити: повна романтика по ТБ, i романтика (це якщо дивитися збоку) у життi. Однозначним є iнше, з чим в "Альфi" погодилися рi-шу-че. Об'єднує цих справжнiх чо-ло-вiкiв романтика мужностi, чоловiчий дух i надiйнiсть, яку прийнято цiнувати понад усе.

Людмила Сушко, "РІО"


"Маємо те, що маємо, але матимемо те, що оберемо"

Запитання: "Держава громадян чи громадяни держави?" на перший погляд може здатися таким же нелогічним, як і пресловуте : що ж було раніше - курка чи яйце. Бо йдеться про визнання первинності, а значить, верховенства того чи іншого явища. Разом з тим очевидним є те, що як без громадян немає держави , так в свою чергу без держави не виникає громадянства

Відповідь на це далеко не риторичне запитання, на моє переконання, лежить не в площині "традиційного матеріалістичного світосприймання", а в усвідомленні того, що людина, керована господнім провидінням, сама віднайшла таку форму управління людською спільнотою як держава, яка покликана служити її життєвим інтересам.
Людина - творець держави, а тому є її власником, отже, саме їй і визначати, яку державу вона мріє мати. Ситуація ж, коли держава встановлює, ким і чим бути в ній людині - тобто диктує умови життя самому господареві держави - є неприродною.
Але чи саме питання "яку державу хочемо мати?" є тим, яке сьогодні належить вирішити громадянам України в першу чергу.
З огляду на події, які ніби лавина накочуються на нас, може здатися, що це питання не сьогодення і навіть не питання завтрашнього дня. Більше того, хіба може воно зрівнятись по важливості з такими проблемами, як соці-альний захист населення, турбота про його матеріальний стан, реформування економіки та системи оподаткування, тобто темами, на яких зробили і роблять кар'єру політики і поряд з яким питання "яку державу ми хочему будувати ?" може здатися невчасним та неактуальним. Можливо…
Але чому ж в такому разі всі ми, від пересічного громадянина до глави держави, постійно, як заклинання, запитуємо: "Що будувати, яку державу зводити?"
Можливо, щоб відповісти на це запитання, необхідно спочатку проаналізувати пройдений Україною 10-річний шлях суверенітету і незалежності з точки зору того, якою були роль і місце людини, громадянина в цій державі, а тоді вже й визначитись, що є важливішим сьогодні: вислуховування передвиборних обіцянок та погроз кандидатів та їхніх політичних об'єднань чи відповідь на найголовніше питання часу: яку державу ми хочему збудувати і відповідно до цього, зробити правильне суспільне замовлення для тих, хто пропонує себе сьогодні у владу, заявивши:
"Ми хочемо збудувати державу, в якій інтереси людини є вищою соціальною цінністю, зміс-том і ціллю діяльності держави і при цьому держава реально відповідатиме за свою діяльність перед людиною".
Зробивши таку заяву, ми впра-ві не тільки здійснити вибір виконавців цього суспільного замовлення, але й отримаємо реальну можливість прийняти безпосередньо участь в його реалізації, уклавши свого роду угоду з тими, кого нині обираємо в органи державної влади всіх рівнів .
На жаль, на сьогодні є всі підстави стверджувати, що Україна не стала державою, в якій декларовані Конституцією положення про верховенство інтересів людини і відповідальність держави перед людиною за свою діяльність набули б реального змісту.
Навпаки, є очевидною повна невідповідність проголошених в основноому Законі держави взаємовідносин держави та людини, котра й надалі відчуває свою цілковиту залежність та незахищеність від держави. Не з власної волі, але й не без нашої особистої вини, ми стали учасниками спектаклю в театрі абсурду, в якому роль та місце людини - власника і творця держави, стають дедалі непривабливішими, хоча на всіх перехрестях лише й чути про турботу про нас - народ.
З точки зору юриста, приведення у відповідність з Конституцією відносин держави з громадянами є тим шляхом, йдучи яким, Україна може знайти зернину істини, з якої зродиться наша загальнонаціональна ідея: побудова держави громадян. Держави з власним лицем, з власною, ні з ким не ідентифікованою україн-ською ментальністю.
Вивчаючи суспільний феномен держав та народів, які зазнали величезних матеріальних і моральних втрат під час другої світової війни, але зуміли за короткий історичний термін досягти не тільки вражаючих економічних успіхів, а й завоювати повагу й авторитет у світі, майже зажди зустрічаємо думку про вирішальне значення в згуртуванні і мобілізації нації загальнонаціональної ідеї, навколо якої відбулося відродження держави.
З такою ж частотою, але в зворотному значенні доводиться, на жаль, констатувати, що саме через відсутність в Україні загальнонаціональної ідеї не може від-бутись консолідація суспільства, єднання української нації, а значить, відродження і процвітання нашої держави.
Жодна з запронованих до сьогодні нашому суспільству тією чи іншою політичною силою ідей не знайшла загальної підтримки й розуміння всіх груп населення, а тому не змогла і не зможе стати тією загальнонаціональною іде-єю, на яку згодилися б працювати і якою захоче жити більшість громадян України, незалежно від регіону проживання, мови спіл-кування, національної приналежності, релігійних чи політичних уподобань.
Навіть така ідея, як побудова власної суверенної Української держави, заперечується певною частиною громадян, котрі, проживаючи на українській землі, воліють бути громадянами іншої держави. І так буде доти, поки суспільством не буде усвідомлена хибність спроб відшукати спільну для всіх громадян мету в побудові держави, в якій на першому місці стоять власне інтереси держави, а не інтереси людини. Об'єднання української нації, на мій погляд, можливе у відшуканні того, що є близьким і життєво необхідним для кожного громадянина держави як нині, так і в майбутньому.
Не претендуючи на істину в останній інстанції, насмілюсь висловити власну думку, що такою ідеєю могла б стати саме ідея побудови держави громадян, тобто суспільства, в якому людина, її життя і здоров'я, честь і гідність справді стануть найвищою соціальною цінністю і визначатимуть зміст і спрямованість діяльності держави.
Переконаний, саме така держава не буде і не може бути державою лише частини її громадян того чи іншого політичного забарвлення, східного чи західного регіону проживання, російсько- чи україномовного походження.
Для здійснення такої загальнонаціональної ідеї не потрібні ні революції, ані багатомільйонні іноземні інвестиції. Потрібна лише загальна воля громадян держави, яка має матеріалізувалися у загальнонаціональну вимогу й бажання збудувати державу громадян - власників, громадян - господарів своєї держави. Сформувати таку волю повинна політична сила та її лідер, які здатні зробити цю загальнонаціональну ідею основою нової суспільної ідеології. Правовою основою для цього служитиме Конституція України.
Йдеться, перш за все, про те, щоб створити в суспільстві умови, коли з одного боку виборці будуть ставити пред собою та тими, кого вони обирають до органів державної влади, завдання побудови держави громадян. З іншого боку, люди, які претендують на роль представників громадян в цих органах, стануть носі-ями такого суспільного замовлення і нестимуть відповідаль-ність за його виконання.
Утвердження в суспільній сві-домості такої загальнонаціональної ідеї забезпечить прихід до влади нової генерації людей з переконанням того, що предметом їх служіння суспільству є понад усе інтереси людини, а держава та її інститути є інструментом реалізації цієї ідеї.
Сьогодні ж ми спостерігаємо ситуацію, коли навіть ті народні обранці, які були першочергово зорієнтовані на представництво інтересів громадян, з часом губляться, відступають під натиском демагогічних заяв та вимог пріоритету, загальнодержавних інтересів. Мовляв, спочатку зробимо сильною та багатою державу, а тоді всі заживемо весело і щасливо.
Йде підміна цінностей, гра на почуттях та довірі людей, в яких витравлено почуття господаря - власника самої держави. Це відбувається через об'єктивні причини, адже більша частина громадян, з яких і обираються представники в держані органи влади, виховані на ідеї, що державні інтереси - це те, заради чого слід пожертвувати всім, включаючи власне життя та свободу.
Ми вже один раз пройшли цей шлях, він веде до знищення людини державою, а разом з тим до занепаду і самознищення й самої держави, заради якої і була ця самопожертва. Повторювати цей шлях не варто.
Єдиною можливістю для нас сьогодні є дорога, якою про-йшли, зберігаючи свою національну особливість, більшість розвинутих держав світу. Це шлях, коли в державі всі - від пересічного громадянина до президента країни - знають, куди йти і яку державу будувати. Це час, коли всі члени суспільства сповідують єдину віру в те, що людина є найвищою соціальною цінністю, людина - над усе.
На реалізацію та захист цієї ідеї мають бути направлені всі зусилля законодавчої, виконавчої та судової влади. Досягненню цієї ме-ти і повинна служити нова держава - Держава Громадян.
Важлива, а на даному етапі навіть вирішальна в цьому процесі роль відведена главі держави - Президенту України, який повинен стати не тільки справжнім гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод Людини і Громадянина, але й організатором побудови такої держави та представницьким органом народовладдя, депутатів до якого нам належить обрати.
Тільки за умови усвідомлення і сприйняття депутатами як сус-пільного замовлення, завдання побудови держави громадян та відповідальності держави перед людиною за свою діяльність стане неможливим прийняття законів, які не тільки не служать інтересам людини, але й діють їй на шкоду і чим врешті-решт руйнують і саму державу.
Ситуацію, що склалася в сус-пільстві, можна й необхідно змінити, зробивши свій вибір через відповідне суспільне замовлення. Ми повинні відкрито проголосити, що нашою метою є побудова нової української держави, держави громадян, держави власників свого життя і обрати до влади людей, які готові укласти з нами такий договір і нести відповідальність за його виконання.
Без сумніву, зміни, які відбулися в нашому суспільстві за роки незалежності та суверенітету України, не могли не народити саме таку нову генерацію громадян - господарів з почуттям власної гідності та відповідальності за долю своїх співгромадян. Саме ці люди мають право і повинні стати провідниками нової національної ідеї в Україні. Покликати і залучити їх до активного суспільно-політичного життя - найважливіше завдання тієї політичної сили, яка бажає і здатна зробити Україну Державою громадян.
Ми відчули, що бути власником свого життя, своєї землі, своїх здібностей та інтелекту - це значить, мати справжню людську гідність. Тепер ми прагнемо отримати змогу реалізувати свої прагнення, і держава повинна служити нам в цьому.
Першим етапом таких змін в нашому житті мають стати майбутні вибори, в результаті яких до державних органів влади повинні прийти люди, готові сприйняти і виконати як власне соціальне замовлення суспільства - побудову держави громадян.
А тому МАЄМО те, що маємо, але МАТИМЕМО те, що оберемо.

Володимир Олашин,
правознавець, адвокат


Берегти, як зіницю ока...

Наталія Логойда
"РІО"
До обласної клінічної лікарні протягом року з різними захворюваннями очей звертаються близь-ко 15000 осіб. З них по-над тисячі доводиться проводити оперативне втручання. І з кожним роком кількість хворих невпинно зростає...

У народі є такий вислів: "Берегти, як зіницю ока". Зір - один із найунікальніших дарів природи, недарма ж усі так бояться втратити його. Осліпнути - означає не бачити рідних, друзів, коханих... Зрештою, бути недієздатним і проводити весь свій час у вічній темряві. Чи може бути ще щось таким страшним? Втратити зір - надзвичайно легко, повернути - дуже важко. Та буває, що ми не звертаємо увагу на якісь проблеми з зором, доки не виявляється пізно. Тому сьогоднішня наша розмова з провідними офтальмологами краю.
За словами Олега Мороза, кандидата медичних наук, головного офтальмолога областi, завiдую-чо-го очним вiддiленням ОКЛ, сьогоднi на базi обласної клiнiч-ної лiкарнi функцiонує очне вiддi-лення, в якому проводять лiку-вання майже всiх захворювань органiв зору, рiзно-манiтнi опе-ра-тивнi втручання на органах зору тощо. Всю цю роботу здiйсню-ють десять квалiфi-кованих лiкарiв вищої кате-горiї, з яких четверо мають науковi звання.
"Надзвичайно важливим є й той факт, що на базi вiддiлення викладається курс очних хвороб медичного факультету та факультету пiслядипломної освiти УжНУ, - розповiдає О. Мороз. -Очолюють його доцент Ольга Фальбуш та кандидат меднаук Катерина Бора. У очному вiддiленнi науковцi проводять рiзноманiтнi дослiдження, впроваджують но-вiтнi розробки, методи лiку-вання та технологiї, зокрема саме зараз почали застосовувати лiкування рiзних очних захворювань з допомогою лазерних установок".

Основні очні захворювання
Як розповiла Катерина Бора, кандидат медичних наук, завiду-юча курсом очних хвороб кафедри госпiтальної хiрургiї УжНУ, сьогоднi одна з основних проблем у офтальмологiї - пiзнє звернення хворих до лiкарiв. Особливо це актуально для хворих з глаукомою та дiабетичним ураженням очей. Цi захворювання носять прогресуючий характер з незворотною втратою зору. Тому тiльки вчасне звернення до спецiалiста допоможе запобiгти слiпотi.
"Якщо звернутися до статистичних даних, то близько 50 % хворих, яких госпіталізують до очного відділення, страждають на катаракту. Понад 20 % скарг припадає на глаукому, а решта - на травми ока, запальні та дистрофічні процеси, - розповідає Катерина Василівна. - І катаракта, і глаукома - захворювання, які виникають, в основному, в осіб похилого віку. Але турбує той факт, що з кожним роком проблеми з зором виникають в осіб дедалі молодшого віку.
Основна проблема, що симптоми обох захворювань - і глаукоми, і катаракти - майже однакові: поступове зниження гостроти зору. При цьому явних ознак захворювання може й не бути (ні почервонінь, ні болів). Біда в тім, що самі люди не спроможні відрізнити ці захворювання одне від іншого, тривалий час просто не звертають увагу на те, що мають проблеми з зором, приходять до лікаря тоді, коли вже майже зовсім не бачать і виявляється - пізно. Адже, якщо при катаракті навіть на останніх стадіях ще можна повернути зір (замінити кришталик на штучний тощо), то захворювання глаукомою є однозначно незворотним процесом, тобто навіть при застосуванні різних видів лікування повернути гостроту зору неможливо, реально тільки зупинити прогресування хвороби. Окрім того, бувають такі випадки, коли хворий не помічає, що недобачає на одне око, і лише тоді, коли хвороба уражає й інше око, розуміє, як то кажуть, що біда. Тому головне - не відкладати на "потім" консультацію у офтальмолога, при найменшій підозрі звертатися до спеціалістів".
Окремо потрібно зупинитися на травмах очей. Говорячи про них, потрібно зазначити, що на базі обласної клінічної лікарні є офтальмологічний травм-пункт, який працює цілодобово. На жаль, не всі хворі знають про це, і при травмах ока (особливо, побутових) часто чекають ранку, аби тільки тоді звернутися до лікаря. І мало хто думає про те, що зранку може бути вже пізно. Адже у випадках травмування органів зору потрібно насамперед видалити стороннє тіло, а видалити його можна лише на базі офтальмологічного відділення, де проводять мікрохірургічну обробку ока.
"Найчастіше травми очей стаються на виробництвах, при будівництві різних об'єктів, - розповідає Катерина Бора. - Для прикладу, при куванні, при ударі металу об метал, відколюються маленькі шматочки і потрапляють в очне яблуко. Шматок летить з величезною швидкістю, людина відчує, як в оці щось запече, але оскільки біль невдовзі минає, то увагу на таку "дрібничку" більше не звертає. А стороннє тіло в оці, так би мовити, робить свою роботу: метал, наприклад, окислюється і стає причиною запалення ока. Людина приходить до лікаря тоді, коли вже починаються запальні процеси, розвивається травматична катаракта, знижується гострота зору. Ось тут знову повертаємося до вже сказаного, що при запущенні захворювання в більшості випадків повернути зір важко.
Навесні зустрічаються важкі хімічні опіки очей. Трапляються вони, найчастіше, при гасінні вапна (те ж будівництво, потреба у вапні для побілки приміщень, дерев у саду ). Зустрічаються й опіки кислотами, наприклад, при заправці акумуляторів. Але потрібно зазначити, що опіки лугами є особливо небезпечні: якщо кислоти на поверхні ока утворюють своєрідну плівку, струп і не завдають значної шкоди, то луги проникають вглиб очного яблука й спричиняють тяжкі наслідки. Тому при опіках потрібно терміново промити око, навіть вивернути повіку й так видалити часточки хімічних речовин. І, зрозуміло ж, одразу звернутися до лікаря. Легше проходять й термічні опіки очей, вони зустрічаються порівняно рідко. До всього сказаного потрібно додати й таке: почасти дуже тяжкими є травми, заподіяні очам гілками та колючками, якими випадково можна уразитися. Зазвичай такі рани дуже інфіковані й спричиняють різні запалення очей".
До слова, травми органів зору таять у собі ще одну небезпеку. За словами Олега Мороза, кандидата мед. наук, головного офтальмолога області, завідуючого очним відділенням ОКЛ, специфічним саме для офтальмологічної галузі медицини є такий процес, коли при запаленні одного ока через травму може розпочатися запальний процес і на іншому, здоровому оці (при захворюваннях інших парних органів таке не спостерігається). Розвивається так зване симпатичне запалення. На жаль, й досі не встановлена причина такого процесу і, на жаль, на сьогодні немає радикального способу лікування цього захворювання. А тому, коли ми бачимо, що виникає загроза запалення здорового ока, не залишається нічого іншого, як видалити хворе. Наголошую, таку операцію робимо тільки для того, аби врятувати бодай одне око. На щастя, такі випадки зустрічаються надзвичайно рідко".

Чому можна запобігти
Кілька слів, безперечно, слід сказати й про такі захворювання, яким можна запобігти чи які можна скоригувати. Насамперед мова про косоокість. Як відомо, це захворювання найчастіше виявляється у ранньому дитинстві, і усувати його потрібно одразу ж. Проблема в тім, що батьки інколи не звертають увагу на те, що очко в дитини косить, мовляв, чого дитину травмувати ще маленькою, може, переросте, а якщо ні - буде йти до школи, тоді й зробимо операцію.
"Чим раніше займатися проблемою косоокості, тим ефективнішим буде лікування, - говорить Катерина Бора. - Якщо вчасно й правильно лікувати це захворювання, то інколи можна обійтися й без оперативних втручань. Якщо ж нічого не робити, то око, яке косить, поступово перестане функціонально розвиватися, втрачається гострота зору. І навіть якщо вже в сім-вісім років провести операцію і косметично підправити дефект, то шансів на повне відновлення зору вже майже не залишається - не буде бінокулярного зору (обидва ока не будуть дивитися разом). Батьки повинні пам'ятати: якщо така проблема виникає, то займатися нею потрібно негайно, лише в такому випадку реально можначимось допомогти".

Проблеми крайо-вої офтальмології
У офтальмології, як і майже у всіх галузях медицини, сьогодні існує чимало проблем, які потребують нагального вирішення. Йдеться, зрозуміло ж, про необхідність придбання різноманіт-ного сучасного обладнання, за до-помогою якого можна б чітко ді-агностувати й пролікувати хвороби органів зору. Насамперед існує потреба в аргоновому офтальмологічному лазері, який надзвичайно ефективний при лікуванні захворювань органів зору. Річ у тім, що, до прикладу, тільки з допомогою цього обладнання можна лікувати захворювання очей, які виникають на фоні цукрового діабету. "Загалом, проблеми із зором у діабетиків - це біль сьогоднішньої офтальмології, - говорить Олег Мороз. - На жаль, таких хворих у області дуже багато, і їхня кількість зростає з кожним роком. Інакше допомогти, окрім як застосувати такий вид лазера, не можна. Та на сьогодні з його допомогою можна пролікуватися тільки в Києві та Одесі. Але ж ви можете собі уявити, як важко діабетичному хворому, який потребує постійного нагляду та супроводу, їздити до цих міст. Тим більше, що однією поїздкою і не обійтися, потрібно пройти кілька курсів.
Безперечно, хотiлося б усi ла-зернi оперативнi втручання проводити на мiсцi, тобто у вiддi-леннi, тим бiльше, що для цього є пiдготовленi кадри. Однак дорожнеча апаратури не дозволяє зараз вирiшити це питання.
Одним словом, найсучасніші технології зможуть тільки по-ліпшити якість лікування. За словами Катерини Бори, за кордоном взагалі після певних операцій на очах хворі через кілька годин йдуть додому. Нам до цього, зрозуміло ж, іще далеко, а тому у відділенні зараз і працює 45 ліжок, з яких 5 - дитячих. Та й, зрештою, навіть зараз, порівняно з попередніми роками, вдалося поліпшити роботу з офтальмологічними хворими: за підрахунками, сьогодні пацієнти перебувають на стаціонарному лікуванні в середньому сім днів, тоді як ще кілька років тому курс становив 12-14 днів.

Окуляри, контактні лінзи чи рефрак-ційні операції?
Це питання постійно перебуває на порядку денному. Хворі, які страждають на короткозорість, далекозорість чи астигматизм, стоять перед вибором, до якого виду корекції вдатися, аби мати якнайкращий ефект. Якось уже звично - окуляри, але так гарно й так цікаво (хоча й купа негативних легенд) - контактні лінзи та рефракційні операції... "Одразу зазначу, що неетично віддавати перевагу якомусь одному способу корекції зору, - говорить Катерина Бора. - На сьогодні цивілізована людина повинна мати і контактні лінзи, і окуляри.
Якщо трохи детальніше про кожну з цих речей, то слід сказати таке. На роботі, яка потребує хорошого й чіткого зору, краще користуватися контактними лінзами: по-перше, вони непомітні, по-друге, вони дають не тільки гарну гостроту зору, а й гарне поле зору. В окулярах людина чітко й добре бачить тільки перед собою, по боках гострота зору зменшується, тому контактні лінзи у даному разі більше виправдані.
Але не варто забувати, що лінзи мають обмежений час денного використання: їх можна носити 8-12 годин, на ніч їх бажано знімати, аби око відпочило. Фактично протипоказань до застосування лінз немає (зрозуміло ж, з огляду на загальний стан здоров'я, бо при запальних захворюваннях очей контактні лінзи не призначають). Проблеми при їхньому застосуванні можуть виникати тільки тоді, коли лінзи неправильно підібрані, отже робити це повинен винятково лікар.
Непогана річ і рефракційні операції, які зараз постійно рекламують (їх роблять у клініках "Ексимер", "Оптимед" і т. д.). Біда в тім, що в деяких випадках після оперативного втручання гострота зору знижується, і знову потрібно робити операцію. На сьогодні рефракційна операція для кожного ока коштує від 400 до 600 у. о.".
Отже вирішувати питання про призначення окулярів, контактних лінз чи рефракційних операцій повинен спеціаліст-офтальмолог, який глибоко розуміє всі ці проблеми
А загалом, сьогодні через органи зору сприймається дуже багато інформації: книги, газети, телевізори, комп'ютери... Відпочинку очам ми майже не даємо. А плюс до цього нераціональне харчування, малорухомий спосіб життя, така одвічна проблема всіх поколінь, як низьке схиляння при читанні книг, неправильне освітлення, до того ж присутні десь у генах спадкові захворювання очей - і за причинами втрати зору далеко й ходити не треба. Тому лишається єдине - слідкувати за собою, робити все можливе, аби до кінця життя користуватися цим дивовижним даром природи.


Хто допоможе єдиному в області кістковому тубсанаторію?

 
На сьогодні можна стверджувати, що в Україні - епідемія туберкульозу. Основна маса населення перебуває за межею бідності. Постійний голод та холод, пога-не харчування - головні причини виник-нення цієї страшної хвороби. До того ж контакти здорових людей з хворими, які мають відкриті форми туберкульозу, ам-ністії в'язнів (а "на зонах" зараз процві-тає ця хвороба), пізнє виявлення захворювання тощо. Якщо звернутися до ста-тистичних даних, то в Україні щорічно ре-єструється понад 27 тисяч нових випад-ків захворювання на туберкульоз. З кож-ним роком це захворювання молодшає: майже дві третини всіх хворих - особи віком від 20 до 50 років. Кістково-сугло-бовий туберкульоз є другою за поширеністю формою цього захворювання. Так, торік захворюваність в Україні на цю фор-му становила 1,3 випадку на 100 тис. на-селення, тоді як на Закарпатті - 2,27/100 тис. І це порівняно з тим, що ще в 1999 році у нас в середньому хворіла 1 особа на 100 тисяч. Кістково-суглобовий ту-беркульоз сьогодні становить серйозну проблему. Річ у тім, що його порівняно важко виявити, вірніше він маскується під різними артритами та радикулітами. Хворий протягом тривалого часу не звертає на болі особливої уваги, лікує їх власними методами (розтираннями, теп-лом і таким іншим) і звертається до ліка-ря вже тоді, коли уражена кістка чи хре-бець майже повністю розсипалися. При-чини захворювання на кістково-суглобовий туберкульоз майже такі самі, як і на легеневий, але особливе місце посідає таке джерело зараження здорової люди-ни, як вживання молока від хворої худоби.


Наталія Логойда
"РІО"
Днями в Україні закінчився місячник, який проходив під гаслом "Зупинити туберкульоз, долаючи бідність". Та сьогоднішня наша розмова не про саме захворювання та методи боротьби з ним, а про одну з проблем нашої області, яка пов'язана з цією соціально обумовленою хворобою
Йдеться, власне, про єдине в області санаторне кістково-суглобове відділення № 7 обласного територіально-медичного об'єднання "Фтизіатрія", яке працює в с. Довге, що на Іршавщині. Санаторій сам по собі унікальний - розташований у прекрасній місцині, має чудових спеціалістів. Лише, чесно кажучи, майже немає умов для хорошої роботи. Ось про це й детальніше.

Від проблем - голова обертом...
Кістково-суглобовий протитуберку-льозний санаторій у с. Довге засновано по закінченні Великої Вітчизняної війни, у 1946 році. Тоді, після тяжких лихоліть, розрухи й постійного недоїдання проблема туберкульозу стояла надзвичайно гостро. Відтак і було сформовано й відкрито протитуберкульозний санаторій у Іршавському районі на 120 ліжко-місць (зараз - 90), єдиний у Закарпатській області. До речі, подібних закладів по всій Україні ще з два-три, не більше.
За радянських часів він працював, як і всі заклади охорони здоров'я: добре фінансувався, час від часу проводилися капремонти тощо. Та фактично за останні двадцять років на нього мало хто звертав увагу. Країні, яка переживала тяжкі зміни, було не до санаторію, в якому лікуються хворі з кістково-суглобовим туберкульозом. А тому зараз і "маємо те, що маємо": будівлі санаторію у занедбаному стані, дах протікає, внутрібудинкові мережі (особливо система опалення) тримаються на "чесному слові". З обладнанням (в т. ч. спеціальною технікою, флюорографами) складно, функціональні ліжка, які постійно зайняті хворими, служать ще з 1949 року. І вже, мабуть, нема чого й говорити про те, що потрібно хоча б той один телевізор та радіоточку, аби створити хворим, які тут перебувають місяцями, бодай якийсь затишок, забезпечити їм хоча мінімальний зв'язок з навколишнім світом. Пригадується, свого часу (перед минулими виборами) заходив до цього відділення Віктор Медведчук. Кажуть, мало не знепритомнів, як побачив на лікарняному ліжку старого діда у вушанці під кількома ковдрами. Тим не менше, на прохання допомогти відповів, що він на такі об'єкти гроші вже давав (питання, куди вони по-ділися та чи й надходили взагалі, й досить висить у повітрі, бо в санаторії їх ніхто не бачив), а, зокрема, на придбання телевізора, коштів не має. "І така ситуація при тому, що через наш санаторій проходить так багато людей. До прикладу, протягом минулого року в санаторному відділенні пролікувалися 359 осіб, з них 109 - на легеневу форму, 256 - на позалегеневі, - розповідає Михайло Митровцій, завідуючий санаторним кістково-суглобовим від-діленням № 7 ОТМО "Фтизіатрія". - Середня тривалість лікування - від трьох до п'яти місяців. Хтось перебуває й довше, але більшість людей змушені час від часу проходити повторні курси. Зрозуміло ж, що таким хворим особливо потрібні затишок та увага.
Для хворих туберкульозом важливим фактором для одужання є й тепло - та куди нашим системам опалення, які вже й системами язик не повертається назвати, обігріти лікарняні палати? Гостро стоїть у нас і питання білизни, стара вже буквально "розлазиться" від частого прання та обробки хлором. А милиці, а функціональні ліжка?.. І таких питань - безліч".
До слова, навіть протягом останніх років для санаторію нічого не робилося. Гірко про це говорити, але й тут "не було добра, та біда допомогла" - тільки після весняного паводка 2001 року хтось "зверху" кинув оком: на санаторій виділили аж... 9 мішків цементу та два бідони фарби, які, поки доїхали, виявилися повністю порожніми. Працівникам відділення нічого не залишилося, як скинутися по п'ятірочці раз, і вдруге, купити фарбу та й самим ремонтувати те, що під силу. "Нічого іншого не залишається, - каже Михайло Михайлович. - Самі шукаємо спонсорів, проводимо тендери серед місцевих підприємців на закупівлю ліків, продуктів харчування для відділення тощо. Слава Богу, світ не без добрих людей".
За словами М. Митровція, зараз медикаментами санаторій забезпечено повністю. Спецпрепарати для лікування туберкульозу надзвичайно дорогі, протягом дня на одного хворого припадає понад 20 гривень, і так кілька місяців поспіль. Добре, що зараз ними повністю забезпечує держава. Проте все одно хворим доводиться ще ряд препаратів закуповувати окремо, бо ж попри туберку-льоз існує ще ряд супутніх захворювань. Одним словом, над проблемами цієї соціально обумовленої хвороби державі ще треба б добре пропрацювати.
За словами Василя Скрипа, генерального директора ОТМО "Фтизіатрія", першочергові проблеми санаторію їхня установа спробує вирішити вже цього року. Йдеться насамперед про ремонт покрівлі, на що вже складено кошторис на суму майже 50 тис. грн. "Цьогоріч в обласному бюджеті на ОТМО передбачено 4 млн. 800 тис. грн., - оповів Василь Васильович. - З них 900 тис. виділено на придбання спецобладнання, близько 250 тис. грн. - на капітальні ремонти приміщень. Однозначно, що спробуємо зробити все можливе для згаданого відділення, принаймні гроші в першу чергу для ремонтів уже виділено. Плануємо забезпечити їх в цьому році й обладнанням. Зрештою, на мою думку, приєднання Довжанського санаторію до ОТМО дасть позитивні результати, адже відтепер отримаємо ми зарплату - отримають і вони, отримаємо ми якісь препарати чи щось подібне - розподілимо по всіх своїх відділеннях.
А загалом, не можна залишати такі об'-єкти поза увагою, усі ми повинні пам'ятати, що від хвороби не застрахований ніхто, у тому числі й від туберкульозу".

Куди йдемо?
Куди переносимося?
Свого часу (може, з рік тому) точилися дискусії про те, що варто б перенести це протитуберкульозне відділення в якусь іншу місцевість (в с. Білки, що неподалік, в Ужгород). Невідомо кого осяяла така "геніальна" думка, ось лише, мабуть, та людина не врахувала дуже багатьох факторів, а думала тільки про те, як її похвалять за таку хорошу ідею. Адже причин проти перенесення закладу багато, і досить суттєвих.
По-перше, наважуся зазначити, що розташування відділення надзвичайно зручне: саме це село є своєрідним перехрестям, пунктом, до якого з усіх боків збігаються транспортні лінії. Для прикладу, саме до Довгого, як до кінцевої зупинки, з'їжджаються рейсові автобуси з Ужгорода, Сваляви, Хуста, Берегова тощо, фактично село - своєрідний центр. Від зупинки до санаторію - пройтися двісті метрів. Якби перенесли туберкульозне відділення, до прикладу, в с. Білки (як це планувалося, у приміщення профтехучилища, яке знаходиться посередині між селами В. Раковець та Білки, та до того ж посеред поля), то виник би ряд проблем із доставкою хворих. По-перше, потрібні пересадки на автобуси, по-друге, приміщення, в якому воно повинне було розташуватися, знаходиться за три, а то й більше кілометрів від зупинки. Як хворому з кістково-суглобовим туберкульозом дістатися туди?
Інший бік справи. Як відомо, Іршавщина - район, у якому з працевлаштуванням досить сутужно. Як майже і всюди, забезпечені роботою, в основному, лікарі та освітяни, решта, як то кажуть, перебивається з дня на день. Так, згідно з інформацією Галини Гриник, в. о. начальника відділу статистики праці, серед адміністративних районів найнижчий рівень заробітної плати торік відзначено саме тут - близько 160 грн. (для порівняння, в Ужгороді - 333 грн., в Мукачеві - 312 грн., у Рахівському районі - 222 грн.). Отже, забрати з цього району (в т. ч. з села) ще й цей заклад, де працевлаштовані близько 70 осіб, було б справжньою катастрофою для самих працівників, адже багато з них є єдиними годувальниками в сім'ї. "Щодо цього питання, то зазначу таке. До ОТМО "Фтизіатрія" належить і протитуберкульозне відділення у Жорнаві, що на Великоберезнянщині, - зазначив Василь Скрип . - Чесно кажучи, будівля відділення досить-таки у занедбаному стані, потребує капітального ремонту. Відповідно, вивчав питання його закриття і перенесення в інше місце. Та одразу ж стикнулися з надзвичайно важливою проблемою: викинути на вулицю 40 чоловік персоналу у наш час було б справжньою трагедією. У селі й так не можна працевлаштуватися, а це один із небагатьох закладів, де ще можна заробити якусь копійку на прожиття. Отже, висновок було зроблено єдиний - треба ремонтувати. Тому про жодне перенесення не може бути й мови. Довжанський тубсанаторій потрібно негайно рятувати, і сподіваюся, що це у нас вийде".
Ще один фактор - чи не найвагоміший - професіоналізм колективу. Треба зазначити, що кістково-суглобовий туберкульоз - специфічне захворювання, воно значно відрізняється від туберкульозу легеневого. Пацієнти з захворюваннями кісток фактично постійно лежать, рідко коли піднімаються й виходять на вулицю. Більшість із них взагалі не можуть самі підвестися, а тому буквально до кожного прикріплена санітарка, яка й займається хворим: на функціональному ліжку возить в туалет, у ванну, влітку чи не щодня - на вулицю, аби хоч трохи подихати свіжим повітрям. "Це - надзвичайно важка робота, виконувати її може будь-хто, та візьметься і зуміє не кожен, - говорить Михайло Митровцій. - Так само ситуація виглядає і зі старшим медперсоналом. Практично кожен наш лікар та медсестра, окрім усього, повинні бути ще й хорошими психологами: з людьми, які місяцями, а то й роками не підводяться з лікарняного ліжка, потрібно вміти працювати. Такі хворі потребують постійної уваги та співчуття, для них важливо знати, що світ навколо існує, що життя триває, що колись і вони повернуться туди. І самі лікарі та медсестри повинні вселяти та підтримувати в них цю надію.
Окрім того, слід зазначити, що всі лікарі цього санаторію атестовані, мають високу кваліфікацію. Тому викинути такий навчений персонал на вулицю - легко, але важко навчити нових людей такому терпінню та вмінню".
Розповідати про цей заклад можна ще багато. Коли я навідалася до санаторію, його працівники навіть після кількагодинної розмови зазначали, що розповіли може з третину всього, що треба б обнародувати. Та, відверто кажучи, як висновок з усього хочеться наголосити таке: люди, повернімося до цієї проблеми обличчям, адже туберкульоз може зачепити будь-кого!


Свiтлiй пам'ятi маестро

Нещодавно у Великому залi Закарпатського художнього музею iм. Й. Бокшая вiд-кри-ла-ся ювiлейна виставка тво-рiв народного художника України А. А. Коцки, присвячена 91-й рiчницi вiд дня народження митця. За своє довге й плiдне творче життя художник досяг європейської слави i визнання, зазнав переслiдувань з боку радянської влади, яка чекала вiд нього вiдданого слу-жiн-ня. Андрiй Коцка нiколи не був "придворним" художником. Вiн був генi-аль-ним митцем, талановитим учнем Адальберта Ерделi. Йому, вихiдцевi з трудових верств, довелося подолати чимало перешкод, що стояли на шляху до великого мистецтва. У 1927 роцi А. Коцка вступає до Ужгород-ської учительської семiна-рiї, де А. Ерделi викладав рисунок. Вплив Ерделi виявився настiльки могутнiм i вирiшальним, що вiн обирає нелегкий шлях художника. Навчання у "Публiч-нiй школi малювання" у вiдомих майстрiв А. Ерделi та Й. Бокшая, наполеглива натхненна робота над собою дали вiдчутнi наслiдки. У 1931 роцi А. Коцка успiш-но закiнчує семiнарiю i їде вчителювати у с. Тихий на Вер-ховинi, де працює до 1944 року. Робота вчителем у гiрському карпатському селi зiграла визначальну роль у формуваннi його свi-то-гляду митця, допомогла пiзнати життя народу. Тво-ри А. Коцки 30-х рокiв стали подiєю у закарпатському живописi того часу. Вже 1933 року в Ужгородi вiдбулася персональна вис-тавка робiт А. Коцки i А. Бо-рецького, тепло сприйнята публiкою та критикою; через два роки вiдкрилася пер-сональна виставка Коцки, що також мала гучний успiх i закрiпила за автором репутацiю одного з найта-ла-новитiших живописцiв Закарпаття. За характером сво-го обдаровання вiн ско-рiше не жанрист, а портретист, для котрого найваж-ли-вiші пластично-живописне вирiшення теми, прихованi глибини людської особис-тос-тi. Його портрети хвилюють i зворушують своїм загостреним глибоко-емоцiй-ним ставленням художника до своїх моделей ("Старий" (1931), "Гуцулка" (1941), "Портрет Клари Балог" (1956)).
А. Коцка завжди багато працював не тiльки як портретист, а й як пейзажист, котрий тонко вiдчуває красу й неповторну своєрiд-нiсть Закарпаття. Тут вiн пе-редусiм художник-лiрик. Його не приваблюють ши-ро-кi епiчнi масштаби, проте у кожний свiй пейзаж вiн вкладає щире хвилювання, глибоко особисту реакцiю. Водночас чесне, безком-про--мiсне став-лення художника до життя спричиню-ється до певних iдейних узагальнень, надає його полотнам об'єктивно-критичної спря-мованостi ("Сутiнки" (1933), "Церква у селi Ужок" (1956) та iншi).
Усе найзначнiше у мис-тец-твi А. Коцки зв'язує йо-го з рiдною землею i визначає його належнiсть до за-карпатської школи мистецтва. Закарпаття на все життя залишається його улюбленою темою, його щастям i болем.
Свiтла пам'ять про нашого генiального митця назавжди залишиться у серцях його вдячних землякiв.
В. Мишанич