Вагітність після 35 років

Радощі, небезпеки, пастки

Наталія Логойда
«РІО»
За останні 15 років кількість перших пологів у жінок віком між 30 і 39 роками більш ніж подвоїлося. Згідно з дослідженнями американських експертів, за цей же період на 50% зросла кількість жінок старших за 40 років, котрі народжують уперше
Постає запитання: у результаті чого так підвищився віковий рівень породілей? Мабуть, одна з причин — значна безпека. Згідно з дородовими дослідженнями, зараз зменшено небезпеку народження сорокалітніми жінками дітей з генетичними відхиленнями. Мова насамперед про те, що такий ризик у вагітних, котрим за 35, нині збігається з рівнем ризику двадцятирічних. Окрім того, з’явилися нові методи лікування безплідності, яка частіше зустрічається в жінок після 35 років. Нові досягнення медицини в сфері надання допомоги майбутній матері, яка страждає хронічними захворюваннями, чи у випадку важкого плину вагітності дозволили жінкам народжувати нормальних, здорових дітей. А тому сьогодні багато жінок вважають, що вони можуть відкласти народження дитини до визначеного часу. Тобто, поки вони не отримають освіту, не досягнуть успіхів у професійній діяльності, не стабілізують своє фінансове становище і не знайдуть надійного супутника життя.
Правда, є багато жінок, котрі не по своїй волі пізно народжують дітей. Пізня вагітність може бути наслідком нарешті вилікованої безплідності, пізнього вступу в шлюб чи повторного заміжжя.

У якому віці найкраще народжувати
Ми вже давно звикли до думки, що найідеальніший вік народжувати першу дитину — 20—25 років. Та й медичні показники свідчать, що цей період найсприятливіший. Тим не менше, значна частина жінок вважає, що в цьому віці вони до цього емоційно ще не готові. А для деяких жінок (і чоловіків), чиє дитинство припало на 50—60-ті роки, цей вік був скоріше тривалим перехідним періодом, ніж початком дорослого життя. Таке зрушення означає, що жінки досягають емоційної зрілості через 10 років після піку фізичної зрілості. Але в дійсності «літня первородяща» не така, якою вона за визначенням повинна бути. Навіть у медичній літературі цей термін з’являється усе рідше й рідше. У наші дні 35-річна жінка, котра завагітніла, уже не потрапляє автоматично до групи високого ризику. Одним приводом для занепокоєння менше.
Дійсно, якщо жінка, старша за 35 років, фізично здорова, не безплідна, не мала викиднів, то її шанси народити нормальну, здорову дитину майже такі самі, як у двадцятирічної.

Як оцінити ступінь ризику
Зрозуміло, вагітність після 35 не може бути цілком безпечною, але ризик тут не такий вже великий, як усі звикли думати, і в багатьох випадках його можна звести до мінімуму. Ось які моменти варто врахувати не занадто молодій жінці, якщо вона хоче вперше народити.
По-перше, жінці, якій за 35, досить важко завагітніти. Окрім того, згідно з дослідженнями, після 35 років здатність до народжування дітей поступово зменшується. Не можна залишати поза увагою і такий несприятливий фактор, як передчасне настання менопаузи.
Ще один аспект питання — велика небезпека, яка підстерігає жінку, котра народжує вперше у більш старшому віці, пов’язана з народженням дитини з генетичними відхиленнями, особливо із синдромом Дауна. Дослідження експертів та й статистичні дані стверджують, що для 40-річної жінки небезпека народити дитину з хворобою Дауна в дев’ять разів вища, ніж для 30-річної. Для 40-річної жінки ймовірність народження дитини із синдромом Дауна становить менше 1відсотка. І хоча з віком ризик збільшується, у 45-річної жінки він становить 3 % (ймовірність народження здорової дитини становить 97 %).
У жінок за 35 частіше, ніж у молодших, виникають ускладнення із здоров’ям під час вагітності, особливо це стосується діабету і підвищеного кров’яного тиску, що властиво, на жаль, людям старшого віку. Згідно зі статистичними даними, у жінок більш старшого віку також підвищується небезпека ускладнень вагітності, включаючи відшарування плаценти і патологічний стан плоду, що вимагають медичного втручання і можуть мати дуже серйозні наслідки для здоров’я як матері, так і дитини. Збільшується й імовірність викидня. Пологи можуть бути більш важкими і затяжними, а це при нинішній поширеності кесаревого розтину — основні показники для нього. Однак дослідження показали, що в середньому тривалість пологів у жінок, які народжують пізно, перевищувала тривалість пологів у молодих тільки на 45 хвилин.
Але всі ці види небезпек можуть бути зведені до мінімуму, якщо жінка, яка, цілком ймовірно, ретельно планує вагітність, заздалегідь підготує себе фізично до майбутнього вагітності. Органи плоду формуються в перші 12 тижнів вагітності, і в цей час плід найбільше уразливий, вважають лікарі, тому, якщо до того, як завагітніти, жінка буде правильно харчуватися, відмовиться від сигарет, алкоголю тощо, буде приймати вітаміни і займатися фізичними вправами, то значно збільшить свої шанси легко і добре перенести вагітність і народити здорову дитину. 
«Правильна оцінка реального ризику може допомогти жінці більш старшого віку, котра народжує вперше, зменшити стрес під час вагітності, що нерідко призводить до ускладнень під час пологів, — розповідає Наталія Придачук, клінічний психолог обласного Центру здоров’я жінки . — Найгіршим може бути те, якщо здорову жінку зарахують до категорії породілей підвищеного ризику, (це може вчинити на породіллю негативний вплив, адже кожна емоція супроводжується змінами в біохімії організму). А тому надзвичайно важливим є налаштування породіллі лікарем-спеціалістом тільки на позитивний результат пологів».

Якщо лікар надто заклопотаний
Якщо постійний нагляд лікаря викликає підозри і навіть тривогу в майбутніх матерів старшої вікової групи, то почасти в цьому є частка провини лікаря. Не потрібно забувати такого: всіх лікарів-акушерів завжди вчили, що вагітні за 35, які народжують вперше, належать до групи підвищеного ризику. 
«Але зараз про групу підвищеного ризику не завжди доводиться говорити, — каже Наталія Михайлівна. — Мова йде про наукові дослідження, які проводилися протягом останнього часу, і в яких основна увага зверталася на жінок, котрі повністю відповідали сучасному демографічному стану. Так, вдалося з’ясувати, що жінки старшого дітородного віку, які, як правило, належали до середнього класу, були добре сформовані і не були безплідними, не занадто відрізняються від своїх молодших сестер.
Про це зараз вже говорить і нова генерація молодих лікарів-акушерів, яких навчали по-новому, це зазначається і в ряді медичної літератури».
Правильно обраний час
А тому, з іншого боку, стає цілком очевидним, що пізнє материнство має ряд переваг.
«Жінки, котрі не поспішають народжувати, виявляються найкраще підготовленими до їхнього виношування і виховання, — розповідає Н. Придачук. — Доведено, що жінки старшого віку під час вагітності не страждають амбівалентністю почуттів і зовсім рідко переживають внутрішні конфлікти. Вони сприймають вагітність як благословення Боже. Із віком і досвідом приходить знання — хто ви і чого хочете.
Вагітність у більш пізніші роки зазвичай припадає на час глибших міркувань, рішення приймають двоє зрілих людей, які мають вже чималий життєвий досвід. 
Дослідження показали, що пізня дитина особливо багато означає для матері. Жінка в такому віці менш підлягає стресам, більш відкрита і зацікавлена в засвоєнні нового, ніж молоденькі матері. Пізня дитина з’являється у світ як безцінний подарунок для жінки, котра знає, чого хоче.
В одній американській лікарні було проведено дослідження, під час якого порівнювали почуття матерів різного віку, котрі народжували вперше. Виявилося, що жінки старшої вікової групи під час вагітності переживали менший стрес, ніж зовсім молоді жінки. І все це незважаючи на підвищений ризик народити дитину з генетичними відхиленнями, незважаючи на те, що дитина, цілком ймовірно, сильніше змінить її звичне життя. У жінок старшого віку, більшість з яких пізніше виходили заміж, на думку дослідників, з огляду на їхній вік більше шансів стати впевненішими, незалежнішими, відчути себе благополучнішими, а це поліпшує їхній настрій під час перебігу вагітності. І хоча з наближенням пологів у них може спостерігатися пригнічений стан, однак він не так сильно виражений, ніж у молоденьких жінок.
Крім того, жінка старшого віку, котра усі свої молоді роки присвятила кар’єрі, може розглядати вагітність як можливість випробувати себе у тому, що залишалося білою плямою на карті її життя.
На відміну від молодої жінки, котра ще не знайшла свого місця у житті, мати більш старшого віку менш схильна чекати від дитини, що вона стане втіленням її сподівань. Старша жінка також не вважатиме, що дитина «тягне її назад», коли вона намагається завершити те, чого не встигла. 
До того ж, пізніше материнство зобов’язує вас якнайдовше залишатися молодими»! 

Зворотний бік медалі
Пізніше материнство, звичайно, має й негативні риси. Жінки старшого дітородного віку не так швидко одужують від пологів, як молоді жінки.
Деяким жінкам буває важко звикнути до вимог, пов’язаних з доглядом за дитиною після того, як роками вони піклувалися тільки про себе. Дуже організована жінка погано себе почуває в ситуації, коли усе — вагітність, пологи, догляд за дитиною — не піддається плануванню, як це найчастіше і буває. 
І ще одне: хоча зараз і народжують у більш пізньому віці, усе-таки є мить, коли народжувати виявляється занадто пізно. Батькам доводиться обмежитися однією дитиною. Деякі противники пізнього народження дітей вказують на те, що пізня дитина стає занадто розпещеною, особливо, якщо ця дитина єдина. Однак таку тенденцію можна спостерігати в будь-якій віковій групі.
Одним словом, питання — коли народжувати дитину — повністю залежить від кожної окремо взятої сім’ї чи жінки. Головне все-таки, мабуть, народити, бо ж хіба буває більшого щастя, ніж поява маленького дива у вашій затишній квартирі?

Автомобiльнi пасажирськi перевезення є найбiльш небезпечними для життя i здоров’я

У той же час iз 170 ужгородських «маршрутникiв» лише двоє мають лiцензiю — дозвiл на пасажирськi перевезення, жоден мiкроавтобус не є сертифiкованим

n За останнiми даними вiддi-лу статистики послуг, транс-порту та зв’язку управлiння статистики, на автобусних маршрутах областi нинi пра-цюють 842 автобуси загаль-ною пасажировмісністю 23,1 тисяча мiсць. Понад двi трети-ни автобусiв належать автопiд-приємствам; 26,1 % — пiдпри-ємцям—фiзичним особам; 0,7 вiдсотка — суб’єктам нетранс-портного виду дiяльностi
Звичайно, мiж перевiзниками рiзних форм власностi iснує конкуренцiя. Найбiльш вiдчутна вона в Ужгородi. Минулого року обсяг пасажирських перевезень пiдприємцями—фiзичними особами дорiвнював 46,1 вiдсотка, а цього року — вже 66,8 %. Тобто, переважна більшість ужгородцiв користується послугами «маршруток», по сутi, вони нинi є основним видом мiських перевезень. Кiлькiсть пiдриємцiв, задiяних на перевезеннях пасажирiв в Ужгородi, порiвняно з 1999 роком збiльшилася на 23 особи, автобусiв стало бiльше на 50 одиниць. Наскiльки цi послуги є якiсними, чи вiдповiдають вони нормам транспортних перевезень — це ми намагалися з’ясувати у спецiалiстiв та тих, хто нинi займається транспортними перевезеннями.
Нещодавно обласне автотранспортне управлiння проаналiзувало якiсть пасажирських перевезень у областi. Ось деякi данi, якi вдалося з’ясувати пiд час перевiрки (наводимо деякi факти з офiцiйних даних, наведених Олексiєм Любарцем, начальником обласного автотранспортного управлiння, де вiн iнформує про загальний стан справ у сферi автотранспортних перевезень): «Система державного контролю з питань безпеки автомобiльних перевезень, що iснувала до переходу на ринковi вiдносини, була дiєздатною i забезпечувала дотримання усiма перевiзниками державних вимог як до транспортних засобiв, так i до їхньої експлуатацiї. Кожне автопiдприємство обов’язково мало служби чи вiддiли з безпеки руху, була налагоджена робота з попередження ДТП, забезпечення належного для експлуатацiї технiчного стану, рухомого складу, медичного контролю за станом здоров’я водiїв. Систематично здiйснювався контроль за професiйним рiвнем робiтникiв автотранспорту з питань безпеки перевезень... Перехiд автотранспорту на ринковi умови ускладнюється тим, що переважна бiльшiсть його власникiв, котрi займаються комерцiйною дiяльнiстю, не мають досвiду перевезень, не завжди забезпечують проходження водiями передрейсових та пiслярейсових медоглядiв, не мають можливостi пiдтримувати належний технiчний та санiтарний стан автобусiв, не в змозi забезпечити безпеку перевезень. Значна частина автоперевiзникiв використовує дешевi або переобладнанi транспортнi засоби, якi не забезпечують пасивну та активну безпеку пасажирiв. Зношений автопарк також є реальною загрозою. Автомобiльний транспорт став досить привабливою сферою дiяльностi, особливо це стосується пасажирських перевезень, але вони є i найбiльш небезпечними для життя i здоров’я самих користувачiв автотранспортних послуг... Практично з боку держави вiдсутнiй контроль за професiйним рiвнем перевiзникiв, за станом виховної роботи з водiями, додержанням необхiдних умов працi та вiдпочинку водiїв. На пiдприємствах майже повнiстю зникли структурнi пiдроздiли з безпеки перевезень».
Далi О. Любарець наголошує, що на ринок послуг повиннi допускатися лише тi перевiзники, якi повнiстю вiдповiдають вимогам i неухильно виконують транспортне законодавство. А основними механiзмами такого регулювання повиннi стати лiцензування, сертифiкацiя, широке впровадження конкурсiв i цiлий ряд iнших, передбачених законодавством, процедур.

А що в Ужгородi?
Як вiдомо, iз 170 «маршруток», які здiйснюють нинi перевезення в обласному центрi, лише двi з них лiцензованi.
Вiд серпня 1999 року управлiння отримало дозвiл самостiйно виконувати роботи з сертифiкацiї автотранспортних послуг. За словами О. Любарця, закарпатським обласним автотранспортним управлiнням було сертифiковано усiх перевiзникiв, з якими уклала договори на перевезення обласна адмiнiстрацiя. А ось перевiзники, з якими уклала договори про перевезення Ужгородська мiська рада, документи для проходження процедури лiцензування не подавали. Iз перевiзникiв, якi нинi працюють на постiйних мiських маршрутах, лiцензiї отримали лише двоє.
Чому? За словами Любарця, якщо взятися лiцензувати усi мiкроавтобуси, що нинi здiйснюють пасажирськi перевезення в Ужгородi, норми, передбаченi лiцензуванням, витримають лише максимум 20 вiдсоткiв «маршруток». Адже нинi з’явилося багато перевiзникiв, автомобiлi яких не вiдповiдають вимогам сертифiкацiї. У першу чергу цим створюється загроза для здоров’я i життя людей. У зв’язку з цим О. Любарець, начальник облавтоуправлiння, 25 липня цього року надiслав листа першому заступнику мiського голови Йосипу Повхану, до речi, голові постiйної конкурсної комiсiї на перевезення пасажирiв на постiйних автобусних маршрутах Ужгорода, у якому вказує на цi упущення мiської ради i просить забезпечити в межах обласного центру виконання Закону України «Про лiцензування певних видiв господарської дiяльностi». Згiдно з цим законом, лiцензуванню пiдлягають також такi послуги, як «надання послуг з перевезення пасажирiв i вантажiв автомобiльним транспортом». Мiж iншим, Любарець наголошує, що у зв’язку з тим, що приватнi перевiзники не пройшли лiцензування, у мiський бюджет не надiйшло 31 тис. 280 гривень.
У червнi начальник обласного автотранспортного управлiння отримав вiдповiдь на свого листа вiд Андрiя Сербайла, заступника мiського голови з питань соцiального захисту та правової роботи. Андрiй Андрiйович повiдомляв: «Щодо лiцензування, то Законом України «Про автомобiльний транспорт» вiд 5.04.2001 р. статтею 9 визначено порядок його проведення. Тому пропонуємо вам розробити i погодити графiк його проведення в робочому порядку з ДКП «Служба пасажирських перевезень» (директор Мирослав Сабадош)». З розмови з Мирославом Васильовичем ми дiзналися, що у конкурсi «маршрутникiв», який буде проводитися цiєї осенi, до пасажирських перевезень допускатимуться лише перевiзники, котрi матимуть лiцензiю. А нам лише залишається вiрити, що це дiйсно буде так...
Читаємо далi про результати перевiрки транспортних засобiв, якi здiйснюють перевезення в Ужгородi: «У листопадi 1998 року урядом України було прийняте рiшення про введення системи сертифiкацiї автотранспортних послуг... Сертифiкацiя передбачає, що кожен перевiзник, незалежно вiд форми власностi, кiлькостi рухомого складу, повинен вiдповiдати єдиним державним вимогам, а саме: 
— забезпечити належний технiчний стан рухомого складу, щоденний медичний огляд водiїв, проводити необхiдний iнструктаж, мати квалiфiкованi кадри з питань органiзацiї та безпеки перевезень. 
— рухомий склад повинен мати сертифiкати вiдповiдностi або вiдповiдати конструктивним вимогам заводу-виготовлювача...
Як недолiк у нашiй роботi мусимо визнати, що ми таки не змогли охопити сертифiкацiєю автотранспортних перевiзникiв, якi працюють в Ужгородi. На неодноразовi нашi звернення до мiського голови, директора служби пасажирських перевезень щодо обов’язковостi процедури сертифiкацiї автотранспортних послуг в м. Ужгород (вихiднi № 157 вiд 29.07.1999 р., № 09 вiд 06.01.2000 р. та № 155 вiд 02.08. 2000 р., № 39 вiд 22.02.2001 р.) ми не отримали навiть вiдповiдей, не говорячи вже про дiї щодо виконання мiсцевою владою вимог законодавчих актiв щодо сертифiкацiї».
Звичайно, перед тим, як давати до друку цей матерiал, ми вирiшили дiзнатися думку мiсцевої влади. Як нам повiдомили, у 2000 роцi Верховна Рада України скасувала сертифiкацiю автотранспортних засобiв. З iншого боку, за словами Володимира Товтина, начальника управлiння захисту прав споживачiв, кожен автотранспортний засiб, що здiйснює пасажирськi перевезення, повинен бути сертифiкований. Але щодо сертифiкацiї автотранспорту в областi, зокрема в обласному центрi, вiн не має таких даних, тому що сертифiкацiя належить до компетенцiї обласного автотранспортного управлiння. «Для того, аби навести порядок iз приватними перевiзниками, потрiбно, щоб, у першу чергу, цього хотiла мiсцева влада, — вважає Володимир Юрiйович. — Для цього потрiбнi узгодженi дiї ДАI, мiсцевої влади i т. д.».
До речi, за словами Любарця, звичайно, можна вислухати якi завгодно обгрунтування доцiльностi або недоцiльностi сертифiкацiї послуг. Але ж метою сертифiкацiї насамперед є зниження аварiйностi на автотранспортi, причому нелогiчним є твердження деяких опонентiв сертифiкацiї (до яких очевидно належать тi, хто керує маршрутними перевезеннями в обласному центрi) послуг пасажирського автомобiльного транспорту, що якщо перевiзник має лiцензiю, то сертифiкацiя не потрiбна. Як стверджує Олексiй Миколайович, насправдi лiцензування i сертифiкацiя — це зовсiм рiзнi речi... Лiцензiя просто надає право на дiяльнiсть i для її одержання власник транспортних засобiв не перевiряється на його професiйну, технiчну, органiзацiйну i технологiчну можливiсть забезпечувати гарантований рiвень безпеки.
До речi, у листi вiд 10 квiтня ц. р. О. Любарець наголошує, що у мiстi використовується 37 транспортних засобiв з iнших районiв областi — це тодi, коли значна кiлькiсть претендентiв саме з мiста Ужгород не пройшли конкурсний вiдбiр. Згiдно з законодавством, звичайно, цi дiї мiської влади не є правопорушенням, але, зважаючи на далеко не найкращий стан мiкроавтобусiв на маршрутах Ужгорода, виникає сумнiв у тому, що пiд час конкурсу вiдбираються кращi автомобiлi (з iнших районiв областi). Якими переконаннями керується конкурсна комiсiя, вiдомо лише їй самiй. Цi слова можуть пiдтвердити багато пасажирiв, якi їздять кожного дня «маршрутками» i далеко не завжди задоволенi якiстю перевезень, особливо це стосується технiчного та естетичного стану мiкроавтобусiв.
Щодо питання проходження водiями передрейсових та пiслярейсових медоглядiв, Мирослав Сабадош повiдомив, що це питання вже вирiшено: водiїв «маршруток» щодня оглядають лiкарi КАТП.
Як би не «зламати ногу» у цьому всьому... Адже невирiшеною залишається також проблема з приватними пiдприємцями, якi здiйснюють мiськi, примiськi тi мiжмiськi перевезення без того, аби укласти договiр iз замовником (обласною або мiською владою), та вiдповiдно без потрiбної документацiї (про це теж сказано у наведеному вище листi). Право контролю та штрафування цих перевiзникiв має саме О. М. Любарець. Та це вже тема для iншої розмови...

Закарпаття матиме нову символіку. Конфлікт неминучий

У зв’язку з численними зверненнями громадян, національно-культурних товариств та інших громадських організацій, що надходять на адресу облдержадміністрації щодо затвердження символіки Закарпатської області, оголошується конкурс на кращі прапор, герб та гімн області, які б увібрали в себе історичні та національно-культурні особливості краю. За розпорядженням голови ОДА Геннадія Москаля, найближчим часом буде створена комісія, яка розгляне запропоновані проекти символіки, повідомляє прес-служба ОДА.
Вперше питання символіки Закарпаття на офіційному рівні постало в 1919 р. після приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. У квітні 1920 р. в Празі був затверджений герб Підкарпатської Русі — розділений по вертикалі щит, ліва частина якого складається з чотирьох синіх і трьох жовтих смуг, а на правій зображений червоний, повернутий наліво ведмідь, що стоїть на задніх лапах. Гімном Підкарпатської Русі став вірш Олександра Духновича «Подкарпатские русины», покладений на музику Степана Фенцика, а прапором — синьо-жовте полотнище. У березні 1939 р. синьо-жовтий прапор і герб Підкарпатської Русі затвердив уряд Августина Волошина. При цьому і на прапорі, і на гербі з’явився тризуб із хрестиком на середньому зубі. Гімном Карпатської України став вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» (музика Миколи Вербицького). За радянської влади на Закарпатті використовувалися державні символи СРСР і УРСР, і лише в грудні 1990 р. сесія Закарпатської обласної ради народних депутатів 21-го скликання своїм рішенням затвердила гербом Закарпаття описаний вище герб Підкарпатської Русі та Карпатської України без тризуба. Тоді навколо прийняття символіки було чимало галасу, бо автономісти наполягали на включенні елементів геральдики чехословацької доби, а націонал-патріоти вимагали державницьких символів. Здається, влада тоді знайшла компромісне рішення.
Однак, рішення обласної ради від 1990 р. втратило юридичну силу, оскільки було прийняте ще за часів радянської влади. Крім того, на думку фахівців, нинішній герб Закарпаття увібрав у себе помилки ще чеських геральдистів і потребує корекції та перезатвердження. Можливої корекції, а також перезатвердження, потребує й прапор Закарпаття. Є доцільність створення нових тексту й музики для гімну. Вже очевидно, що наша бурхлива історія стане приводом до нової полеміки, що може призвести до певної напруги в суспільстві на національному грунті. Елементи якого періоду нашої історії повинні домінувати на символах? Відповідь дати важко. Можливо, символіка повинна втілювати більш давній (дополітичний) період, щоб нікого не нервувати.

Мамо, сховай ня од армiї!.. Призов — 2001

n Тепер мама уже не допоможе. Доведеться самому за себе постояти, побiгати, повiдтискатися, попiдтягуватися... та й взагалi перевiрити себе на витривалiсть, коротше кажучи: мужик чи баба?
I все це можна зробити завдяки армiї вже цiєї осенi, адже мiнiстр оборони України О. Кузьмук наразi пiдписав Указ «Про звiльнення в запас вiйськовослужбовцiв i черговий призов на строкову вiйськову службу в жовтнi-листопадi 2001 року». Згiдно з цим Указом на строкову вiйськову службу будуть призиватися молодi люди 1976 —1983 рокiв народження, яким до дня вiдправлення у вiйськовi частини виповнилося 18 рокiв i якi не мають права на вiдстрочку.
До лав Збройних сил України буде призвано 34 тис. юнакiв, у внутрiшнi вiйська МВС — 5 тис., у прикордоннi вiйська — 3 тис., у вiйська цивiльної оборони Мiнiстерства з надзвичайних ситуацій —1,2 тис. i в Службу безпеки — 420 чоловiк.
У квiтнi цього року Президент своїм указом затвердив концепцiю переходу Збройних сил України на професiйну основу, яка передбачає комплектування армiї вiйськовослужбовцями контрактної служби. До 2015 року планується довести загальну чисельнiсть української армiї до 300 тис. чоловiк, 240 тис. з яких становитимуть вiйськовослужбовцi i 60 тис. — службовцi.
Як повiдомив секретар призовної комiсiї, начальник вiддiлу призову Закарпатського облвiйськкомату пiдполковник Iван Балашов, згiдно з концепцiєю переходу до професiйної армiї, щороку зменшуватиметься кiлькiсть призовникiв на строкову службу на 4 —5 тис.
Щодо цьогорiчного призову, то всього пiдлягають вiдправцi до вiйськових частин понад 1700 закарпатцiв.
Напевно, багато кого з батькiв цiкавить питання, де буде служити їхнiй син. За словами заступника облвiйськкома з виховної роботи полковника О. Вознюка, у закарпатських вiйськових частинах зараз дiє принцип змiшаного комплектування, згiдно з яким близько 20 % призовникiв йдуть служити за територiальним принципом, тобто в межах областi. Крiм того, близько 25 % призовникiв повертаються служити на Закарпаття пiсля служби в учбових пiдроздiлах, які знаходяться за межами областi.
За межами областi служать тi призовники, котрi вiдiбранi для служби у тих вiйськових пiдроздiлах, якi вiдсутнi на Закарпаттi. За словами I. Балашова, цього року 9 % призовникiв служитимуть у прикордонних вiйськах, 10,5 % — у вiйськах МВС. Загалом, 90 % призовникiв йдуть служити в тi вiйська, до яких їх вiдiбрано представниками того чи iншого роду вiйськ, якi приїздять до Ужгорода на запрошення облвiйськкомату i за особовими справами пiдбирають собi змiну.
Щодо випускникiв вищих учбових закладiв, то вони призиваються до армiї на тих самих умовах, правда служать всього 12 мiсяцiв.
Тi, кому переконання не дозволяють служити, але вони пiдлягають вiйськовiй службi, також призиваються до армiї. Для того, щоб їм замiнили строкову вiйськову службу на альтернативну, необхiдно подати заяву в обласну комiсiю з питань альтернативної служби з довiдкою священика. Тих, кому строкову службу замiнили альтернативною, Облвiйськкомат направляє на роботу в державному секторi.
Однак, за словами О. Вознюка, альтернативна служба дуже часто несеться недобросовiсно: юнаки не вiдвiдують мiсце роботи, нерiдко когось iз альтернативникiв можна зустрiти у нетверезому станi та iн. У подiбних випадках альтернативна служба анулюється i призначається строкова, якщо ж призовник все ще вiдмовляється вiд строкової служби, то ним надалi займатимуться правоохороннi органи.
До речi, у розпорядженнi голови Закарпатської ОДА «Про забезпечення чергового призову громадян на строкову вiйськову службу в жовтнi-листопадi 2001 р.» рекомендується управлiнню МВС України в Закарпатськiй областi (Крижановський С. В.) вжити заходiв щодо притягнення до вiдповiдальностi осiб, якi ухиляються вiд призову.
Районнi (мiськi) призовнi комiсiї розпочнуть свою роботу 1 жовтня 2001 р., закiнчать — 30 листопада. Обласний збiрний пункт по вiдправцi призовникiв до вiйськових частин розпочне свою роботу 1 листопада.
Отож, замiсть того, щоб ламати голову над тим, як «закосити» вiд армiї, або ламати пальцi на правiй руцi для отримання вiдстрочки, краще почати вже сьогоднi пiдтягуватися та вiдтискатися для того, аби у вiйську не пасти заднiх. Ну а тим хлопам, котрi ся боять пушки, можна тiльки поспiвчувати. 
Iван Колодiй

Хто примусив колег пошіпати свої здеревілі потилиці

Перша збiрка Вiталiя Жугая — що друге його народження

Дивна, неординарна й божевiльна ця каста — журналiсти. Пишуть, пишуть безперестанку (хто добре, хто сяк-так, а хто зле — це вже iнший бiк медалi), ачей, у кожного третього доробок склав би мiнiмум два-три томики, але, як не прикро, нiхто не поспiшає видати хоча б збiрочку матерiалiв. Аби її не народжувати, захищаються двома фундаментальними i на перший погляд безапеляцiйними аргументами — фiнансовою скрутою i суєтою суєт. Воно-то так i не так, бо, скажiмо, письменницька братiя на тлi журналiстської тут ефектно вирiзняється. Перших у краї налiчується лише 40 (зрозумiло, маю на увазi так званий закарпатський осередок СПУ, тобто так званих його членiв), зате майже щомiсяця в когось з’являється чи поетична збiрка, чи прозова, чи лiтературно-критична; оних же — 275 (знову-таки йдеться про так званих крайових членiв НСЖУ), однак панує книжковий штиль. Чому? Вiдповiдь напрошується сама собою: не лише порожнiй гаманець i триклята буденщина йому сприяють, а й поверхове розумiння своєї професiї, вiдсутнiсть самопожертви i просто лiнь. 

Штиль, або голодному 
й опеньки м’ясо 
Так-так, у правилi завжди iснують винятки. Давним-давно, ще за часiв царька Леонiда, письменник-земляк Федiр Зубанич, котрий живе в Києвi, приємно здивував загал своїми лiтературними бесiдами з чiльними дiячами культури й мистецтва Радянського Союзу пiд назвою «Дiалоги серед лiта» (Київ, «Радянський письменник», 1982). Пiсля — надцятилiтньої перерви родзинкою мiсцевої журналiстської процесiї (перепрошую, процесу) стало видання публiкацiй газети «ФЕСТ» «Чим серце наповнене, те говорять уста» (Ужгород, «Карпати», 1997). Це — колективна(!) збiрка, але ж, образно висловлюючись, на безлюддi й Хома чоловiк. Згодом побачили свiт мої двi скромнi брошури-iнтерв’ю — «Володимир Фединишинець — лiтературний опришок?» (Ужгород, 1998) i «Карпатська мантiя американського професора» (Ужгород, «Мистецька лiнiя», 1999). Торiк зiбрав докупи власну публiцистику Василь Iльницький — «Штрихи нашого часу» (Ужгород, «Закарпаття», 2000). А цьогорiч подiлився «Сотнею вражень з Америки» й Роман Офiцинський (Ужгород, «Мистецька лiнiя», 2001). До бiса оригiнальним, змiстовним, розкiшним, європейського гатунку є альманах «Закарпаття на зламi тисячолiть» — спецiальний проект обласної газети «Старий замок» (з реквiзитами — «напряжонка»). Вдруге, люди добрi, притягую сюди за вуха колективне видання, бо iндивiдуальних, як бачите, один-два-три — i пораховано. Катастрофа! Пора вже думати головою! 
I по фiгуральному вступу. Адже до подiбного екскурсу спонукало те, що порушив книжкове затишшя серед газетних писак журналiст Вiталiй Жугай, котрий нещодавно винiс на суд «Постатi» — збiрку iнтерв’ю з українцями свiту. 

Подано нетрадиційний пласт журналістського труда
Що й казати: молодий (33 роки), мобiльний (голова Ужгородського прес-клубу ринкових реформ, викладач вiддiлення журналiстики УжНУ, кореспондент «Старого замку» та всеукраїнського журналу «Унiверсум») i дисциплiнований (тотi всi посади вимагають розписувати день по годинах) видав симпатичну, змiстовну, мобiльну, дисциплiновану й теплу збiрку.
По-перше, тепла, бо вiдчувається, що її автор у цей благословенний, але водночас гiркий, як полин, час окрилений любов’ю до тутешньої й зарубiжної України. Камо грядеши, батькiвщино? — так би означити ключове, всеохоплююче питання, яке його хвилює. 
По-друге, збiрка «Постатi» дисциплiнована своєю концепцiєю, задумом, мовити б, архiтектурою. Подано нетрадицiйний пласт журналiстського труда: в об’єктив Вiталiя Жугая потрапили 11 колоритних «дiаспорних» українцiв. (До речi, левова частка iнтерв’ю друкувалася в закарпатськiй пресi впродовж 1996—2001 рокiв). Здебiльшого це вiдомi iмена: доктор фiлософських наук, благодiйник Йозеф Сiрка з Нiмеччини, доктор економiчних наук, професор Осип Мороз iз США, доктор фiлологiчних наук, професор-академiк Микола Мушинка i лiтературознавець, письменник Юрiй Бача (обидва — зi Словаччини), поет, мiсiонер Йосип Тереля iз Канади, винахiдник лiкiв вiд раку Василь-Ярослав Новицький з Австрiї. Прикметним є те, що Вiталiй Жугай не обминув непересiчного американського професора Павла-Роберта Магочiя. 
Скажiмо, я вперше вiдкрив для себе i таких особистостей, як енергiйного видавця, бiзнесмена Ярослава Шуркалу зi Словаччини, голову Союзу українцiв Мараморощини Василя Горвата з Румунiї, мецената Маркiяна Припхана з Австрiї i голову Незалежного об’єднання українцiв Угорщини Олександра Клiбанця. Постатi, як переконуюся, рiзнi i за «калiбром», значимiстю, професiями, суспiльною градацiєю, соцiальним становищем, що на кiлька солiдних пунктiв розширює читацький кругозiр. 
По-третє, збiрка — мобiльна. Адже потужний шарм їй створює географiчний простiр — вiд сусiднiх Словаччини, Угорщини й Румунiї, через вiддаленi Австрiю й Нiмеччину до заокеанських США й Канади. Окремi iнтерв’ю бралися в Ужгородi, а окремi безпосередньо на мiсцi — в Пряшевi, Вiднi, Нью-Йорку (через цей нюанс аж пiцiцько й «жаба давить»!), а одне й листом. Рухливi «Постатi» й тому, що консолiдують iнтелект української дiаспори, що їхнiй автор створює духовний мiсток, виступає нiби зв’язкiвцем мiж мислячими головами. Ще один важливий фактор: кожне iнтерв’ю, хоч i коротке (а це й добре), складає загальне враження про людину, її дiяльнiсть, здобутки. З лексики, моделей фраз, сказаного (зберiгати їх до тонкощiв, а не нiвелювати або перекроювати на свiй лад — мистецтво) проглядаються риси характеру, рiвень iнтелекту того, з ким веде розмову Вiталiй Жугай. Як на мене, Сiрка — чутливий і неспокiйний; Мороз — розсудливий, глибокий аналiтик; Мушинка — енергiйний, упертий, схильний до ризику; Бача — сентиментальний, добрий, романтик; Шуркала — прагматичний оптимiст; Тереля — рiзкий, амбiцiйний, безальтернативний; Новицький — вiдвертий i затятий, Магочiй — виважений, спокiйний, весь у науцi... 
По-четверте, збiрка змiстовна, оскiльки насичена багатющим цiкавим, а часом i зворушливим фактажем. Скажiмо, Йозеф Сiрка, помiнявши за життя 36 разiв мiсце проживання, пiсля виходу на пенсiю мрiє оселитися в Ужгородi. Осип Мороз стверджує, що «українець вiдкидає всi форми життя, якi вимагають вiд нього дисциплiни й абсолютного пiдпорядкування, не думаючи, що це може бути шкiдливим для безпеки загального iнтересу, навiть некорисним для нього особисто». А Микола Мушинка в найплодовитiшi для творчостi роки вiвчарив i кочегарив. Натомiсть Юрiй Бача 4 роки вiдсидiв у в’язницi за перенесення полiтичної книги-бестселера Iвана Дзюби «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя». Ярослав Шуркала безмежно гордий тим, що йому вдалося надрукувати унiкальний буквар для українських дiтей. Василь Горват пояснює, що Союз українцiв Румунiї роздiлився на двi органiзацiї, бо там, де два українцi, мусить бути три отамани. (Яка близька проблема, чи не так?!) Йосип Тереля категоричний: «Мiж емiгрантами є щирi й жертовнi одиницi, якi рухають iнертними масами. Це — особи, якi ще щось намагаються зробити для України, а бiльша частина емiграцiї падка на сенсацiї, славу i на дурний грiш». Василю-Ярославу Новицькому — почесному громадянину багатьох мiст, штатiв, регiонiв рiзних країн свiту — американська фiрма пропонувала 300 млн. доларiв за патент на лiки «Україн», але вiн вiдмовився... Свiтознаного медика хвилює факт, що «з 1991 року Україну залишили, емiгрувавши на Захiд, 8 тисяч науковцiв». Маркiян Припхан на 1,5 млн. доларiв збудував «Український дiм» — будинок, куди приїжджають науковцi, полiтики, посадовцi, просто гостi з України. Першою ж книжкою Павла-Роберта Магочiя, яку вiн прочитав українською мовою, була, виявляється, «Iсторiя України-Руси» Михайла Грушевського. А iнакше «русини були, є i будуть, i нiкуди з України не пiдуть, але не помiчати їх — неправильно». Олександр Клiбанець живе в Угорщинi 15 рокiв, однак йому здається, що цiлих 120... 
Словом, «Постатi» засвiдчують, що українцевi України є пiдстави пишатися своїми спiввiтчизниками з-за рубежу. «По сутi Вiталiй Жугай окреслює рамки свiтового українства, творить українську духовну Ойкумену — територiю Землi, опановану українцями», — так по-снайперському, мiстко оцiнив збiрку журналiст Олександр Гаврош. 
Впадають в око i заголовки iнтерв’ю, що побудованi за сучасним принципом — з уст спiвбесiдника вихопленi афористичнi, iнтригуючi слова. Для прикладу: «Я таки приїду жити на батькiвщину», «Щоб жити добре, людина має працювати тяжко», «Україну збудують iдеалiсти!», «Говорити про новi держави напередоднi всезагального європейського об’єднання — божевiлля», «Годi скиглити, треба пхати справу!»
По-п’яте, «Постатi» — симпатичнi й зовнi. Реквiзити промовляють, що заслуга в цьому видавництва «Мистецька лiнiя» (директор — Ольга Бреза), маховик популярностi якого поступово набирає обертiв. Звичайно, сила будь-якої книги насамперед у внутрiшньому зарядi, але без вiдповiдного дизайну, якщо око не має за що зачепитися, то їй нинi на прилавку буде дискомфортно. Якiсна полiграфiя, зручний формат збiрки тягне на 10 балiв. 
По-!, головне, що збiрка вже й обмита (такi вагомі тези не нумеруються). Як вiдомо, її презентацiя вiдбулася в найпопулярнiшiй закарпатськiй корчмi «Деца у нотаря».

Вона зайняла неповторну нішу
Та я лише сфокусувався на плюсах книжки. Але ж автор на 5-й сторiнцi сам напрошується на зауваження та пропозицiї. На домашню адресу або факсом на роботу їх надсилати не буду, а наважуся (я ж не боягуз!) висловити тут. По-перше, назва збiрки «Постатi» — ефектна, рiшуча, навiть на йоту й погрозлива, але дещо спрощена. Цим карбованим i «авторитетним» словом можна охрестити будь-яку видатну людину. Тобто це щось на кшталт того, якби назвати цю рецензiю «Цiкава книжка». Пiдзаголовок — «Iнтерв’ю з українцями свiту» — вiдображає суть, хоча не без реплiки: Павло-Роберт Магочiй вважає себе американцем, а не українцем. За доказом i в кишеню не треба лiзти. «Моя мати — русначка, iз села Пiдгiрне Iршавського району, а батько народився в Америцi, має угорськi коренi», — цитую академiка.
По-друге, на обкладинку видання винесено фото лише чотирьох постатей. Вiдразу подумалося, що iншi семеро — недостойнi такої честi. Аж нi: причина, як виявилося у розмовi з колегою, — плоска, тривiальна: вiдсутнiсть якiсних свiтлин. А збирати їх забрало б багато часу. Аргумент — не б’ється, i все одно...
По-третє, «моїм батькам, iз вдячнiстю за все добре, чого набув у них, присвячую» — так звучить присвята до збiрки. Благородно! Однак фраза, яка мiж першою i останньою комами — зайва, бо банальна. 
По-четверте, в кiлькох мiсцях питання ряснiють поспiль часткою «чи» або прислiвником «як»: «Чи помiчаєте Ви...», «Чи дорожать українцi...», «Чи розповiдали Вам батьки...», «Чи гоїть душевнi рани...», «Як Ви взаємодiєте...», «Як Ви вважаєте...», «Як Ви оцiнюєте...» Деталь, якої легко позбутися: «чи» викидується, а «як» замiнюється. 
По-п’яте, цю славну когорту чоловiкiв треба «розбавити» жiнкою, тим паче слово «постатi» i вiзуально, i на грам смислово нагадує «статi». Аксiома, що сильна стать розумнiша, талановитiша, статечнiша, скромнiша, вiрнiша (хiба що не чарiвнiша, хоча...), та все-таки варто в окремих випадках i слабкiй дати можливiсть висловитися, хоча б для форми. Отже, пiдказую кілька імен за пиво: лiтературознавець Зiрка Гренджа-Донська i поетеса Марiя Ревакович (обидвi — iз США), поетеси Маруся Няхай та Емiлiя Лучак (вiдповiдно iз Чехiї та Польщi). Коли не зраджує пам’ять, «Мiс Америки» енного року була українка. Одне слово, перспектива для роботи — райдужна i безмежна. 
По-шосте... Та нi, я, мабуть, ризикую стати занудою, чiпляюся до дрiбнющих дрiбниць... До речi, рахунок мiж плюсами й мiнусами нiчийний — 5:5. Та яка рiзниця, прiрва мiж ними! Така, що зауваження й пропозицiї дорiвнюють нулю. Великому. Отже, 5:0. 
Так, збiрка «Постатi» — це явище в закарпатськiй журналiстицi. Та й в українськiй, переконаний, вона зайняла неповторну нiшу. Вiталiй Жугай примусив глянути на себе з нового боку, примусив крайових журналiстських класикiв, котрi на тиждень переглядають максимум три газети, у тому числi й ту, в якiй працюють (до слова, 50% їх — б’юсь об заклад! — лише через рiк-два довiдаються про вихiд «Постатей»), пошiпати свої здеревiлi потилицi, задуматися над своєю трагiкомiчною долею. Коротше, збiрка закликає нас активiзуватися, не варитися у власному соку, виштовхує з-за меж провiнцiйностi. А ще коротшіше, Вiталiю, з успiхом — з другим народженням!
P.S. Дякую фест і по-ужгородськи газеті «РІО» за опублікування цього матеріалу.
Михайло ФЕДИНИШИНЕЦЬ, Ужгород