Любi i коханi нашi жiнки!

Весна повертається в наше життя. Все прокидається і оживає, породжуючи новi надiї i мрiї. Хіба можливо з чимось зрiвняти радiсть народження нового життя, радiсть щоденної зорi, радiсть весняної свіжості? Мами i бабусi, сестри, доньки i подруги, зі святом вас 8 Березня! Усi дiї сильної половини людства пiдпорядкованi бажанню догодити половинi прекраснiй. Без вас можна iти в бiй, робити винаходи, вiдкривати новi цивiлiзацiї, робити кар'єру, заплутувати по-лi-тичнi інтриги, але жити без вас неможливо.
Символом самого життя, безумовно, є материнство. Воно понад часами, державами i подiями. Це те єдине живе i безцiнне, що справедливо прирiвняно до божества. Можливо, саме цього дня ми звернемо увагу на втомлені материнськi руки i зiзнаємося собi, що в душi щиро вдячнi за їхню турботу за нас. Можливо, цього дня ми будемо більш ласкавими i звернемо більше уваги на оточуючий нас затишок, створений копіткою жіночою працею. Всього не скажеш. Не вистачає слів нашої шани та подяки вам, мої любі жінки.
Зі святом вас, рiднi, милi i коханi! З 8 Березня!
Ваш Сергій Ратушняк

У бiблiотецi старожила - Бiблiя, написана 7 мовами

Один зі старожилiв Сваляви Василь Iванович Мол--нар за фахом учитель. Упродовж п'ятдесяти рокiв сiяв розумне, добре, вiчне серед дiтей цього гiрського району, а потім пiшов на заслужений пен-сiйний вiд-по-чинок. Свалявець вiльно володiє шiстьма мовами, у тому числi латиною. Отож не дивно, що в його чудовiй домашнiй бiблiо-тецi такi справжнi дру-кованi перлини, як Бiблiя на семи мовах. Нещодавно педагогові В. I. Молнару виповнилося 70 лiт.

Пiд нашими ногами - любов. Не топчiть її, будь ласка!

Ужгородцi й гостi мiста ходять по... надмогильних плитах Вийшовши з унiвермагу "Україна", що на площi Кирила й Мефодiя в Ужгородi, i прямуючи у бiк авто- чи залiзничного вокзалу, ви, найiмовiрнiше, наступите на викарбуване на плитковому фрагментi пiшохiдної дорiжки (а саме шостий квадрат вiд проїжджої частини, вимощений битим чорним мармуром) слово "любовью". Вами пересмикне, коли дiзнаєтеся, звiдки воно. Найреальнiша версiя така. Закарпатський музей народної архiтектури та побуту розлiгся на одному з найсивiших кладовищ Ужгорода. Задля скансена цвинтар зруйнували в другiй половинi 60-х рокiв ХХ столiття. (До речi, у тiй землi покоїться - чи непокоїться? - прах Великої Жiнки Iрини - дружини Президента Карпатської України Августина Волошина). Перед тим як зрiв-ня-ти з землею ту святу мiсцину, людям дозволили перепоховати своїх рiдних i близьких на Капушанському кладовищi (закритому на початку 70-х рокiв). Там тодi й назбиралося багато надмогильних пам'ятникiв, частина яких iз рiзних причин не встановлювалися. А площа 50 рокiв СРСР (нинi - площа Кирила й Мефодiя) вимощувалася на початку 70-х рокiв. Чи то в майстрiв раптом плит не вистачило (схоже, буд-ма-терiал поплив "налiво"), чи просто час пiдганяв (за комунiстичного режиму все робилося потрiйним темпом в останню хвилину), але додумалися до грiха: очевидно, пiд час перекуру, хильнувши децу-двi й слабо закусивши, хтось дав iдею махнути за мармуровими плитами на Капушанське кладовище: рукою ж подати i без зайвих клопотiв. До слова, та частина площi загалом вимощена халтурно. Як видно, i надмогильнi плити кололи нашвидкуруч, наспiх, i цемент економили. Друга, також доволi реальна версiя. Це - негласна порада-вказiвка компартiйних посiпак, для котрих глумлiння над пам'яттю предкiв було одним iз методiв боротьби з релiгiєю.
Пригадуєте, щось подiбне сталося i з колишнiм пам'ятником вождю свi-то-вого пролетарiату, сифiлi-тику Ленiну у Львовi, ли-ше з тою рiзницею, що п'єдестал облицювали надмогильними плитами з єврейського цвинтаря. Трагiкомедiя! Чи - точнiше -комiтрагедiя. Слово "любовью", зрозумiло, вирване з контексту. Якого - здогадатися неважко. Уважнiше придивившись, впаде в око i частинка викарбуваного зверху чийогось року народження або смертi. Коротше, вiд того шматка надмогильної плити вiє глибокою скорботою когось за кимось. I стає не по собi, коли усвiдомлюєш, що тисячi ужгородцiв i гостей мiста щодня проходять по своїй пам'ятi.

P.S. Три роки тому я вже писав про це святотатство, подоброму просячи мiську владу знайти копiйку, аби заново вимостити бодай той фрагмент площi. Та канцелярськi щури чхати хотiли на все. Мої пупсики i ловеласи, нагадую вам про своє прохання.
Михайло Фединишинець

"Це було гiрше за кiно.
Це було життя"

Складно з огляду на 60-рiчний вiдтинок часу говорити сьогоднi про подiї, що давно минули. За гоїла рани земля, пошматована вибухами, заросли травою окопи, партизанськi землянки. I навiть фiльми про вiйну, яку ми пережили, витiснили американськi бойовики про вiйськовi подiї у В'єтнамi... Зрада власнiй iсторiї i власнiй пам'ятi - це намагання робити вигляд, що, мовляв, нiчого такого нiбито й не було. Ну а час, вiн, зрозумiло, своє знає: лiкує, зрiвнює, стирає, притуплює. Можливо, дещо iз пережитого хотiли б забути i люди старшого поколiння, кот-рi живуть серед нас. Переважнiй бiльшостi з них зараз живеться несолодко. Не голубленi долею в молодостi, не зiгрiтi державою на схилi лiт, нинi вони виживають лише завдяки особливому, притаманному тiльки їм, гарту.

Сiмнадцятилiтню дiвчинку жандармерiя оголосила в розшук. А вона разом iз друзями "вiдбивала" у власовцiв коней
...Поки це було можливим, батько вось-ми-класницi Галинки Плахотник перебував на легальному становищi. Ще не будучи партизанкою, дiвчинка виконувала завдання пiдпiльникiв. Хлопцi крали у полiцей-ських зброю, а вона переносила її до лiсу партизанам. Жандармерiя розклеїла оголошення про розшук дiвчини, вказавши її прикмети. Було вiдомо, що саме ця дiвчина часто появляється на вулицi. У Липовецькiй жандармерiї була своя людина, яка й попередила про небезпеку. Щоб врятувати дiвчинку, партизани iнсценували арешт, прибувши за нею перевдягнутими у нiмецьку форму. Її вiдвезли в партизанський загiн. Так розпочався новий вiдтинок життя, що визначив майбутнє. Згадує мукачiвка Г. Ю. Головко: "У селi Троща Липовецького району батько переховував товаришiв, якi залишилися для роботи в пiдпiллi. Тут, у радгоспi, натрапили на слiд начальника особливого вiддiлу дядi Гришi. Я змушена була пiти на конспiра-тивну квартиру i домовитися, аби його взяли в загiн".
- Для вас, юної дiвчини, це було життям, подiбним до кiно? -запитую.
- Це страшнiше, нiж кiно... Це було життя, - вiдповiдає Галина Юрiївна з сумом. - Багато чого хотiлося б забути i нiколи не згадувати... У вереснi була створена бригада. Ката-строфiчно не вистачало транспорту, коней. Через зв'язкiвцiв дiзналися, що на територiї мiсцевого колгоспу базуються частини армiї генерала Власова. Група, очолювана командиром партизанського загону Степаном Корольовим (участь в операцiї брала також Галинка), напала на власовцiв, вiдбила у них табун коней i вiдвела його до загону. Коли на початку листопада група парти-занiв потрапила в засiдку, їм поспiшили на допомогу товаришi. Для цього необхiдно було роззброїти Iллiнецьку жандармерiю, а отже, "робота" передбачалася непроста. Чоловiки перевдягнулися у форму німецьких полiцейських, на Галинi був полiцейський мундир. Вартового вдалося зняти безшумно. Дiвчина добре знала селище, тож незамiтно провела товаришiв городами. Вона ж перерiзала кабель зв'язку. Заарештованих випустили, а на їхнє мiсце заштовхали роззброєних фрiцiв та зодягнених у саму тiльки бiлизну полiцейських,- попередньо роззброївши i тих, i iнших. А над примiщенням тюрми вивiсили червоний прапор. Трофеї завантажили на пiдводу. Зверху на неї поклали партизана Шеремета, який пiсля допитiв самостiйно рухатися не мiг. Майже на самому узлiссi їх наздогнали нiмцi, зав'язався бiй. Спрацювала замаскована мiна, дiвчину контузило, вона втратила слух, а до тями прийшла вже у партизанськiй землянцi, куди пiдпiльно доставили лiкаря з Iллiнцiв. У цiй операцiї, що як i iншi, була суворим випробуванням, разом iз нею брав участь Михайло Головко. Невдовзi двi їхнi долi поєднаються в одну.

Кому судилося жити, нi мiна, нi ополонка не страшнi Доказiв цьому було чимало. Так було i того разу. Партизани захопили та роззброїли комендатуру у селi Попiвка. Попередньо вона вивiдала у знайомої прибиральницi розпорядок дня, хто i де iз працiвникiв комендатури знаходиться увечерi. Пiдводами пiд'їхали до села, замаскувавши їх у скирдах соломи. Дiзнавшись, де знаходяться кулемети, вивели їх з ладу, пошкодили лiнiю зв'язку. I тут -нове випробування долi. На зворотному шляху до табору Галя неспо-дi-вано провалилася пiд лiд... I знов - партизанська землянка, хворi марення вiд лихоманки: вимушена купiль наприкiнцi листопада - не для тендiтної дiвчини. А потiм були iншi операцiї, i, як завжди, iз ризиком для життя. У 1943 роцi, коли їй було сiмнадцять, отримала iнвалiднiсть III групи. На Рiздво розвiдка прорвалася в нiмецьке розташування, але позицiї не утримала, i вже на Старий новий рiк нiмцi знову повернулися. Ставка Гiтлера у с. Калинiвка, Обервольф, була для нiмецької армiї, значною мiрою, ставкою на життя. Згадується, як есесiвцi оточили загiн, як проривалися крiзь пекло бою... Певно, у 17 рокiв ймовiрнiсть смертi не сприймається, як щось реальне. I будучи за крок, вона вiдступила. Зате було свiтле почуття любовi. Збiглися вiйна, бiда, любов i юнiсть. Так у партизанському загонi вона i стала згодом дружиною партизана Михайла Головка.

Iз групи десантованих партизанiв живими залишилися тiльки троє Коли з'єдналися з радянськими вiйська-ми, було вiдiбрано групу для перепiдготовки та подальшої дiяльностi у тилу ворога на захiдних рубежах України. Упродовж мiсяця спецпiдготовку проходили семеро бiйцiв з її партизанської бригади. Перша спроба десантуватися у травнi була невдалою, фатально закiнчила у червнi i друга група. Iз десантованих на Закарпаття у районi с. Гуменне, згадує Галина Юрiївна, живими лишилися Тимко Швець, Павло Однодумцев та Михайло Головко. Iз подiльської рiднi пiсля вiйни залишився живим тiльки батько Галини Юрiївни, якому довелося ставити на ноги 27 племiн-никiв. З перших днiв визволення Закарпаття вiд нiмецько-фашистських загарбникiв чоловiк Галини Юрiївни, Михайло Головко, очолював народну дружину в Мукачевi аж до 1946 року. Згодом керував Мукачiвським рай-вiд-дiлом мiлiцiї. Затим - пiврiчне лiкування. А далi, як вона розповiла, "господарськi роботи" - посада директора кондитерської фабрики тощо. ...Зустрiтися iз Галиною Юрiївною через її зайнятiсть та активнiсть було не просто. Вочевидь, "не старiють душею ветерани". Упродовж 15 рокiв вона голова комiсiї по культурно-масовiй роботi Мукачiвської мiської ради ветеранiв, член її президiї. Маючи на сьогоднi iнвалiднiсть II групи, вона вся - у турботах про родину. Галина Юрiївна зовсiм не схожа на жiнок її вiку, схильних годинами скаржитися на важке життя та нинiшнє невдячне поколiння... Хоча доля i сьогоднi нагадує їй iстину: "Фортуна боїться хоробрих, але пригноблює слабкодухих". "Треба справу у руки, тодi життя, попри його незгоди, не втратить сенсу", - вважає жiнка, юнiсть якої обпалена вiйною. Досi девiзом людей, подiбних їй, залишається: не здаватися, не пасувати перед труднощами, берегти твердiсть духу, тримати голову гордо. Жартома констатує, що на її батькiвщинi, на Вiнниччинi, "усi жадненькі ", а тому трохи господарює, "щоб було своє". "Своє" -це кiлька курей, якi для мiського жителя на сьогоднi є пiдмогою. Недавно Г. Ю. Головко була серед тих, кому мiська влада подарувала автомобiль до Дня Перемоги. Окрiм матерiальної, це i велика моральна пiд-три-мка. Чи розповiдатиме вона своїй правнучцi про подiї її юностi, вiйну, страждання? У кожного поколiння власнi цiнностi, порiвнюючи теперiшнє - зi своїм, педагог iз багаторiчним стажем каже: "Воно слабше, фiзично i морально". Не хочеться задаватися питанням, чи посильними були б нинi випробування пiвстолiтньої давностi?.. Чи не тому слухаючи iсторiї про подiбнi долi, спадають на згадку вiдомi слова: "Перейди усе горе, покори всi вершини. Слiдуй за райдугою..."
Це - життя.
Людмила Сушко, "РIО"

Огляд редакцiйної пошти

Хоча надворi весна, i холоднi днi змi-нилися теплими й сонячними - настрою ця обставина нашим читачам суттєво не покращила. Пошта, яку отримує "РIО" в першi берез-невi днi, сповнена скаргами й нарi-кан-нями. Дякуючи за публiкацiю, наш читач Олександр Андрiйович Омельченко iз м. Виноградова повiдомляє, що досi не "врегулював свої протирiччя iз Центром зайня-тос-тi, а тому змушений звернутися до суду зі скаргою на неправомiрнi дiї КРУ та ОЦЗ й шукати союзникiв, якi допоможуть iн-шим безробiтним знайти справед-ли-вiсть". Нарiкає на "тероризм" у школi через розподiл дiтей на бiдних i багатих, читачка, яка побоялася, втiм, пiдписати свого листа. Розумiємо, що на те, певне, були свої причини. Шкодуємо, що така складна тема залишається нерозкритою, адже потреба постiйно здавати грошi учнями "муляє" i батькiв, i вчителiв. Як тут бути? Учениця 11-Б класу Альона (без прiз-ви-ща) з Ужгорода продовжує тему розподiлу учнiв на два умовнi табори: багатих та бiд-них. Дiвчинi довелося останнiй клас закiн-чу-вати в iншiй школi: "Я сказала собi, що переживу, але тепер менi так не здається", -пише читачка. Вона, як зiзнається, зробила висновок: "хорошими" є тi учнi, батьки яких роблять учителям подарунки, "а дiлити клас на багатих i бiдних - це свинство". В iншому листi вiд Свiтлани Г. iз Вино-градiвщини йдеться про те, що з нового року у нашiй країнi припинили виплату коштiв, якi призначалися для дiтей вiком до 16 рокiв для сiмей, де не працюють. Та-ке рiшення заплутало багатьох громадян: виходить, що маючи роботу та доходи, батьки ще й можуть отримувати допомогу на дiтей; а безробiтнi в селах - нiчого... "Якщо ми з чоло-вi-ком знайдемо роботу i матимемо максимальну зарплату, тобто близько 300 грн., то, певне, я буду вимагати кош-ти на мою дитину - 11 грн. 40 коп.?" - розмiрковує дописувачка. Райсоцзабезом не виплачено "дитя-чi" кошти за останнi чотири мiсяцi, "а батьки досi спо-дi-ва-ють-ся їх отримати.

Мешканцi гуртожитку взуттєвої фабрики (78 пiдписiв) звертаються з проханням вирiшити їхнi болючi житловi проблеми та внести в порядок денний сесiї мiськ-ради питання про передачу гуртожитка з балансу фабрики на баланс м. Ужгород. Жителi обiцяють створити об'єднання громадян гуртожитку, яке взяло б на себе проблеми ремонту, утримання та приватизацiї житла, згiдно з дiючим законодавством. Як стало вiдомо редакцiї, питання буде винесено на сесiю мiськради 12 березня i, очевидно, матиме позитивне вирiшення. Свiтлана Iванiвна Михайловська з Ужгорода вирiшила подiлитися з нами своїми мiркуваннями. "Думалось, вийду на пенсiю, почну нове життя, та не склалося", - пише вона. Панi Михайловська висловлює спо-дi-вання, що нашi депутати знайдуть мож-ливiсть створити в мiстi клуб для людей, яким за 50... Добрими словами дописувачка згадує кафе "Туліпан", що функцiонує при унiвермазi "Україна", i висловлює вдячнiсть його працiвникам та шле вiтання з нагоди 8 Березня.

Свiтлана Головчук iз смт В. Бичкiв Рахiвського району присвятила свого листа теплим, щирим спогадам про вчителiв, якi залишили слiд в її душi. Це О. М. Куцик, В. В. Кузьмик, В. А. Головчук, О. В. Тронь, Т. Д. Грицак, В. Г. Сiдей. Цi люди для нашої дописувачки залишилися взiрцем талановитих педагогiв, яких у нас стає дедалi менше; їм властива одухотворенiсть, людянiсть. Через нашу газету п. Головчук бажає, щоб радiсть приходила в дiм дорогих їй вчителiв: Л. Ю. Бажук, А. Л. Тронь, Й. С. Бачо, С. I. Бiккей, Л. О. Андрiйович та iншим.
Написав про свої враження від статтi "Портрет на фонi храму", надрукованій у "Вiстях тижня" про кандидата до парламенту Макієнка ужгородець П. Лавер. "Ми, сотнi агiтаторiв в Закарпатськiй об-ластi, в 1999 роцi працювали в тiй же кампанiї пiд керiвництвом панiв Макiєнка, Кавунича та iнших на пiдтримку Є. Марчука i пiдтверджуємо, що п. В. Макiєнко дiйс-но вмiє щедро обiцяти, коли йому це ви-гiд-но. Шкода, що тодi люди йому, як i Є. Марчуку, повiрили, відтак сповна були роз-ча-ро-ванi. Але ж вiдомо, що "з брехнею свiт пройдеш, та назад не повернешся". Упродовж серпня, вересня i жовтня 1999 року агiтатори областi за пiдтримку Є. Марчука доставляли агiтацiйнi матерiали до майбутнiх виборцiв власним автотранспортом, розповсюджували та розклеювали їх, за свiй кошт орендували примiщення, вели телефоннi переговори, купували бензин та мастила, ремонтували автомобiлi, коли вони виходили з ладу, i таке iнше. Частина агiтаторiв своєчасно зрозумiли, що обiцянки Є. Марчука та В. Макiєнка - обман, мильна бульбашка. Повертати ви-тра-ченi кошти та оплатити людям за роботу вони не збиралися, хоча щедро це обiцяли. Бiльша частина роботу продовжувала, бо не могли навiть подумати, що такi щедрi на обiцянки Є. Марчук i В. Макiєнко, м'яко кажучи, їх пiдведуть. Результат: Є. Марчук перекочував пiд крило "Гаранта", а В. Макiєнко заховався, і навiть теплого слова "дякую за спiвпрацю" у них не знайшлося. Переконанi, що ви, пане Ладижець, особисто не "за дякую" спiвпрацюєте i зараз, i можете, при нагодi, сфоткати В. Макiєнка не лише на фонi святого храму...Мешканцям областi радили б не дозволяти Марчукам та Макiєнкам вкотре обвести себе навколо пальця. Намiри ж п. Макiєнка - велике бажання стати депутатом ВР України з допомогою виборцiв виборчого округу № 70, що в Закарпаттi, а може, й щось бiль-ше... Усе ж, на наш погляд, у статті "Вістей Тижня" є i патрiотична думка - "...у нас i своїх лiдерiв вистачить!". Прислухаймося до неї, краяни", пише П. Лавер.

Мистецький бюрократизм

Нещодавно у нашій газеті було розміщено матеріал художника М. Керечанина "По живому телу искусства - салдофон-ской "сапогой", який стосував-ся ситуації, що виникла навко-ло Спілки художників Закар-паття. Власне матеріал стосувався не так Спілки, як загальної ситуації в мистецтві Закарпаття і впливу чиновництва на нього Обурила ця публікація Керечанина редактора журналу "Образотворче мистецтво" Миколу Маричевського. Зокрема, у своєму листі "Інвектива з приводу" він пише: "Таке враження, що ця публiкацiя в "РIО" кимось замовлена (саме пiд час виборчої кампанiї до Верховної Ради) i пiдспудно провокацiйна. Що пункт - то "виверт", то iнсинуацiї, перетасовка карт, скажiмо, тi ж нападки на вiдомого українського художника i громадського дiяча Володимира Микиту, Бориса Кузьму - голову обласної орга-нiзацiї Спiлки художникiв. Увесь пасквiль пройнятий наскрiзь єдиним надзавданням: розтягнути по манiвцях Спiлку художникiв, розсварити митцiв мiж собою, завдаючи скрiзь, де тiльки вдасться, пiдступних ударiв. Лишень слiпий (або заслiплений чи переслiплений) не може не бачити тiєї копiткої щоденної працi, що її планомiрно проводить тут, на Закарпаттi, ця громадська органiзацiя. I як декому свербить, що художники України об'єднанi в єдину Спiлку, консолiдованi, мають свою програму дiй (та й своє майно). Так, нинiшня Спiлка далеко не та, що була десяток рокiв тому, - та, що iснувала тодi, при Совєтах, давно канула в Лету, але, будучи єдиним правонаступником майна, наша Спiлка стала його правомiрним спадкоємцем i неподiльним хазяїном. Вона потрiбна сьогоднi нашим митцям як нiколи: захищає наш мистецький простiр вiд засилля руйнацiї, денацiоналiзацiї, антипатрiо-тизм